Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3476)
З потоку життя (6713)
Душі криниця (3636)
Українці мої... (1489)
Резонанс (1551)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1733)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДРУЖЕ ПРОВ╤ДНИКУ…
Тож нехай слово правди про УПА та мужнього генерал–хорунжого Романа Шухевича д╕йде до...


КНИГА ПРО ТАРАСОВИХ ОНУК╤В ╤ Д╤ТЕЙ МИКОЛИ М╤ХНОВСЬКОГО
Нещодавно вийшла друком нова книга в╕домого досл╕дника Визвольно╖ боротьби укра╖нського народу...


НА ПОВЕН ЗР╤СТ, НА ПОВЕН ГОЛОС
Пропону╓мо уваз╕ читач╕в передн╓ слово до нещодавно видано╖ у С╕мферопол╕ поетично╖ книги Данила...


ЯКЩО У РЕКТОРА П╤СЕННА ДУША
Це р╕дк╕сний випадок, коли ректор – ф╕лософ, закоханий у народну творч╕сть, ще й сам сп╕ва╓.


╤ВАН НИЗОВИЙ
╤ван Низовий (03.01.1942 – 30.09.2011) – укра╖нський поет-ш╕стдесятник, проза╖к,...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2020 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#12 за 20.03.2020
Л╤НА КОСТЕНКО. ПОЕТЕСА ЕПОХИ

(19 березня Л╕н╕ Васил╕вн╕ Костенко виповнилося 90 рок╕в)

Безумовний класик, чи╖ твори давно ув╕йшли до навчальних програм, стали п╕снями, символами, мемами й оточили нас з ус╕х бок╕в.
Безкомпром╕сна, принципова, вперта, вимоглива, горда. Часом р╕зка, гостра, як бритва, з блискавичною реакц╕╓ю ╕ неабияким почуттям гумору.
Усе це – про Л╕ну Костенко.
Вона народилася у 1930-му у Ржищев╕ на Ки╖вщин╕. У 36-му батька, вчителя, який самотужки опанував 12 мов ╕ викладав у м╕сцев╕й школ╕ ледь не вс╕ предмети, заарештували як "ворога народу".
"Вашим червоним прапором т╕льки бик╕в лякати", – заявив в╕н суддям, почувши вирок – 10 рок╕в табор╕в.
Л╕на Костенко – саме той випадок, коли безстрашн╕сть в набор╕ з безкомпром╕сн╕стю передаються генетично, а пот╕м ╕ще загартовуються у житт╓вих негараздах ╕ боротьб╕ людини ╕з системою.
Вона в╕дверто ╕рон╕зу╓ над тими, хто пост╕йно приклада╓ до ╖╖ ╕мен╕ патетичн╕ визначення типу "сов╕сть нац╕╖", "моральний авторитет" чи нав╕ть "зал╕зна лед╕", та ╕м╕дж, як то кажуть, склався давно. Передус╕м – ╕з ╖╖ вчинк╕в.
Л╕на Костенко – саме той випадок, коли безстрашн╕сть в набор╕ з безкомпром╕сн╕стю передаються генетично, а пот╕м ╕ще загартовуються у житт╓вих негараздах ╕ боротьб╕ людини ╕з системою

Фабриканти в╕р ╕ недов╕р

Випускниця-в╕дм╕нниця Московського л╕тературного ╕нституту ╕мен╕ Горького, т╕╓╖ само╖ всерадянсько╖ "кузн╕ л╕тератор╕в", уже на початок 60-х мала три поетичн╕ зб╕рки ╕ схвальний в╕дгук рецензента ╖╖ дипломно╖ роботи, рос╕йського письменника Всеволода ╤ванова, мовляв, Костенко – потужний автор ╕з великим майбутн╕м.
Проте четверту ╖╖ книжку "Зоряний ╕нтеграл" заборонила до друку цензура. В╕рш╕ Л╕ни Костенко того часу вже ходили в "самвидав╕".

Я скоро буду виходити на вулиц╕ Ки╓ва
з траурною пов’язкою на рукав╕ –
умира╓ мати поез╕╖ мого народу!
Все назива╓ться Укра╖ною –
ун╕вермаг, ресторан, фабрика.
Хл╕б укра╖нський,
телебачення теж укра╖нське.
На гор╕лчан╕й етикетц╕
експортний гетьман з булавою.
╤ т╕льки мова чужа у власному дом╕…
"Зоряний ╕нтеграл", 1963

На наступну, "Княжа гора", чекала та сама доля: видавництво "Радянський письменник" залучило до рецензування (╕ цензурування) шанованих майстр╕в слова – Миколу В╕нграновського та Леон╕да Первомайського, аби вони сво╖м авторитетом вплинули на молоду авторку та внесли корективи.
Подейкують, йшлося лише про одну поез╕ю про Укра╖ну, яка "не догодила" тим, що була "недостатньо радянською". Але затята Костенко на поступки не п╕шла:
"Або зб╕рка буде ╕з цим в╕ршем, або не буде зб╕рки!"
Розмова з директором видавництва видалася, м’яко кажучи, не з при╓мних. П╕сля т╕╓╖ зустр╕ч╕ в╕н допов╕сть "нагору" про низьку культуру письменниц╕, а вона, ображена й принижена, вибухне в╕ршем ╕з числа тих, яких зазвичай не пробачають цензори та бюрократи:

Блюстител╕, халтура – ваше хоб╕.
Ви, фабриканти в╕р ╕ недов╕р,
Зробити вам би по духовн╕й проб╕ –
вас забраку╓ кожен ювел╕р.
Номенклатурн╕ дурн╕, бюрократи,
Пласк╕ мурмила в квадратур╕ рам!
Ваш ╕нтелект не зважать на карати,
а щонайб╕льше просто на сто грам…

Здавалося б, те, що посл╕довно ставалося з╕ зб╕рками, – натяк зовс╕м прозорий: час уже, Л╕но Васил╕вно, писати "правильн╕" реч╕… Проте Костенко виявилася не з тих, кого легко зупинити.
У 1965-му вона разом ╕з к╕норежисером Серг╕╓м Параджановим, поетом ╤ваном Драчем, ав╕аконструктором Олегом Антоновим та ╕ншими пом╕тними д╕ячами культури й науки надсила╓ до ЦК КПУ та ЦК КПРС лист-протест проти арешт╕в укра╖нсько╖ ╕нтел╕генц╕╖ з вимогою зробити розгляди судових справ публ╕чними.
У 66-му вируша╓ до Львова – п╕дтримати у суд╕ майбутн╕х дисидент╕в Михайла Осадчого, Мирославу Зваричевську та брат╕в Михайла ╕ Богдана Горин╕в, яким ╕нкрим╕нують "антирадянську д╕яльн╕сть та пропаганду".
Коли заарештованих вели до зали суду, ки╖вський "десант п╕дтримки", у склад╕ якого були також ╤ван Дзюба та В'ячеслав Чорнов╕л, вигукував ╖м "Слава!" та кидав кв╕ти. А Л╕на, прорвавшись кр╕зь стр╕й конво╖р╕в, вклала в руку Зваричевськ╕й плитку шоколаду, котру, за словами Михайла Осадчого, тут-таки вихопив начальник охорони…
У 67-му у Львов╕ в╕дбувся ще один суд, на якому була присутня Костенко – тепер уже над Чорноволом. Пот╕м – ще один протест, цього разу проти введення радянських в╕йськ на територ╕ю Чехословаччини.
Донька Л╕ни Васил╕вни Оксана Пахльовська, в╕дома л╕тературознавиця та культурологиня, професорка Римського ун╕верситету La Sapienza, розпов╕да╓ про цей пер╕од, на який припало ╖╖ дитинство, так:
"Я – у Ржищев╕, де м╕й д╕д посадив для мене грядочку великих ╕ смачних полуниць "В╕ктор╕я"… Ходжу навколо ц╕╓╖ грядочки, заклавши руки за спину, ╕ граю в тюрму. Ось я у в’язниц╕, ось до мене приходять "вони", але я н╕кому ╕ н╕чого не скажу…".
Костенко серйозно готувалася до "посадки", розум╕ючи, що зробити з нею можуть усе, що завгодно, проте покарали ╖╖ в ╕нший спос╕б.
За п╕дтримку дисидентського руху "крамольну" поетку негласно заборонили друкувати, чим прирекли на вимушене мовчання, яке тривало 16 рок╕в. Це довше, н╕ж у Анни Ахматово╖, яка "мовчала" 12.

"Пол╕тично╖ б╕жутер╕╖ не ношу"

Протягом цього часу про те, аби надрукуватись, год╕ було ╕ мр╕яти. Найпопулярн╕ший нин╕ тв╕р Л╕ни Васил╕вни – роман у в╕ршах "Маруся Чурай" – пролежав на полиц╕ до 1979-го. Його назвали "надм╕ру затягнутим та нец╕кавим радянськ╕й людин╕".
Зате коли нарешт╕ крига скресла ╕ роман з’явився у книгарнях, восьмитисячний наклад розмели за дек╕лька дн╕в: черги за "Марусею" стояли так╕, наче в голодн╕ роки за хл╕бом…
Глибоко психолог╕чний "ж╕ночий" тв╕р одразу ж роз╕брали на цитати.
"В цих справах поруч правда ╕ брехня".
"Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по земл╕".
"Нелегко, кажуть, жити на дв╕ хати. А ще нелегше – жить на дв╕ душ╕!"
"Життя – така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?"
Афористичн╕сть мови, ф╕л╕гранна в╕дшл╕фован╕сть ╕ неймов╕рна влучн╕сть вислову у роман╕ стали т╕╓ю високою планкою, яку Л╕на Костенко поставила соб╕ сама, ╕ яку в╕дтод╕ дола╓ десятил╕ттями.
Рос╕йський ш╕стдесятник ╕ колега Л╕ни Васил╕вни з л╕т╕нституту ╢вген ╢втушенко в╕дзначав:
"Нав╕ть якби вона не написала н╕чого до (хоча л╕рика ╖╖, особливо рання, н╕жна, справжня – ╕ тому прекрасна!) й в╕дмовилася писати п╕сля, то з одн╕╓ю "Марусею" тр╕умфально вв╕йшла до ╕стор╕╖ св╕тово╖ л╕тератури. ╤ т╕льки тому вона дос╕ не лауреатка (Нобел╕всько╖ прем╕╖ – УП), що, мабуть, нема╓ перекладач╕в, р╕вних Л╕н╕, ╕ нема культурних дипломат╕в, здатних зрозум╕ло ╕ швидко пояснити св╕тов╕, якого витвору мистецтва в╕н себе позбавля╓".
Наприк╕нц╕ 70-х це доводилося пояснювати й укра╖нським чиновникам.
В╕дома акторка Н╕ла Крюкова, створивши з Костенко моновиставу за "Марусею Чурай", збиралася презентувати ╖╖ у Ки╖вськ╕й ф╕лармон╕╖. Проте ф╕лармон╕йне кер╕вництво в останн╕й день вимагало в╕д не╖ повн╕стю передрукувати текст, хоча книжка вже вийшла, а пот╕м перенесло прем’╓ру до клубу "Арсеналу".
Костенко в╕дпов╕ла на приниження привселюдним ляпасом, ╕ не кому-небудь, а директоров╕ ф╕лармон╕╖. Цей випадок заф╕ксував у сво╓му щоденнику Олесь Гончар:
"А м╕н╕стр культури судиться з Л╕ною Костенко. За те, що дала ляпаса одному з його холу╖в. Жаль, що не м╕н╕стру!".
Без п╕╓тету й реверанс╕в перед можновладцями – непроголошене кредо письменниц╕, якому вона не зрадила й п╕сля набуття Укра╖ною незалежност╕.
Чого вартий лише випадок у 2005-му, коли новообраний президент В╕ктор Ющенко намагався вручити Л╕н╕ Васил╕вн╕ "Героя Укра╖ни". Якраз до 75-л╕ття, 19 березня.
Тод╕шня оч╕льниця прес-служби Ющенка ╤рина Геращенко згадувала, що до зустр╕ч╕ з Костенко президент готувався ретельн╕ше, н╕ж до першого постмайданного в╕зиту Пут╕на в Укра╖ну, що в╕дбувся того ж дня. ╤з приймальн╕ Ющенка раз по раз набирали номер юв╕лярки, проте телефон мовчав.
"Ми п╕днялися сходами ╕ подзвонили. П╕д квартирою стояв хлопець з прес-служби з червоними вухами ╕ трясущимися руками. "Вона не в╕дкри╓!" – прошепот╕в в╕н. ВАЮ (В╕ктор Андр╕йович Ющенко – УП) подзвонив ще раз: "Дорога Л╕на Васил╕вно, це Ющенко!".
Двер╕ в╕дкрилися, на пороз╕ стояла Л╕на Костенко, вона дозволила президенту ╕ мен╕ зайти. Я й дос╕ пам’ятаю кожну хвилину перебування в квартир╕, де фото дорогих ╕ важливих в ╖╖ житт╕ людей, нашу розмову, яка почалася з суворо╖ виволочки за те, що хлопець, який трезвонив у двер╕ до Л╕ни Васил╕вни, говорив рос╕йською…".
В╕д "Героя" Костенко категорично в╕дмовилась – ╕ той ╖╖ аргумент також став крилатим ╕ часто цитованим висловом: "Пол╕тично╖ б╕жутер╕╖ не ношу". Не стала носити й св╕тсько-тус╕вочно╖, згодом в╕дмовившись в╕д нагороди "Золотий письменник Укра╖ни".

Найнезабутн╕ше з облич

Попри вс╕ попередження про ризики, ╖здити в зону в╕дчуження Костенко почала у 91-му. А ризик╕в чимало – в╕д можливих хвороб, пов’язаних ╕з рад╕ац╕╓ю, до в╕рог╕дност╕ нарватися на м╕сцевих бандит╕в.
Олекса Доля, в╕домий етнограф, учасник цих чорнобильських експедиц╕й, за життя розпов╕дав, що, на думку Л╕ни Васил╕вни, справжн╕ патр╕оти – не т╕, як╕ в столиц╕ сп╕вають "Ще не вмерла", а т╕, котр╕ ╖дуть туди, де вмерла, ╕ прагнуть в╕дшукати хоча б якусь згадку.
"Л╕но Васил╕вно, коли ж вийде книжка про Чорнобиль?", – запитали письменницю на прес-конференц╕╖ 2009 року. "Батько мого двоюр╕дного брата, як хот╕в ╖сти, питав у ж╕нки: "А котра година?". Вона в╕дпов╕дала: "Коли зварю, тод╕ й подам!", – ╕рон╕зувала Л╕на Костенко.
Коли ж ╖╖ питали, чи не страшно там бувати, письменниця в╕дпов╕дала:
"Н╕, це моя добров╕льна ем╕грац╕я! Я ╖жджу в Чорнобиль… набратися сил. ╤, правду кажучи, не в╕дмовляюся в╕д усього того, чим пригощають м╕сцев╕. ╤ пироги з ягодами ╖м, ╕ воду з криниц╕ п’ю… Хоча повторювати цього, мабуть, не варто, особливо молодим людям".
Щоправда, з╕знавалася: донька Оксана ╕ син Василь не в захват╕ в╕д под╕бних мандр╕вок матер╕. Останн╕й, до реч╕, став програм╕стом ╕ зараз живе з родиною в США.
П╕дтримував, хоч ╕ хвилювався, лише пок╕йний чолов╕к – Василь Цв╕ркунов. Його, легендарного кер╕вника Ки╖всько╖ к╕ностуд╕╖ ╕мен╕ Довженка, не стало у 2000-му.

Найнезабутн╕ше з облич,
таке ╓дине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
В╕н не об╕зветься. Не може.
Там н╕ печал╕, ан╕ сл╕з.
Н╕ дня, н╕ вечора, н╕ рання.
Його нема н╕де. В╕н скр╕зь,
вже в остаточн╕й форм╕ ╕снування.
"Мадонна перехресть", 2011

За десять рок╕в директорства Василя Васильовича розкв╕тло укра╖нське поетичне к╕но ╕ з’явилися "Т╕н╕ забутих предк╕в" Параджанова, "Криниця для спраглих" ╤лл╓нка, "Кам╕нний хрест" Осики, "Ком╕сари" Мащенка, "У б╕й ╕дуть одн╕ "стар╕" Бикова та ╕н.
Л╕на Костенко, яку небезп╕дставно називають в╕длюдницею, вкрай р╕дко сп╕лку╓ться з журнал╕стами. Але невдовз╕ п╕сля втрати вона дала, мабуть, найпрониклив╕ше ╕ найв╕дверт╕ше ╕нтерв’ю – журнал╕стц╕ й письменниц╕ Ольз╕ Унгурян.
Без душевного щему читати це неможливо: образ "зал╕зно╖ лед╕" розчинився, лишилася просто ж╕нка. См╕лива й сильна, але така, що раптом опинилася беззахисною ╕ ще не знайшла способу, як ╕з цим жити дал╕.
"Одного разу я побачила аркуш паперу, на якому чолов╕к розписував кулькову ручку. Зазвичай пишуть перше, що спада╓ на думку, скаж╕мо, сво╓ ╕м’я. А в╕н всю стор╕нку списував словом "добро"!".
"Багато хто, знаючи м╕й характер, дивувався: як в╕н ╕з нею живе? А все дуже просто. Василь Васильович вважав, що повинен мене захищати. ╤, в╕дчуваючи себе захищеною, я ставала "шовкова". Водночас когось дивувало, чому такий дорогий ╕ такий близький мен╕ цей "номенклатурний кер╕вник"? Але в╕н, через ╕нтел╕гентн╕сть свою, н╕коли не виставляв напоказ свою доброту…".
Разом вони об’╖здили всю Укра╖ну – на його ╕нвал╕дському "запорожц╕". П╕д час Друго╖ св╕тово╖ Василь Васильович втратив ногу. На солдата, який майже не подавав ознак життя, у польовому шпитал╕ вир╕шили нав╕ть не витрачати наркоз.
Разом долали безроб╕ття, коли в 73-му Цв╕ркунова зв╕льнили з к╕ностуд╕╖, а Л╕ну вже роками не друкували, залишивши без гонорар╕в. Разом перебороли ╖╖ примусове "мовчання", коли поетка нав╕ть голодування оголосила – через образу, спричинену кер╕вництвом "Л╕тературно╖ Укра╖ни".
"Раптом там вир╕шили надрукувати доб╕рку мо╖х в╕рш╕в – мовляв, див╕ться, яка прогресивна радянська влада, нав╕ть таких "крамольних" автор╕в друку╓мо. Приношу ╖м сво╖ в╕рш╕ й питаю: "Але ви да╓те слово чест╕, що все буде надруковано в такому вигляд╕, ╕ ви не вир╕жете ан╕ рядка?". – "Зв╕сно, зв╕сно!".
Уранц╕ в╕дкриваю газету - ╕ бачу: вир╕зали мо╖ найулюблен╕ш╕ строфи. Зняли й оцю: "…Життя – страшна корида. На сотню М╕нотавр╕в – один тореадор".
А коли в редакц╕╖ я нагадала ╖м про "слово чест╕" ╕ заявила, що б╕льше не дам публ╕кувати жодного рядка, один ╕з кер╕вник╕в кинув мен╕ в спину: "Тореадор!". А в╕н не був нав╕ть М╕нотавром – просто н╕кчемою. "Он як? – говорю. – Добре. Або ви вибачитесь, або я помру…".
Цв╕ркунов змусив редактор╕в вибачитись: в╕н щиро любив Л╕ну ╕ ╖хню с╕м’ю.
Оксана, донька Костенко в╕д першого, студентського шлюбу з польським письменником ╢жи-Яном Пахльовським, називала в╕тчима татом, а до р╕дного батька зверталася на ╕м’я. Сина Л╕на Васил╕вна назвала на честь двох Васил╕в – чолов╕ка та батька, чия ст╕йк╕сть ╕ мужн╕сть була для не╖ вз╕рцем.

Неврастен╕к╕в просять не турбуватися

П╕сля смерт╕ чолов╕ка Костенко мовчала ще 10 рок╕в, тримаючись осторонь в╕д усього, що зветься "навколомистецьким колом". Зрештою, особливо компан╕йською вона не вважалася й у студентськ╕ роки.
Проте у 2010-ому знову повернулася в л╕тературний процес – ╕з романом "Записки укра╖нського самашедшого". Цей прозовий тв╕р, виданий у модному видавництв╕ "А-ба-ба-га-ла-ма-га", мав бути презентований у р╕зних м╕стах Укра╖ни, проте на Львов╕ сер╕я зустр╕чей ╕з читачами урвалася.
Н╕бито через те, що Костенко образилася: чи то на льв╕в’ян, як╕ продавали квитки "на Л╕ну", а вх╕д мусив бути в╕льним, чи то на укра╖нських критик╕в, як╕ оц╕нили книжку недостатньо високо.
Можливо, час "Записок" просто ще не настав? Адже багато з того, про що Костенко писала 10, 20, 30 рок╕в тому, ста╓ повн╕стю зрозум╕лим нашому читачев╕ лише зараз.
Тут варто згадати, як у 99-му безкомпром╕сна Л╕на стала на захист ╕нтерес╕в укра╖нсько╖ нац╕╖, яка на той час опинилася в чужор╕дному культурному й ╕нформац╕йному простор╕.
Конспект ╖╖ лекц╕╖ "Гуман╕тарна аура нац╕╖, або Дефект головного дзеркала" став одн╕╓ю з найб╕льш популярних в Укра╖н╕ ф╕лософських роб╕т: у вишах ╕ нав╕ть школах, культурних установах ╕ владних каб╕нетах, в парламент╕ й у ЗМ╤ читали та обговорювали "Гуман╕тарну ауру". Проте як попередження, як сигнал – чомусь не сприйняли.
Чи не час перечитати знову?
"Укра╖нц╕ – це нац╕я, що ╖╖ в╕ками вит╕сняли з життя шляхом ф╕зичного знищення, духовно╖ експропр╕ац╕╖, генетичних мутац╕й, ц╕леспрямованого перем╕шування народ╕в та ╖╖ територ╕╖, внасл╕док чого в╕дбулася амнез╕я ╕сторично╖ пам’ят╕ ╕ як╕сн╕ втрати самого нац╕онального генотипу.
Образ ╖╖ спотворювався в╕ками, ╖й приписувалася мало не генетична туп╕сть, не в╕дмовлялося в мужност╕, але ╕нкрим╕нувався то нац╕онал╕зм, то антисем╕тизм. Велике диво, що ця нац╕я на сьогодн╕ ще ╓, вона давно вже могла б зн╕велюватися й зникнути.
Фактично, це раритетна нац╕я, самотня на власн╕й земл╕ у сво╓му великому соц╕ум╕, а ще самотн╕ше в ун╕версум╕ людства. Фантом ╢вропи, що лише п╕д к╕нець стол╕ття почав набувати для св╕ту реальних рис.
Вона чека╓ сво╖х ф╕лософ╕в, ╕сторик╕в, соц╕олог╕в, генетик╕в, письменник╕в, митц╕в.
Неврастен╕к╕в просять не турбуватися".
Анна Шестак, для УП
https://www.pravda.com.ua/

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2020 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22118

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков