Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя

1.
Коли я тільки переїхала до своєї оселі в маленькому селі Ель Хажеб, перша, із ким я познайомилася, була моя сусідка Шeйма. Вона була єдиною молодою жінкою. Решта всі були пенсіонерами. Тоді я ще мало що розуміла арабською і зовсім нічого не говорила окрім "Салам алейкум", але Шейма зуміла знайти до мене підхід. Вона знала кілька слів "італьяно". Не багато, але нам вистачало, щоб пояснити одна одній якісь найнеобхідніші речі. Вона першою привіталася до мене, гукнувши через город "бон джорно", і мені стало так тепло від того вітання на чужій на той час мені землі, що я готова була її обняти.
На моїй вулиці, окрім моєї оселі, було ще зо тридцять, але постійно там мешкало тільки чотири-п'ять родин. Всі інші були дачниками і переїжджали до своїх осель у вихідні, або тільки влітку, аби бути ближче до моря.
У Шейми була дочка Несрін. Красиве дівчатко років п'яти із густим кучерявим волоссям, яке Шейма ніколи не розчісувала. Його просто неможливо було розчесати, тому жінка незґрабно згрібала коси дівчинки на потилиці і стискала ґумкою так тісно, що її оченята робилися схожими на дві чорні мигдалини.
Дівча ніколи не трималося хати. Я ані разу не бачила, щоб Шейма, як наші українські матусі, притулила дитину до себе, розповіла їй казку чи заспівала колискову... Ні! Вже змалку Несрін жила своїм життям покладаючись тільки на себе саму. Мати кудись часто зникала, а дівчинка сама собі давала раду інколи по кілька днів. Сусіди крадькома слідкували за дитиною, бо Шейма ніколи їх про це не просила.
Шейма могла вийти по хліб, а повернутись через день, або й тиждень. Несрін блукала від оселі до оселі, заглядаючи на чужі подвір'я. Сусіди не запрошували до хати, а дівча без дозволу ніколи не підступало до чужого порога. Тоді люди виносили їй кусень хліба з олією та цукром, миску кус-кусу чи смаженої картоплі, а вона, вхопивши поживу, швидко верталася якомога ближче до домівки. Інколи дитина й цілий день могла просидіти на кам'яному мурі, що зостався від старої, розваленої ще французькими колоністами, оселі її прадіда, і невпинно дивитися на дорогу, по якій мала б повернутися її мати.
Мати верталася завжди. Ледь пересуваючи посинілі від набряків ноги, вона волочила важкі торби повні різного краму. У них були й продукти харчування, і засоби гігієни, і зрідка навіть щось із одежі для Несрін. Для себе Шейма ніколи нічого не приносила. З року в рік вдягала вона одну і ту ж стару чорну бурку і взувала якісь розтоптані пантофлі з потороченим від часу вишитим візерунком.
Повернення матері для малої було святом. Несрін зіскакувала із невисокого муру і босоніж бігла камінною дорогою назустріч матусі, широко розпростерши руки. Бігла без страху упасти і розбити собі коліна. Бігла, наступаючи на мілкі камінці і не відчуваючи болю. Обабіч дівчинки мерехтіли пальми та акації, блимали жовтими серединками придорожні квіти, але вона їх не помічала. Центром її уваги в той момент була чорна постать, яка з кожним кроком все збільшувалась і робилась чіткішою. Хоча Шейма була не єдиною жінкою у бурці, та Несрін впізнала б її із тисячі...
При зустрічі із дочкою Шейма не віталася. Вона не цілувала її, не обіймала. "Чи ти сьогодні їла?" "Чи тобі не страшно було ночувати самій?"... Такого Шейма у дочки не запитувала ніколи. Вона тільки гладила дитину по кучерявому волоссячку і тихо шепотіла "Аль-хамду-ліллях!" Дякувала Богу, що застала дитину живою і здоровою.
Через кілька хвилин Несрін вже вибігала із оселі, стискаючи великий шматок свіжого білого хліба, перемащеного товстим шаром запашної халви, який щедро ділила із добрим десятком котів-безхатьків - своїх найкращих друзів у хвилини самотності.

2.
Шейма прибігла до моїх дверей ще до того, як почало світати. Вона била кулаками у залізні ґрати і голосно кричала. Я впізнала її голос, а з усього почутого зрозуміла тільки "Несрін". Збігши по сходах я відчинила та увімкнула світло. Переді мною стояла розпатлана з синіми колами під очима жінка. (Я ніколи раніше не бачила її обличчя, тільки одного разу вона відкрила свої очі. Тоді вони мені здалися бездонними і дуже сумними. А зараз я бачила, наскільки вона була вродливою із таким самим, як у Несрін, кучерявим волоссям. Вдягнена у рожеву піжаму із білими цятками, виглядала Шейма років на тридцять, хоча я чомусь завжди вважала її набагато старшою. Мабуть, через низький тембр її голосу і важку ходу). Сльози стікали по її щоках. Груди високо зносилися. Було видно, що їй важко дихати.
– Несрін! Несрін не у тебе? – розгублено кричала вона.
Вона відштовхнула мене від дверей і почала бігти сходинами нагору, потім із залу до кухні. Звідти до спалень, де спали мої діти.
– Немає? Немає? Несрін не тут? – кричала не своїм голосом.
– Ні, не у мене, – розгублено відповіла я. – Вона до мене ніколи не приходила. Коли вона пропала?
Вона дивилася на мене, мов бачила вперше. В її погляді був розпач. Я не стала запитувати її, як так сталося, що вона не знайшла дитину удома, чи де сама провела минулу ніч. Не вперше ж була поза домом...
– Зараз ми підемо її шукати, – заспокоювала я. – Ми неодмінно її знайдемо. Я тільки взую капці і дітей замкну.
Вулиця наша не є довгою. Може, і півкілометра немає. Але тоді, коли ми обходили кожний закуток у пошуках дитини, вона мені здалася цілим містом. Ми заглядали у вікна кожної із зачинених осель, під кожен кущ, за кожним шматком муру дивилися, але Несрін ніде не було. Важко дихаючи, Шейма присіла на старого пня, вказавши мені рукою шукати далі. Добігши до кінця будівель безрезультатно, я повернулася. Шейми вже не було. Вона побігла на інший кінець вулиці, де було ще кілька недобудованих гаражів, але й там дитини не знайшлося.
Ми поверталися обидві до її оселі. Шейма плакала.
– Ти впевнена, що добре всюди шукала? – запитала я.
– Так, – відповіла, і, витерши мокрого носа рукою, занурила пальці у волосся. – Я помру, якщо її не знайду.
Ми підходили до осель, де жили інші наші сусіди. Одні ще спали після ранішньої молитви. Інші, визираючи у причинені віконниці, з лускотом зачинили їх, щойно ми підійшли.
– Може Несрін у сусідів? – запитала я.
– Вона б до них не пішла, – заперечила Шейма. – Та вони б і не впустили...
– Ти знаєш, – озвучила я спогад, який раптом майнув у мене в голові, – коли я була малою і знала, що батьки можуть мене за щось покарати, я завжди ховалася під ліжком. Ти шукала під ліжками?
– У мене немає ліжок, – відповіла. – Ми спимо на циновках.
– У тебе є сходи? Ходімо! – взяла я за руку Шейму і, не запитуючи дозволу, першою увійшла до її оселі.
Розсунувши фіранку, якою були відділені входи від основного житла, ми побачили, як Несрін, скрутившись калачиком і обіймаючи двох котенят, тихенько спала.
Несрін прокинулась від обійм Шейми і, здалося, була дуже здивована поведінкою матері. Щаслива, що дитина віднайшлася, я вийшла на дорогу, щоб вертатися й будити своїх до школи. Шейма випровадила мене за поріг і кинулась обіймати, дякуючи за допомогу. Але, коли у домівці напроти розчинилася віконниця і за шибою показалося обличчя суворої пліткарки Фатми, Шейма мене відштовхнула від себе.
– Йди! Краще тобі зі мною не дружити! Дякую за Несрін.
– Не розумію? – відповіла я. Але вона, ще раз глянувши у шибку сусіднього вікна, пішла до дверей.
– Колись я тобі все розповім.

3.
На відміну від України, до туніських осель не прийнято заходити без попередження. Тому із Шеймою ми інколи зустрічалися тільки біля сміттєвого бака, на базарі чи у єдиній крамниці в нашому селі. У місті впізнавала мене вона, бо серед інших жінок у бурці я впізнавала її не завжди. Несрін перед тим, як піти до школи, ціле літо так само провела серед розвалених мурів, тільки тепер уже із крейдою у руці, виводячи на гладких камінцях літери арабського алфавіту, які інколи їй показувала Шейма.
Сама Шейма так само зникала, як і раніше, і поверталась завжди із набитими торбами. Інколи її підвозила дорога автівка із темними шибами. Інколи красива молода дівчина допроваджувала Шейму додому, допомагала із торбами, тим самим викликаючи ще більшу цікавість сусідів щодо її життя.
Тоді вона знімала із себе душну одежу, розчиняла навстіж вікна та двері у своїй оселі, викидала сміття, виносила та стелила на мурі невеличкі матраци та верітки, замітала і мила долівку, готувала дочці щось смачне... Сусіди, минаючи оселю Шейми, відвертали голови, голосно зітхали, супроводжуючи свої зітхання ненависним "Уффф". Шейма все чула, але ніколи не ховалася, ніколи нічого нікому не доводила, просто жила так, як уміла.
Ми не товаришували, хоча й не уникали одна одної. Темами для бесіди були діти і квіти. Вона, як і я, кохалася у мушкательках* і ми досить часто ділилися щепками. Мені, новоприбулій європейці, сусідки-старожили старалися натякнути, щоб я не ставала з нею до бесіди, бо вона не така "правильна", як усі вони. Хтось навіть робив спроби дуже здалека пояснити мені, яким саме чином Шейма заробляє собі на прожиття. Але це її життя і, як каже мій чоловік, "перед Богом кожен відповість за власні гріхи і кожному воздасться за дії його", тому уваги на такі застороги я не звертала. Інколи й собі на шкоду.
Минуло вже кілька років з того часу, як маленька Несрін бігала босоніж зі скуйовдженим нечесаним волоссям дорогами старого Хажеба. Зараз вона уже дівчина. Красуня. Відмінниця. Їй п'ятнадцять. Мріє стати лікаркою, і я вірю, що стане. Вона ж така вперта, якщо чогось захоче, то неодмінно свого доб'ється. Вона вірить, що змогла переконати Шейму не зникати більше із дому. Навіть на одну-однісіньку ніч. Зараз жінка завжди ночує поряд із донею. Отримала водійські права, придбала стареньку автівку, щоб возити доню до коледжу у сусідньому місті. Помалу облаштовує житло. Добудувала кімнату і кухню. Має вже ліжка і шафу. І всі ці маленькі досягнення - то тільки її заслуга, бо ані рідні, ані язикаті сусіди ніяким чином не доклалися, щоб їй допомогти.
Недавно заходила до мене. Просто так. Постукала, як тоді, коли шукала Несрін.
– Я тобі мушкательку принесла. Це рожева. У тебе такої ще нема. Тримай щепку, я у французки вкрала, – сміється, – і не дякуй, бо не прийметься.
Усміхаюся, бо й у нас в Україні теж вірять у таку прикмету щодо квітів.
– Зайдеш? – запрошую. – Діти у школі, чаю вип'ємо, або кави.
– А твої? – киває у сторону рідні, що проживають поруч. – Нічого не скажуть, що я тут?
– Хм, – усміхаюся. – Ми хіба їх боїмося?
– Я боюся, аби тобі біди не наробити, – пояснює. – А мені вже боятися нема чого.
– Не бійся, – кажу. – Тепер я вже й сама їм відповісти можу, ще й до того їхньою мовою.
Я заварила чаю із української липи. Шейма пила його мілкими ковтками, вдихаючи медовий аромат, а на її очах блищали сльози. Здавалося, вона ось-ось розплачеться.
– Що є? – запитую.
– А нічого, – каже. – Просто думаю, які то люди різні.
– Чому?
– Тому, що я тут чужа, як і ти, – починає виливати свій жаль. – Тільки ти чиста і незаплямлена. А я горітиму в пеклі. Мене так і називають в очі - грішниця, повія, кагба*. Кому я така потрібнаЮ окрім своєї дитини? Колись вона не розуміла, то було легше. А зараз їй соромно...
– Не кажи так. Несрін тебе дуже любить. Я ніколи не помічала, щоб вона соромилась тебе.
– Я знаю, що кажу. Несрін мовчить, але я знаю, що у школі ровесники її називають дочкою повії. Недавно вона добряче за такі слова відлупцювала одного хлопчину. Мені директор коледжу скаржився. Сказав вплинути на дочку.
– А чому ти не просила директора поговорити із тим хлопчиною? – запитала я.
– Чи поможе? – махнула рукою. – Всі ті слова є правдою.
– Якщо і так, то це твоє життя. Тобі з тим жити, а іншим зась!
Вона сумно усміхнулася.
– Я народила Несрін без батька. Ти це мабуть чула? Помилилася, я знаю. У мене ще є старша дочка - Мір'ям. У неї також нема тата. Тобто, мене не навчила перша похибка і я помилилася вдруге.
– Де ж вона? Я її ніколи не бачила, – дивувалась я.
– Бачила, – заперечує. – Це ж вона інколи мене підвозить додому. Колись я її віддала багатим людям. Вони виростили, як свою. Освіту дали.
– А Несрін знає?
– Вже знає, – хитає головою. – Нема сенсу таїти. Я ж нічого не вкрала. Все, що нажила, то моє. Ти гадаєш, мені було легко, коли люди позаочі шамкали, що я тілом заробляю на прожиття? Що ночую із чоловіками за гроші? Мені щодня жити не хотілося, але жила. Заради їх обох жила. Туди ходила наймитувати, аби лиш дитину бачити. А цю покидала саму, щоб піти і повернутися із харчами, бо ними мені платили за роботу.
Вона заплакала, а з нею і я.
– Ти дуже сильна жінка, Шеймо.
– А що з тої сили? – втирає мокрі очі. – Залізо, он, яке сильне, а навіть воно іржавіє. А я хочу один день відчути себе жінкою. Слабкою біля сильного плеча. А ще хочу, аби мене не вважали повією. Та хіба ж я в силі відкрити свою таємницю людям? Моя Мір'ям зараз дочка міністра. Комусь розповім - їй тільки гірше буде. А цю ще навчати мушу. Міністр обіцяв допомогти. Тому терплю і мовчу, хоча Мір'ям давно здогадалася, хто я. Вона тому сюди й приїжджає, щоб бачити сестру хоч інколи. Ми всі мовчимо. А як помру, тоді люди і дізнаються правду про Шейму. А поки що так, як є.

Мушкателька - герань.
Кaгба - повія.

© Н. Хаммоуда
2019 р. Туніс. Ель Хажеб

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2020 > Тема "Душі криниця"