Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3544)
З потоку життя (6791)
Душі криниця (3657)
Українці мої... (1498)
Резонанс (1566)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1746)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СААКАШВ╤Л╤ РОЗПОВ╤В ПРО П╤ДГОТОВКУ КРЕМЛЕМ КРИМСЬКОГО ВАР╤АНТУ
Президент Груз╕╖ Миха╖л Саакашв╕л╕ заявля╓, що Рос╕я п╕дживлю╓ сепаратизм у Криму для тиску на...


ВИЖИТИ, ЩОБ ПЕРЕМОГТИ: П'ЯТЬ КРИМСЬКИХ ╤СТОР╤Й ПРО ДЕПОРТАЦ╤Ю ╤ НЕ Т╤ЛЬКИ
Наша розпов╕дь – про тих, кому пощастило вижити ╕ завдяки кому в╕дроджу╓ться...


ВАЛЕНТИН БУТ: СУДНОП╤ДЙОМНА ЕПОПЕЯ
Зак╕нчення, початок в №16 за 2020 р.


ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК: СПРАВА КРИВОР╤ЗЬКО╥ ПОВСТАНСЬКО╥ ОРГАН╤ЗАЦ╤╥
У кв╕тн╕ 1920 року на Кривор╕жж╕ виникли два петлюр╕вськ╕ повстанськ╕ центри, як╕ почали готувати...


ПОВЕРТАВСЯ З В╤ЙНИ СОЛДАТ
Опов╕дання




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 27.03.2020 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#13 за 27.03.2020
СЕЛО ВЕЛИКОС╤ЛКИ

Гортаючи стор╕нки свого життя...

В серпн╕ 1947 року наша с╕м’я пере╖хала в село Великос╕лки Ново-Милятинського (нин╕ Кам’янко-Бузького) району Льв╕всько╖ област╕.
Давн╕ше село називалося Желех╕в. Про давн╓ минуле цього села в╕домост╕ дуже скуп╕. Перша письмова згадка про нього дату╓ться 15 жовтня 1393 року.
У податковому ре╓стр╕ 1515 року в сел╕ документу╓ться п╕п (отже, уже тод╕ була церква), шинок, млин ╕ 5 лан╕в (близько 125 га) оброблювано╖ земл╕ (за В╕к╕пед╕╓ю).
В 1947 роц╕, коли ми при╖хали сюди, в сел╕ д╕яла дерев’яна церква Свято╖ Параскеви, збудована 1892 року за проектом в╕домого льв╕вського арх╕тектора М╕хала Ковальчука. Мабуть, до 1939 року в сел╕ д╕яв ╕ католицький костел. Ми побачили його вже пустим, занедбаним, де т╕льки сумно кричали ночами сови ╕ шугали кажани. А поруч з костелом - залишки садиби, де, очевидно, ран╕ше жив священик (ксьондз). Гарний, досить великий будинок, вже частково зруйнований, без в╕кон ╕ дверей, навколо - залишки саду, ╕ жодно╖ огорож╕.
Правду кажучи, ходити вноч╕ через цю територ╕ю, повертаючись з╕ школи додому, було досить страшно…
В Великос╕лках ми прожили досить довго. Там я зак╕нчила середню школу. Зв╕дти поступила в ун╕верситет, вийшла зам╕ж, туди привозила сво╖х д╕тей аж до 1961року, а батьки прожили там до 1964 року.
Батько став директором школи, мама – завучем. Я якось сказала: «На цьому л╕жку спить вся дирекц╕я школи».
Дуже гарне було житло для директора школи. (Правду кажучи, саме це, п╕сля квартирного кошмару в Красному, змусило нас зупинитись в цьому сел╕).
Так от житло для директора - це була ц╕ла садиба (мабуть, соток 8 чи 10), обгороджена с╕ткою-рабицею ╕ живоплотом. Садиба була дуже гарно, розумно спланована, розд╕лена на зони деревами ╕ кущами. Гарний будиночок на 4 к╕мнати, з верандою з одного боку ╕ ганком з протилежного.
Перед будинком росли прегарн╕ зелен╕ ╕ блакитн╕ ялинки, кущ╕ жасмину ╕ троянд. Казали, що до «сов’╓т╕в» жив там сад╕вник графа. Граф жив у сел╕ Неслухов╕, де мав гарний будинок. В наш╕ часи в будинку графа розм╕стили МТС (машинно-тракторну станц╕ю) ╕ плодопитомник, де ми часом купували полуниц╕ чи якусь ╕ншу розсаду.
Господарська частина, в╕дгороджена в╕д житлово╖ живоплотом, м╕стила стайню для худоби з к╕мнатою для прислуги, з плитою ╕ вмурованим в не╖ казаном, в якому варили ╖жу для свиней чи ╕нших тварин.
Ми вперше побачили цив╕л╕зовану ╓вропейську стайню з зацементованою п╕длогою, з окремими площадками для кожно╖ тварини, оточеними р╕вчачками для стоку сеч╕, яка спрямовувалась в бетонований басейн, зв╕дки ╖╖ в дорадянськ╕ часи викачували ╕ десь вивозили. Була там ╕ комора з великим п╕двалом (там його називали «льох»). В комор╕ збер╕гали зерно, а в льоху — картоплю, овоч╕ ╕ яблука. Замикала господарчу частину стодола з током для с╕на ╕ соломи, а зразу за нею росли висок╕ кущ╕ червоних ╕ жовтих поричок, смородини ╕ агрусу (рос╕йською крижовник), а дал╕ - великий сад з яблунями, сливами, вишнями, черешнями, а от груша була чомусь лише одна ╕ дуже стара.
Була в двор╕ ╕ криниця, але нею не користувались (казали, що в в╕йну ╖╖ забили трупами, ╕ хоч в той час ╖х вже не було, та страшно було й подумати, щоб пити з не╖ воду)…
В 1947 роц╕ в стайн╕ стояли корова ╕ пара коней, як╕ належали школ╕, а ми там тримали свиню.
Дуже шкода, що цю чудову садибу, в як╕й ми оселилися в 1947 роц╕, в 1948-му попросту знищили, влаштувавши там колгоспний дв╕р, хоч значно доц╕льн╕ше було б використати все це для дитячого садочка чи ясел…
Ми займали в тому будиночку дв╕ к╕мнати, а в двох влаштували гуртожиток для учн╕в з далеких в╕д школи с╕л. На зиму ми заклали в п╕двал багато яблук, картоплю ╕ ╕нш╕ овоч╕, так що жити стало набагато легше, н╕ж в Красному.
При╖хали ми туди в серпн╕, спали спочатку на п╕длоз╕, бо ж н╕яких мебл╕в не мали. Батько будив нас рано-вранц╕ дуже ц╕каво: в╕н клав на подушку холодн╕, мокр╕ в╕д вран╕шньо╖ роси червон╕ яблука—«циганочки», так╕ смачн╕ ╕ пахуч╕…
Ми швидко подружилися з сус╕дськими д╕тьми, бавилися в р╕зн╕ ╕гри, нав╕ть сп╕вали ╕ танцювали в порожн╕х к╕мнатах нашого будиночка («п╕д язик», бо ж н╕яко╖ музики — н╕ рад╕о, н╕ патефона чи якогось ╕нструмента - не було).
Та ось в 1948 роц╕ влада почала в зах╕дних областях Укра╖ни колектив╕зац╕ю. Б╕льшост╕ людей це не подобалось, добров╕льно в колгосп н╕хто не рвався…
Одного не дуже чудового дня ми не дорахувались в сво╓му клас╕ Мар╕йки Возно╖.
В ╕нших класах к╕льк╕сть учн╕в теж зменшилась. Про Мар╕йку Возну говорили, що ╖╖ с╕м’ю вивезли, бо в не╖ були старш╕ сестри, як╕ н╕бито зустр╕чались з бандер╕вцями. А за що вивезли нашу сус╕дку Теклю Король, яка в 1941 роц╕, коли Червона арм╕я в╕дступала, врятувала маленького трир╕чного хлопчика, з яким в╕дступав батько-оф╕цер Червоно╖ арм╕╖, бо його ваг╕тна дружина перед в╕йною по╖хала кудись до батьк╕в, лишивши дитину з чолов╕ком? Текля всиновила дитя, охрестила його, ростила в любов╕ ╕ так боялась, що в╕н не витрима╓ висилки кудись в Сиб╕р, що лишила свого коханого Богданчика (йому вже було 10 рок╕в) в сво╖х р╕дних.
Текля з заслання посилала сину посилки (гармошку, шерстяний св╕терок –невидана для нас в той час розк╕ш).╤ вона одна повернулась через к╕лька рок╕в у р╕дне село.
До ╕стор╕╖ з Богданом Королем не можу не додати, що в╕н не знав, що в╕н не р╕дний син мами Текл╕. Ц╕каво, що його справжн╕ батьки були жив╕-здоров╕, ╕ «знайшли» сина, коли в╕н вже зак╕нчив середню школу ╕ служив в арм╕╖ на строков╕й служб╕. Батько дослужився до генерала, обо╓ мали нов╕ с╕м’╖, так що сво╖х д╕тей Богдан привозив до баби Текл╕ в Великос╕лки, а не до сво╖х «р╕дних» батьк╕в…
Та повернусь до колектив╕зац╕╖. П╕сля того, як в одну н╕ч з села вивезли к╕лька десятк╕в с╕мей, т╕, що залишились добров╕льно (може, треба в лапках написати?) вступили в колгосп, а нам п╕сля к╕лькох м╕сяц╕в сус╕дства з правл╕нням колгоспу довелось шукати житло. Нам запропонували хату когось з висланих, яка була дуже далеко в╕д школи, але нашому батьков╕ вдалось обм╕няти цю садибу на будиночок, який був в 50 метрах в╕д м╕сця роботи. Будиночок був непоганий, але в жахливому стан╕. Колись жив там чолов╕к, який, можливо, торгував м’ясом, бо була ╕ бетонована ванна для маринування м’яса, ╕ коптильня, ╕ п╕длога колись була пофарбована. Не знаю, як╕ люди там жили до нас, але вони згно╖ли п╕длогу в одн╕й з к╕мнат, завели там тарган╕в чорних ╕ рудих «прусак╕в», ╕ нав╕ть клоп╕в (блощиць). Дуже важко було привести це житло в порядок ще до нашого вселення. Буд╕вельн╕ матер╕али за радянсько╖ влади завжди були деф╕цитом, вони не продавались, а «д╕ставались» у тих, хто м╕г ╖х десь украсти. Так, вперше я змогла законно, в державних орган╕зац╕ях купити матер╕али для буд╕вництва дач╕ (цеглу, дошки, панел╕ перекриття) т╕льки в часи «перестройки», та й тод╕ дещо довелось таки «д╕ставати». Тод╕ ж, в 1947 роц╕, довелось ремонтувати п╕длогу дошками, як╕ були настелен╕ на горищ╕, хоч ╕ були вони тонк╕, нев╕дструган╕, ╕ мити ╖х було дуже важко. А про те, що п╕длогу можна фарбувати, я тод╕ ╕ не знала.
