"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2020 > Тема "Душі криниця"
#8 за 21.02.2020
НАТАЛ╤Я ГОР╤ШНА: СМЕРТЬ ГЛАД╤АТОРА
Ближчим часом у ки╖вському видавництв╕ «Кондор» оч╕ку╓ться вих╕д ново╖ книги «Смерть глад╕атора. Михайло Лермонтов у нових перекладах Натал╕╖ Гор╕шно╖». Книга м╕стить 50 переклад╕в найв╕дом╕ших поетичних твор╕в класика рос╕йсько╖ л╕тератури, зд╕йснених сучасною укра╖нською мовою письменницею Натал╕╓ю Гор╕шною ╕з Черкас. Деяк╕ в╕рш╕ укра╖нською ран╕ше не перекладалися, позаяк через м╕норний настр╕й вважалися занепадницькими, декадентськими. Поетичн╕ переклади Натал╕╖ Гор╕шно╖ характеризуються уважним ставленням до ориг╕налу, художньою витончен╕стю та точним в╕дтворенням ритмо╕нтонац╕йно╖ партитури. Пропону╓мо нашим читачам доб╕рку твор╕в ╕з ц╕╓╖ книги.
СМЕРТЬ ГЛАД╤АТОРА Михайло Лермонтов у нових перекладах Натал╕╖ Гор╕шно╖
ПОЕТ (1828)
Як Рафаель в свят╕м натхненн╕ Мар╕╖ Д╕ви лик священний, Немов живий, намалював: В╕д дива чар╕в незбагненних В╕н перед образом упав! Та скоро спалах цей чудесний Ослаб у грудях молодих, В утом╕ в╕д труд╕в важких В╕н забував вогонь небесний.
Так ╕ поет: лиш почуття Ще й не розкв╕тли до пуття, Як в╕н уже у звуках л╕ри Чару╓ св╕т, його п╕сн╕ Солодк╕, наче в райськ╕м сн╕, Про вас, про вас, душ╕ кумири! Та враз холоне жар лан╕т, Його сердечн╕ поривання Все тихш╕, ╕ мана б╕жить! Але як довго ще бринить Оте, перв╕сне, хвилювання.
САМОТН╤СТЬ (1830)
Життя цього важк╕ окови Тягнути нам в самотин╕. Д╕лити рад╕сть – вс╕ готов╕, Д╕лити смуток – то вже н╕.
Один я тут, як цар етеру. О муко серця нав╕сна! Роки мо╖, немов химери, Пливуть, щезаючи у снах.
Та знов вертаються страждання У позолот╕ давн╕х мр╕й. ╤ бачу я – труна печальна Пливе у в╕чний супок╕й. Н╕хто не стане жалкувати, ╤ будуть (впевнений я в т╕м) На смерт╕ б╕льше святкувати, Н╕ж на народженн╕ мо╖м...
ПРОРОЦТВО (1830)
Настане р╕к, Рос╕╖ чорний р╕к, Спаде корона ╕з цар╕в нав╕к; Забуде чернь до них свою любов, Поживою ╖й стане смерть ╕ кров; Тод╕ посеред горя ╕ розрух Закон не поряту╓ в╕д наруг. ╤ поповзе чума в╕д мертвих т╕л До безталанних, безут╕шних с╕л, Щоб хусткою виманювати з хат, Й постане голод, як нещадний кат; ╤ заграва забарвить хвил╕ р╕к: ╤ з’явиться могутн╕й чолов╕к, Його вп╕зна╓ш ти – ╕ пройме др╕ж, Коли в руц╕ його побачиш н╕ж; О, горенько тоб╕! – Тв╕й крик, тв╕й вий У нього усм╕х викличуть кривий. ╤ буде в╕н жахний, як чорна мла, Як плащ його, як погляд з-п╕д чола.
ЖЕБРАК (1830)
П╕д храмом злидень ледь живий Просив, нужденний, подаяння, В╕н був обдертий ╕ слабий В╕д спраги, голоду й страждання.
Шматочка хл╕ба в╕н благав ╤ весь являв суц╕льну муку, А хтось до рук йому поклав Не кусень хл╕ба – каменюку.
Так я молив до забуття Тво╓╖ милост╕ й любов╕; Та найсвят╕ш╕ почуття Були зневажен╕ тобою!
КАВКАЗОВ╤ (1830)
Кавказе! Краю дорогий! Далека, в╕льна сторона! Й тебе безчестять вороги, Й тебе скривавила в╕йна!.. Невже вершини сивих г╕р Не шлють синам н╕мий док╕р? Чи ще почують правий гн╕в ╤ дзеньк╕т рваних ланцюг╕в?.. О н╕, черкесе, не чекай, Що воля з’явиться сама: Свобод╕ милий був тв╕й край, Та без борн╕ ╖╖ нема!
* * * (1831)
Жахлива доля в батька ╕ у сина – Окремо жити, вмерти в самот╕, Й вигнанський жереб мати у житт╕ В краю, який для тебе батьк╕вщина! Ти вже зд╕йснив св╕й подвиг*, батьку м╕й, В╕ддався смерт╕ у дбайлив╕ руки, Дай боже, щоб як тв╕й, к╕нець м╕й був легкий – В того, хто ╓ виною це╖ муки! Пробач мен╕! – за цей м╕й п╕зн╕й щем, Прости людей! – за те, що загасить хот╕ли Т╕ ╕скри, що уже в╕д сповитку гор╕ли В душ╕ мо╖й, розпален╕ Творцем. Та не зд╕йснились ╖хн╕ спод╕вання: Бо кревн╕сть, а не зл╕сть м╕ж нас вогнем, Й обидва стали жертвою страждання! Я не суддя – тоб╕ тримать одв╕т; Св╕т осудив тебе, та що таке ╓ – св╕т? Юрма людей – то щирих, то злостивих. З╕брання диф╕рамб╕в неправдивих ╤ наклеп╕в, на котрих в╕н сто╖ть. Та ти далеко вже – у пекл╕ чи на неб╕, Про землю ти забув й про вс╕ жал╕ земн╕; Щасливець ти! В безм╕рн╕й глибин╕ Не зна╓ в╕чн╕сть горя ╕ ганеби – Тоб╕ вона в╕дкрилась, не мен╕! Невже н╕ск╕лечки ти не жалку╓ш нин╕ За днями, що пройшли в тривогах ╕ сльозах? Бо ж св╕тло теж було в тих милих днях, Коли в душ╕ в╕дшукував нестримн╕ Колишн╕ почуття ╕ в╕дблиски над╕й? Невже тепер мене нема в душ╕ тво╖й? Коли ж це так, то неба не зр╕вняю Я ╕з землею, де життя сво╓ гублю; Нехай на н╕й блаженства я не знаю, Але принаймн╕, я люблю! ________ *«Вже зд╕йснив св╕й подвиг» – ╕д╕ома, що за час╕в Лермонтова означала «в╕д╕йти», «померти».
* * * (1831)
Назви над╕ю сновид╕нням, Прийми за правду погов╕р, Не в╕р хвальбам ╕ поклон╕ням, Але мо╖й любов╕ в╕р!
Так╕й любов╕ як не в╕рить? Все скаже погляд мовчазний; Бо гр╕х з тобою лицем╕рить, Коли ти – янгол неземний.
ДО*** (О, не вта╖ш!..) (1831)
О, не вта╖ш! За ним плач╕ н╕чн╕ – ╤ я його люблю; в╕н заслужив Твою сльозу, не ворог в╕н мен╕, Проте, якби… Й тод╕ б його любив.
╤ я би жити щастям тим хот╕в, Але н╕хто ще – давн╓ не зм╕нив! Н╕! Я повинен т╕шитись, що зр╕в, Коли ти побивалася за ним!
* * * (1832)
Н╕, я не Байрон, й не берусь Р╕внятись. ╤нший я, незнаний, Але, як в╕н, обранець гнаний, Та у мо╓му серц╕ – Русь!
