Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3468)
З потоку життя (6707)
Душі криниця (3633)
Українці мої... (1488)
Резонанс (1549)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1730)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
У С╤МФЕРОПОЛ╤ ВИЙШЛА КНИГА ВИБРАНИХ ПОЕЗ╤Й ДАНИЛА КОНОНЕНКА, ЯКА БУДЕ ВРУЧЕНА ЦЬОГОР╤ЧНИМ ПЕРЕМОЖЦЯМ Л╤ТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ЙОГО ╤МЕН╤!
ДУХОВНИЙ «МОСТИК» З КРИМУ ДО УКРА╥НИ - ВСЕУКРА╥НСЬКИЙ КОНКУРС «З КРИМСЬКИМ...


ТРИ ЗУСТР╤Ч╤ ВЕСНИ
Здавалося б, прийшов березень, а з ним прийшла весна. Але, за давн╕м народним фенолог╕чним...


Катерина КАЛЕН╤ЧЕНКО. Я – З Г╤ЛКИ ПРАВЕДНОГО РОДУ
Ось доб╕рка в╕рш╕в, ласкаво представлена нею св╕тличному читачев╕


29 БЕРЕЗНЯ МИНА╢ 20 РОК╤В В╤Д ДНЯ ЗАСНУВАННЯ ПОРТАЛУ «УКРА╥НСЬКЕ ЖИТТЯ В СЕВАСТОПОЛ╤»
20 рок╕в тому севастополець Микола Владз╕м╕рський, координатор громадського ком╕тету...


ДУМИ КОБЗАРЯ ЖИВУТЬ СЕРЕД НАС
У Ялт╕ в б╕бл╕отец╕-ф╕л╕╖ № 22 ╕мен╕ Т.Г. Шевченка в╕дбулася л╕тературно-музична композиц╕я...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2020 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#8 за 21.02.2020
НАТАЛ╤Я ГОР╤ШНА: СМЕРТЬ ГЛАД╤АТОРА

Ближчим часом у ки╖вському видавництв╕ «Кондор» оч╕ку╓ться вих╕д ново╖ книги «Смерть глад╕атора. Михайло Лермонтов у нових перекладах Натал╕╖ Гор╕шно╖». Книга м╕стить 50 переклад╕в найв╕дом╕ших поетичних твор╕в класика рос╕йсько╖ л╕тератури, зд╕йснених сучасною укра╖нською мовою письменницею Натал╕╓ю Гор╕шною ╕з Черкас. Деяк╕ в╕рш╕ укра╖нською ран╕ше не перекладалися, позаяк через м╕норний настр╕й вважалися занепадницькими, декадентськими. Поетичн╕ переклади Натал╕╖ Гор╕шно╖ характеризуються уважним ставленням до ориг╕налу, художньою витончен╕стю та точним в╕дтворенням ритмо╕нтонац╕йно╖ партитури. Пропону╓мо нашим читачам доб╕рку твор╕в ╕з ц╕╓╖ книги.

СМЕРТЬ ГЛАД╤АТОРА
Михайло Лермонтов у нових перекладах Натал╕╖ Гор╕шно╖

ПОЕТ (1828)

Як Рафаель в свят╕м натхненн╕
Мар╕╖ Д╕ви лик священний,
Немов живий, намалював:
В╕д дива чар╕в незбагненних
В╕н перед образом упав!
Та скоро спалах цей чудесний
Ослаб у грудях молодих,
В утом╕ в╕д труд╕в важких
В╕н забував вогонь небесний.

Так ╕ поет: лиш почуття
Ще й не розкв╕тли до пуття,
Як в╕н уже у звуках л╕ри
Чару╓ св╕т, його п╕сн╕
Солодк╕, наче в райськ╕м сн╕,
Про вас, про вас, душ╕ кумири!
Та враз холоне жар лан╕т,
Його сердечн╕ поривання
Все тихш╕, ╕ мана б╕жить!
Але як довго ще бринить
Оте, перв╕сне, хвилювання.

САМОТН╤СТЬ (1830)

Життя цього важк╕ окови
Тягнути нам в самотин╕.
Д╕лити рад╕сть – вс╕ готов╕,
Д╕лити смуток – то вже н╕.

Один я тут, як цар етеру.
О муко серця нав╕сна!
Роки мо╖, немов химери,
Пливуть, щезаючи у снах.

Та знов вертаються страждання
У позолот╕ давн╕х мр╕й.
╤ бачу я – труна печальна
Пливе у в╕чний супок╕й.
 
Н╕хто не стане жалкувати,
╤ будуть (впевнений я в т╕м)
На смерт╕ б╕льше святкувати,
Н╕ж на народженн╕ мо╖м...

ПРОРОЦТВО (1830)

Настане р╕к, Рос╕╖ чорний р╕к,
Спаде корона ╕з цар╕в нав╕к;
Забуде чернь до них свою любов,
Поживою ╖й стане смерть ╕ кров;
Тод╕ посеред горя ╕ розрух
Закон не поряту╓ в╕д наруг.
╤ поповзе чума в╕д мертвих т╕л
До безталанних, безут╕шних с╕л,
Щоб хусткою виманювати з хат,
Й постане голод, як нещадний кат;
╤ заграва забарвить хвил╕ р╕к:
╤ з’явиться могутн╕й чолов╕к,
Його вп╕зна╓ш ти – ╕ пройме др╕ж,
Коли в руц╕ його побачиш н╕ж;
О, горенько тоб╕! – Тв╕й крик, тв╕й вий
У нього усм╕х викличуть кривий.
╤ буде в╕н жахний, як чорна мла,
Як плащ його, як погляд з-п╕д чола.

ЖЕБРАК (1830)

П╕д храмом злидень ледь живий
Просив, нужденний, подаяння,
В╕н був обдертий ╕ слабий
В╕д спраги, голоду й страждання.

Шматочка хл╕ба в╕н благав
╤ весь являв суц╕льну муку,
А хтось до рук йому поклав
Не кусень хл╕ба – каменюку.

Так я молив до забуття
Тво╓╖ милост╕ й любов╕;
Та найсвят╕ш╕ почуття
Були зневажен╕ тобою!

КАВКАЗОВ╤ (1830)

Кавказе! Краю дорогий!
Далека, в╕льна сторона!
Й тебе безчестять вороги,
Й тебе скривавила в╕йна!..
Невже вершини сивих г╕р
Не шлють синам н╕мий док╕р?
Чи ще почують правий гн╕в
╤ дзеньк╕т рваних ланцюг╕в?..
О н╕, черкесе, не чекай,
Що воля з’явиться сама:
Свобод╕ милий був тв╕й край,
Та без борн╕ ╖╖ нема!

* * * (1831)

Жахлива доля в батька ╕ у сина –
Окремо жити, вмерти в самот╕,
Й вигнанський жереб мати у житт╕
В краю, який для тебе батьк╕вщина!
Ти вже зд╕йснив св╕й подвиг*, батьку м╕й,
В╕ддався смерт╕ у дбайлив╕ руки,
Дай боже, щоб як тв╕й, к╕нець м╕й був легкий –
В того, хто ╓ виною це╖ муки!
Пробач мен╕! – за цей м╕й п╕зн╕й щем,
Прости людей! – за те, що загасить хот╕ли
Т╕ ╕скри, що уже в╕д сповитку гор╕ли
В душ╕ мо╖й, розпален╕ Творцем.
Та не зд╕йснились ╖хн╕ спод╕вання:
Бо кревн╕сть, а не зл╕сть м╕ж нас вогнем,
Й обидва стали жертвою страждання!
Я не суддя – тоб╕ тримать одв╕т;
Св╕т осудив тебе, та що таке ╓ – св╕т?
Юрма людей – то щирих, то злостивих.
З╕брання диф╕рамб╕в неправдивих
╤ наклеп╕в, на котрих в╕н сто╖ть.
Та ти далеко вже – у пекл╕ чи на неб╕,
Про землю ти забув й про вс╕ жал╕ земн╕;
Щасливець ти! В безм╕рн╕й глибин╕
Не зна╓ в╕чн╕сть горя ╕ ганеби –
Тоб╕ вона в╕дкрилась, не мен╕!
Невже н╕ск╕лечки ти не жалку╓ш нин╕
За днями, що пройшли в тривогах ╕ сльозах?
Бо ж св╕тло теж було в тих милих днях,
Коли в душ╕ в╕дшукував нестримн╕
Колишн╕ почуття ╕ в╕дблиски над╕й?
Невже тепер мене нема в душ╕ тво╖й?
Коли ж це так, то неба не зр╕вняю
Я ╕з землею, де життя сво╓ гублю;
Нехай на н╕й блаженства я не знаю,
Але принаймн╕, я люблю!
________
*«Вже зд╕йснив св╕й подвиг» – ╕д╕ома, що за час╕в Лермонтова означала «в╕д╕йти», «померти».