Ш╕сть мо╖х шк╕льних рок╕в в Великос╕лках (1947-1953) - це 5—10 класи (Валя - 4-10 класи).
Що ж написати про життя в Великос╕лках? Дитинство, юн╕сть в нормальн╕й с╕м’╖. Батьки любили нас, але були дуже вимогливими, не дозволяли нам н╕яко╖ критики вчител╕в, бо вчитель завжди ма╓ рац╕ю, або, як виражаються, калькуючи з рос╕йсько╖, вчитель завжди правий (з наголосом на и). Дн╕ були заповнен╕ корисними справами. Навчання давалось мен╕ легко, не було жодних проблем з жодним шк╕льним предметом. Вже в 5 клас╕ сп╕вала ╕ в шк╕льному хор╕, ╕ дуетом з Валею, ╕ соло, ще й на г╕тар╕ соб╕ акомпонувала «Сул╕ко», «Св╕тлана-Св╕тлячок», «Маленький город на юге». Танцювали. Вчила нас Паша ╤ван╕вна Левченко — вчителька початкових клас╕в, яка при╖хала сюди того ж л╕та. Гарн╕ танц╕ - «Тройка», «Татарський», «Вальс кв╕т╕в» та ╕нш╕.
Ще коли навчалась у 5 клас╕, мен╕ захот╕лось працювати з меншими д╕тьми, ╕ я стала вожатою в першому клас╕. Я вчила ╖х сп╕вати п╕онерськ╕ п╕сн╕, танцювати, сама шила для них «пачки» з марл╕ для танцю «Тройка», сама ж крохмалила ╕ прасувала ╖х перед виступами на шк╕льних концертах, шила ╕ тапочки. Проводила з д╕тьми цього класу збори, сама, без старшо╖ вожато╖ чи вчительки. Часом, коли вчителька йшла на в╕дкритий урок, я зам╕няла ╖╖. Часто я приходила до д╕тей п╕сля урок╕в ╕ читала ╖м опов╕дання ╕ пов╕ст╕ свого улюбленого письменника Аркад╕я Гайдара.
Ц╕каво, що з цим класом я працювала вс╕ сво╖ ш╕сть шк╕льних рок╕в у Великос╕лках, а коли вони зак╕нчили школу, запросили мене на св╕й випускний веч╕р. ╤ тут ми згадали, як я шила ╖м костюми ╕ на руках виносила на сцену… Д╕вчатка виросли, а я тод╕ ще була така худенька в пор╕внянн╕ з ними…
У школ╕ був хороший хор. Керував ним ╤ван Андр╕йович Новосад, але про нього я ще напишу. На щор╕чних оглядах художньо╖ самод╕яльност╕ ми завжди були кращими, ╕ не т╕льки в сво╓му район╕. ╤ на обласних оглядах ми теж непогано виглядали, ╕ нав╕ть раз зайняли трет╓ м╕сце. Якщо зважити на те, що Льв╕вська область досить велика, що в ╖╖ склад╕ — районн╕ центри - велик╕ м╕ста: Броди, Буськ, Городок, Рава-Руська та ╕нш╕, де ╕ учн╕в в школах б╕льше, ╕ музичн╕ ╕нструменти ╓, а ми змушен╕ були сп╕вати
а-капельно, бо в школ╕ нав╕ть п╕ан╕но не було, то трет╓ м╕сце — це велике досягнення. Нав╕ть тон Новосад давав по камертону чи мандол╕н╕, яка легко розстрою╓ться ╕ да╓ нев╕рний звук.
Звичайно, мати в школ╕ хор досить високого р╕вня (ми ж сп╕вали на 4 голоси), не просто. Адже д╕ти не дуже хочуть п╕сля 6 урок╕в залишатись на заняття хору, причому, без об╕ду, бо ╖дальн╕ чи якогось буфету в школ╕ тод╕ не було. В╕дпускати ж д╕тей додому на 2-3 години теж було неможливо, адже д╕ти ходили в школу не т╕льки з нашого села, а й з ╕нших с╕л (Горпин, Вир╕в, Стрепт╕в, Ямне, Старий Милятин, Неслух╕в та ╕нш╕), як╕ були на в╕ддал╕ 5-6-8 км. Взимку — сн╕г, замет╕ль, мороз, приходили з син╕ми руками в╕д холоду, зал╕плен╕ сн╕гом чи промокл╕ в╕д дощу. Восени чи весною — грязюка, а дороги — землян╕, а де колись в дорадянськ╕ часи була брук╕вка, вона на ремонтувалась, повибивались глибок╕ баюри, заповнен╕ болотом ╕ водою. Зимов╕ ╕ ос╕нн╕ дн╕ коротк╕, в школу йшли в темнот╕, класи осв╕тлювались гасовими лампами ╕ св╕чками, в классах — холодно, хоч грубки нагр╕вались дровами ╕ торфом, та, видно, палива не вистачало. На уроках сид╕ли ми одягнен╕, а на перервах гр╕лись, танцюючи коломийки.
╤ ще важливо, що мали ми чудового кер╕вника хору – ╤вана Андр╕йовича Новосада. До радянсько╖ влади в╕н сп╕вав у Львов╕ в хор╕ «Тремб╕та», знав ноти ╕ вм╕в навчити нас сп╕вати на 4 голоси, ╕ так, що коли в студентськ╕ роки я потрапляла в хоров╕ колективи, диригентами в яких були спец╕ал╕сти високого класу, я розум╕ла кожен ╖х рух, кожен жест, знала мало не вс╕ п╕сн╕, особливо народн╕, ╕ могла сп╕вати ╕ сопрано, ╕ альтом.
В нашому шк╕льному хор╕ я була сол╕сткою, засп╕вувала багато п╕сень. Нас нав╕ть записали на рад╕о, ╕ не раз ми чули себе в передачах з╕ Львова. Правда, всього дв╕ п╕сн╕ («Понад р╕ченькою стелеться туман» ╕, зда╓ться, б╕лоруську «А в поле вярба, под вярбой вода, там ходзила, там гуляла дзевка малада»), але це ж Льв╕вська область, така велика, де ст╕льки районних центр╕в – великих м╕ст. А ми - маленька с╕льська школа, де не було жодного музичного ╕нструмента, який би м╕г нам акомпонувати, тому ми сп╕вали а-капельно, тобто без супроводу, а це значно важче, бо не можна н╕кому ╕ н╕ в чому сшальшивити.
Репетиц╕╖ хору проводились зразу п╕сля урок╕в дв╕ч╕ на тиждень, а щоб хористи не «сачкували», мама-директор навертала вс╕х на репетиц╕ю. Хоч це ╕ не вс╕м подобалось, зате яку рад╕сть ╕ горд╕сть, яку самоповагу в╕дчував кожен з нас, коли ми виступали чи перед батьками, чи на якихось заходах в район╕, чи на ол╕мп╕адах в район╕ чи нав╕ть у Львов╕, коли в╕дчували, що ми – кращ╕!
Наш незм╕нний кер╕вник Новосад рок╕в два велосипедом (!!!) добирався на наш╕ репетиц╕╖. Зараз неможливо уявити, як це можна польовою ╕ л╕совою дорогою в ос╕нню негоду, дощ, грязюку, а зимою по сн╕гу непротоптаному, бо хто в те село Ямне ╖здив? Ще коли батько був директором школи, в╕н добився, щоб Новосада перевели в нашу школу, «вибили» для нього ставку кер╕вника хору, а для його дружини – б╕бл╕отекаря, хоч та б╕бл╕отека вм╕щалась в одну шафу, яка стояла в одному з клас╕в, де проводились уроки. Так ╕ прожив ╤ван Андр╕йович в цьому сел╕ до к╕нця свого життя… Останн╕й раз я бачила його в 1979 роц╕. В╕н ще зав╕з мене мотоциклом до мо╓╖ шк╕льно╖ подруги Стан╕слави, а я його сфотографувала.
До реч╕, в╕н завжди займався фотограф╕╓ю, трошки п╕дробляв до м╕зерно╖ сво╓╖ зарплати.
В той час в сел╕ не було електрики, ╕ важко соб╕ уявити, як при гасов╕й ламп╕ можна надрукувати фотограф╕╖, як отримати зображення на папер╕ з негативу? Я займаюсь фотограф╕╓ю вже 50 рок╕в, мабуть, не зум╕ла б це зробити.
Зда╓ться, саме Новосад прин╕с нам десь в 1949 чи 50-му роц╕ детекторний приймач, який м╕г працювати зовс╕м самост╕йно, без електричного струму чи батарейки.
В сел╕ тод╕ не було нав╕ть проводового рад╕о, ╕ вс╕ новини одержували лише з преси. А тут раптом з’явилась можлив╕сть слухати рад╕о!
Детектор – це був невеличкий ящичок (20х20х10см), всередин╕ якого була одна чи дв╕ катушки з намотаним м╕дним дротом. На кришц╕ закр╕плена скляна трубочка, в як╕й на одному к╕нц╕ - кам╕нчик з нап╕впров╕дника, а з другого боку – тоненький дротик, який можна було зм╕щати, шукаючи чутливу точку на кристалику чи то кам╕нчику.
Дуже просто, як ╕ все ген╕альне. Але ще потр╕бно було встановити високу ╕ довгу (метр╕в 50) антену ╕ дуже потужне заземлення (для цього закопали в землю великий лист м╕дно╖ бляхи). А щоб з такою антеною нас не вбила блискавка, батько закр╕пив на в╕кн╕ розрядник.
Приймач, зв╕сно, був дуже слабенький ╕ «ловив» лиш одну потужну хвилю, яка з 21-╖ години в╕щала на наших сус╕д╕в – кра╖ни соц╕ал╕стичного табору. А до 21-╖ години слухали ми з допомогою навушник╕в наш╕ рад╕опередач╕. Це було справжн╓ в╕кно у св╕т!
Я дуже любила слухати рад╕овистави, так╕, як «Без вины виноваты», музикальн╕ передач╕. ╤ саме дякуючи цьому детектору я полюбила класичну музику. Слухаючи «Шахерезаду» Римського-Корсакова з коментарем мистецтвознавця, почала п╕знавати ╕ н╕жну п╕сню Шахерезади, ╕ гр╕зний голос шаха чи С╕ндбада.
В веч╕рн╕х передачах для «сус╕д╕в» теж часто звучала хороша класична музика. Так, заставкою перед передачею на Румун╕ю була увертюра до опери М. Гл╕нки «Руслан ╕ Людмила».
А ще по рад╕о часто розучували п╕сн╕. А моя сестра Валя писала на рад╕о про ц╕кав╕ справи, як╕ в╕дбувалися в школ╕ чи в п╕онерськ╕й дружин╕, ╕ ми часто чули: «Голова ради п╕онерсько╖ дружини ╕мен╕ Зо╖ Космодем’янсько╖ з села Великос╕лки Валя Мельниченко нам пише…». Так рад╕о ╓днало нас з╕ св╕том.
В школ╕ часто проводили л╕тературно-музичн╕ свята: 9 березня — Шевченкове, до 8 березня — ж╕ночий день, ну ╕ Новий р╕к, 1 травня та ╕нш╕. Ми виступали з концертами перед батьками, перед жителями села.
Якийсь час в школ╕ працювала вчителька початкових клас╕в Солтис (не пам’ятаю ╖╖ ╕мен╕). Вона орган╕зувала хор початкових клас╕в, який чудово сп╕вав «Колискову», яку я н╕ до того, н╕ п╕зн╕ше н╕коли не чула. Лише в недавн╕ часи в одн╕й з реклам звучала частинка мелод╕╖ ц╕╓╖ колисково╖. Ось ╖╖ слова: «Люл╕, люл╕, люл╕, м╕й маленький, час спок╕йний для людей настав. Спи спок╕йно, поки ще маленький, поки лиха-горя не зазнав. М╕сяць ясний св╕тить на неб╕, з╕рки сяють, спок╕й навкруги». Слова звичайн╕, як ╕ в ус╕х колискових, а мелод╕я чудова. Жаль, що не можу ╖╖ сюди записати.
Мо╖ внуки Женя ╕ Богданчик дуже любили слухати цю колискову. К╕лька рок╕в тому я просп╕вала ╖╖ китайцю, який в╕дпочивав у наших сус╕д╕в по дач╕, то в╕н знайшов в н╕й щось сп╕льне з китайськими мелод╕ями.
╤ ще цей хор сп╕вав «Тихо, тихо Дунай воду несе. А ще тихше д╕вча косу чеше». Ця п╕сня теж дуже спок╕йна ╕ мелод╕йна, ╕ ╖╖ можна сп╕вати, як колискову, хоч сво╖м д╕тям, коли вони були маленьк╕, зам╕сть колисково╖ я насп╕вувала п╕сню Сольвейг Гр╕га з «Пер-Гюнта», чи ар╕озо Л╕зи з «П╕ково╖ дами» Чайковського, чи ар╕ю Антон╕ди з «╤вана Сусан╕на» Гл╕нки.
Наш хор малюк╕в часто сп╕вав для батьк╕в просто в двор╕ школи. Я дуже любила слухати ╖х, нав╕ть на репетиц╕╖ приходила, сид╕ла десь в куточку ╕ слухала…
Саме Солтис навчила мене трошки грати на г╕тар╕, акомпонуючи соб╕ в час сп╕ву.
╤ ще ц╕кавий спогад. Брат ц╕╓╖ вчительки - Солтис Адам вчився в одному клас╕ з Валею. В╕н говорив так пов╕льно, в╕дпов╕даючи урок, що на ╕ншого учня в учител╕в вже не лишалося часу, тому в таких випадках викликали Валю. Вона тараторила так швидко, що вчител╕ з легк╕стю виконували св╕й план: опитати за урок хоча б двох учн╕в.
Ми з Валею були дуже активними д╕вчатами. Я кр╕м роботи з д╕тьми, участ╕ в хоровому чи танцювальному гуртках (танцювали п╕д «ля-ля», бо н╕яких музичних ╕нструмент╕в в школ╕ не було), брала участь в усьому, що в╕дбувалось в школ╕. Страшенно багато читала, прибирала в хат╕, мила посуд, вирощувала домашн╕ кв╕ти ╕ кв╕ти б╕ля хати, а вже з 6-го класу робила спроби щось пошити соб╕ з одягу. Тканина була деф╕цитом, тому доводилось перешивати, з двох платтячок шити одне. В сел╕ сус╕ди знали, що я можу шити, ╕ якось до мене звернулась сус╕дка Куртяк Мар╕я, щоб я пошила для немовляти сорочечку, чепчик ╕ накривальце, бо дитинка народилася дуже слабенька ╕ потр╕бно було ╖╖ скор╕ше охрестити. Я не в╕дмовилась, зробила викройку по книжц╕ крою ╕ шиття, пошила все, що було потр╕бно, ще й мережкою прикрасила.
Осво╖ли ми ╕ вишивку р╕шель’╓, яка в той час була дуже популярна, ╕ хрестик, ╕ плет╕ння на спицях. Але вс╕ляк╕ вишивки ╕ плет╕ння краще виходили в Вал╕, а я б╕льше займалась шиттям, ╕ все життя шила соб╕ одяг сама, а пот╕м ╕ д╕тям, ╕ якийсь важкий час ╕ внукам, що дозволяло мен╕ досить непогано, хоч ╕ недорого, одягатись.
Ш╕сть шк╕льних рок╕в в Великос╕лках, як╕ називали ще Великий Желех╕в ╕ Малий Желех╕в, промайнули дуже швидко.
Вс╕ ц╕ роки я сид╕ла за одною партою з Куртяк Стан╕славою. На жаль, жила вона далеко в╕д школи, ╕ в позаурочний час сп╕лкувались ми не часто, але я бувала у них в дом╕, знала ╖╖ с╕м’ю. Сташка ще з 6-го класу дружила з Возним Степаном, який входив до тр╕йки чи четв╕рки найсимпатичн╕ших хлопц╕в нашо╖ школи: Бойко Стан╕слав, Кочмарик Степан, Возний Степан ╕ Кацуба (в╕н був з переселенц╕в з Польщ╕).
Ц╕ хлопц╕ гарно грали в волейбол, були досить активними ╕ в╕д╕грали велику роль в створенн╕ комсомольсько╖ орган╕зац╕╖ в школ╕.
Мене прийняли в комсомол у с╕чн╕ 1949 року, коли мен╕ було всього 13 рок╕в ╕ два м╕сяц╕, хоч за статутом дозволялось поступати в 14 рок╕в. Перших комсомольц╕в з╕ мною стало 7.
Не хот╕ла молодь в комсомол, чи боялась. Напевно, не хот╕ла, бо ж комсомол вважався резервом парт╕╖, ╓дино╖ тод╕ парт╕╖, комун╕стично╖, а люди ж знали, яке «щастя» принесла радянська влада в зах╕дн╕ райони Укра╖ни, ск╕льки невинних людей замучила, ск╕льки вчител╕в, л╕кар╕в, медсестер та ╕ншо╖ «гнило╖» ╕нтел╕генц╕╖ щезло, н╕би ╖х ╕ не було.
Думаю, що ╖х знищили ще в 1939 роц╕, бо не пам’ятаю випадку, щоб в село повернувся хоч один вчитель. ╤ т╕льки недавно я д╕зналась, що ╖м не дозволяли повертатись в Галичину чи Прикарпаття, а пропонували залишатись в Рос╕╖, чи, часом, ╖хати в безлюдний Крим. Арештован╕ в 1948 роц╕ ╕ вивезен╕ в Сиб╕р священики п╕сля смерт╕ Стал╕на повернулись, але ╖м не повернули конф╕скован╕ будинки, майно, ╖хн╕ с╕м’╖ страшенно б╕дували, тож довелось ╖м починати життя спочатку…
Чи потр╕бна була комсомольська орган╕зац╕я в школ╕? Був же учком, який щось н╕би робив, хоч це була чиста формальн╕сть. Нав╕ть я, яка серйозно ставилась до громадсько╖ роботи, виконувала ╖╖ тому, що так вимагали доросл╕, а от робота з д╕тьми - то було в╕д душ╕, для душ╕, це ╕ мен╕, ╕ д╕тям було ц╕каво.
Щоб к╕льк╕сно зб╕льшити комсомольську орган╕зац╕ю, райком комсомолу разом з в╕йськкоматом провели таку операц╕ю. Найактивн╕ш╕, найавторитетн╕ш╕ учн╕ 9-10 класу, а це була саме та четв╕рка, про яку я згадувала, отримали пов╕стки в в╕йськкомат, де ╖х потримали к╕лька дн╕в, а пот╕м запропонували: або вони негайно вступають в комсомол ╕ ще й ╕нших залучають до ц╕╓╖ орган╕зац╕╖, продовжуючи навчатись в школ╕ ╕ маючи можлив╕сть отримати атестат зр╕лост╕ (так тод╕ називався атестат про середню осв╕ту), або ╖х в╕дправляють в арм╕ю (а в арм╕╖ тод╕ служили по 3 роки, а на флот╕ — ус╕ 5), тож осв╕ту отримають дуже не скоро.
Хлопц╕ вибрали школу ╕ комсомол, ╕, щоб не вид╕лятися з загально╖ маси, зробили цю масу комсомольською. Як там вони аг╕тували за той комсомол, не знаю, але скоро шк╕льна комсомольська орган╕зац╕я нал╕чувала 80 член╕в. Якщо врахувати, що в школ╕ навчалось близько 400 учн╕в, то видно, що майже вс╕ старшокласники стали комсомольцями. Ну, а в п╕онери приймали ц╕лими класами, як╕ дружно, хором повторювали за старшою вожатою слова п╕онерсько╖ клятви: «Я, юний п╕онер, вступаючи до п╕онерсько╖ орган╕зац╕╖ ╕мен╕ Лен╕на, урочисто об╕цяю…» Не пам’ятаю вже, що ми там об╕цяли, але що орган╕зац╕я схвалювала зраду сво╖х р╕дних ╕ близьких, породжуючи Павлик╕в Морозових ╕ ╕нших «геро╖в», то це — правда.
Наш╕ мама ╕ батько дуже боялись, щоб вчител╕ не завищували нам оц╕нок, щоб наш╕ знання оц╕нювались об’╓ктивно. Вони нав╕ть просили ╕нспектор╕в з району чи област╕, як╕ при╖жджали перев╕ряти школу ╕ завжди ночували в нас, бо б╕льше не було де, щоб вони перев╕рили, чи заслугову╓мо ми на висок╕ оц╕нки.
Мама дуже вимогливо ставилась до мене ╕ Вал╕ на сво╖х уроках географ╕╖ чи психолог╕╖. Пригадую, як одного разу я в╕дпов╕дала на уроц╕ географ╕╖, все в╕дпов╕ла, ╕ мама почала ставити мен╕ додатков╕ питання. Я в╕дпов╕ла на вс╕, забула т╕льки, як ╕ще називаються гори Корд╕ль╓ри в П╕вденн╕й Америц╕ (н╕коли не забуду Анди!), ╕ за це мама знизила мен╕ оц╕нку, поставивши 4.
Батько вчив мене з 8-го класу (математика, ф╕зика, креслення, астроном╕я, ╕ був в нашому клас╕ класним кер╕вником). В╕н не мав до мене жодних претенз╕й, бо математика давалась мен╕ зовс╕м легко. Контрольн╕ роботи з математики я виконувала за 15-20 хвилин, батько забирав у мене роботу, а мене в╕дправляв додому.
Я отримала хорош╕ знання з цих предмет╕в, а п╕зн╕ше вс╕ ц╕ предмети викладала в школ╕.
╤ ще. Ми щороку здавали ╕спити майже з ус╕х предмет╕в. Фактично, до ╕спит╕в я не готувалась, бо й так знала все, що ми вивчали. В 8-10-му класах батько посилав мене на консультац╕ю в м╕й клас, а сам приходив п╕зн╕ше. За той час, що його не було, я б╕ля дошки пояснювала сво╖м товаришам вс╕ теореми, чи виводила як╕сь формули, як╕ комусь були не зрозум╕л╕, а пот╕м приходив батько ╕ запитував, чи ╓ ще як╕сь питання: «Все зрозум╕ли? Тод╕ займемось задачами». Так що профес╕ю вчителя я осво╖ла ще в шк╕льн╕ роки з сво╖ми однокласниками ╕ з п╕дшефним класом, з яким я працювала ц╕лих 6 рок╕в.
Часто однокласники просили на перервах розпов╕сти ╖м задане з л╕тератури, ╕стор╕╖, чи з ╕ншого предмету, бо вони краще сприймали на слух, н╕ж читаючи сам╕, тому доводилось брати п╕дручник ╕ сам╕й спочатку прочитати, бо часто в п╕дручники я дома не заглядала, виконуючи лише письмов╕ роботи.
Щоб навчитись легко ╕ швидко читати н╕мецькою мовою, до 7-го класу кожен текст я перечитувала вголос по дек╕лька раз╕в, а дал╕ вже було легко. Ще й зараз, через б╕льше н╕ж 50 рок╕в, я гладко читаю текст н╕мецькою мовою, пам’ятаю багато сл╕в, а щоб згадати ще б╕льше, досить лиш трохи повторити. Та нав╕що? ╤ так знання н╕мецько╖ мови залишились «невостребованными». Правда, дипломну роботу писала, використовуючи статт╕, надрукован╕ н╕мецькою мовою, бо лише там був потр╕бний для мене матер╕ал. ╤ все ж н╕мецько╖ я не забуваю. Жаль, що мало в╕рш╕в н╕мецькою ми вчили в школ╕. «С╕лезьк╕ ткач╕» Гейне ще й зараз читаю часом незнайомим людям, викликаючи велике здивування. А пару рок╕в тому вивчила «Erlkonig» ген╕ального Гьоте, та ще й вимову свою п╕дрихтувала, слухаючи в╕рш у виконанн╕ н╕мецького хорошого артиста. Жаль, що нема кому це показати…

***
На фото - Великос╕льська школа в 1979 роц╕, трохи перебудована за проектом мо╖х батьк╕в, як╕ в╕дпрацювали в н╕й 17 рок╕в.
Коли ми при╖хали в це село у 1947 роц╕, школа була одноповерхова, т╕льки та частина, яка тут вища, такою ж була ╕ тод╕. На другому поверс╕ - велика класна к╕мната, коридорчик ╕ ще одна менша к╕мната, яка використовувалась, як каб╕нет директора, а згодом як б╕бл╕отека, а каб╕нет перем╕стили в малесеньку к╕мнатку на першому поверс╕. Св╕тло в╕д в╕кна каб╕нету директора ми могли бачити щовечора, бо будиночок, де ми жили з 1949 року, був в╕д школи в 100 метрах (я нав╕ть могла доскакати в╕д школи додому на одн╕й ноз╕).
╤ ще зверн╕ть увагу, що на даху ц╕╓╖ вищо╖ частини закр╕плен╕ два дзвони годинника, а його циферблат - п╕д дашком, на фасад╕. Механ╕зм годинника, виготовлений в Мюнхен╕ в 1908 роц╕, розм╕щався в шаф╕ розм╕ром 1,5 на 0,8 м, стояв на горищ╕. ╤ ще там вис╕ли 2 гир╕ цил╕ндрично╖ форми, д╕аметром сантимеитр╕в 30 ╕ висотою з п╕вметра. Один з дзвон╕в – менший - в╕дбивав чверт╕, а великий - години.
Коли ми при╖хали в село, годинник був з╕псований, мовчав. Наш батько, тод╕ директор школи, зум╕в сам, сво╖ми руками в╕дремонтувати годинник, налагодити його, ╕ вс╕ т╕ роки, в як╕ директорами були Микола ╤ванович Мельниченко або Мар╕я Маркел╕вна Гросул, годинник справно спов╕щав час, в╕дбиваючи його звуками дзвону, який охоплював територ╕ю рад╕усом 8 км.
Зн╕мок я зробила в 1979 роц╕, в час свого останнього при╖зду в Великос╕лки, де не була з 1961 року.
Так при╓мно було побачити р╕дну школу, зустр╕тися з колись такими близькими ╕ р╕дними людьми, з нашим незм╕нним кер╕вником хору ╤ваном Андр╕йовичем Новосадом. В╕н н╕би й не зм╕нився за ц╕ роки. Все ще ╖здив на невеличкому мотоцикл╕, нав╕ть зав╕з мене до мо╓╖ однокласниц╕ Сташки -- Стан╕слави Андр╕╖вни Возно╖, а ран╕ше - Куртяк, з якою ми 6 рок╕в сид╕ли за одною партою.
За 18 рок╕в село дуже зм╕нилось. На перехрест╕, через дорогу в╕д школи, де ран╕ше працював маслозавод ╕ майже пост╕йно стояв непри╓мний запах сиру (творогу), який сушили на марлевих решетах, щоб використовувати для виробництва казе╖нового клею, побудували сучасний, якийсь модерний будиночок с╕льсько╖ ради.
За сприяння Мирослава Вантуха - колишнього учня нашо╖ школи, заслуженого д╕яча культури Укра╖ни, кер╕вника танцювального ансамблю ╕мен╕ В╕рського, побудований чудовий Будинок культури.
Ж╕ночки, яких я зустр╕ла б╕ля школи, не т╕льки показали мен╕ нов╕ прим╕щення, пригадали, як ми колись разом сп╕вали в хор╕, ╕ як в час нашого виступу в Милятин╕ ╤ван Андр╕йович дав мен╕ - сол╕стц╕ хору - надто високий тон, я почала сп╕вати, ╕ стало ясно, що хор не зможе сп╕вати в так╕й тональност╕, в╕н зупинив мене, дав ╕нший тон, ╕ ми просп╕вали п╕сню “В╕д Москви до Карпат” дуже гарно. Слухач╕ тод╕ не зрозум╕ли, що сталась помилка, яку ми виправили, ╕ подумали, що так ╕ було треба.
Я пам’ятала цей еп╕зод, але була при╓мно здивована, що й ╕нш╕ колишн╕ хористи не забули його за 27 рок╕в, як╕ минули з того часу, що пишаються нашими тод╕шн╕ми усп╕хами в сп╕в╕.
Як прикро, що я вже н╕коли не побуваю у Великос╕лках, що вже нема ╤вана Андр╕йовича, нема мо╖х батьк╕в, та й Сташка вже не в╕дклика╓ться на мо╖ дзв╕нки...
Алла ОСАДЧА
м. Феодос╕я

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 27.03.2020 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22154

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков