Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово лікує…

Відверто кажучи, не хотілося про це писати. Але такі реалії нашого життя. На жаль, до цього інколи вдаються діти, підлітки, молодь... Не хочеться, щоб це перетворилося на масове явище. Краще не ставати на слизьку дорогу “білої смерті”. Адже тоді не доведеться зупинятися у процесі руху. Зупинись перед дорогою! Не хотілося писати... Однак не можу не висвітлити деякі нотатки зі свого журналістського записника.
* * *
- У тебе через дві години презентація книги. Ти готовий? - Віталік почув голос приятеля Дмитра з сусідньої кімнати, який нишпорив у його бібліотеці, звісно, з дозволу господаря.
- Так! Але мені потрібно дещо пригадати, занотувати. Встигнемо! - запевнив у відповідь.
Віталік став згадувати про неприємний епізод свого життя, як все почалося, і що цієї книги, презентації могло й не бути, бо не стало б самого автора.
* * *
Тоді він уже навчався на четвертому курсі факультету музеєзнавства у політехніці. Ретельно відвідував пари, сумлінно готувався до занять. Ще рік тому взявся писати книгу про митців рідного міста. Знайшов підтримку викладачів.
Професор кафедри застеріг:
- Надто важка праця - написання книги. Та й досвіду у тебе - «нуль». Юний за віком... Друкував і друкуєш замітки, рецензії у пресі... Але це не те, на що замахнувся. Раджу підготувати до друку поки що не вельми обсягове видання, однак чітке за змістом, з пізнавальною інформацією, висвітленням маловідомих і розкриттям невідомих фактів. Останнє має бути здивуванням для наукового загалу. Адже ти багато працюєш в архівах, музейних фондах. Тоді книга стане потрібною. Нею неодмінно зацікавляться, принаймні, краєзнавці. Гляди, а то після захисту дипломного проекту зібраний матеріал використаєш для написання магістерської роботи, а потім кандидатської дисертації... Ось тоді напишеш солідну книгу. Тільки сумлінно вчися, не будь ледарем!
* * *
...Все якось змінилося.
Одного дня, повертаючись додому, зустрів у тролейбусі свого шкільного приятеля Дмитра.
- Здоровенький був, Віталіку! Давно тебе не бачив, нічого не чув про тебе. Як ся маєш, чим займаєшся? - гукнув приятель.
Привіталися, міцно потиснули один одному руки.
- Загалом - усе гаразд. Аж не віриться, що вже на четвертому курсі. Збираю матеріали до книги.
- Ого! Класно! А не хочеш гарно провести вечір, трохи розслабитись? Мабуть, запрацювався...
- Так, хочеться відпочити, - зізнався Віталік.
- Тоді запрошую у вечірній клуб, - запропонував Дмитро, повідомив адресу і призначив час зустрічі.
- Дякую за пропозицію, не відмовляюся.
Віталік прийшов додому, поспілкувався з батьками, змінив одяг і подався до приятеля. Невдовзі хлопці зустрілися у призначеному місці. Зайшли у приміщення клубу, де панувала доволі шумна атмосфера, гучно лунала музика. Приятелі замовили по кухлю пива (обом вже за 22 роки, можна). Опісля Дмитро витягнув з кишені пакет з білим порошком.
- Спробуєш? - пошепки запитав Віталіка. - Чувак, я тобі гарантую, що не пошкодуєш. Сподобається!
- Ну, давай, - погодився Віталік, бо вже після кухля пива був таки трохи «розслаблений». Не зловживав алкоголем, от і «розвезло».
...Хлопці домовилися і наступного дня так само «відірватись».
...Віталік став все рідше і рідше відвідувати заняття у політехніці, адже все більше і більше часу забирали «тусовки». Стипендію і гроші, які «підкидали» йому батьки, витрачав на клуб і наркотики. Занедбав роботу над книгою. Опинився на межі відрахування з навчального закладу. Не замислювався, що за деякими його вчинками - кримінальна відповідальність.
...Після прийняття чергової дози наркотиків (а потреба у цій дозі щоразу зростала) Віталіку враз стало погано. Його забрала швидка. Довідавшись, що трапилося, батьки негайно примчали в лікарню.
- Ледь вдалося врятувати вашого сина, - повідомив лікар. - Зараз він спить. Тривожити не можна. Приходьте завтра.
Коли Віталік отямився і побачив батьків, їхній розпач і сльози, то й сам не міг стримати сліз від сорому, від того, що накоїв, яких клопотів завдав батькам. Вони, звісно, вже здогадувалися про негаразди у сина, однак не хотіли вірити цьому.
- Мамо, тату! - зібравшись силами, ковтаючи слину і витираючи сльози з очей, ледь прошепотів Віталік. - Я вже зав'язав з цією гидотою. Будьте певні! Не піддамся, яка б «ломка» мене не мучила.
Батьки розуміли, що тепер йому як ніколи потрібна їхня підтримка, допомога, тож не стали картати, докоряти.
- Сину! Ми будемо поруч з тобою!
* * *
Віталік успішно пройшов курс лікування за програмою «анонімних наркозалежних», бо й сам мав непохитне бажання позбутися лиха, завершити навчання, дописати книгу. Напоумив скористатися цією програмою і свого приятеля Дмитра. Той погодився без вагань. Адже не на жарт перелякався, коли побачив, як швидка забирала непритомного, напівживого Віталіка... Не давало спокою сумління:
- Це ж я, я, Дмитро, сам потрапив у пастку «білої смерті» і заманив у неї приятеля.
* * *
- Віталіку! Час іти на презентацію власної книги! - гукнув з сусідньої кімнати Дмитро, наголошуючи на слово «власної». - Буде повна зала гостей. Ще б пак! Автор - молодий перспективний дослідник мистецтва, а книга про митців нашого міста...
Маркіян ЛЕХМАН,
студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства
м. Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 07.02.2020 > Тема "Душі криниця"