* * * (1831)

Назви над╕ю сновид╕нням,
Прийми за правду погов╕р,
Не в╕р хвальбам ╕ поклон╕ням,
Але мо╖й любов╕ в╕р!

Так╕й любов╕ як не в╕рить?
Все скаже погляд мовчазний;
Бо гр╕х з тобою лицем╕рить,
Коли ти – янгол неземний.

ДО*** (О, не вта╖ш!..) (1831)

О, не вта╖ш! За ним плач╕ н╕чн╕ –
╤ я його люблю; в╕н заслужив
Твою сльозу, не ворог в╕н мен╕,
Проте, якби… Й тод╕ б його любив.

╤ я би жити щастям тим хот╕в,
Але н╕хто ще – давн╓ не зм╕нив!
Н╕! Я повинен т╕шитись, що зр╕в,
Коли ти побивалася за ним!

* * * (1832)

Н╕, я не Байрон, й не берусь
Р╕внятись. ╤нший я, незнаний,
Але, як в╕н, обранець гнаний,
Та у мо╓му серц╕ – Русь!

Ран╕ш почав, ск╕нчу я рано.
Даремно у душ╕ мо╖й,
Немов у водах океану,
Лежать скарби розбитих мр╕й.

Хто, океане, якнайкраще
Збагне глиб╕нь тво╖х тривог?
Хто про мо╖ думки розкаже?
Якщо не я – то т╕льки Бог!

В╤ТРИЛЬНИК (1832)

В туман╕ моря самотинно
Мигтить в╕трильник вдалин╕.
Чом в╕н залишив батьк╕вщину?
Що в╕н забув на чужин╕?

Лама╓ в╕тер щоглу хиру,
Нуртують хвил╕ – хто кого!..
Шукати щастя в цьому вир╕?
Та й не шука╓ в╕н його!

Ясна лазур довкруж постала,
Щедротне сонце злото лл╓…
А в╕н – бунтар! В╕н прагне шквалу,
Неначе в шквалах спок╕й ╓!

* * * (1832)

Я жити хочу! Хочу жити
Фортун╕ й жеребу на зло;
Вони ум╕ли догодити,
Та надто згладили чоло.

Пора вже св╕тським глузуванням
Прогнати спокою туман;
Життя поета без страждання? –
Це як без шторму океан!

Поет живе ц╕ною муки,
Болить гризотами вс╕ма.
В╕н платить за небесн╕ звуки
╤ славу не бере дарма.

СМЕРТЬ ГЛАД╤АТОРА (1836)

I see before me the gladiator lie...
 Byron

Рад╕╓ бучно Рим, в овац╕ях гримить,
Б╕сну╓ться, гуде арена безупинно.
А в╕н – розтерзаний – н╕муючи лежить,
У кров╕ та багн╕ судомляться кол╕на…
╤ погляд – ще живий! – явля саму мольбу,
Та тимчасовець той ╕ прихвостень сенатор
Давно все зважили: звитягу та ганьбу…
Пощо вельможним ╖м с╕рома глад╕атор,
Обсвистаний актор, що розважав юрбу?..

А кров усе тече – ╕ час останн╕й скоро,
╤ враз в його душ╕ уяви пром╕нь хорий
Шалено замигт╕в… Ось плескотить Дунай...
А ось ╕ отчий край, щасливий в╕льний край.
╤ бачить в╕н: с╕м’я з╕бралась на осонн╕,
В╕тець його простяг спрацьован╕ долон╕
╤ кличе, щоб п╕дм╕г в час немочей лихих…
╤ д╕ток бачить в╕н – кровиночок сво╖х.
Чекають вс╕ його – ╕з здобиччю, у слав╕…
Дарма – мерзенний раб – в╕н впав заради гри.
Бо хто в╕н для юрби? – Лише пуста забава…
М╕й краю, ти прости за цей цин╕чний Рим!..

О, св╕те ╓вропейський, так ╕ ти
Колись був за вз╕рець високо╖ мети,
Поганьблений, тепер схилився головою
У гр╕б, в могилу, в тл╕н – бо в боротьб╕ вагань
Все розгубив. З тво╖х дитячих поривань
См╕ються вс╕. Ти вкрив себе ганьбою!

Й перед к╕нцем сво╖м ти погляди звернув,
З╕тхаючи, немов п╕д гн╕том,
На юн╕сть рад╕сну, здорову ╕ м╕цну,
Яку давним-давно для виразки просв╕ти,
Заради гордощ╕в в╕д себе в╕дчахнув.
В над╕╖ вгамувать останн╕х мук страждання,
Вслуха╓шся щораз в п╕сн╕ старовини,
У рицарських час╕в легенди ╕ сказання –
Глузливих прихвостн╕в нев╕рог╕дн╕ сни.

СМЕРТЬ ПОЕТА (1837)

 В╕дплати, государю, помсти!
 Впаду до н╕г тво╖х:
 Будь справедливим, покарай убивцю,
 Щоб страта ця й через в╕ки могла
 Про правий суд нащадкам спов╕стити,
 Щоб бачили злочинц╕ приклад в н╕й*.

Поет упав! – Нев╕льник чест╕
Загинув в зашморгу чуток.
Свинець у грудях. Муки хресн╕.
╤ гордий сп╕в нав╕ки змовк!..
О, не знесла душа поета
Пл╕ток ганебних передзв╕н.
В╕н повставав, в╕н рвав тенета
Завжди один… й убитий в╕н!
Убитий!.. Що тепер ридання,
Хор диф╕рамб╕в, похвала
╤ жалюг╕дн╕ оправдання?
Зд╕йснила вирок доля зла!
Х╕ба не ви так зл╕сно гнали
Його см╕ливий, в╕льний дар
╤ на пот╕ху роздували
Пожеж╕ вичахло╖ жар?
Тепер рад╕йте... бо вогненн╕
Ц╕ муки в╕н вже не стерп╕в.
Погас, як св╕точ, дивний ген╕й,
В╕нок врочистий помарн╕в.

Його холоднокровний вбивця
Натис курок… упав поет.
Не стислось серце у злостивця,
╤ не здригнувся п╕столет.
Чом дивуватись?.. В край нер╕дний,
Як сотн╕ ╕нших вт╕кач╕в,
На лови щастя ╕ чин╕в
Прибув до нас чужак нег╕дний;
См╕явся в╕н ╕ зневажав
Народ ╕ звичай. Для забави
Не пощадив в╕н нашу славу,
Не уявляв у мить криваву,
На кого руку п╕д╕ймав!..

Поет убитий – ╕ в могил╕,
Як той сп╕вець, незв╕даний, та милий**,
Добуток ревнощ╕в гризьких,
Його прославив на натхненн╕й хвил╕
Й загинув, як ╕ в╕н, в╕д п╕дло╖ руки.

Нав╕що кинув св╕т, де дружба милостива,
╤ в св╕т оцей вступив, задушливий ╕ мстивий –
Для серця в╕льного ╕ щирих почутт╕в?
Нав╕що руку дав наклепникам н╕кчемним,
Притворн╕й н╕жност╕ пов╕ривши даремно,
В╕н, що з юнацтва людство зрозум╕в?..

В╕нок з троянд зняли, в╕дтак в╕нець терновий,
Обвитий лаврами, над╕ли на чоло:
А шпичаки йому до кров╕
Впивались в плоть, як в душу зло.
╤ ув останню мить його душа крилата
Тру╖лась в глумов╕ принизливих зат╕й,
Так ╕ помер – з жадобою в╕дплати
В досад╕ потайн╕й в╕д згаяних над╕й.
Затихли сп╕ви чар╕влив╕,
Уже вони не зазвучать:
Причал сп╕вця т╕сний, тужливий,
╤ на вустах його печать.

А ви, наступники-невдахи
Сво╓ю п╕дл╕стю прославлених батьк╕в,
П’ятою рабською ви топчетесь по праху,
По залишках змиршав╕лих род╕в!
Жадливим юрмиськом стовбичите при трон╕ –
Звитяги, Вольност╕ ╕ Ген╕я кати!
Хова╓тесь п╕д захистом закону,
╤ перед вами суд земний – тремти!..
Та ╓ ╕ Божий суд, розпусники пихат╕!
В╕н прийде, гр╕зний суд;
В╕н не п╕двладний дзвону злата,
╤ справи, ╕ думки в╕н зна╓ завчасу.
Тод╕ не вдасться вам в╕дбутися брехнею,
Вона не допоможе знов,
╤ кров’ю чорною не зми╓те сво╓ю
Поета праведного кров!
____
* Еп╕граф узятий ╕з трагед╕╖ французького письменника Жана де Ротру (1609–1650) «Венцеслав», 1648.
**«Як той сп╕вець, незв╕даний, та милий»* – мова про Володимира Л╓нського (за романом О. С. Пушк╕на «╢вген╕й Он╓г╕н»).


* * * (1837)

Розстались ми, та медальйон
З тво╖м портретом я збер╕г:
Як спомин про хм╕льний полон,
Що позабути я не зм╕г.

У вир нових любовних драм
Життя закине нас обох;
Та храм залишений – все ж храм,
Кумир повергнутий – все ж бог!


ДУМА (1838)

╤з сумом я дивлюся на наше покол╕ння,
Бо майбуття його – чи темне, чи пусте,
М╕ж тим, знесилене в╕д докор╕в сумл╕ння,
У л╕нощах безпл╕дно в╕дцв╕те.
В╕д сповитку одарен╕ безц╕нно –
Провинами батьк╕в ╕ ╖хн╕м каяттям,
Життя нас втомлю╓, як довгий шлях безц╕льний,
Як свято, осоружне нам.
╤ до добра, й до зла ми вс╕ байдуж╕,
Ще й не почав як сл╕д – вже здавсь без боротьби,
Де небезпека, там ганебно-малодушн╕,
А перед владою – пок╕рн╕, як раби.
Так пл╕д бл╕дий, не о пор╕ дозр╕лий,
Смаком сво╖м терпким не радуючи нас,
Висить пом╕ж кв╕ток, самотн╕й ╕ немилий,
Час ╖хньо╖ краси – його пад╕ння час!

Ми сушимо уми безпл╕дними знаннями,
╤ в безпорадност╕ – в╕д р╕дних ╕ близьких
Щосили та╖мось з шляхетними думками,
Аби лиш не потрапити п╕д см╕х.
Ледь-ледь торкалися ми чаш╕ насолоди,
Та сил юнацьких тим не зберегли;
З веселощ╕в, з╕ щиро╖ пригоди
Ми соки щастя, боючись, пили.

Н╕ злет поез╕╖, н╕ творення мистецтва
Не будять захвату солодкого вогонь;
╤ залишок чутт╕в, гада╓м, збережеться,
Якщо в душ╕, мов скарб, схова╓мо його.
Ненавидимо ми ╕ любим – випадково,
Н╕ злост╕, н╕ снаги не склавши на в╕втар,
╤ холод у душ╕ пану╓ сут╕нковий,
Коли у кров╕ пломен╕╓ жар.
Нудн╕ нам пращур╕в розм╕рен╕ забави,
Школярський блуд – см╕шний для ╖хн╕х чад.
До гробу сп╕шимомо без щастя ╕ без слави,
Глузливо озираючись назад.

Юрбою хмурою, забутою дочасно,
Над св╕том пройдем ми й не лишимо сл╕д╕в,
Не кинувши в╕кам ан╕ ╕дей незгасних,
Н╕ ген╕╓м осяяних труд╕в.
╤ прах наш буде вщент зневажений нащадком,
Безжал╕сним його, насм╕шливим пером –
Суд громадянина над слабодухим батьком,
Що промотав усе добро.

ХМАРИ (1840)

Хмароньки б╕л╕, небесн╕ обраниц╕!
Степом лазурним мчите неприкаян╕,
Ви, як ╕ я, – батьк╕вщини вигнанниц╕,
В╕чним блуканням по св╕ту покаран╕.
 
Хто ж вас прир╕к на це? Р╕шення фатуму?
Заздр╕сть та╓мна чи лють неприхована?
Може, безкрилим нестерпно з крилатими –
Й ганять вас наклепом, труять обмовами?

Н╕, надокучило поле безпл╕дне вам,
Вас не розчулиш благаннями сл╕зними…
В╕чно холодн╕ – позбавлен╕ р╕дного,
В╕льн╕ нав╕чно – забут╕ в╕тчизною.

З ГЕТЕ (1840)

Сплять г╕рськ╕ вершини
У п╕тьм╕ н╕чн╕й;
Мовчазн╕ долини
В св╕ж╕й пелен╕;
Не курить дорога,
Листя вщухло теж…
Зачекай ще трохи
╤ передихнеш.

О.О. СМИРНОВ╤Й (1840)

В сво╖й на╖вност╕ юнач╕й
Я ближче знати Вас хот╕в,
Солодк╕ мр╕╖ ц╕, одначе,
Тепер я зовс╕м розгубив.

Без Вас – сказав би Вам багато,
А поруч – слухав би лиш Вас.
Та досить погляд перейняти,
╤ я н╕яков╕ю враз.

Що ж? – як мо╖ слова розумн╕
На Вас наводять т╕льки нудь…
Було б це весело, мабуть,
Якби ж то не було так сумно.


* * * (1840)

Самотньо ╕ сумно. ╤ руку кому простягти
В хвилину душевно╖ смути?..
Бажання даремн╕! Безглуздо ╕ти до мети,
Як роки б╕жать – ╕ ╖╖ не сягнути!

Кохати... кого ж бо?.. на час – не варту╓ труд╕в,
А в╕чно любов не трива╓.
Заглянеш у себе – нема там колишн╕х сл╕д╕в:
╤ радост╕, й муки – усе промина╓...

Що пристраст╕? – завжди вони виявляються сном,
Що зовс╕м н╕чого не вартий.
Й життя, як поглянеш на нього холодним умом –
Довол╕ пуст╕ ╕ набридлив╕ жарти.

* * * (1841)

На п╕вноч╕ дик╕й, на в╕трян╕й скел╕,
Сто╖ть самотою сосна.
╤ шати зимов╕, мов ризи сл╕пуч╕,
В др╕мот╕ гойда╓ сумна.

╤ сниться небоз╕, що десь у пустел╕
╢ гола вершина одна,
Там пальма росте п╕д пром╕нням жагучим
Така ж сирота, як вона.

КРУТОСХИЛ (1841)

Ночувала хмарка золотава
На могутн╕х грудях крутосхилу.
Вранц╕ стрепенулась, легкокрила,
╤ в блакит╕ сонячн╕й розтала;

Т╕льки сл╕д вологий в╕д хмарини
Залишивсь у велета старого.
В╕н один, в пустел╕ ан╕кого,
Й тих╕ сльози ронить в самотин╕.


* * * (1841)

Сам один виходжу на дорогу;
Кр╕зь тумани в’╓ться сиза путь;
Н╕ч пустельна вслуху╓ться в Бога,
Зор╕ довгу бес╕ду ведуть.

Небеса – чаруюч╕, врочист╕!
Сном блакитним вкрилася земля…
Та чому ж на серц╕ так вогнисто?
Так пече? За чим жалкую я?

Вже ж н╕чого не прохаю в дол╕,
За минулим жаль давно змал╕в;
А шукаю спокою ╕ вол╕!
╤ заснути б я нав╕к хот╕в!

Т╕льки ж – не холодним сном могили...
Я б в такому знепритомн╕в сн╕,
Щоб життя др╕мала владна сила,
Груди п╕д╕ймаючи мен╕;

Щоб ╕ вдень, й годиною н╕чною
Про кохання чув я млосний сп╕в,
Щоби дуб зелений над╕ мною
Про сво╓ щось тихо гомон╕в.

* * * (1841)

Прощай, невмивана Рос╕╓,
Кра╖но панства ╕ раб╕в,
╤ ти – народ, що скн╕в ╕ скн╕╓,
╤ ви, мундири голуб╕*.

Дай Боже, щоб Кавказ високий
Сховав мене в╕д царських слуг,
╤ в╕д всевидячого ока,
Й в╕д всюдисущих ╖хн╕х вух.

В╤ТЧИЗНА (1841)

Люблю в╕тчизну я, та дивною любов’ю,
 Яку не переборе розум м╕й!
 Н╕ слава, що здобута кров'ю,
Н╕ повний гордо╖ дов╕ри супок╕й,
Ан╕ прадавнини легенди ╕ сказання
Не будять у мен╕ юнацьк╕ поривання.

 Та все ж люблю – за що, не знаю я –
 ╥╖ степ╕в засн╕жених мовчання,
 ╥╖ л╕с╕в безмежних коливання,
╤ повен╕ р╕чок, що схож╕ на моря.
Пут╕вцем я люблю про╖хатись на воз╕
Несп╕шним поглядом пронизувати н╕ч,
Шукаючи н╕чл╕г, й стр╕чати при дороз╕
С╕льських печальних хат ледь видим╕ вогн╕.
 Люблю дими оп╕сля жнива,
 Люблю ноч╕влю у степу
 ╤ серед вистигло╖ ниви
 Бер╕зок дв╕йко на горбку.
 О, вт╕ха ця не вс╕м в╕дома:
 Я бачу повний т╕к зерна,
 Пов╕тку, хату у солом╕
 Й р╕зьбу блакитного в╕кна.
 ╤ в свято, вечором росистим,
 Дивитись можу до п╕вн╕в
 На танц╕ з тупанням ╕ свистом
 П╕д ╜валт п’яненьких мужичк╕в.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2020 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22024

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков