Версiя для друку Обговорити в форумi

Творення незалежної держави передбачає наявність сучасних Збройних Сил. В Україні В’ячеслав Чорновіл був ідейним натхненником творення як української держави, так і національних Збройних Сил цивілізованим правовим шляхом, тому перший етап створення Збройних Сил України відбувся хоч і не легко, проте цивілізовано за сприянням громадських патріотичних організацій, зокрема, завдяки Народному Руху України під орудою В’ячеслава Чорновола.
Про те, як це відбулося, потрібно знати нашим нащадкам, бо хоча ця історія і є яскравою і повчальною та, на жаль, вона в офіційних історичних джерелах сором’язливо замочується. Знання цієї історії і роль в ній В’ячеслава Чорновола дозволить читачеві зробити правильні висновки і для себе визначити, а що ж потрібно робити суспільству, щоб врешті-решт повною мірою у нашій сторонці запанував здоровий український дух.
Доленосний для Радянського Союзу і для всіх нас 1985 рік, рік початку перебудови, застав мене і нашу родину у рідному Львові, де я проходив військову службу в Управлінні військ Протиповітряної оборони Прикарпатського військового округу. З огляду на історичну специфіку Західної України, процес перебудови, започаткований Михайлом Горбачовим, у дуже зрусифікованому Львові набув свого досить гострого національного забарвлення, особливо завдячуючи створенню і активної діяльності нової громадської організації "Народний Рух України "За перебудову". На проспекті імені Леніна (нині – проспект Свободи) все гострішими й голоснішими ставали розмови львів'ян про майбутнє України в оновленому Союзі. Ще більшої гостроти в політичне життя міста додали колишні шестидесятники, себто "украинские буржуазные националисты", які повернулися із заслання і вийшли на політичну арену України. Найбільш відомими серед них були В’ячеслав Чорновіл і Степан Хмара, які швидко легалізували ідею відродження Української державності та винесли її для всенародного обговорення просто на вулиці і площі старовинного Львова.
Мій особистий інтерес до дебатів про майбутнє України мав не лише наукове підґрунтя: моє дитинство і юність, починаючи з 1945 року, пройшли на Вінниччині, на Буковині та Галичині і в моїй голові пам’ять добре закарбувала і повоєнний голодомор, і смерть Сталіна, і хрущовську відлигу та українізацію кінця 50-х років. Своїх політичних навичок я набував на Івано-Франківщині, у Коломийському технікумі механічної обробки деревини, де разом зі мною навчалися і сини вояків УПА. Саме від них і їх батьків я багато дізнався такого, чого не можна було почути ні із передач на радіо, ні знайти у підручниках з історії, але це була правда нашого спільного буття. Так прихід Червоної Армії у 1939 році на Західну Україну вони розцінювали як окупацію, яка принесла не лише людські страждання через репресії НКВС, примусове виселення людей до Сибіру, а й через руйнацію усього способу життя Українського народу.
Хрущовські реформи 1956-1959 років суттєво змінили економічну ситуацію на краще: селяни отримали паспорти, право на збут своєї продукції, тому і зросла їх фінансова спроможність на купівлю промислових товарів.
Життя налагоджувалося, рани загоювалися, образи забувалися і довіра до радянської влади зростала. Проте це тривало не так вже й довго: починаючи з 1961 року недолугі рішення партійного керівництва призвели до різкої зміни економічної політики КПРС: на селі було введено податки на фруктові дерева, на утримання свійських тварин і птахів.
За два роки в Україні у 1000 разів зменшилося поголів’я великої рогатої худоби, у містах з’явився дефіцит молока і м’яса. Як наслідок такої політики – новий спад життєвого рівня на селі та відновлення невдоволення. У деяких містах пройшли стихійні масові акції протесту, відомі події у Новочеркаську з розстрілом мирного населення.
Налякана масовими виступами влада розпочала репресії, так з’явилися відомі українські шестидесятники, серед яких був і В’ячеслав Чорновіл.
У місті Коломия, де я навчався в технікумі, також відбулися мітинги і протести, де гучно лунала критика влади, яка продовжувала лютувати.
Згодом у повсякденних турботах виступи припинились, невдоволення зникло, дебати перейшли до кухонних розмов. Все це добре закарбувалося в моїй молодій пам’яті...
І от настав кінець 80-х років. З того часу минуло 20 років життя, насиченого іншими подіями, і я, вже кадровий офіцер, полковник Радянської армії, за плечима якого було двадцять років бездоганної військової служби, з них сім років бойового чергування в військах протиракетної і протиповітряної оборони у Заполяр’ї та в Литві. Потім було десять років набуття досвіду управління військами на оперативно-стратегічному рівні у штабі Прикарпатського військового округу, а у 1987 році я перейшов на викладацьку роботу до Об’єднаної військової кафедри Львівського політехнічного інституту, де навчалися студенти старших курсів Львівської Політехніки. Навчальний процес курсантів був чітко налагоджений і охоплював усі сфери студентського життя від нового осмислення ними законів фізики, втілених у військову техніку, до їх духовного буття.
Проблема державності, у свою чергу, внесла до порядку денного і майбутню долю Збройних Сил СРСР, дислокованих в Україні – питання, яке було болючим для всіх політичних сил, а серед військових ця проблема стала постійною дискусійною темою під час занять слухачів вечірнього університету марксизму-ленінізму при окружному Будинку офіцерів. Серед слухачів вечірнього університету був і я, полковник Лазоркін. Оскільки заняття проводили досвідчені викладачі з числа професорсько-викладацького складу львівських вищих навчальних закладів, то дебати на тему української державності відбувались на досить високому науковому рівні. Природним чином офіцерство у своїх політичних симпатіях поступово почало набувати різнополярних поглядів на процес демократизації суспільства. Більшість військових за своїм соціальним походженням традиційно дотримувались консервативних поглядів і не сприймала ідеї національного відродження, а демонстрації мирного населення під синьо-жовтими прапорами вони, на жаль, неправомірно ототожнювали з фашизмом. Такі "непримиренні" офіцери у запалі дискусій пропонували: "Пусть командование выдаст нам автоматы и мы быстро наведем на улицах прорядок, разгоним этих бандеровцев". Проте такі заяви не могли сприйматися серйозно, бо вони були лише проявом певного політичного невігластва, яке ґрунтувалося на відомих міфах, створених в кабінетах НКВС і широко розповсюджуваних радянською пропагандою для боротьби з українським національно-визвольним рухом у повоєнні роки. Такі офіцери неспроможні були відкинути нав’язану їм брехню і сприйняти гірку історичну правду.
Компартійна влада також неспроможна була публічно визнати історичну правду щодо скоєного Геноциду комуністичного режиму проти Українського народу, розуміючи, що таке визнання було б крахом її панування. Тому залишаючи білі плями в історії до кращих часів, вона ставила офіцерів Радянської Армії у важке становище противників українського національного відродження. Політична заангажованість та відсутність серед більшої частини офіцерства політичної культури і толерантності до політичних опонентів породжували у них хибну віру у силу зброї у вирішенні суспільних проблем, що суперечило здоровому глузду і несло загрозу братовбивчої громадянської війни та аж ніяк не сприяло відродженню демократичної незалежної Української держави. Це породжувало серед офіцерів більше запитань, ніж відповідей.
Настали часи, коли треба було взяти на себе сміливість самому шукати цю історичну правду і сприйняти її, якою б гіркою вона не була. Хтось першим мав би взяти на себе історичну відповідальність за долю військових в умовах політичної дезінтеграції Радянського Союзу, повести за собою інших, щоб не залишити армію в політичній ізоляції, бо армія мала бути з народом! Мої підлеглі підтримували демократичні перетворення та національне відродження і на вимогу студентів мій цикл успішно перейшов на викладання навчального матеріалу українською мовою. Одного дня, у другій половині листопада 1989 року, мені повідомили, що колишній політв’язень В’ячеслав Чорновіл буде виступати у будинку культури Шевченківського району Львова. Я був вільним від занять, тому швиденько одягнувся і попрямував до місця події. Там і відбулось наше знайомство з В’ячеславом Чорноволом. У той час В’ячеслав Чорновіл працював кочегаром котельної однієї з військових частин біля Львова і був зареєстрований кандидатом у народні депутати України по Шевченківському виборчому округу м. Львова. Увійшовши до зали, я протиснулися ближче до сцени. Провладний кандидат, другий секретар райкому КПУ був симпатичною жінкою середніх літ. Вона мала слово першою і у своєму виступі традиційно спиралася на відомі тези офіційної партійної пропаганди. Другім виступав В’ячеслав Чорновіл. Невеликий на зріст, дуже рухливий і усміхнений пан В’ячеслав одразу заволодів увагою присутніх і своїми аргументами поставив під сумнів деякі тези свого опонента, чим отримав прихильність аудиторії. Володіючи ораторськими здібностями, В’ячеслав Максимович ніби граючись зі своєю опоненткою поставив перед нею декілька незручних риторичних запитань стосовно національної політики КПРС, голодоморів і майстерно сам відповів на них, викликавши позитивну реакцію зали. Люди ніби й чекали цього, бо почулися оплески присутніх. В’ячеслав Максимович під час свого виступу в потрібний момент звертався до зали, залучаючи присутніх до дебатів і отримував чергову їх підтримку. Дебати закінчилися переконливою перемогою В’ячеслава Чорновола. Під час виходу із зали, де щойно відбулись дебати кандидатів у депутати, пан В’ячеслав серед присутніх побачив полковника в сірій каракулевій папасі та в довгій сірій шинелі. Він наблизився до нього ззаду і привітався: «Пане полковнику, доброго вечора!». Від такого незвичного привітання я відчув певну незручність, оскільки звик до вітання: «Товаришу полковник!», але розвернувшись я побачив позаду себе усміхненого В’ячеслава Чорновола і також привітно привітався. В’ячеслав Максимович сказав, що хотів би зі мною поговорити. Ми вийшли на вулицю і після короткої розмови він запропонував мені зустрітись в неофіційній обстановці. А оскільки виявилося, що ми були сусідами, то домовились про зустріч на його квартирі у домі номер 9 на вулиці Левітана. У призначений час я натиснув на кнопку дзвінка квартири на дев’ятому поверсі шістнадцятиповерхового будинку. Двері відкрила пані Атена – дружина пана В’ячеслава.
Побачивши перед собою офіцера, вона розгублено привіталася. Я пояснив, що ми домовились з паном В’ячеславом про зустріч. У цей час у дверях з’явився В’ячеслав Максимович і, побачивши мене, він весело засміявся та спитав у пані Атени, чи не налякалася вона, побачивши офіцера. Мені запропонували увійти і провели до кабінету пана В’ячеслава, де я побачив на стіні велику картину, написаною олією, де було зображено лежачого під дубом тяжко пораненого козака, який у страшних муках намагався звільнитися від великого ворона, що націлився дзьобом у його відкриту рану на грудях. Через декілька хвилин до кімнати увійшов пан В’ячеслав, приязно привітався і спитав про моє враження від картини. Я відповів, що не очікував побачити тут таку картину, що місце їй в картинній галереї, і запропонував розглянути деякі питання щодо понять держави і права, над якими я вже попрацював і підготував ряд статей. В’ячеслав Максимович з цікавістю їх почав читати. До зустрічі з паном В’ячеславом, я вважав, що ми з ним знаходимось по різні боки політичної “барикади”: В’ячеслав Чорновіл – колишній політичний в’язень, “український буржуазний націоналіст”, лідер політичної опозиції, а я – бойовий офіцер, полковник, викладач військової кафедри. Та під час нашої розмови з’ясувалося, що проміж нас зовсім немає політичних розбіжностей і ми, розмовляючи на різні теми, швидко порозумілися. В’ячеслав Максимович торкнувся питання здобуття Україною незалежності і з прикрістю у голосі сказав, що, на жаль, старше покоління східних областей не знає історії, живе в облуді комуністичної міфології про світле майбутнє, дуже консервативне і буде стояти на заваді здобуття державної незалежності. Щоб подолати це знадобляться роки і тому він має надію на теперішню студентську молодь, серед якої і його син Тарас, бо молодь більш революційна, вона багато читає і захоплюється творами Донцова. Вже через півроку після нашої розмови ми всі переконалися в правоті пана В’ячеслава: студенти розпочали страйкувати і домагатися відставки уряду. Це було потім, а в той вечір В’ячеслав Максимович поділився зі мною своїми пророчими думками про приреченість комуністичного режиму, що невдовзі його буде повалено, а КПРС, як злочинну організацію, буде заборонено.
Бесіда була цікавою і затягнулася допізна, що аж пані Атена почала хвилюватися. Домовившись про співпрацю, я подався додому. Через роки я з великим задоволенням констатував, що наша зустріч і майбутня співпраця дала плідний для України результат щодо збереження громадянського миру та створення національних Збройних Сил. А в той осінній вечір далекого 1989 року я був під враженням почутого і наповнений відчуттям, що за історичним перебігом подій ця наша зустріч однодумців неминуче мала статися: ми йшли до неї разом, хоча і своїми різними життєвими шляхами. І ця зустріч полковника Радянської Армії і колишнього політв’язня, журналіста, відбулась щоб об’єднати їх зусилля боротьбі з тоталітарним режимом. На час нашої зустрічі В. Чорноволу залишалося зробити ще декілька кроків для досягнення висот визнаного народного лідера. Ця зустріч ніби пробила стіну інформаційної блокади, що звела навколо В’ячеслава Чорновола офіційна партійно-державна пропаганда: військовим заборонялося ходити на мітинги, де виступали “так звані демократи” С. Хмара та В. Чорновіл. Натомість райком партії організував для військових телевізійний відеопоказ мітингів за участю «так званих демократів». Виступів В’ячеслава Чорновола та Степана Хмари не було чути, їх коментували самі компартійні працівники і не соромилися зводити брехню на Народний Рух та сіяти серед слухачів розбрат, звинувачуючи Чорновола та Хмару в усіх тяжких гріхах проти народу і радянської влади, тому слухачі не розуміли, а чому ж влада не заарештує цих злочинців? У відповідь лунало щось незрозуміле і безпорадне.
Та, нарешті, я отримав правду про Чорновола: відкритий, комунікабельний, ерудований, розуміє сенс життя, інтелігент, борець за щастя рідного народу! КПРС він оцінював як державний репресивний апарат, що тримав у рабстві український народ. Його образ був новим і привабливим для тих, хто жадав змін до демократії, а висока працездатність і розум робили В’ячеслава Чорновола лідером політичної арени всієї Західної України. Партійна ж номенклатура так і не змогла виставити проти нього достойного опонента, а В’ячеслав Чорновіл блискуче перемагав своїх компартійних опонентів. Його авторитет у народі зростав. Результатом його титанічної просвітницької роботи стала блискуча перемога на виборах весною 1990 року! Після виборів Львівщина стає острівцем демократії в Україні, де “українські буржуазні націоналісти” стають при владі, проте, загальнополітична ситуація в Галичині продовжувала загострюватись.
Місцева влада вирішила демонтувати пам’ятники вождю світового пролетаріату, що не мав відношення до України та був винним у створенні концентраційних таборів і масових знищеннях безневинних людей. Тому пік політичного протистояння в суспільстві припав на кінець весни 1990 року, саме на час демонтажу пам’ятника Леніну у Львові. Під час демонтажу п'єдесталу присутні з жахом побачили, що фундамент під червоним мармуром пам’ятника був складений з надгробного каменю старовинних могил історичного Личаківського кладовища, де були поховані відомі історичні постаті Українського народу, серед них і Іван Франко з усім знайомим пам’ятником Каменяру. Цей факт викривав цинічну сутність владного компартійного режиму, який дав згоду на руйнування старовинних могил. Ця звістка викликала чергову хвилю протесту мешканців Львова проти комуністичного режиму і ще більшу розгубленість у стані його прибічників. Така ситуація початку 90-го була незвичною і неоднозначною для 700-тисячного міста, де добру його половину складали мешканці, що з'явилися тут після 1944 року з центральних і східних регіонів Радянського Союзу та жили під впливом комуністичних міфів, не поділяли історичної ностальгії корінних львів’ян і боялися історичної пам’яті, бо були або причетними, або знали про тортури НКВС у період 1939–1941-го та повоєнних років, про розстріл Львівської професури та інших невинних, про арешти і депортацію львів’ян до Сибіру. Люди пам’ятали, як цілі будинки в центрі Львова заселяли співробітники НКВС. Заселялись вони до повністю мебльованих квартир, які були звільнені від їх власників арештами, репресіями, які вже ніколи не повернулися до рідних домівок, де залишили улюблені книги, меблі, одяг, посуд… Хтозна, де і коли пішли вони в інший світ. Тому і злякалися ветерани НКВС у 90-му році перемоги «українських буржуазних націоналістів»! Мабуть, не один з них пригадав живі обличчя своїх жертв і зазнав страху можливої помсти, помсти за невинно пролиту кров львів’ян. Саме тому вони і вийшли захищати свій пам’ятник Леніну і свою владу у Львові, свої привілеї та пільги “учасників Великої Вітчизняної”, саме тому вони були проти примирення між істинними учасниками війни та вояками УПА.
Проте минають часи. Світ змінився. Зникли усі пам’ятки про Леніна у Львові. Перемога демократичних сил на чолі з В’ячеславом Чорноволом під час виборів у Галичині стала тріумфом історичної справедливості та важливою віхою в історії народу України. Влада у Львові в руках народу. По телевізійних каналах транслюються засідання сесії обласної ради під головуванням В’ячеслава Чорновола. Місто гуде! Комуністична партія в ізоляції, першим секретарем Львівського обкому обрано В’ячеслава Секретарюка. В пошуках союзників партійне керівництво скеровує свою увагу на військових, як на організовану та озброєну силу КПРС і намагається тримати їх під контролем.
Хоча командувач військами Прикарпатського військового округу генерал-полковник Скоков В.В. і виказує новій владі, що дотримується політичного нейтралітету та все ж серед військових на Заході України також зростає напруга: наближався неминучий час вибору, з ким бути: з одного боку – служба і членство в КПРС, а з іншого життя вирує – народ під впливом багатих традицій національно-визвольної боротьби мітингує, проводить демонстрації під синьо-жовтими прапорами, блокує обласний військовий комісаріат, студенти страйкують... Політична напруга в суспільстві зростає.
За ініціативою студентського братства на військовій кафедрі Львівської Політехніки було вирішено популяризувати історію українського війська і група студентів звернулася з цією пропозицією до мене, як до начальника військового циклу. Під впливом об’єктивної політичної ситуації, що склалася, я схвалив ініціативу студентства і у широкому довгому коридорі, де між заняттями проводилось щоденне шикування учбових взводів, виділив окремий стенд, на якому були розміщені матеріали партійного з’їзду, і поставив єдину вимогу до ініціаторів, щоб матеріали про історію українського війська були оформлені не гірше, ніж були оформлені матеріали партійного з’їзду. Студенти дотримали слова. Цей стенд став першим стендом з історії українського війська у військових навчальних закладах України і відіграв певну роль у відродженні національної військової свідомості серед студентської молоді Львівського Політехнічного інституту і не тому, що він мав вичерпну історичну інформацію, а тому, що це сталося у Львові в умовах Радянської влади! Тому ця подія вкрай негативно була сприйнята військовим керівництвом і неабияк роздратувала заступника командувача військами ПрикВО генерала Рибяка О.І., українця за походженням. Він у гніві наказав ліквідувати цей стенд, а на мене накласти стягнення. Проте студенти дали достойну відсіч намаганням цього генерала і стенд успішно дочекався своєї легалізації у незалежній Україні.
Незадовго до цих подій я познайомився з головою щойно утвореного Львівського обласного Комітету за відродження української національної армії Сергієм Рудюком. Ми зустрілись у моєму робочому кабінеті в історичному старовинному будинку на вулиці генерала Ватутіна, де до 1939 року був Львівський міський суд, а на початку ХХ століття відбувся суд над великим українцем, філософом і письменником Іваном Франком.
Під час нашої зустрічі Сергій Рудюк розповів мені про мету і завдання діяльності Комітету та запросив мене на чергове засідання. В призначений день і час я навідався до Комітету. У кімнаті сиділи зо два десятка молодих та літніх чоловіків. Засідання вів Сергій Рудюк. Хоча члени Комітету і не були фахівцями військової справи, але всі одностайно зійшлися у думці, що Україна, як складова частина великої імперії – Радянського Союзу, не має власних Збройних сил і, відповідно, національної еліти – українського офіцерства, а тому проблема відродження національних Збройних Сил має бути вирішена військовими професіоналами разом в контексті вирішення проблеми створення української незалежної держави. Така позиція мене цілком влаштовувала, бо відповідала основним принципам, які ми обговорювали з В’ячеславом Чорноволом.
Проте дехто з присутніх говорив про те, що Радянська Армія для України є окупаційною і необхідно її гнати геть з України, що свою національну армію треба творити з нуля. На це я відреагував різким запереченням:
- по-перше, Україна щорічно віддає 16% коштів на утримання Збройних Сил СРСР, а тому можна вважати, що на території України - це її армія;
- по-друге, Радянська Армія стала високотехнічною, добре озброєною і на кінець 80-х років її не можна де-факто називати окупаційною, бо в Україні і на теренах інших радянських республік чесно і гідно несе військову службу велика кількість офіцерів-українців, вони, як свідомі офіцери, можуть не сприйняти того, що служать в окупаційній армії, це для них може стати образливим, а вони ще мають відіграти свою історичну роль у відродженні України, у відроджені її власних Збройних Сил;
- по-третє, в України дислоковано 33 військових навчальних закладів, які готують висококваліфікованих військових фахівців, і ці навчальні заклади не можна виганяти з України, бо саме вони мають складати основу для підготовки кадрів національного війська.
На цьому засіданні більшість членів Комітету підтримала мою думку, що офіцерство Радянської Армії не є ворогом для незалежності України і тому на сучасному етапі суспільно-політичних подій головним завданням Комітету повинна стати просвітницька робота, яка має бути скерована на підвищення національної свідомості та національного духу серед офіцерського складу, що проходить військову службу в Україні та серед призовної молоді.
З цим усі погодилися і мені було запропоновано вступити до Комітету. Після коротких роздумів я дав згоду стати членом Комітету і через деякий час очолив секретаріат Комітету. Ця моя згода була зумовлена впливом на мене наших розмов з В’ячеславом Чорноволом щодо розуміння високого рівня громадянської відповідальності за розвиток політичної ситуації навколо військ, дислокованих на Львівщині, щоб військові не стали служницею партійно-державної номенклатури і не були використані проти Українського народу для громадянської війни, для придушення демократичних перетворень та для руйнації сподівань на відродження Української держави. Враховуючи кривавий досвід використання армії для придушення народних протестів в Тбілісі, Вільнюсі та Ризі, проблема забезпечення поступу у відродженні Української держави накладала на Комітет вельми делікатне і важливе завдання щодо збереження на Львівщині хоча б тієї тендітної стабільності в суспільстві, яка склалася на літо 1990 року. Наближалась осінь 1990 року і партійно-державна номенклатура мала на меті використати проведення традиційного військового параду 7-го листопада для політичного реваншу, де було б можливим спровокувати виступи місцевих радикальних груп проти військового параду та спробувати ввести на Львівщині надзвичайний стан. В’ячеслав Чорновіл розумів це і закликав не допускати провокацій під час військового параду. В цій ситуації позитивну роль зіграв Львівський обласний громадський Комітет за відродження української національної армії, який 27 жовтня 1990 року провів конференцію з питань створення української армії і мобілізував патріотичні сили на протидію провокаціям. Комітет на цій конференції прийняв рішення про необхідність створення Збройних Сил України на правовій основі, про опрацювання Концепції творення Українських Збройних Сил та про підготовку і проведення Першого всеукраїнського з'їзду українських офіцерів влітку 1991 року. Про це було поінформовано керівництво Народного Руху України. В’ячеслав Чорновіл схвалив необхідність створення Збройних Сил України у правовий спосіб і запевнив, що Народний Рух України долучиться до вирішення цієї важливої проблеми. Аналізуючи суспільно-політичний стан, що склався в Україні, я дійшов висновку, що для збереження миру і злагоди в суспільстві, головним завданням у цій ситуації ставало виведення військ Радянської Армії не з України, а з арени політичної боротьби, недопущення перетворення її в жандарма і ката національної демократії та демократичних перетворень. Ідея збереження громадянської злагоди як альтернативи громадянській війні через побудову Україною власних Збройних Сил настільки мене захопила, що я виклав її письмово у своїй Концепції творення Збройних Сил України і ознайомив з нею близьке оточення та колег з осередку Народного Руху України Львівської Політехніки. Ця концепція була настільки прагматичною, що проректор інституту Маркіян Павликевич запропонував мені виступити з нею на Львівській крайовій раді Народного Руху України. Я погодився. Виступ був вдалий і мою Концепцію було схвалено. В кінці листопада 1990 року керівництво крайової організації НРУ запропонувало мені виступити з цією Концепцію в Києві 1-го грудня перед делегатами Першої сесії Великої Ради Народного Руху України, серед яких буде багато народних депутатів України. Я був упевненим у правильності обраного шляху творення Збройних Сил України, тому дав згоду виступити у Києві на цьому високому рівні.
Делегація від Львівщини, куди увійшов і я, від'їжджала до Києва ввечері 30 листопада поїздом Львів - Київ. У її складі були члени проводу НРУ Юрій Ключковський, Роман Шмідт, Всеволод Іськів, які згодом стали знаними в Україні політиками. Сесія розпочиналася о десятій ранку у залі засідань в Будинку письменників України. Там я побачив В. Чорновола, М. Гориня, І. Драча, Л. Лук'яненка, Л. Скорик та багато інших народних депутатів України.
В’ячеслав Чорновіл представив мене і надав мені слово для виступу.
У своєму виступі на Першій сесії Великої Ради Народного Руху України «За перебудову» я оприлюднив свою Концепцію створення Збройних Сил України, яка була схвалена і стала дорожньою картою для народних депутатів України на шляху створенні національних Збройних Сил. Протягом 1991-1992 років ця Концепція була реалізована за моєю безпосередньою участю.
 Після свого виступу я зустрівся з В’ячеславом Максимовичем. Він був задоволений, привітав з вдалим виступом і схвально потис мені руку…
Наступного вівторка, 4 грудня 1990 року, до мене підійшов начальник ОВК ЛПІ полковник Якубов В.М. і сказав, що йому повідомили: в суботу у Києві на сесії Народного Руху виступав якийсь полковник на прізвище, яке подібне до мого прізвища. Він запитав, чи часом не я їздив до Києва. Я коротко відповів: "Так, це був я!", розуміючи, що мій візит інкогніто до Києва завдяки роботі агентів КДБ перестав бути таємним, що настав час відповісти перед високим командуванням і за виїзд в столицю без його дозволу, і за “націоналістичний” виступ на рухівському з’їзді, і за Концепцію створення української національної армії. Я розумів, що небезпека політичної розправи наді мною постала на повний зріст, і не помилився: в середу, 5-го грудня, на військовій кафедрі Львівської Політехніки відбулися позачергові загальні партійні збори, які проходили спокійно до того моменту, допоки полковник Якубов В.М. не виступив з явною дезінформацією про мене, ніби я підбурював студентів до страйків, зривав учбовий план та про те, що у Києві я виступив проти Радянської влади.
Ця відверта брехня вражала своїм цинізмом, бо на моєму циклі була найвища успішність серед курсантів завдяки новітнім методам викладання, що я застосував в навчальному процесі. Та компартійна аудиторія традиційно завжди була готова до боротьби з ворогами народу і моє намагання спростувати наклепи не мало успіху, а стійкі комуністи-ленінці почали вигукувати: “Націоналіст, із партії єво!”, “Исключить єго із партії!”. Мені важко було дивитися на цей театр абсурду! Вийшовши на середину аудиторії я голосно та рішуче промовив, що те, що тепер відбувається – спланована провокація, наруга над правдою та порушення усіх демократичних принципів, тому на знак протесту я припиняю своє членство у партії!”. Гучно промовивши це, я гордо підняв голову і вийшов із зали, попрямувавши до свого кабінету.
Увійшовши до кабінету, я важко сів за стіл, взяв чистий аркуш паперу і написав заяву про вихід з членів КПРС. Історія повторюється, подумав я, згадавши, як у 1935 році так звана “трійка” підступно засудила мого батька, Лазоркіна Іллю Васильовича, на 10 років ув’язнення за звинуваченням у “троцькізмі” на підставі “свідчень” двох підставних “свідків”.
Після зборів я повертався додому з важкими думками, бо самочинний вихід офіцера з членів КПРС начальство не прощає. Розправа неминуча і невідомо, як це відіб'ється на дітях, на коханій дружині, яка, як корінна львів’янка, пишалася моєю роботою у відомій на цілий Світ Львівській Політехніці. Та неочікувано для мене дружина все сприйняла відносно спокійно і сказала, що вважає, що я вчинив правильно і що вона підтримує мене, від чого мені стало легше на душі. На грудень 1990 року я був першим на Львівщині військовим, хто залишив КПРС із політичних міркувань.
Наступного дня до мого кабінету увійшло двоє офіцерів з штабу ПрикВО для розслідування поведінки бунтівного полковника, та ознайомившись зі змістом Концепції, вони зауважили, що нічого крамольного в ній не бачать. Ось так почалися «візити» начальства, перевірки, «бесіди», плітки, звинувачення у буржуазному націоналізмі. Були і погрози звільнити мене зі служби…
В’ячеслав Чорновіл, розуміючи, як важко мені наодинці долати шалений тиск радянського чиновництва, викликав мене і запропонував мені піти кандидатом у депутати від Народного Руху України «За перебудову!» на довибори по Новояворівську. На мої сумніви щодо перемоги В’ячеслав Максимович оптимістично відповів: «Ми переможимо!».
Моєю довіреною особою від НРУ було призначено молодого та енергійного студента-журналіста Георгія Гонгадзе. Зненацька я отримав потужну підтримку у своїй передвиборчій компанії і від радіотехнічного факультету Львівської Політехніки, який став для мене рідним. Усі як один, викладачі і студенти, виказали мені свою довіру, висунувши мене кандидатом в народні депутати від колективу Львівської Політехніки і взявши на себе агітаційну роботу з виборцями. Молодий поет Львівщини Іван Пазин був призначений моєю другою довіреною особою від Народного Руху. На мітингах і зборах виборців часто лунали його яскраві ліричні вірші та балади.
Мене підтримало Товариство української мови “Просвіта” імені Тараса Шевченка на чолі з Юрієм Зимою. Навколо мене зібралася досить потужна команда. Виступи на мітингах, по радіо і телебаченню, статті у пресі, зустрічі з виборцями – все це дозволило якнайширше оприлюднити та довести до відома львів’ян ідеї створення національних збройних сил. Мої патріотичні виступи сіяли довіру серед місцевого населення до військових, знімали вороже ставлення до “окупаційного” війська. Наближався день виборів на виборчому окрузі № 197 у місті Новояворівську, де змагалися вісім кандидатів. За день до виборів Георгій Гонгадзе повідомив, що після виборів, у понеділок, о десятій годині ранку мене викликає командувач військами округу генерал-полковник Скоков В.В. Чого викликає, сумнівів не було. Проте в перемозі на виборах в мене сумнівів також не було. Так і сталося: вже опівночі за попередніми підрахунками перемога була за кандидатом від Народного Руху. Як і було наказано, за п'ять хвилин до десятої я увійшов до приймальної генерал-полковника Скокова В.В. разом зі своїм начальством та з начальником управління кадрів генералом Дуришевим. Черговий офіцер запросив усіх до кабінету. Генерал Скоков привітався і гостинно показав всім рукою на стільці. Ми сіли. Генерал Дуришев поклав перед собою мою особову справу, готовий до виконання будь якого рішення щодо звільнення цього “некерованого” полковника.
Проте генерал Скоков вже отримав інформацію про результати виборів. Він знав, що я переміг і отримав статус недоторканої особи, тому виклик до командувача військами просто втратив сенс. Бесіда тривала без жодних для мене негативних наслідків, і це було для мене великою моральною перемогою. Яка не важка робота була попереду, проте кригу було зламано. А вже наступної сесії, в урочистій обстановці Голова Львівської обласної Ради народних депутатів В’ячеслав Максимович Чорновіл вручив мені значок і посвідчення народного депутата. Далі нас чекали головні епохальні для України події, які завершились проголошенням України незалежною державою та створенням Збройних Сил України за Концепцією, оголошеною мною на Першій сесії Великої Ради Народного Руху України «За перебудову». І за всіма цими позитивними тектонічними соціальними зрушеннями стояла постать великого сина Українського народу В’ячеслава Чорновола.
Від природи маючи талант стратегічного мислення, В’ячеслав Чорновіл по праву став провідником нації, її ідейним лідером.
У березні 1991 року Народний Рух України створив новий структурний орган – Військову колегію НРУ, куди увійшли народні депутати України Ігор Деркач, Микола Поровський, полковник Віталій Лазоркін, полковник Вілен Мартиросян і інші. Очолив Військову колегію Володимир Мулява, голова Секретаріату НРУ. Почалась підготовка до проведення Першого з’їзду офіцерів громадян України, який відбувся 27 липня 1991 року і увійшов в історію як установчий з’їзд Спілки офіцерів України.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 13.03.2020 > Тема ""Білі плями" історії"