Версiя для друку Обговорити в форумi

1. ВСТУПНА ЧАСТИНА

1.1. Воєнна доктрина України (далі – Воєнна доктрина) являє собою схвалений Верховною Радою України документ, який визначає пріоритети воєнної стратегії держави та державної політики для забезпечення національної безпеки, підтримання гарантованого рівня оборони в процесі співпраці України з світовою спільнотою держав.
1.2. Воєнна доктрина підготовлена на підставі вимог і норм Конституції України, чинного законодавства з урахуванням результатів наукових досліджень законів війни та збройної боротьби кінця ХХ - початку ХХІ століття, стану сучасної воєнної обстановки та міжнародного воєнного права.
1.3. Воєнна доктрина концентровано відображає офіційні погляди керівництва держави на сутність, характер, форми і способи ведення сучасних війн із застосуванням збройної боротьби та на запобігання збройним конфліктам.
1.4. Воєнна доктрина містить настанови на організацію оборони, підготовку економіки, території, населення і Збройних Сил України до збройного захисту країни та участі в міжнародних миротворчих операціях Організації Об’єднаних націй з метою запобігання можливих агресій і диверсій з боку окремих держав та міжнародних терористичних організацій.
1.5. Міжнародні стосунки кінця ХХ – початку ХХІ століть показують, що деякі держави Світу для задовільнення своїх власних інтересів залишають пріоритетним силовий спосіб розв’язання спірних питань шляхом міжнародного шантажу та ведення збройної боротьби, що спонукає їх до мілітаризації економіки, накопичення значних воєнних потенціалів і веде до збільшення кількості держав-володарів ядерної зброї, розвитку міжнародного тероризму та до збройних конфліктів.
1.4. Нестабільність реальної міжнародної обстановки від зіткнення національних інтересів різних країн, відвертих проявів агресивності держав з недемократичними режимами та дії міжнародних терористичних організацій об’єктивно вимагає від кожної держави створювати усі необхідні умови для постійної готовності до збройного захисту власних кордонів і територіальної цілісності згідно з проголошеним статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй права кожної держави на індивідуальну та колективну оборону у разі збройного нападу на неї (агресії) або загрози збройного нападу та відповідно до норм, встановлених міжнародним воєнним правом і міжнародними угодами.
1.5. Україна початку ХХІ століття розглядає свою власну безпеку як відсутність загроз для процесу задоволення життєво важливих національних інтересів та забезпечення з боку великих держав Світу гарантій міжнародної безпеки як державі, що позбулася ядерної зброї.
1.6. Стійка тенденція утвердження пріоритету мирного врегулювання всіх спірних питань у міждержавних стосунках більшості Європейських держав з залученням інституцій міжнародної колективної безпеки спонукає Україну відноситись до сусідніх держав як до міжнародних партнерів, а не як до потенційного воєнного противника, здійснювати політичні кроки до скорочення власних Збройних Сил і вдосконалення їх боєздатності.
1.7. Подальший розвиток України як незалежної демократичної держави з її реальним економічним станом зумовлює необхідність дотримання нею принципу оборонної достатності у сфері оборонного будівництва, що дозволяє при формуванні власного оборонного потенціалу:
- оптимізувати можливості своєї економіки з урахуванням можливостей існуючих систем міжнародної колективної безпеки Європейського Союзу та Союзу Незалежних Держав;
- раціонально сформулювати реальні основні засади своєї воєнної, воєнно-економічної і воєнно-технічної політики та стратегії ведення збройної боротьби.
1.8. Основні засади діяльності держави у воєнній політиці, стратегії ведення збройної боротьби, воєнно-технічній політиці та воєнно-економічній політиці ґрунтуються на:
чинних положеннях нормативно-правових актів держави у сфері функціонування воєнного устрою держави та забезпечення оборони країни;
обсягах видатків на національну безпеку і оборону, визначених у державному бюджеті;
науково-технічній та технологічній спроможності національної промисловості;
мобілізаційній спроможності країни у забезпеченні людськими ресурсами;
ресурсній спроможності національної економіки у забезпечення оборонного будівництва, накопиченні необхідних обсягів державного резерву та стратегічних запасів.
1.9. Відповідно до основних засад діяльності держави у воєнній політиці, воєнно-технічній політиці, воєнно-економічній політиці та стратегії ведення збройної боротьби, що підтримуються відповідними обсягами видатків з державного бюджету:
формується воєнний устрій держави, воєнно-адміністративний розподіл її території та оборонно-промислової інфраструктури;
визначається можливий театр військових дій та плани ведення військових операцій;
визначаються основні види озброєнь та бойової техніки оперативно-стратегічного, оперативного, оперативно-тактичного та тактичного рівнів, їх обсяги;
розробляються стратегічні плани оборони, плани мобілізаційного розгортання та застосування Збройних Сил України в військових операціях;
визначаються склад і чисельність Збройних Сил мирного та воєнного часу, обсяги підготовленого мобілізаційного резерву, порядок його обліку, підготовки мобілізації та демобілізації;
визначаються склад і обсяги державних резервів та стратегічних запасів, райони їх дислокації, порядок застосування та поставки за призначенням;
затверджуються плани оснащення та переоснащення військ та плани виробництва і закупівлі основних видів озброєнь, бойової техніки та стрілецької зброї;
формуються державні оборонні замовлення.
1.10. З метою запобігання міжнародних екологічних, техногенних та гуманітарних катастроф, при визначенні можливих театрів військових дій та планів ведення військових операцій визначаються та затверджуються на рівні міжнародного права межі територій України і сусідніх держав, де принципово забороняється ведення будь яких військових дій.
1.11. Враховуючи економічну, політичну і гуманітарну важливість для України Криму, чорноморського узбережжя і виключної морської економічної зони, збільшення товарообігу і нафтових перевезень морськими шляхами та для запобігання контрабандним перевезенням, функціонуванню наркотрафиків і дії терористичних угруповань, Україна має домагатися:
- надання Чорному морю статусу забороненої зони для ведення збройної боротьби;
- створення координованої системи національних сил берегової охорони з функціями прикордонної служби, митної служби, служби рятування на воді та служби ліквідації нафтових розливів у морі.
1.12. Відповідальність перед Українським народом за формування та реалізацію воєнної політики, воєнно-технічної політики, воєнно-економічної політики та стратегії ведення збройної боротьби згідно з вимогами чинного законодавства несуть відповідні конституційно визначені органи державної влади, які складають основу воєнного устрою держави:
Президент України,
Верховна Рада Україна,
Рада національної безпеки і оборони України,
Кабінет Міністрів України,
Міністерство закордонних справ,
Міністерство оборони України,
Головне командування і генеральний штаб Збройних Сил України,
інші центральні та місцеві органи виконавчої влади в межах своїх повноважень.
1.13. Положення воєнної доктрини України є обов'язковими для врахування у своїй діяльності всіма центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, причетними до сфери забезпечення національної безпеки і оборони України.
1.14. Усі зміни та доповнення до Конституції України, інших нормативно-правових актів у сфері національної безпеки і оборони адекватно вносяться до тексту Воєнної доктрини згідно з порядком, установленим чинним законодавством.

2. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ВОЄННОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

2.1. Воєнна політика України (далі – воєнна політика), є складовою частиною зовнішньої і внутрішньої політики держави, яка забезпечує вирішення проблем національної і міжнародної безпеки у спосіб дипломатії та міжнародного військового співробітництва.
2.2. Формування та реалізація воєнної політики ґрунтується на таких основних засадах:
право кожної держави на рівну безпеку;
непорушність державних кордонів у Європі;
збереження без’ядерного статусу України;
гарантії ядерних держав щодо забезпечення стабільності національної безпеки України;
пріоритетність мирного способу розв’язання міжнародних проблем;
розширення міждержавного військового співробітництва;
участь і системах міжнародної колективної безпеки;
участь у розвитку міжнародної миротворчої діяльності;
впровадження цивільного контролю за діяльністю держави у військовій сфері;
наявність у Світі держав-володарів ядерної зброї та засобів її доставки;
заборона виробництва та застосування усіх видів зброї масового ураження людей;
стимулювання незворотності процесу скорочення національних збройних сил і озброєнь;
впровадження принципу оборонної достатності в діяльність воєнного устрою держави.
2.3. Основною метою воєнної політики України є забезпечення умов для уникнення збройної боротьби та запобігання можливим збройним конфліктам, що досягається:
глибоким науковим аналізом міжнародної воєнно-політичної обстановки;
участю у функціонуванні і розвитку міжнародних систем колективної безпеки;
вчасним виявленням дестабілізуючих чинників для міжнародної і внутрішньої безпеки та вжиттям відповідних адекватних запобіжних заходів для ліквідації цих чинників;
участю у міжнародній миротворчій діяльності;
спільною з іншими державами боротьбою з джерелами міжнародного тероризму;
створенням колективної системи протидії та ліквідації міжнародного тероризму;
створенням ефективних міжнародних механізмів приборкання держав-агресорів;
ініціюванням Україною мирних життєво важливих міждержавних проектів;
розширенням військового співробітництва з сусідніми та провідними державами Світу.
2.4. Україна у формуванні та здійсненні своєї воєнної політики є послідовним і принциповим прихильником заборони та ліквідації зброї масового ураження, у тому числі ядерної, хімічної, біологічної (бактеріологічної) зброї та технологій її виробництва, оскільки виробництво, накопичення та застосування засобів масового ураження складають небезпеку для існування людства на Землі.
2.5. Україна вважає за необхідну умову свого суверенітету відсутність на своїй території військ і військових баз інших держав.
Умови тимчасового перебування військових формувань інших держав та використання територій військових баз і акваторій, наданих їм на умовах оренди, регулюються чинним законодавством України з урахуванням відповідних нормам міжнародного права і знаходяться під державним та громадським контролем.
2.6. Головним завданням воєнної політики є:
організація забезпечення стратегії підготовки та ведення збройної боротьби;
постійне вивчення реального стану процесу задовольняння національних інтересів, своєчасне виявлення дестабілізуючих чинників та забезпечення їх усунення;
відслідковування тенденцій розвитку міжнародної воєнно-політичної обстановки та своєчасне виявлення зовнішніх і внутрішніх чинників дестабілізації національної та міжнародної безпеки;
визначення військового противника та вжиття своєчасних адекватних заходів щодо запобігання виникненню збройної боротьби з залученням систем міжнародної колективної безпеки.
2.7. Основними зовнішніми чинниками дестабілізації національної та міжнародної безпеки вважаються цілеспрямовані перешкоди задоволенню життєво важливих національних інтересів України, у тому числі:
висування до неї територіальних претензій та заклики до перегляду кордонів;
спроби втручання іншої держави у внутрішні справи України;
прояви актів порушення державного суверенітету України;
розповсюдження на території іншої держави ворожої щодо України інформації;
збурення іншою державою внутрішньої міжнаціональної ворожнечі;
стимулювання міжетнічних або міжрелігійних протиріч;
виникнення в сусідній державі нестабільної воєнно-політичної обстановки;
поширення незаконного обігу зброї, боєприпасів і вибухових речовин;
порушення іншою державою співвідношення сил, що склалося, в регіоні;
нарощування поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь збройних сил з боку сусідньої держави з небезпекою застосування їх проти України;
виникнення збройного конфлікту на території сусідньої держави на небезпечній відстані від її кордону та високою ймовірністю збройних провокацій та порушення державного кордону України з несанкціонованим використанням її території, повітряного простору та морських акваторій;
здійснення військовослужбовцями інших держав диверсійних актів на території України;
здійснення міжнародними терористичними організаціями терористичних актів на території України або проти її об’єктів, розташованих на території іноземних держав.
2.8. Основними внутрішніми чинниками дестабілізації національної безпеки України можуть бути:
виникнення економічної нестабільності та зниження рівня життя народу;
зниження боєздатності Збройних Сил України, інших військових формувань;
політизація Збройних Сил України, інших військових формувань;
виникнення політичної кризи та загрози конституційному ладу в Україні та здійснення будь яких збройних виступів проти конституційної влади в Україні;
створення не передбачених чинним законодавством озброєних формувань та здійснення незаконного обігу зброї, боєприпасів, вибухових засобів та речовин на території України;
будь які антиконституційні дії окремих осіб, груп громадян, політичних партій, зокрема, прояви сепаратизму з посяганням на територіальну цілісність України або заклики до територіальних претензій до сусідніх держав, проведення терористичних актів та диверсій на території України;
порушення військовими формуваннями інших держав умов тимчасового перебування на території України.
2.9. Виникнення, послідовний розвиток зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих чинників та їх вплив на загострення міждержавних стосунків і протиріч вважається воєнною небезпекою.
2.10. Україна відповідно до головних завдань своєї воєнної політики у міждержавних стосунках послідовно виступає за мирне вирішення міжнародних протиріч та свої зусилля спрямовує на зменшення ризиків воєнної небезпеки з використанням воєнної сили, для чого:
поглиблює міжнародну довіру безумовним виконанням ратифікованих міжнародних договорів у сфері безпеки, оборони та надзвичайних ситуацій;
розширяє відкрите міжнародне військове співробітництво та співпрацю з міжнародними структурами систем колективної безпеки;
бере участь в миротворчих операціях та в міжнародних гуманітарних заходах щодо захисту населення і територій, які постраждали від військових дій або надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, у знешкодженні боєприпасів на території, де відбулись військові дії;
бере активну участь в роботі Ради Євроатлантичного Партнерства (РЄАП) та в заходах Програми „Партнерство заради миру” (ПЗМ), реалізує програми військово-політичного партнерства у військово-технічній та інформаційній сферах;
співпрацює у сфері озброєнь та цивільно-військових відносин для забезпечення стратегічної стабільності в Європі;
сприяє встановленню мінімального рівня воєнних потенціалів збройних сил та неагресивного характеру діяльності сусідніх держав ЄС та СНД для розвитку систем колективної безпеки і запобіганню воєнним конфліктам.
2.11. Дотримуючись свого незалежного зовнішньо¬політичного курсу, Україна згідно з принципом оборонної достатності зберігає за собою право на об'єднання всіх своїх зусиль із зусиллями інших дружніх держав для припинення агресивних намірів або для відсічі агресії.
2.12. Україна вважає неприпустимим застосування своїх Збройних Сил у будь-яких збройних конфліктах, які не торкаються миротворчої діяльності та забезпечення міжнародної безпеки під егідою ООН, захисту суверенітету, недоторканості кордонів та територіальної цілісності України.
2.13. Україна, як держава - член ООН та ОБСЄ для підтримання міжнародного миру і безпеки та з метою запобігання розв'язанню міждержавних конфліктів утримує, навчає та підтримує у належному стані готовність сил швидкого реагування до участі у заходах і діях у складі багатонаціональних сил в гуманітарних та в інших міжнародних миротворчих операціях за рішенням Ради Безпеки ООН відповідно до вимог чинного законодавства України.
2.14. При виникненні військової загрози Україна звертається до Ради Безпеки ООН, Європейських організацій безпеки з пропозиціями щодо надання допомоги у її захисті згідно з Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

3. ВОЄННО-ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ

3.1. Воєнно-економічна політика є одним з головних напрямів економічної політики держави, який спрямований на ведення оборонного будівництва та створення матеріальної основи забезпечення національної безпеки, захисту життєво-важливих національних інтересів та стратегії підготовки і ведення збройної боротьби на рівні відповідному можливостям національної економіки.
3.2. Воєнно-економічна політика охоплює діяльність цілісного воєнного устрою держави, основу якої складають: Президент України, система державного і військового управління, центральні і місцеві органи виконавчої влади, національна економічна інфраструктура, оборонний науково-виробничий потенціал, мобілізаційна система держави, Збройні Сили України і інші військові формування.
3.3. Воєнно-економічна політика формується на основі реальних економічних можливостей держави під загальним керівництвом Президента України з урахуванням принципу оборонної достатності, стану міжнародної обстановки, характеру можливих збройних конфліктів (війн), воєнно-географічних умов та реалізується відповідними центральними органами виконавчої влади за затвердженими державними планами та програмами у сфері оборонного будівництва, виробництва та закупівлі озброєння, військової техніки та військового майна, які узгоджені з функціонуванням та розвитком системи мобілізаційного розгортання Збройних Сил України та інших військових формувань.
3.4. Діяльність воєнного устрою держави регулюється Конституцією та чинним законодавством і скерована на підтримання та забезпечення постійної готовності системи державного і воєнного управління, Збройних Сил України і інших військових формувань, економіки, населення, території до ведення збройної боротьби сучасного рівня та протидії диверсійним актам міжнародних терористичних організацій.
3.5. У мирний час воєнно-економічна політика вирішує завдання щодо повного і своєчасного фінансування потреб оборонного будівництва та накопичення оборонного потенціалу держави згідно з Законом України “Про державний бюджет України” прийнятого Верховною Радою України на кожний наступний фінансовий рік при загальному обсязі видатків на національну оборону не менше ніж 5% від валового національного продукту (ВНП).
3.6. Пріоритетним напрямом воєнно-економічної політики держави є суворе дотримання вимог чинного законодавства щодо своєчасного фінансування грошового утримання військовослужбовців, заробітної плати працівників Збройних Сил, науково-технічних досліджень та розробок, виробництва, закупівлі та обслуговування зброї і військової техніки, планової підготовки військ та забезпечення соціального захисту військовослужбовців, осіб, що звільняються з військової служби, та військових пенсіонерів.
3.7. Формування, розміщення та виконання державних оборонних замовлень узгоджується з перспективою розвитку національної економіки з метою збільшення обсягів національного валового продукту та надходжень коштів до державного бюджету, розвитку економічної інфраструктури регіонів. Для цього держава здійснює:
ретельне обґрунтування та чітке планування обсягів необхідних оборонних витрат під час формування державного бюджету на наступний рік та на відповідну перспективу з урахуванням довгострокових державних програм оборонного будівництва та плану мобілізаційного розгортання Збройних Сил;
формування на основі виконання довгострокових державних програм державних оборонних замовлень, їх розміщення на конкурсних засадах на виробничих потужностях підприємств усіх форм власності та виконання з відповідним обов’язковим забезпеченням якості технологічних та науково-технічних вимог за критерієм “ефективність-вартість”;
планування технічного розвитку та модернізації державної виробничої інфраструктури національної економіки відповідно до рекомендацій національних наукових установ;
виробництво, закупівлю, накопичення та оптимальне розташування державних матеріально-технічних резервів і стратегічних запасів відповідно до замислу стратегічного плану оборони та мобілізаційного розгортання військ.

4. ОСНОВНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ ВЕДЕННЯ ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ

4.1. Стратегія ведення збройної боротьби є одним з головних напрямів діяльності держави, який вирішує проблеми застосування Збройних Сил України для досягнення мети війни або для забезпечення оборони країни, захисту незалежності і територіальної цілісності держави та інших життєво-важливих національних інтересів.
4.1.1. Характер збройної боротьби в сучасному Світі визначається метою війни та вогневими можливостями основних видів озброєнь ракетних систем, систем повітряного нападу, протиповітряної оборони та морських систем високоточного наведення, новітніх систем розвідки, радіоелектронної боротьби, які можуть бути застосовані, а також вогневими можливостями та готовністю до виконання бойових завдань на різноманітних напрямах військових дій сил швидкого реагування (мобільних, аеромобільних військ, десантних з’єднань і військ спеціального призначення), можливостями засобів ведення інформаційної боротьби.
4.1.2. Небезпека повномасштабного застосування у збройній боротьбі ракетно-ядерних систем, зброї масового ураження, систем високоточної зброї разом з іншими звичайними видами озброєнь зумовлює ведення глобальної ракетно-ядерної збройної боротьби з великими не відновлювальними людськими і екологічними втратами сторін та руйнівними наслідками глобального масштабу, що робить таку ракетно-ядерну збройну боротьбу недоцільною і змушує Україну виступати за ліквідацію зброї масового ураження.
4.1.3. Застосування основних видів озброєнь, військово-космічних, авіаційних та ракетних систем високоточної зброї в без’ядерному варіанті зумовлює ведення військових дій, що характеризується прагненням ворогуючих сторін домогтися ураження військ (сил), об'єктів тилу, економіки, комунікацій на всій території противника з обмеженням контактних способів бойових дій і ведення спеціальних операцій, дальнього вогневого й електронного ураження, підривних дій, завоюванням ініціативи та переваги в інформаційній сфері.
4.1.4. Форми ведення збройної боротьби залежать від запланованого розмаху військових дій, який визначається:
масштабом (протяжністю, глибиною охоплення території та повітряного простору);
повнотою застосування Збройних Сил;
чисельністю військ (сил) і озброєнь, що залучаються.
4.1.5. За формою збройна боротьба може бути світовою (глобальною), регіональною та локальною. Крім того, збройна боротьба може бути у формі зіткнення військ у внутрішньому збройному конфлікті або у ході миротворчої операції. Початок двадцять першого століття має приклади збройної боротьби у формі серії заздалегідь спланованих і скоординованих у часі масштабних диверсій з боку міжнародних терористичних організацій з загибеллю великої кількості мирних людей.
4.1.6. Світова (глобальна) збройна боротьба за складністю її ведення та катастрофічністю наслідків є категорією гіпотетичною і вважається можливою у війні між державами (коаліціями держав) - володарями стратегічних ядерних озброєнь і інших засобів масового ураження та військових ракетно-космічних систем.
4.1.7. Невідновлювальні руйнівні наслідки світової збройної боротьби, що зазнає космос, повітря, усі континенти, океанські простори та все людство, зумовлює введення вибіркового застосування засобів масового ураження та військових ракетно-космічних систем і переведення акцентів на застосування неядерних військово-космічних, авіаційних та ракетних систем високоточної зброї, кораблів та підводних човнів у збройної боротьби у війні між супердержавами (коаліціями держав). З метою уникнення глобальної збройної боротьби у будь яких формах, як загрози існуванню людської цивілізації, створюються міжнародні системи колективної безпеки.
4.1.8. Регіональна збройна боротьба може відбуватися у війні між двома державами (кількома державами) за вирішення спірних проблем, що створюють загрозу миру і міжнародній стабільності, і провадитись в усіх чотирьох природних середовищах з обмеженим застосуванням військово-космічних та авіаційних систем високоточної зброї та необмеженим застосуванням звичайних видів озброєння, авіаційної та ракетної техніки, кораблів, підводних човнів.
4.1.9. Локальна збройна боротьба може відбуватися у війні за вирішення спірних проблем між двома державами або між коаліцією держав і державою, яка створює загрозу миру і міжнародній стабільності. Така збройна боротьба може провадитись в усіх чотирьох природних середовищах з обмеженим застосуванням: військово-космічних, авіаційних та ракетних систем високоточної зброї, звичайних видів авіаційної і ракетної техніки та озброєння, кораблів, підводних човнів.
4.1.10. Військові зіткнення – це несанкціоновані на міждержавному рівні бойові дії у прикордонних смугах між угрупованнями військ держав-сусідів обмеженої чисельності з застосування сторонами звичайних видів озброєння, або бойові дії з обмеженим застосування звичайних видів озброєння на території суверенної держави між угрупованнями її військ та збройними терористичними формуваннями, що незаконно проникли на територію цієї держави.
4.1.11. Внутрішній збройний конфлікт – це бойові дії всередині держави між збройними угрупованнями конфліктуючих сторін з обмеженим застосування звичайних видів озброєння.
4.1.12. Миротворчі операції – це бойові дії міжнародних миротворчих сил під егідою ООН з обмеженим застосування звичайних видів озброєння по роз’єднанню збройних угруповань конфліктуючих сторін всередині держави, захисту мирного населення, прикриття транспортів з пораненими, біженцями чи з гуманітарною допомогою постраждалому населенню тощо.
4.1.13. Проведення серії заздалегідь спланованих і скоординованих у часі масштабних диверсій міжнародних терористичних організацій розглядаються як збройна боротьба недержавних військових формувань з однієї сторони та країною з потужною економікою і її союзниками, з другої сторони.
4.1.14. Рівень воєнних конфліктів може збільшуватись до локального чи регіонального внаслідок зростання напруження збройної боротьби при залученні протиборчими сторонами наявних воєнних потенціалів та додатково відмобілізованих військ.
4.1.15. У ході збройної боротьби у воєнних конфліктах між країнами-гарантами національної безпеки України виникає імовірність поступового втягування до них і України.
4.1.16. Україна за своїм оборонним потенціалом здатна самостійно протистояти військовому противнику в локальній та регіональній збройній боротьбі.
4.1.17. Відповідно до принципу оборонної достатності повномасштабна регіональна збройна боротьба вимагатиме від України як напруження всіх своїх економічних, політичних та воєнних можливостей, так і залучення зусиль та можливостей інших держав в рамках Європейської системи міжнародної колективної безпеки, НАТО та СНД для примушення військового противника до припинення бойових дій, мирного вирішення спірних питань та відновлення територіальної цілісності України.
4.2. Військовий противник – це будь яка держава, послідовна політика якої створює військову загрозу Україні через здійснення перешкод у задоволені життєво важливих національних інтересів України та мирному життю Українського народу.
4.3 Військовою загрозою з боку будь-якої сусідньої держави вважається загроза застосування її збройних сил проти України. Ознаками військової загрози є:
агресивність зовнішньої політики стосовно України, втручання у її внутрішні справи;
створення загрози державному суверенітету та територіальній цілісності України;
проведення мобілізаційних заходів з розгортанням наступальних угруповань військ;
зосередження угруповань військ (сил) поблизу кордону з Україною;
перехід на цілодобовий режим роботи засобів ведення інформаційної боротьби;
спроби ведення розвідувально-диверсійних дій на території України;
випадки збройного нападу на громадян України або на її офіційні представництва, торговельні та транспортні об'єкти і засоби тощо на кордоні або на території сусідньої держави (сусідніх держав);
активізація роботи засобів радіоелектронної боротьби та розвідувальної техніки;
оперативне розгортання військ у бік державного кордону України.
4.4. Україна формує і впроваджує свою стратегію підготовки та ведення збройної боротьби відповідно до основних засад реалізації своєї воєнної політики спирається на:
досягнення воєнної науки у дослідженнях характеру, форм і способів збройної боротьби сучасності, визначає основні засади формування воєнного устрою держави, напрями оборонного будівництва, підготовки і застосування Збройних Сил, інших військових формувань в оборонних операціях;
сучасні досягнення оперативного мистецтва щодо найбільш ефективних способів застосування можливостей військової техніки і зброї підвищеної могутності, яка знаходиться на озброєнні військ;
ресурсні можливості економічного оборонного потенціалу країни;
засади міжнародного військового співробітництва та на дасвіді участі України у міжнародних миротворчих операціях.
4.4. Основу стратегії підготовки та ведення збройної боротьби складає концепція оборонної достатності, яка передбачає поєднання можливостей оборонного потенціалу України та міжнародних систем колективної безпеки.
4.4.1. Концепція оборонної достатності виходить з тенденцій розвитку збройної боротьби в сучасних умовах та економічних можливостей України, які вимагають утримувати Збройні Сили України на штатах мирного часу та мобілізаційну інфраструктуру розгортання Збройних Сил України до штатів воєнного часу відповідно до вимог стратегічного плану оборони України з урахуванням залучення реальних можливостей міжнародних систем колективної безпеки та країн-гарантів національної безпеки України.
4.4.2. Принцип оборонної достатності реалізується формуванням сучасного воєнного устрою держави, організацією державного оборонного будівництва, створенням оптимальних Збройних Сил України на штатах мирного та воєнного часу з відповідним забезпеченням, підготовкою та застосуванням у збройній боротьбі на сучасному військово-технічному рівні для збройного захисту суверенітету і територіальної цілісності України з залученням можливостей системи колективної безпеки та миротворчих сил ООН до нейтралізації агресивних намірів будь якої держави до України та мирного вирішення спірних міжнародних проблем, що виникла.
4.4.3. Відповідно до вимог Статті 17 Конституції України застосування Збройних Сил України здійснюється для збройного захисту кордонів і територіальної цілісності України, для відбиття вторгнення військ противника та нанесення військовому противнику поразки у збройній боротьбі.
4.4.4. Загальна структура, чисельність та функції Збройних Сил України визначаються чинним законодавством України і утримуються на штатах мирного або воєнного часу. Збройні Сили України відповідно до міжнародної військово-політичної обстановки функціонально складаються з передових та основних сил оборони.
4.4.5. Передові сили оборони - це підрозділи, частини та з’єднання постійної бойової готовності Прикордонних військ, Внутрішніх військ та Сухопутних військ, які у мирний час дислоковані поблизу державного кордону і мають бойові завдання щодо блокування ділянки державного кордону та знищення диверсійних терористичних груп при його перетині або прикриття державного кордону та відбиття вторгнення військ агресора на територію України та забезпечення запланованого часу на оперативне розгортання Сил швидкого реагування.
4.4.6. Сили швидкого реагування – це мобільні окремі частини та з’єднання постійної готовності центрального підпорядкування, які у мирний час призначені для оперативного застосування під час реагування на зміни військової обстановки навколо України, в миротворчих та гуманітарних операціях за рішенням Ради Безпеки ООН, а також у ліквідації наслідків аварій, катастроф та стихійних лих на території України відповідно до вимог чинного законодавства.
4.4.7. Сили швидкого реагування під час ескалації прикордонного збройного конфлікту у взаємодії з передовими силами оборони застосовуються для блокування району вторгнення військ противника, їх оточення та знищення з метою локалізації збройного конфлікту та створення резерву часу на забезпечення застосування Основних сил оборони у військовій операції по розгрому військ противника, припиненню агресії та відновленню територіальної цілісності України.
4.4.8. Сили швидкого реагування у військових операціях застосовуються як оперативно-маневрені групи на оперативних напрямах театру військових дій, посилення угруповання військ в ході ведення оборонної або наступальної операції, ведення бойових, розвідувальних та диверсійних дій в тилу військ противника та виконання оперативних завдань територіальної оборони.
4.4.9. Основні сили оборони є найбільш чисельною функціональною структурою Збройних Сил України, складаються з Стратегічних сил стримування та Сил стратегічного резерву, які утримуються на штатах мирного та воєнного часу та складають основу оборони країни під час ведення збройної боротьби з застосуванням зброєю підвищеної вогневої могутності для забезпечення необхідних умови для розгрому противника і припинення ним збройної боротьби та укладення миру.
4.4.10. Стратегічні сили стримування і у мирний час є політичним чинником стримування сусідніх держав від намірів застосування військової сили проти України через свою здатність для зриву агресії завдати упереджувального вогневого удару наявними видами зброї по органам воєнного управління та стратегічним об’єктам на території військового противника з нанесенням вагомої шкоди його військовому потенціалу.
4.4.11. Основні сили оборони розгортаються у разі визначення військового противника за штатами воєнного часу на відповідному стратегічному напряму театру військових дій України на підставі Стратегічного плану оборони України та Стратегічного мобілізаційного плану відповідно до чинного законодавства.
4.4.12. Стратегічні сили стримування – це оперативно-стратегічні об’єднання військ Збройних Сил України, які оснащенні зброєю підвищеної вогневої могутності та застосовуються без відмобілізування військ у збройній боротьбі локального рівня і з мобілізацією Стратегічних резервів у збройній боротьбі регіонального рівнів проти визначеного військового противника на відповідному стратегічному напряму театру військових дій та відповідно до планів ведення військових операцій.
4.4.13. Оперативно-стратегічні об’єднання військ Стратегічних сил стримування – це окремі частини, з’єднання та оперативно-тактичні об’єднання родів військ Військово-Повітряних сил, Протиповітряної оборони, Військово-морських сил, інших родів військ повного та скороченого штатного складу, які дислоковані відповідно до Стратегічного плану оборони України та утримуються на штатах мирного і воєнного часу у підпорядковані відповідного Оперативного командування Збройних Сил України.
4.4.14. Стратегічні резерви – це окремі частини та з’єднання кадрованого складу, які розгортаються за Стратегічним мобілізаційним планом і призначені для поповнення Основних сил оборони і забезпечення стійкості оборони України в ході збройної боротьби регіонального рівня.
4.5. Відповідальність за забезпечення обороноздатності країни, формування і реалізацію воєнної стратегії щодо застосування Збройних Сил України в операціях покладається на Президента України - Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України.
4.5.1. Президент України здійснює загальне керівництво у сферах національної безпеки і оборони країни, приймає необхідні рішення та організовує їх виконання через Раду національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України і Генеральний штаб Збройних Сил України.
4.5.2. У разі виникнення воєнної загрози Президент України приймає рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях воєнного стану, здійснює переведення Збройних Сил і інших військових формувань у повну бойову готовність, вживає заходів цивільного захисту населення, підготовки території держави до оборони та економічних заходів щодо їх забезпечення. При цьому Президент України віддає наказ начальнику Генерального штабу Збройних Сил України про здійснення відповідних широкомасштабних заходів розвідки для виключення раптовості збройного нападу проти України.
4.5.3. При наявності ознак початку збройної боротьби проти України Президент України і віддає наказ на застосування Збройних Сил України, інших військових формувань в воєнній операції щодо оборони України згідно з затвердженим Планом оборони з подальшим внесенням свого рішення на затвердження Верховною Радою України.
При цьому, з метою відбиття агресії, Президент України може застосувати право України на використання всіх можливих форм, способів та наявних засобів збройної боротьби, у тому числі, нанесення ударів по агресору на його території.
4.5.4. З введенням воєнного стану вся повнота влади в державі передається Ставці Верховного Головного командування України - вищому органу державного і воєнного управління воєнного часу, яку очолює Президент України - Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, Голова Ради національної безпеки і оборони України.
4.5.5. Ставка Верховного Головного командування України здійснює керівництво усією діяльністю Збройних Сил та інших військових формувань через Генеральний штаб Збройних Сил України, у підпорядкування якого переходять усі органи управління (штаби) інших військових формувань. Порядок створення та повноваження Ставки Верховного Головного командування України визначаються законом України.
4.5.6. Координація і контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері воєнної безпеки та оборони здійснюються Радою національної безпеки і оборони України, яка у воєнний час входить до Ставки Верховного Головного командування України. Комплексна оцінка і прогноз рівня воєнної небезпеки визначається Радою національної безпеки і оборони України на підставі об'єктивного аналізу воєнно-політичної обстановки, розрахунків та висновків Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, Міністерства оборони України та інших державних органів України.
4.5.7. Припинення військових дій проти агресора проводиться за рішенням Верховного Головнокомандувача Збройними силами України за умов:
повного відновлення територіальної цілісності України;
зупинення нападаючою стороною бойових дій;
відмова противника від будь-яких агресивних намірів проти України;
готовність та гарантії нападаючої сторони відшкодувати втрати, що завдані Україні в результаті агресії.
4.6. Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади у системі органів виконавчої влади, здійснює комплекс політичних, економічних, воєнних, екологічних, соціальних, правових та інформаційних заходів, спрямованих на забезпечення обороноздатності України, керує діяльністю всіх підпорядкованих йому органів державної влади, і в рамках своїх повноважень несе відповідальність за стан та всебічне забезпечення Збройних Сил України, інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань.
4.7. Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, відповідальним перед Президентом України та підзвітним Кабінету Міністрів України за формування і реалізацію державної політики у сфері забезпечення оборони країни і воєнного будівництва.
4.8. Головне командування Збройних Сил України є головним органом керівництва повсякденної діяльності, функціонування і розвитку Збройних Сил України, до яких входять всі військові формування згідно з чинним законодавством України Збройних Сил.
4.8.1. У мирний час Головне командування Збройних Сил України відповідає за постійну бойову і мобілізаційну готовність, оперативну та мобілізаційну підготовку.
4.8.2. Генеральний штаб Збройних Сил України є головним органом стратегічного планування застосування і всебічного забезпечення Збройних Сил України, відповідає за організацію взаємодії між військовими формуваннями.
4.8.3. У воєнний час Головне командування Збройних Сил України є основним робочим органом Ставки Верховного Головного командування України, контролює та забезпечує підготовку та ведення операцій, здійснює безпосереднє управління військами (силами) під час ведення операцій (бойових дій).
4.9. Діяльність Збройних Сил України за своїм прямим призначенням передбачає підтримання постійної бойової готовності Збройних Сил України та інших військових формувань до відбиття агресії та завдання агресору поразки у збройної боротьби.
4.9.1. Збройні Сили свої бойові завдання, структуру, чисельність, систему управління, приводять у відповідність до наданих державою ресурсних можливостей та здійснюють оперативне планування застосування забезпечення, комплектування військ в операціях та підготовки військ до виконання бойових завдань відповідно до затвердженого Плану оборони країни, а також для виконання інших завдань згідно з Конституцією України та міжнародними зобов'язаннями держави.
4.9.2. Збройні Сили України та інші військові формування здійснюють свою діяльність за такими принципами:
Конституційності та верховенства закону;
оборонної достатності;
постійної бойової та мобілізаційної готовності;
регулярності кадрової військової служби з комплектуванням військ за контрактом та на основі конституційного військового обов'язку громадян;
єдиноначальності та централізації управління;
підзвітності конституційним органам влади та відкритості для цивільного контролю;
позапартійності;
гарантованості соціально-правового захисту військовослужбовців і членів їхніх сімей.
4.9.2. Дислокація та розташування об'єднань, з'єднань і частин усіх видів Збройних Сил у межах відповідальності оперативних командувань визначається стратегічним Планом оборони країни, планом мобілізаційного розгортання військ Збройних Сил для здійснення надійної оборони сухопутних та морських кордонів, повітряного простору і прикриття важливих адміністративних центрів, промислових та екологічно небезпечних об'єктів.
4.9.3. Підготовка Збройних Сил України орієнтується на ведення оборонних операцій з метою повного розгрому військ агресора на території України з переходом до контр наступальних та наступальних дій згідно з Основами підготовки та ведення операцій (бойових дій) Збройних Сил України, бойовими статутами, настановами, програмами та планами бойової і оперативної підготовки військ Збройних Сил та інших військових формувань держави.
4.9.4. Для забезпечення надійності управління Збройними Силами під час виконання оперативних, воєнно-адміністративних, мобілізаційних та інших завдань передбачено воєнно-адміністративний розподіл території України з визначенням меж відповідальності оперативних командувань, які призначені для підготовки і проведення операцій (бойових дій) на оперативно-стратегічних напрямках з застосуванням об'єднань, з'єднань, частин родів військ Сухопутних військ, Військово-Повітряних Сил, Військ Протиповітряної оборони та Військово-Морських Сил, організації виконання завдань територіальної оборони з залученням для цього інших військових структур держави у межах своїх повноважень.
4.9.5. Відповідно до вимог оперативної обстановки в ході бойових дій та під час ліквідації їх наслідків війська Збройних Сил України можуть залучатися до здійснення таких заходів, як:
участь в евакуації населення та державних органів влади з зони воєнного конфлікту;
забезпечення громадського порядку і державної безпеки;
відселення місцевого населення з прикордонної зони і зони ведення бойових дій;
визначення порядку використання сховищ, споруд та інших об’єктів для потреб оборони і укриття населення;
участь у відновленні життєво важливих об’єктів та комунікацій;
утримання і супровід військовополонених;
регулювання режиму роботи підприємств;
надання допомоги в ліквідації наслідків воєнного конфлікту, налагодженні систем забезпечення життєдіяльності, відновленні владних повноважень місцевих органів державної влади тощо.
4.9.6. Окремим завданням Збройних Сил України є формування, підготовка та участь військ Сил швидкого реагування у міжнародних гуманітарних та миротворчих операціях під егідою ООН, та заходах, які пов’язані з забезпеченням міжнародної безпеки, міжнародного військового співробітництва та з проведенням інспекційної діяльності відповідно до міжнародних договорів та угод.
4.9.7. Україна дотримується рішень Стокгольмської конференції та положень Віденського документа щодо відкритості військової діяльності, забезпечує участь іноземних спостерігачів у навчаннях та інших заходах підготовки Збройних Сил, широко інформує світове суспільство про діяльність Збройних Сил України і про хід їх будівництва та розвитку.
4.10. Під час збройної боротьби в регіонах України, що знаходяться поза межами зони відповідальності військових угруповань військ, які ведуть бойові дії в операціях, здійснюється територіальна оборона.
4.10.1. Територіальна оборона – це організовані органами місцевої влади бойові дії місцевого рівня наявними озброєними підрозділами та мобілізованими місцевими мешканцями з метою збройного захисту ділянок державного кордону на суходолі, прикриття морського узбережжя, захисту острівних зон, важливих об'єктів і комунікацій від можливих десантів і диверсійних груп військового противника та для забезпечення режиму воєнного стану на всій території України або в окремих регіонах.
4.10.2. До територіальної оборони залучаються найближчі територіальні військові формування Внутрішніх військ, міліції та воєнізовані підрозділи інших міністерств і відомств, утворених згідно з чинним законодавством України.
4.10.3. Для здійснення окремих важливих завдань територіальної оборони можуть залучатися підрозділи, частини та з’єднання військ Збройних Сил України.
4.12. Збройні Сили України виконують покладені на них конституційні воєнно-стратегічні завдання у повному обсязі або з виправданими обмеженнями залежно від повноти поставок Міністерством оборони України, іншими центральними органами виконавчої влади запланованих обсягів озброєння, військової і іншої техніки, необхідних матеріально-технічних ресурсів, майна та фінансових коштів.

5. ВОЄННО-ТЕХНІЧНІ ЗАСАДИ

5.1. Воєнно-технічна політика є одним з головних напрямів науково-технічної політики держави, який вирішує проблеми всебічного забезпечення потреб оборони України на мирний та на воєнний час в озброєнні, військовій і іншій техніці, матеріально-технічних ресурсах, майнових та речових запасах.
5.2. Головна мета воєнно-технічної політики – організація створення, накопичення та підтримання в належних обсягах державних матеріальних резервів, стратегічних запасів озброєння та військової і іншої техніки з бойовими і якісними параметрами, які відповідають сучасному науково-технічному та технологічному рівню виробництва, для забезпечення здатності держави вести збройну боротьбу відповідного рівня напруженості.
5.2.1. Рівень напруженості можливої збройної боротьби залежить від чисельності угруповань військ (сил) збройних сил, способів їх застосування, від бойових можливостей та якісних параметрів засобів ведення збройної боротьби, у тому числі систем управління, високоточної зброї, воєнно-космічних засобів та використання зброї на нових фізичних принципах.
5.2.2. Підвищення бойових можливостей угруповань військ (сил) Збройних Сил України, способів їх застосування, бойових та якісних параметрів систем управління військами та зброєю, воєнно-космічних та військово-морських засобів, високоточної зброї, та зброї на нових фізичних принципах є одним із найважливіших напрямів оборонного будівництва в Україні.
5.2.3. Виходячи з повноти застосування угруповань військ (сил) та озброєнь, глибини та протяжності бойових дій рівень напруженості імовірної збройної боротьби може бути малий, середній та високий.
5.2.4. Збройна боротьба малого рівня напруженості характеризується застосуванням з боку агресора угруповань військ чисельністю до 100 тисяч осіб і ведеться на оперативно-тактичному рівні під час збройних зіткнень або прикордонних збройних конфліктів.
5.2.5. Збройна боротьба середнього рівня напруженості характеризується застосуванням з боку агресора наземних угруповань військ чисельністю від 100 до 500 тисяч осіб і ведеться на оперативному просторі у ході локальних або регіональних збройних конфліктів.
5.2.6. Збройна боротьба високого рівня напруженості характеризується застосуванням з боку агресора угруповань військ (сил) чисельністю від 500 осіб і більше на оперативно-стратегічному просторі з повномасштабним застосуванням всіх видів озброєння і бойової техніки та наявних ресурсів, які в змозі використати конфліктуючі сторони в усіх чотирьох природних середовищах, у ході широкомасштабного збройного конфлікту.
5.2.7. Оборонна спрямованість воєнної політики і стратегії дозволяє Україні планувати самостійне ведення збройної боротьби малого та середнього рівнів напруженості Збройними Силами мирного часу з утриманням їх чисельності до 180 тисяч осіб, а для ведення збройної боротьби високого рівня напруженості вимагатиметься мобілізація додаткових ресурсних можливостей країни відповідно до Державного мобілізаційного плану та залучення згідно з принципом оборонної достатності зусиль інших держав в рамках системи міжнародної колективної безпеки.
5.3. Забезпечення потреб ведення збройної боротьби всіх рівнів напруженості усіма необхідними видами озброєння, технічними засобами та майном вирішуються військово-технічною політикою України, основними напрямками якої є:
створення і розвиток системи аналізу і прогнозування матеріальних та технічних потреб забезпечення обороноздатності країни, оснащення та підготовки Збройних Сил України;
розвиток оборонно-промислового комплексу, орієнтованого на матеріально-технічне забезпечення оборонних потреб України та задовільнення потреб всіх родів військ Збройних Сил України та інших військових формувань;
формування державних оборонних замовлень та їх розміщення на конкурсній основі на виробничій базі підприємств усіх форм власності за кошти державного бюджету України;
забезпечення збереження та підтримання в боєздатному стані озброєння і військової техніки, що знаходиться на озброєнні всіх родів військ Збройних Сил України та інших військових формувань;
здійснення модернізації існуючих та виробництво (закупівля) нових видів озброєння і військової техніки з високими якісними параметрами при раціональних витратах;
пріоритетне здійснення розробок високоточної зброї та засобів захисту від неї з використанням перспективних засобів вогневого ураження на нових фізичних принципах, елементах штучного інтелекту;
розробка нетрадиційних засобів ведення інформаційної та психологічної боротьби;
розвиток взаємовигідного міжнародного співробітництва у сфері розробки та виробництва озброєння і військової техніки на технологічній основі подвійного застосування як в інтересах оборони, так і в цивільній сфері;
створення нормативно-правової бази та спрощених надійних механізмів ефективного використання можливостей національної економіки для задовільнення потреб оборони країни;
дотримання норм чинного законодавства у сфері екологічної політики держави під час повсякденної діяльності та у ході виконання заходів, пов'язаних з бойовою підготовкою всіх родів військ Збройних Сил України та інших військових формувань;
використання національного науково-технічного і виробничого потенціалу та високоефективних технологій для створення нових багатофункціональних та модернізації існуючих систем озброєння, які здатні забезпечити ведення Україною збройної боротьби на сучасному рівні;
використання українських національно-історичних традицій для ефективного функціонування державної системи морально-психологічної підготовки особового складу військових формувань та населення України до захисту своєї Батьківщини з урахуванням додаткового психологічного навантаження під час застосування індивідуальних та колективних засобів захисту від можливого радіаційного, хімічного та бактеріологічного забруднення та в умовах великих пожеж і можливих затоплень.
5.4. Забезпечення здатності ведення Україною збройної боротьби відповідного рівня напруженості здійснюється шляхом:
удосконалення інфраструктури держави для забезпечення необхідних виробничих потужностей;
раціонального накопичення мобілізаційних і оперативних запасів озброєння, військової техніки та інших матеріальних запасів;
створення і функціонування системи оперативного, тилового, технічного, медичного та морально-психологічного забезпеченні Збройних Сил України, а також системи забезпечення інших військових формувань;
завчасної підготовки до функціонування на воєнний час усіх видів комунікацій і транспортно-дорожнього комплексу держави.
5.5. Військово-технічними пріоритетами розвитку виробництва озброєння і військової техніки є удосконалення систем управління військами і зброєю, підвищення вогневої могутності та мобільності військ (сил), створення конкурентно спроможних на світовому ринку систем озброєння, техніки зв'язку, розвідки і радіоелектронної боротьби.
5.6. Військово-технічна політика реалізовується відповідними центральними органами виконавчої влади за державними планами та програмами під загальним керівництвом Президента України - Верховного Головнокомандувача Збройними силами України.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ, ЩО ЗАСТОСОВАНІ У ВОЄННІЙ ДОКТРИНІ

Агресія – здійснення збройного нападу однієї держави на іншу;
воєнна доктрина України - це схвалений Верховною Радою України документ, який визначає пріоритети стратегії підготовки і ведення збройної боротьби та державної політики для забезпечення національної безпеки і оборони;
війна – офіційно проголошений стан взаємовідносин між двома або декількома державами з перериванням між ними офіційних дипломатичних, економічних і інших зв’язків, за якого вони для досягнення своїх інтересів здійснюють протидію одна одній в економічний спосіб або силовим тиском загрозою ведення або веденням збройної боротьби. У цій Воєнній доктрині поняття “війна” та “збройна боротьба” розрізняються, зважуючи на різні форми і способи їх ведення в реальних міжнародних стосунках сучасності та на використання різних сил, засобів;
воєнний конфлікт – офіційно не проголошений стан взаємовідносин між двома або декількома державами, за якого вони для досягнення своїх інтересів не перериваючи між собою офіційних дипломатичних, економічних і інших зв’язків здійснюють протидію одна одній в інформацій, економічний або політичний спосіб з загрозою ведення збройної боротьби або швидкоплинними військовими діями;
воєнна загроза – загроза війни або воєнного конфлікту у стосунках між державами;
воєнна політика України – складова частина зовнішньої і внутрішньої політики держави, яка забезпечує вирішення проблем національної і міжнародної безпеки способом дипломатії та військового міжнародного співробітництва;
військова загроза – загроза застосування збройних сил з боку однієї держави проти іншої;
воєнно-економічна політика - напрям економічної політики держави, який призначений для створення матеріальної основи національної безпеки і оборони та всебічного забезпечення оборонного будівництва та готовності країни до ведення збройної боротьби такого рівня, що відповідає можливостям національної економіки;
військовий конфлікт – несанкціоноване офіційними сторонами конфлікту зіткнення військ;
військовий противник – будь яка держава, що створює військову загрозу Україні;
військові дії – безпосереднє застосування військ за призначенням;
військова операція – здійснення заздалегідь спланованого застосування об’єднаних єдиною метою, координованих за місцем і часом різнорідних угруповань військ на операційному напрямку театру військових дій;
збройна боротьба – ведення військових операцій (військових дій) у ході війни або воєнного конфлікту;
Збройні Сили України – відповідним чином озброєні та організовані військові формування, які призначені для виконання бойових завдань з застосуванням всіх видів озброєння, стрілецької зброї та військової техніки у збройній боротьбі з військовим противником України;
театр військових дій – територія суходолу та прилеглі морські акваторії, повітряний і космічний простір, де здійснюються військові операції.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 20.03.2020 > Тема "З потоку життя"