Ран╕ш почав, ск╕нчу я рано. Даремно у душ╕ мо╖й, Немов у водах океану, Лежать скарби розбитих мр╕й.
Хто, океане, якнайкраще Збагне глиб╕нь тво╖х тривог? Хто про мо╖ думки розкаже? Якщо не я – то т╕льки Бог!
В╤ТРИЛЬНИК (1832)
В туман╕ моря самотинно Мигтить в╕трильник вдалин╕. Чом в╕н залишив батьк╕вщину? Що в╕н забув на чужин╕?
Лама╓ в╕тер щоглу хиру, Нуртують хвил╕ – хто кого!.. Шукати щастя в цьому вир╕? Та й не шука╓ в╕н його!
Ясна лазур довкруж постала, Щедротне сонце злото лл╓… А в╕н – бунтар! В╕н прагне шквалу, Неначе в шквалах спок╕й ╓!
* * * (1832)
Я жити хочу! Хочу жити Фортун╕ й жеребу на зло; Вони ум╕ли догодити, Та надто згладили чоло.
Пора вже св╕тським глузуванням Прогнати спокою туман; Життя поета без страждання? – Це як без шторму океан!
Поет живе ц╕ною муки, Болить гризотами вс╕ма. В╕н платить за небесн╕ звуки ╤ славу не бере дарма.
СМЕРТЬ ГЛАД╤АТОРА (1836)
I see before me the gladiator lie... Byron
Рад╕╓ бучно Рим, в овац╕ях гримить, Б╕сну╓ться, гуде арена безупинно. А в╕н – розтерзаний – н╕муючи лежить, У кров╕ та багн╕ судомляться кол╕на… ╤ погляд – ще живий! – явля саму мольбу, Та тимчасовець той ╕ прихвостень сенатор Давно все зважили: звитягу та ганьбу… Пощо вельможним ╖м с╕рома глад╕атор, Обсвистаний актор, що розважав юрбу?..
А кров усе тече – ╕ час останн╕й скоро, ╤ враз в його душ╕ уяви пром╕нь хорий Шалено замигт╕в… Ось плескотить Дунай... А ось ╕ отчий край, щасливий в╕льний край. ╤ бачить в╕н: с╕м’я з╕бралась на осонн╕, В╕тець його простяг спрацьован╕ долон╕ ╤ кличе, щоб п╕дм╕г в час немочей лихих… ╤ д╕ток бачить в╕н – кровиночок сво╖х. Чекають вс╕ його – ╕з здобиччю, у слав╕… Дарма – мерзенний раб – в╕н впав заради гри. Бо хто в╕н для юрби? – Лише пуста забава… М╕й краю, ти прости за цей цин╕чний Рим!..
О, св╕те ╓вропейський, так ╕ ти Колись був за вз╕рець високо╖ мети, Поганьблений, тепер схилився головою У гр╕б, в могилу, в тл╕н – бо в боротьб╕ вагань Все розгубив. З тво╖х дитячих поривань См╕ються вс╕. Ти вкрив себе ганьбою!
Й перед к╕нцем сво╖м ти погляди звернув, З╕тхаючи, немов п╕д гн╕том, На юн╕сть рад╕сну, здорову ╕ м╕цну, Яку давним-давно для виразки просв╕ти, Заради гордощ╕в в╕д себе в╕дчахнув. В над╕╖ вгамувать останн╕х мук страждання, Вслуха╓шся щораз в п╕сн╕ старовини, У рицарських час╕в легенди ╕ сказання – Глузливих прихвостн╕в нев╕рог╕дн╕ сни.
СМЕРТЬ ПОЕТА (1837)
В╕дплати, государю, помсти! Впаду до н╕г тво╖х: Будь справедливим, покарай убивцю, Щоб страта ця й через в╕ки могла Про правий суд нащадкам спов╕стити, Щоб бачили злочинц╕ приклад в н╕й*.
Поет упав! – Нев╕льник чест╕ Загинув в зашморгу чуток. Свинець у грудях. Муки хресн╕. ╤ гордий сп╕в нав╕ки змовк!.. О, не знесла душа поета Пл╕ток ганебних передзв╕н. В╕н повставав, в╕н рвав тенета Завжди один… й убитий в╕н! Убитий!.. Що тепер ридання, Хор диф╕рамб╕в, похвала ╤ жалюг╕дн╕ оправдання? Зд╕йснила вирок доля зла! Х╕ба не ви так зл╕сно гнали Його см╕ливий, в╕льний дар ╤ на пот╕ху роздували Пожеж╕ вичахло╖ жар? Тепер рад╕йте... бо вогненн╕ Ц╕ муки в╕н вже не стерп╕в. Погас, як св╕точ, дивний ген╕й, В╕нок врочистий помарн╕в.
Його холоднокровний вбивця Натис курок… упав поет. Не стислось серце у злостивця, ╤ не здригнувся п╕столет. Чом дивуватись?.. В край нер╕дний, Як сотн╕ ╕нших вт╕кач╕в, На лови щастя ╕ чин╕в Прибув до нас чужак нег╕дний; См╕явся в╕н ╕ зневажав Народ ╕ звичай. Для забави Не пощадив в╕н нашу славу, Не уявляв у мить криваву, На кого руку п╕д╕ймав!..
Поет убитий – ╕ в могил╕, Як той сп╕вець, незв╕даний, та милий**, Добуток ревнощ╕в гризьких, Його прославив на натхненн╕й хвил╕ Й загинув, як ╕ в╕н, в╕д п╕дло╖ руки.
Нав╕що кинув св╕т, де дружба милостива, ╤ в св╕т оцей вступив, задушливий ╕ мстивий – Для серця в╕льного ╕ щирих почутт╕в? Нав╕що руку дав наклепникам н╕кчемним, Притворн╕й н╕жност╕ пов╕ривши даремно, В╕н, що з юнацтва людство зрозум╕в?..
В╕нок з троянд зняли, в╕дтак в╕нець терновий, Обвитий лаврами, над╕ли на чоло: А шпичаки йому до кров╕ Впивались в плоть, як в душу зло. ╤ ув останню мить його душа крилата Тру╖лась в глумов╕ принизливих зат╕й, Так ╕ помер – з жадобою в╕дплати В досад╕ потайн╕й в╕д згаяних над╕й. Затихли сп╕ви чар╕влив╕, Уже вони не зазвучать: Причал сп╕вця т╕сний, тужливий, ╤ на вустах його печать.
А ви, наступники-невдахи Сво╓ю п╕дл╕стю прославлених батьк╕в, П’ятою рабською ви топчетесь по праху, По залишках змиршав╕лих род╕в! Жадливим юрмиськом стовбичите при трон╕ – Звитяги, Вольност╕ ╕ Ген╕я кати! Хова╓тесь п╕д захистом закону, ╤ перед вами суд земний – тремти!.. Та ╓ ╕ Божий суд, розпусники пихат╕! В╕н прийде, гр╕зний суд; В╕н не п╕двладний дзвону злата, ╤ справи, ╕ думки в╕н зна╓ завчасу. Тод╕ не вдасться вам в╕дбутися брехнею, Вона не допоможе знов, ╤ кров’ю чорною не зми╓те сво╓ю Поета праведного кров! ____ * Еп╕граф узятий ╕з трагед╕╖ французького письменника Жана де Ротру (1609–1650) «Венцеслав», 1648. **«Як той сп╕вець, незв╕даний, та милий»* – мова про Володимира Л╓нського (за романом О. С. Пушк╕на «╢вген╕й Он╓г╕н»).
* * * (1837)
Розстались ми, та медальйон З тво╖м портретом я збер╕г: Як спомин про хм╕льний полон, Що позабути я не зм╕г.
У вир нових любовних драм Життя закине нас обох; Та храм залишений – все ж храм, Кумир повергнутий – все ж бог!
ДУМА (1838)
╤з сумом я дивлюся на наше покол╕ння, Бо майбуття його – чи темне, чи пусте, М╕ж тим, знесилене в╕д докор╕в сумл╕ння, У л╕нощах безпл╕дно в╕дцв╕те. В╕д сповитку одарен╕ безц╕нно – Провинами батьк╕в ╕ ╖хн╕м каяттям, Життя нас втомлю╓, як довгий шлях безц╕льний, Як свято, осоружне нам. ╤ до добра, й до зла ми вс╕ байдуж╕, Ще й не почав як сл╕д – вже здавсь без боротьби, Де небезпека, там ганебно-малодушн╕, А перед владою – пок╕рн╕, як раби. Так пл╕д бл╕дий, не о пор╕ дозр╕лий, Смаком сво╖м терпким не радуючи нас, Висить пом╕ж кв╕ток, самотн╕й ╕ немилий, Час ╖хньо╖ краси – його пад╕ння час!
Ми сушимо уми безпл╕дними знаннями, ╤ в безпорадност╕ – в╕д р╕дних ╕ близьких Щосили та╖мось з шляхетними думками, Аби лиш не потрапити п╕д см╕х. Ледь-ледь торкалися ми чаш╕ насолоди, Та сил юнацьких тим не зберегли; З веселощ╕в, з╕ щиро╖ пригоди Ми соки щастя, боючись, пили.
Н╕ злет поез╕╖, н╕ творення мистецтва Не будять захвату солодкого вогонь; ╤ залишок чутт╕в, гада╓м, збережеться, Якщо в душ╕, мов скарб, схова╓мо його. Ненавидимо ми ╕ любим – випадково, Н╕ злост╕, н╕ снаги не склавши на в╕втар, ╤ холод у душ╕ пану╓ сут╕нковий, Коли у кров╕ пломен╕╓ жар. Нудн╕ нам пращур╕в розм╕рен╕ забави, Школярський блуд – см╕шний для ╖хн╕х чад. До гробу сп╕шимомо без щастя ╕ без слави, Глузливо озираючись назад.
Юрбою хмурою, забутою дочасно, Над св╕том пройдем ми й не лишимо сл╕д╕в, Не кинувши в╕кам ан╕ ╕дей незгасних, Н╕ ген╕╓м осяяних труд╕в. ╤ прах наш буде вщент зневажений нащадком, Безжал╕сним його, насм╕шливим пером – Суд громадянина над слабодухим батьком, Що промотав усе добро.
ХМАРИ (1840)
Хмароньки б╕л╕, небесн╕ обраниц╕! Степом лазурним мчите неприкаян╕, Ви, як ╕ я, – батьк╕вщини вигнанниц╕, В╕чним блуканням по св╕ту покаран╕. Хто ж вас прир╕к на це? Р╕шення фатуму? Заздр╕сть та╓мна чи лють неприхована? Може, безкрилим нестерпно з крилатими – Й ганять вас наклепом, труять обмовами?
Н╕, надокучило поле безпл╕дне вам, Вас не розчулиш благаннями сл╕зними… В╕чно холодн╕ – позбавлен╕ р╕дного, В╕льн╕ нав╕чно – забут╕ в╕тчизною.
З ГЕТЕ (1840)
Сплять г╕рськ╕ вершини У п╕тьм╕ н╕чн╕й; Мовчазн╕ долини В св╕ж╕й пелен╕; Не курить дорога, Листя вщухло теж… Зачекай ще трохи ╤ передихнеш.
О.О. СМИРНОВ╤Й (1840)
В сво╖й на╖вност╕ юнач╕й Я ближче знати Вас хот╕в, Солодк╕ мр╕╖ ц╕, одначе, Тепер я зовс╕м розгубив.
Без Вас – сказав би Вам багато, А поруч – слухав би лиш Вас. Та досить погляд перейняти, ╤ я н╕яков╕ю враз.
Що ж? – як мо╖ слова розумн╕ На Вас наводять т╕льки нудь… Було б це весело, мабуть, Якби ж то не було так сумно.
* * * (1840)
Самотньо ╕ сумно. ╤ руку кому простягти В хвилину душевно╖ смути?.. Бажання даремн╕! Безглуздо ╕ти до мети, Як роки б╕жать – ╕ ╖╖ не сягнути!
Кохати... кого ж бо?.. на час – не варту╓ труд╕в, А в╕чно любов не трива╓. Заглянеш у себе – нема там колишн╕х сл╕д╕в: ╤ радост╕, й муки – усе промина╓...
Що пристраст╕? – завжди вони виявляються сном, Що зовс╕м н╕чого не вартий. Й життя, як поглянеш на нього холодним умом – Довол╕ пуст╕ ╕ набридлив╕ жарти.
* * * (1841)
На п╕вноч╕ дик╕й, на в╕трян╕й скел╕, Сто╖ть самотою сосна. ╤ шати зимов╕, мов ризи сл╕пуч╕, В др╕мот╕ гойда╓ сумна.
╤ сниться небоз╕, що десь у пустел╕ ╢ гола вершина одна, Там пальма росте п╕д пром╕нням жагучим Така ж сирота, як вона.
КРУТОСХИЛ (1841)
Ночувала хмарка золотава На могутн╕х грудях крутосхилу. Вранц╕ стрепенулась, легкокрила, ╤ в блакит╕ сонячн╕й розтала;
Т╕льки сл╕д вологий в╕д хмарини Залишивсь у велета старого. В╕н один, в пустел╕ ан╕кого, Й тих╕ сльози ронить в самотин╕.
* * * (1841)
Сам один виходжу на дорогу; Кр╕зь тумани в’╓ться сиза путь; Н╕ч пустельна вслуху╓ться в Бога, Зор╕ довгу бес╕ду ведуть.
Небеса – чаруюч╕, врочист╕! Сном блакитним вкрилася земля… Та чому ж на серц╕ так вогнисто? Так пече? За чим жалкую я?
Вже ж н╕чого не прохаю в дол╕, За минулим жаль давно змал╕в; А шукаю спокою ╕ вол╕! ╤ заснути б я нав╕к хот╕в!
Т╕льки ж – не холодним сном могили... Я б в такому знепритомн╕в сн╕, Щоб життя др╕мала владна сила, Груди п╕д╕ймаючи мен╕;
Щоб ╕ вдень, й годиною н╕чною Про кохання чув я млосний сп╕в, Щоби дуб зелений над╕ мною Про сво╓ щось тихо гомон╕в.
* * * (1841)
Прощай, невмивана Рос╕╓, Кра╖но панства ╕ раб╕в, ╤ ти – народ, що скн╕в ╕ скн╕╓, ╤ ви, мундири голуб╕*.
Дай Боже, щоб Кавказ високий Сховав мене в╕д царських слуг, ╤ в╕д всевидячого ока, Й в╕д всюдисущих ╖хн╕х вух.
В╤ТЧИЗНА (1841)
Люблю в╕тчизну я, та дивною любов’ю, Яку не переборе розум м╕й! Н╕ слава, що здобута кров'ю, Н╕ повний гордо╖ дов╕ри супок╕й, Ан╕ прадавнини легенди ╕ сказання Не будять у мен╕ юнацьк╕ поривання.
Та все ж люблю – за що, не знаю я – ╥╖ степ╕в засн╕жених мовчання, ╥╖ л╕с╕в безмежних коливання, ╤ повен╕ р╕чок, що схож╕ на моря. Пут╕вцем я люблю про╖хатись на воз╕ Несп╕шним поглядом пронизувати н╕ч, Шукаючи н╕чл╕г, й стр╕чати при дороз╕ С╕льських печальних хат ледь видим╕ вогн╕. Люблю дими оп╕сля жнива, Люблю ноч╕влю у степу ╤ серед вистигло╖ ниви Бер╕зок дв╕йко на горбку. О, вт╕ха ця не вс╕м в╕дома: Я бачу повний т╕к зерна, Пов╕тку, хату у солом╕ Й р╕зьбу блакитного в╕кна. ╤ в свято, вечором росистим, Дивитись можу до п╕вн╕в На танц╕ з тупанням ╕ свистом П╕д ╜валт п’яненьких мужичк╕в.
"Кримська Свiтлиця" > #8 за 21.02.2020 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=22024
|