Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3476)
З потоку життя (6713)
Душі криниця (3636)
Українці мої... (1489)
Резонанс (1551)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1733)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«ТОЧКИ» НАШОГО ЖИТТЯ
В «Кримськ╕й св╕тлиц╕» в╕д 14.03.2020 р. прочитала публ╕кац╕ю В╕тал╕я Лазорк╕на про...


В.╤. ЛАЗОРК╤Н: ТАК ГАРТУВАВСЯ ФЛОТ
За 28 останн╕х рок╕в в Укра╖н╕ ╕ навколо не╖ сталося багато под╕й, як╕ ╓ насл╕дками р╕шень,...


ЧОРНА СМУГА «СВ╤ТЛИЦ╤»
15 рок╕в тому, починаючи десь з середини березня, на перш╕й стор╕нц╕ «Кримсько╖...


СЕЛО ВЕЛИКОС╤ЛКИ
Гортаючи стор╕нки свого життя...


ЗАНЕДУЖАВ Я В ДОРОЗ╤...
Як л╕кувалися чумаки, коли занедужали, тим паче, перебуваючи у дороз╕?..




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2020 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#12 за 20.03.2020
СТАНЦ╤Я КРАСНЕ (1946-1947 Р╤К)

Гортаючи стор╕нки свого життя…

В к╕нц╕ серпня 1946 року наша с╕м’я пере╖хала в Красне (наголос на останньому склад╕), де обо╓ батьк╕в отримали роботу за фахом.
Спочатку – трохи ╕стор╕╖ цього селища м╕ського типу, яке розташоване при р╕чц╕ Голог╕рц╕ в Буському район╕ Льв╕всько╖ област╕.
Археолог╕чн╕ пам’ятки, знайден╕ п╕д час розкопок 1930 року, св╕дчать про те, що територ╕я Красного ╕ його околиць була заселена ще на початку зал╕зно╖ доби племенами так звано╖ висоцько╖ культури (знайден╕ бронзов╕ прикраси ╕ глиняний посуд). Б╕ля села знаходиться курган бронзово╖ доби (к╕нець 3 – початок 1 тисячол╕ття до н.е.)
До реч╕, так╕ «кургани» чи могили в зах╕дних областях Укра╖ни, як╕ за р╕зних обставин були насипан╕ чи не в кожному сел╕, чомусь жорстоко знищувались радянською владою. Я сама бачила це ╕ в сел╕ Великос╕лки (б╕ля церкви), ╕ в м╕ст╕ Городок Льв╕всько╖ област╕ (б╕ля костелу) в 1946—1948 роках. Мимовол╕ пригаду╓ться Шевченкове: «Чого вони там шукали? Що там схоронили стар╕ батьки?»
Вперше село з назвою Красне згаду╓ться в 1476 роц╕. К╕льк╕сть жител╕в була невеликою, займались вони землеробством. Але про це можна прочитати в В╕к╕пед╕╖. Мене ж, як колишню просв╕тянку, зац╕кавило в ╕стор╕╖ станц╕╖ Красне те, що воно славилось сво╓ю б╕бл╕отекою, перша згадка про яку дату╓ться 28 травня 1897 року, коли парох о. Степан Височанський заснував тут першу читальню. Читальня розм╕щалась у громадськ╕й глинобитн╕й хат╕ б╕ля кузн╕ на Ямиськах (сучасний майдан Т.Г. Шевченка).
Щонед╕л╕, п╕сля веч╕рньо╖, люди приходили сюди, щоб прочитати газети, поговорити про найважлив╕ш╕ под╕╖. В 1897 роц╕ товариство «Просв╕та» у Львов╕ передало для красненсько╖ читальн╕ 44 книги ╕ 6 портрет╕в. Через р╕к в читальн╕ було вже 97 книг.
У 1902 роц╕ читальня «Просв╕ти» нал╕чувала 68 член╕в, книг в б╕бл╕отец╕ 130, а через 6 рок╕в – вже 245.
Читальн╕ «Просв╕ти» орган╕зовували драматичн╕ гуртки, хоров╕ колективи, проводили фестони (свята), на яких юнаки ╕ юначки в укра╖нському вбранн╕ читали в╕рш╕, сп╕вали п╕сн╕, виступали з ритм╕чними вправами, використовуючи прапорц╕ й хусточки. Згодом товариство придбало комплект духових ╕нструмент╕в ╕ орган╕зувало духовий оркестр. Б╕бл╕отека в Красному, названа ╕менем ╤вана Микитовича Тиктора, вела велику просв╕тницьку роботу, а ╖╖ драматичний гурток ставив нав╕ть так╕ вистави, як «Назар Стодоля» ╕ «Сватання на Гончар╕вц╕». На початок 1922 року читальня нал╕чувала вже 141 чол., кожний з яких сплачував членський внесок 15 польських марок.
Я можу засв╕дчити, що музична культура в Галичин╕ була дуже високою, очевидно, саме завдяки робот╕ «Просв╕ти» Так, в 1955—57 роках в деяких районних центрах Льв╕вщини створювались самод╕яльн╕ симфон╕чн╕ оркестри (наприклад, в Бродах).
Я вже не кажу про хоровий сп╕в. Щоб п╕дготувати концертну програму нашому факультетському хору (на механ╕ко-математичному факультет╕ Льв╕вського державного ун╕верситету), запрошували студента консерватор╕╖ ╤горя Лацанича (в╕н згодом став диригентом Льв╕вського театру опери ╕ балету), в╕н проводив з нами пару репетиц╕й, розбирав нас по голосах (хто сп╕ва╓ першим голосом, хто другим), п╕дбирали репертуар, ╕ вже могли виступати, бо вс╕ знали безл╕ч п╕сень ╕ з вулиц╕, ╕ з рад╕о, ╕ в╕д батьк╕в.
Але продовжу сво╖ спогади про станц╕ю Красне.
1946-1947 р╕к був для нас надзвичайно важким. В Красному, як ╕ в Гологорах, двоповерхова школа була спалена, ╕ ми навчались в невеликих будинках, як╕ простягались вздовж вулиц╕. В одному з них примостилась ╕ наша с╕м’я. Ми мали одну к╕мнату з окремим входом прямо з вулиц╕, через тамбурочок м╕ж подв╕йними дверима. Досить велика к╕мната, два л╕жка, на одному спали батьки, на другому, «вал╓том», – ми з Валею. До реч╕, нам довелось спати вдвох аж до зак╕нчення ун╕верситету. Ще стояв ст╕л, як╕сь ст╕льц╕ чи лавки, мебл╕в ми з собою не возили… Була ╕ плита, на як╕й готували ╖жу. Красне було тод╕ районним центром, то, мабуть, було електричне св╕тло (але я цього не пам’ятаю).
Школа працювала в дв╕ зм╕ни, отже шум, гам, гурк╕т ╕ шк╕льний дзвоник за ст╕ною - з ранку до ноч╕. Але ще й цього мало. Прямо проти наших дверей ╕ в╕кна - влаштували невеличке кладовище, де ховали червоноарм╕йц╕в, як╕ гинули в боротьб╕ за встановлення радянського «раю», як╕ боролися проти народу, якому не подобалось, що «р╕дна» влада сотнями тисяч висилала ╖х «ослов’янювати» Сиб╕р, Далекий Сх╕д, ц╕лину чи «нечерноземь╓», бо у шибко миролюбивого ╕ роботящого народу матушки-Рос╕╖ вистачало сил ╕ богатирсько╖ удал╕, щоб завойовувати величезн╕ простори ╢вропи ╕ Аз╕╖, поневолювати або знищувати народи, як╕ там жили до того, ╕ йти дал╕ за новими землями, мр╕ючи про дим от╓чества, який такий солодкий ╕ при╓мний, коли вдиха╓ш його десь дуже здалека.
Коли в 1941 роц╕ н╕мецьк╕ фашисти прийшли на земл╕, як╕ в 1939 «зв╕льнила» Червона арм╕я, вони побачили, що вс╕ мал╕ ╕ велик╕ тюрми, в╕йськкомати, п╕двали р╕зних установ, нав╕ть криниц╕ були забит╕ трупами чолов╕к╕в, ж╕нок ╕ нав╕ть д╕тей, як╕ н╕ за що були заарештован╕, а перед приходом н╕мц╕в розстр╕лян╕…
Похорони в двор╕ школи в╕дбувались урочисто, з оркестром ╕ салютом з рушниць, але слухати мало не щодня прекрасн╕ похоронн╕ марш╕ великих композитор╕в не дуже весело.
На мене дуже сильно д╕╓ музика, тому таке життя на цвинтар╕ страшно мучило мене ╕ нас вс╕х.
В ц╕й в╕йн╕ гинули не т╕льки червоноарм╕йц╕, а й борц╕ за незалежну Укра╖ну, але ╖х не ховали з оркестрами ╕ в╕йськовим салютом. Н╕, ╖х викладали на землю б╕ля в╕йськкомату, де вони лежали по к╕лька дн╕в, щоб люди бачили ╕ боялись, та ще в над╕╖, що якась мати побачить свого сина чи мужа ╕ видасть себе, тод╕ можна буде ╕ всю родину чи знищити, чи вислати.
Через якийсь час ми переселились в невеличкий будиночок над р╕чкою, в якому було дв╕ к╕мнатки. Зима того року була холодною, палива для печ╕ не було, тому об╕гр╕вались п╕чкою-«буржуйкою», а вуг╕лля для не╖ батько «д╕ставав» десь на зал╕зниц╕.
Гор╕ло воно смердючим полум’ям, а тепло «буржуйка» давала лише в час гор╕ння.
Одного нещасливого вечора, щоб зберегти тепло, закрили заслонку димаря, думаючи, що все вже згор╕ло ╕ не буде чад╕ти. Та на ранок виявилось, що вс╕ ми почад╕ли.
Добре, що Валя якось проснулась, почала плакати, бо в не╖ сильно бол╕ла голова.
╥╖ плач розбудив нас, у вс╕х бол╕ли голови, ми добряче потру╖лись, довелось викликати швидку допомогу. Нам зробили як╕сь уколи, порадили помити голови чимось кислим, ╕ сус╕дка, в яко╖ ми брали молоко, дала нам бурякового квасу. Але ╕ п╕сля такого миття голови бол╕ли ╕ я не змогла в той день вивчити уроки.
Моя вчителька знала, що в нас трапилась така б╕да, але викликала мене на уроц╕ географ╕╖ ╕ поставила «2». Це була ╓дина «дв╕йка» за вс╕ мо╖ шк╕льн╕ роки. А вчителька ще й п╕драховувала, ск╕льки «п’ят╕рок» я маю одержати, щоб за чверть мати «5», а не «4».
Вчилась я в╕дм╕нно. Зак╕нчивши трет╕й клас (ще в Гологорах), змогла розв’язати екзаменац╕йну роботу з математики за четвертий клас. Правда, в четвертому клас╕ р╕шення було б набагато коротшим, а так в мене вийшло в р╕шенн╕ задач╕ аж 12 питань.
В четвертому клас╕ я страшенно багато читала, читала ╕ вдома, ╕ в школ╕, ╕ нав╕ть на уроках, криючись в╕д вчительки. ╤ звичка читати художню л╕тературу на уроках залишилась на вс╕ шк╕льн╕ роки. Дуже важко було в╕д╕рватись в╕д книжки, щоб послухати пояснення вчителя, але я заставляла себе це робити. Вчителька моя в четвертому клас╕ признавалася мам╕, що вона бачить, як я читаю на уроках, але ╖╖ пояснення я слухала, тому часто вона «не пом╕чала», що я читаю, але часом забирала в мене книжки ╕ в╕ддавала ╖х мам╕ чи батьков╕. За один р╕к я перечитала вс╕ книги дитячо╖ районно╖ б╕бл╕отеки в Красному, ╕ почала вже читати книги для дорослих.
Можливо, ми так ╕ залишилися б в Красному, коли б в першу нашу прох╕дну к╕мнату не п╕дселили м╕л╕ц╕онера з двома дамами-сестрами ╕ малою дитиною. В ц╕й с╕мейц╕ були складн╕ с╕мейн╕ стосунки, в╕чн╕ скандали ╕ лайки. Вони почали забороняти нам ходити через ту к╕мнату, коли потепл╕ло. ╤ ми з Валею в нашу к╕мнату лазили через в╕кно. Звичайно, жити в таких умовах було неможливо, тому вл╕тку 1947 року батьки наш╕ по╖хали в Льв╕вське ОБВНО (обласний в╕дд╕л народно╖ осв╕ти), щоб просити переводу в ╕нше м╕сце. ╥м дали на виб╕р три школи, де були ваканс╕╖ на посаду директора школи ╕ спец╕альност╕ для обох. Перша школа ╖м не сподобалась, друга – в Великос╕лках – сподобалась ╕ сама школа, ╕ особливо – житло для директора. А в трет╓ м╕сце – Кам’янку-Бузьку вони так ╕ не по╖хали, а коли через к╕лька рок╕в побували в цьому м╕стечку, то дуже шкодували, що в св╕й час в╕дмовились туди ╖хати, бо то ж було м╕сто, а Великос╕лки – село з грязюкою до кол╕н, без електричного св╕тла, хоч ╕ мало воно сво╖ переваги. 
В цьому сел╕ батьки наш╕ прожили 17 рок╕в… Але про це – п╕зн╕ше, а зараз ще трохи про наше життя в Красному. В школ╕ я зразу включилась в художню самод╕яльн╕сть: сп╕вала, декламувала в╕рш╕. Вс╕ були впевнен╕, що я - п╕онерка, бо ж вс╕х в третьому клас╕ на день народження Лен╕на приймали в п╕онери, ╕ д╕ти давали клятву: «Я – юний п╕онер, вступаючи в ряди п╕онерсько╖ орган╕зац╕╖ ╕мен╕ Лен╕на, урочисто клянусь» ╕ т.д. Вс╕╓╖ клятви я вже не пам’ятаю. Та я ╖╖ ╕ не давала, ╕ в п╕онери мене н╕хто не приймав, бо з Глодос ми ви╖хали на початку кв╕тня, а в Гологорах н╕яких п╕онер╕в ще не було.
Я про це н╕кому не казала, та мене н╕хто про це ╕ не питав, а вс╕ вважали, що я – п╕онерка. Вл╕тку 1947 року у Львов╕ в╕дбувся перший зл╕т п╕онер╕в, ╕ я була делегатом цього зльоту разом з групою товариш╕в.
Ми п╕дготували л╕тературно-музичну композиц╕ю, з якою виступали ╕ в якомусь театр╕, ╕ на п╕онерському вогнищ╕ (костр╕) на Високому Замку. Поселили нас в готел╕ «Бр╕столь» недалеко в╕д Театру опери ╕ балету. Д╕вчатка жили в одн╕й к╕мнат╕, хлопчики – в ╕нш╕й. Це вперше я десь була без батьк╕в.
З нами були дв╕ виховательки: п╕онервожата Катерина Денис╕вна ╕ з райкому комсомолу Мар╕я ╤ван╕вна. Вони економили грош╕, вид╕лен╕ на наше харчування, тому ми весь час хот╕ли ╖сти, що не дуже псувало наш веселий настр╕й.
П╕онерський костер-вогнище проводили в останн╕й веч╕р нашого перебування у Львов╕. Ми ╖ли морозиво, ╕ вс╕, кр╕м мене, похрипли, тому з «монтажем» (так тод╕ називали л╕тературно-музичн╕ композиц╕╖) було важкувато, але якось в╕дбули.
В готел╕ ми товклися до 12 години ноч╕, а коли в 12 по рад╕о грали г╕мн, ми зривалися з л╕жок ╕ тримали п╕онерський салют.
Зараз, в к╕нц╕ життя, думаю, чому ми це робили? Чи було це щиро, в╕д душ╕? Впевнена, що н╕. Так╕ тод╕ були правила життя ╕ виживання, ╕ нав╕ть нас, д╕тей, вперто ╕ наполегливо виховувала комун╕стична система, нав’язуючи потр╕бн╕ ╖й д╕╖ ╕ нав╕ть почуття.
Наведу приклад. Весною 1953 року перед смертю Стал╕на нав╕ть до нас, в село, к╕лька раз╕в привозили ╕ показували в клуб╕ ф╕льм «Пам'ять» про смерть ╕ похорони Лен╕на
В цьому ф╕льм╕ зображалось таке страшне горе, так╕ переживання вс╕╓╖ кра╖ни, ╕ так красиво говорив наш батько, вождь, ╕ вчитель Йосип В╕сар╕онович Стал╕н так╕ прониклив╕ ╕ щир╕ слова: «Уходя от нас, товариш Ленин завещал нам»… багато чого зав╕щав, ╕ кожен рядок запов╕ту зак╕нчувався однаково:
«Клянёмся вам, товарищ Ленин, что мы с честью выполним ваше завещание».
╤ коли помер Стал╕н, ми знали, що треба дуже плакати, бути готовими в╕ддати сво╓ життя, якщо це допоможе повернути життя вождю. Ми ╕ д╕йсно не знали, як зможемо без нього жити. Ми не хот╕ли в╕рити Хрущову, коли нас, студент╕в на закритих (?) парт╕йних зборах (а ми ж не були членами парт╕╖) ознайомлювали з матер╕алами про культ особи Стал╕на. Нам не подобалось, що перейменували м╕сто Стал╕нград. Не дивно, що й зараз дехто з мо╖х ровесник╕в не може дивитись на св╕т не зашореними КПРС-╕вською пропагандою очима ╕ мр╕╓ про повернення СССР з ковбасою по 2,20…
Та повертаюсь до 1947 року, до Львова, до того, як ми повертались додому п╕сля зльоту.
В день в╕д’╖зду грошей у наших виховател╕в залишилось так мало, що перед ними став виб╕р: чи взяти квитки на по╖зд, лишивши нас зовс╕м голодними, чи купити для нас яко╖сь ╖ж╕, а ╖хати додому без квитк╕в, товарним по╖здом?
Вибрали друге. Купили трошки печива, якось проникли на вокзал (а це було не зовс╕м просто, бо для виходу на перон потр╕бно було купити квиток, а грошей в нас не було), ╕ на в╕дкрит╕й платформ╕ з вуг╕ллям по╖хали додому. При╖хали брудн╕, але жив╕ ╕ весел╕.
Не знаю, як могли ц╕ дв╕ доросл╕ ж╕нки взяти на себе таку в╕дпов╕дальн╕сть: везти на товарн╕й платформ╕, до верху борт╕в загружен╕й вуг╕ллям, 12 д╕тей 4-6 клас╕в?
Р╕чка в Красному була м╕лка. Недалеко в╕д нас через р╕чку йшов м╕ст, ╕ ще там був тартак – невелике п╕дпри╓мство, яке розпускало дерева на дошки. Пам’ятаю греблю, а десь внизу б╕гали щур╕. Щоб навчитись плавати, ми ходили дал╕ в╕д дому, там в одному м╕сц╕ р╕чка була вузька ╕ глибока.
Я вже трошки навчилась плавати. Одного разу доросла д╕вчина запропонувала мен╕ перепливти разом з нею глибоку яму. Ми попливли. Та раптом один з хлопчик╕в з 6 класу смикнув мене за ногу ╕ я п╕шла на дно. Я борсалась, намагаючись виплити, була вже на м╕лкому, та не знала цього. Так би й потонула. Та хлопець з 10 класу витягнув мене, я стала на ноги ╕ там було не з головою, а м╕лко… П╕сля ц╕╓╖ пригоди я боялась глибини, боюсь п╕рнати. Хоч, живучи з 1979 року зовс╕м поруч з морем, почуваю себе в вод╕ досить впевнено ╕ плаваю далеченько.
Зима 1946-47 року була холодна. П╕сля посухи 1946 року в сх╕дних областях Укра╖ни люди там голодали, вони ╖хали в зах╕дн╕ област╕ за хл╕бом, за продуктами.
╥хали товарняками, на дахах пасажирських вагон╕в, ╕ якщо по╖зд довго ╖хав без зупинки, замерзали насмерть.
В╕д нашо╖ станц╕╖ до Львова - 20 хвилин ╖зди, ╕ по╖зди «очищали» в╕д замерзлих.
Я бачила б╕ля вокзалу велику купу труп╕в замерзлих людей… ╤ це – не в в╕йну, а в мирний час.
В ту зиму в Глодосах померли два мо╖х двоюр╕дних брати – Льоня ╕ Коля. Н╕би ╕ не в╕д голоду, а в╕д хвороб, але якщо Льоня ╕ хвор╕в ревматизмом, та м╕г би вижити, коли б нормальне л╕кування, санатор╕й, хорош╕ харч╕. А Коля не хвор╕в, був м╕цненький, та чомусь в╕дмовили нирки - урем╕я, а л╕к╕в в сел╕ не було. Тьотя Наталка розпов╕дала, що ╖й порадили залити водою к╕лька бдж╕лок, настояти ╕ дати пити Кол╕. Вона так ╕ зробила, а бабушка Оксана не знала, що це робились л╕ки, ╕ виплеснула ╖х надв╕р…
Так жаль цих хлопчик╕в, бо обидва були хазяйновит╕, роботящ╕: Льоня забезпечував всю велику с╕м’ю водою, а криниця була так далеко… Ну, а про Колю я вже писала, яка це була серйозна, хазяйська дитина в 6 рок╕в, як вже тод╕ в╕н допомагав мам╕, а не дожив ╕ до десяти рок╕в. 10 йому мало виповнитись 3 жовтня, а в╕н помер весною 1947-го…
Б╕дна тьотя Наталка! Як вона все це витримала? Арешт чолов╕ка, четверо малих д╕тей на руках, каторжна робота в колгосп╕ ╕ дома, смерть д╕тей, а що може бути страшн╕ше?
А прожила довше сво╖х благополучн╕ших сестер, ╕ нав╕ть дочку Н╕ну пережила на 8 дн╕в.
Важко згадувати станц╕ю - районний центр Красне. Страшна дороговизна на пристанц╕йному базарчику. Нав╕ть гор╕хи продавали поштучно, не кажучи про яйця. Ми купували гор╕хи для ялинки, вс╕ прикраси для яко╖ (г╕рлянди, «л╕хтарики», с╕точки, в яких п╕дв╕шували гор╕хи, завернут╕ в «золото» -алюм╕н╕╓ву фольгу) ми робили сво╖ми руками, в основному, з б╕лого паперу. Робота з виготовлення ╕грашок для ялинки розвивала фантаз╕ю, робила наш╕ руки вправними ╕ ум╕лими. ╤ все ж ялинка вигляд╕ла досить убого. Особливо п╕сля того, як я побачила ялинку в сво╓╖ однокласниц╕ — м╕сцево╖ д╕вчинки. На ялинц╕ було багато яскравих р╕знокольорових скляних кульок, красивих ╕грашок – ф╕гурок зв╕рят з золотистого ╕ ср╕бного пресованого картону. Не пам’ятаю, чи були на наших дово╓нних ялинках так╕ прикраси…
От так╕ спогади в мене про р╕к життя на станц╕╖ Красне…
Алла ОСАДЧА
м. Феодос╕я

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2020 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22129

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков