Версiя для друку Обговорити в форумi

(Книга друга, розділ 8. Початок у №48 за 2019 р.)

Флот України у Чорному морі у 1992 році відродили патріоти України. Вони, щойно вирвавшись з духовних пут інтернаціонального братства, полишивши корабельну крицю флоту, котрий водночас став флотом російським, і, ступивши на рідну національну ниву, не дали себе одурити. Попри політичні шторми, російський супротив, шантаж і неодноразові намагання застосувати силу зброї та недолугу військову політику Києва, вони таки відродили національний флот, вивели в море і океан перші українські бойові кораблі та продемонстрували світу Україну як морську державу. Разом з ВМС вони втримали Севастополь і Крим за собою, за Україною. І наша молода держава стала спроможною себе захистити з моря, а її моряки були до цього готові. Перший командувач ВМС Борис Кожин, перебуваючи ще в ізольованості, один-однісінький, без підлеглих, кораблів і навіть без робочого кабінету, на першій же прес-конференції заявив себе "кулаком Президента України в Чорному морі". І високо тримав свій кулак, готовий нанести удар у відповідь. Створена організаційна група стала отим його кулаком і однодумцем з командувачем. Російським адміралам так і не вдалося скинути українських моряків в море, втопити там ідею українського флоту і його перші кораблі, тому й вимушені були погодитися поділити Чорноморський флот, який до того здавався неподільним, як ядро атома. Та вже відразу по розподілу ЧФ український флот почали планомірно розкладати зсередини, засилаючи в його ряди багато проросійськи налаштованих офіцерів, чужу агентуру - і не лише кримчан за походженням. У структурах ВМС з’явилися корінні москвичі, пітерці, сибіряки, які раптом запалали любов’ю до незалежної України. Цьому у значній мірі сприяла і наявність багатьох вакансій у новосформованих флотських структурах та радянська ідеологія флотського побратимства.
Поволі перших офіцерів ВМС почали витісняти зі служби. І першим під той тиск потрапив штаб ВМС. Патріотів у флотських мундирах не любили не лише у штабі Чорноморського флоту, але й у Міністерстві оборони України.
– Якби не ви, не було б у нас проблеми з флотом і Росією, - не раз чули ми у міністерських кабінетах та з уст високих комісій, що інколи прибували до Севастополя. І вже під міністерським тиском командувач ВМС з літа 1992 року почав пророчити, що ми, мовляв, патріоти, наше завдання створити передумови і розбудувати структури українського флоту. А коли ми це зробимо, то уступимо місце професіоналам флотської справи, які прийдуть нам на заміну з флотів Росії. І почали до ВМС приходити професіонали з усіх флотів колишнього ВМФ СРСР, та й з інших видів збройних сил. Першими прийшли "професіонали" з середземноморської ескадри, яким після її скорочення не найшлося місця на ЧФ, а Севастополь покидати не хотілося. І вже незабаром з їх уст на адресу перших офіцерів орггрупи ВМС пролунало образливе "крєстоносци". З тієї пори все, що робилося в орггрупі, затим у штабі ВМС, не становило жодної таємниці для Чорноморського флоту.
Першим під тиском чиновників Міноборони вимушений був здати свою посаду командувач ВМС України Борис Кожин. На міністерську думку, своїм патріотизмом він провокував росіян і не сприяв переговорному процесу з проблеми розподілу Чорноморського флоту. Адміралові, який, попри шалений спротив шовіністичного оточення виборював національний флот, забезпечив утвердження у Севастополі української влади, вивів у море перші бойові українські кораблі, знайшли принизливу посаду радника начальника академії Збройних Сил України. Через три роки так само підло повелися і з його наступником, командувачем ВМС віце-адміралом Володимиром Безкоровайним, який сформував Військово-Морські сили у вид Збройних сил, вивів український флот у море і океан, явив світу Україну морською державою, поклав край "мєшковщині" в Криму і вигріб з Одеси осередок "русского міра". Замість заслужених нагород, його так само грубо звільнили з посади. Одночасно були звільнені з посад всі члени військової ради ВМС. Подібних масових гонінь не бувало навіть у радянські часи, хіба лише в часи Сталіна - Єжова. Такі звільнення з посад офіцерів-патріотів викликали зловтіху на ЧФ: - Глядіть, мовляв, не перестарайтеся як Безкоровайний! - і одночасно принижували гідність офіцерів – Ми Україні не потрібні. Сіялася зневіра, цілий ряд офіцерів-патріотів звільнилося в запас.
У кадровій роботі ніхто зерен від куколю відділяти не хотів. Було таке враження, що всі ці роки флотського будівництва ми тільки те й робили, що ступали по граблях, які самі собі наставляли, отримували ними по власному лобі, але з гідною подиву впертістю рухалися далі, нічого не міняючи в руйнуючій оборону держави системі. Держава не запобігала зосередженню у флотських структурах майбутніх зрадників, перевертнів і провокаторів, а чимдалі, то більше сприяла їх появі. Промовистий факт. У післяпомаранчеві роки вищій атестаційній комісії Міноборони був представлений адмірал на посаду першого заступника командувача - начальника штабу ВМС України, виходець з Росії, там же мешкала і вся його родина. Йому поставили питання:
- Ви етнічний росіянин, родинні корені у вас в Росії. Як ви будете діяти у випадку військового конфлікту з Росією? І почули відповідь:
- Я тоді подам у відставку.
І нічого, його призначили на посаду, бо, як вважав командувач ВМС Ігор Тенюх, буде знати його дії і наміри наперед! З початку російської агресії в Криму т.в.о. командувача ВМС віце-адмірал С. Єлісєєв так і зробив, як обіцяв високій кадровій комісії - зразу ж написав рапорт на звільнення в запас, обезголовив флот, а затим перейшов до російського флоту.
До Військово-морського інституту, затим до академії ВМС України, із значною перевагою набирали курсантів з числа севастопольців і кримчан, трохи з приморських регіонів України. Знайти серед них вихідців з центральної чи Західної України було вкрай важко. При цьому цим вихвалялися і опиралися на вказівку російського фельдмаршала Потьомкіна "… а матросов на Черноморскій флот набірать с крестьян полуденной Малоросіі как ізвєчних мореходов і побєдітєлєй над непріятєлєм". Але Потьомкін, на відміну від українських флотоводців, знав, що робив. Він вимагав набирати з України на флот матросів, а не офіцерів, офіцери в нього були виключно з Росії. Він навіть над козацькими полковниками ставив начальниками російських капітанів і майорів, пояснюючи це тим, що "государєво проізводство" є вищим за народне обрання козацьких старшин. У 2014 році колишні курсанти академії ВМС вже були командирами кораблів, офіцерами штабу ВМС і багато з них без особливих вагань поміняли державний прапор. На вимогу росіян бойові берегові частини ВМС передбачливо зарані вивели з Севастополя, а морську піхоту з десантними кораблями розвели на чотириста кілометрів, чим позбавили її маневру і спільних дій. Кораблі, отримані ВМС внаслідок розподілу Чорноморського флоту і які за невеликі кошти для держави можна було ввести до бойового складу, один за одним пішли на металобрухт. Першими пішли фрегати, за ними корвети і допоміжні судна, частину з яких продали комерційним структурам. Флот України дрібнів і втрачав авторитет в Криму. Нових кораблів не будували, а проголошене будівництво серії нових корветів викликало лише зневагу до ВМС і України. Все це більше нагадувало цілеспрямовану диверсійну роботу по розвалу національного флоту України, приховану миролюбством під гаслами братства народів і флотів.
Віртуальний простір в Севастополі і в Криму був загрожений з перших днів незалежності. Виховувати в тих умовах патріотично налаштованих військових і мешканців міста було непросто.
- Ти чого там у Севастополі провокуєш російський флот, - питав мене генерал, головний виховник Збройних Сил України. – Росіяни постійно скаржаться на вас за ваші програми. Ви там це облиште, інакше вживатимемо проти вас заходи.
- Що означає - провокуємо? Ми лишень спростовуємо їхні провокаційні телепрограми, заяви і публікації у пресі проти ВМС, нашої історії, стосовно виключно їхньої слави "города русской слави", що України тут не було ніколи, як і не могло бути її флоту в Чорному морі.
- А якщо росіяни підуть на вас там у Криму?
- Будемо воювати, підемо в гори, держава нас утримує навіщо?
Генерал зблід. Після тої розмови двері його кабінету стали для мене зачиненими, а незабаром усунули від посади і мене.
Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ - нацією, країна – державою, писав видатний історик і державний діяч України Михайло Грушевський. Але мешканців Криму та військових, що служили на півострові, довели до стану, коли національних героїв, які поклали своє життя на олтар свободи України, вони не знали, а то й – гірше того! – упосліджували. "Дух, що тіло рве до бою" у них лише жеврів, замість роздути вогонь жертовності, він підмінявся бойовим духом колишніх колонізаторів, тих, хто ніколи не бачив нашу землю вільною. Спроба встановити у військовій частині феодосійських морських піхотинців бюст першого командувача дивізії морської піхоти флоту УНР Михайла Білинського чи погруддя командувача того ж флоту контр-адмірала Михайла Остроградського у військово-морському ліцеї наштовхнулися на дружній опір Міноборони і командування ВМС. До цього додамо, що історія флоту України військовим морякам взагалі не викладалася, тож флот України поступово перетворювали в такий собі автономний додаток до флоту російського, без власних традицій і історичного минулого. Натомість, широко пропагували і відзначали історичні дати часів перебування України в якості московійської колонії.
Всі роки незалежності українська влада ігнорувала відому істину, що бідний, голодний і слабо забезпечений вояк не є надійним захисником держави. У Криму ситуація була особливо загостреною через присутність поряд російського флоту, моряки якого мали вдвічі-втричі більше грошове утримання, для яких будували житло, надавали відповідне соціальне забезпечення їх родинам, про яких держава піклувалася. Натомість, українські моряки, постійно звинувачувані державним керівництвом вже через одне лиш своє існування у Криму, всього цього мали дуже мало, тому, як вірус в комп’ютер, нишком, найперше через сім’ї, проникало в свідомість багатьох відчуття, що одним патріотизмом довго не проживеш і на хліб його, як кажуть, не намажеш. І це відчуття, як виявиться згодом, поволі заміняло відповідальність за долю країни. Каратись і мучитись за Україну, як колись великий Кобзар чи контр-адмірал Михайло Остроградський, були готові далеко не всі. До того ж, до офіцерського корпусу ВМС фактично не допускали кримських татар, для яких Крим був рідною землею, Батьківщиною. То ж звідки міг взятися той масовий "дух, що тіло рве до бою"? Бойовий дух поступово підмінювався духом байдужості, який як спрут проникав у свідомість і життя денаціоналізованих, збіднілих духовно і фізично військовослужбовців, перетворившись, зрештою, на відверту зраду. Тому так легко росіяни захопили бойове ядро бездуховного флоту і спровадили його рештки з Криму.

9
Майдан ще димів шинами, ще не остигла пролита на Інститутській кров Героїв Небесної Сотні, а вже події повернули країну лицем від Майдану на південь, до Кримського півострова. Там терористи вночі захопили урядові будівлі і скинули з них українські прапори. На Кримський півострів під виглядом "самооборони" відразу почали сунути колони російської бронетехніки з вояками без знаків розрізнення. Україна перебувала у стані тимчасового безвладдя, без політичного керівництва і уряду, які втекли і від Майдану, і від своїх обов’язків. Але розпачу не було, безвладдя швидко минулося, Військово-Морським силам призначили командувача, і всю надію українці покладали на український флот, якому допомагали, який годували і підтримували всім народом. Надіялися, що лише він, плоть від плоті народу, зупинить навалу цієї новітньої орди.
Події розгорталися стрімко, агресор часу на роздуми не давав, в останній день лютого місяця вже захопив Перекопський перешийок і відгородив Крим від материкової України. На вечірньому засіданні 28 лютого Верховна Рада України призначила виконувачем обов’язків Міністра оборони України в уряді Арсенія Яценюка адмірала Ігора Тенюха, колишнього командувача Військово-Морських сил України. Прибувши до міністерства, він з’ясував, що командування ВМС немає, всі знаходяться у госпіталі на лікарняному. Зв’язався з т.в.о. командувача віце-адміралом Сергієм Єлісєєвим.
- А я ще чотири дні тому подав рапорт на звільнення в запас, - почув у відповідь на питання про ситуацію і стан ВМС. - Зараз знаходжуся на військово-лікарській комісії. Я звільняюся в запас і командувати не можу.
У військовому шпиталі знаходилися і начальник штабу ВМС контр-адмірал Шакуро, заступник командувача з бойової підготовки Березовський та інші старші офіцери і командири. Тенюх зв’язався телефоном з Березовським, з яким його пов’язували роки минулої спільної служби в ескадрі різнорідних сил, якого, здавалося, знав добре особисто, якому довіряв і якого здавна пророчив у командувачі ВМС України. Березовський погодився вийти зі шпиталю, очолити ВМС України і запевнив, що твердо стане на захист державних інтересів. Після розмови з Тенюхом, Березовський вийшов з лікарняного, прибув у штаб ВМС і взяв на себе командування. Першого березня під його керівництвом була ліквідована перша спроба лобової атаки сепаратистів на штаб ВМС, флот України було приведено в повну бойову готовність. Наступного дня Березовського запросили на переговори до командувача Чорноморським флотом віце-адмірала О. Вітка. Краще б він туди не їхав, можливо, ситуація б розвивалася інакше. Але він поїхав. Повернувся звідти вже зрадником Української держави. Однак офіційно про ці "переговори" було повідомлено, що у штабі ЧФ вирішували питання мирного вирішення назрівшого у Севастополі конфлікту.
Підмурок для зради був підготовлений мистецьки і у штабі ЧФ готувався він не один день. Севастополем вперто ширилися дві версії тих подій. Перша, що при появі Березовського у кабінеті командувача ЧФ присутні там російські генерали, ФСБ, депутати російської Думи та місцеві колаборанти показали йому папку, в якій були зібрані матеріали російської розвідки про те, як він "грів руки" на коштах, які виділялися на підготовку військових полігонів, особливо на проведення недавніх україно-американських "Сі Бриз-2013".
- Якщо ці документи потраплять до Києва, - пояснили йому, - то "майданута хунта", що прийшла там до влади, забезпечить тобі надійну камеру і надовго. До того, ще ваші морські піхотинці під час Майдану направлялися під Київ і без тебе там теж не обійшлося.
За іншою версією, йому сказали, що все знають про його сім’ю, і якщо він не хоче нею ризикувати, щоб з нею ненароком щось не трапилося, то краще погодитися командувати "військово-морськими силами республіки Крим", які вже незабаром будуть створені на базі ВМС України. В тому, що так буде, можеш не сумніватися, виходу у ВМС вже немає. Нічого не міняється, ти є командувачем і ним залишишся. Натомість, отримаєш ще відповідну додаткову винагороду, служитимеш у ВМС Росії, за російськими законами, і матимеш все, що мають російські адмірали. Часу на роздуми багато не дали, але Березовський зламався відразу, погодився з пропозицією і пообіцяв скасувати бойову готовність ВМС України та залишити кораблі в базах. Повернувшись до штабу ВМС, він так і вчинив: скасував бойову готовність, наказав кораблям повернутися на місця своїх стоянок, бойову техніку завести в ангари, здати на склади боєзапас і не чинити опору так званій "самообороні". Цього в штабі ЧФ лише чекали, і почали негайно загороджувати вихід українським кораблям з бухти в море.
- Мені посеред ночі, - згадував згодом екс-міністр оборони України Ігор Тенюх, - дзвонить Березовський. Голос у нього якийсь чужий, так він ніколи не розмовляв, напевно знаходився чи під дією наркотиків, чи ще чогось. Я ж не знав, що поряд з ним тоді знаходилися російські адмірали, преса, місцеві колаборанти.
- Доповідайте про ситуацію у Севастополі і в Криму.
- Я вам нічого доповідати не буду. І не буду виконувати ваші злочинні накази. Ви незаконний міністр оборони.
- Не зрозумів. Ви де знаходитесь зараз?
- Я у штабі ВМС. Але буду розмовляти лише з Президентом України. Якщо не забезпечите мені зв’язок з Президентом, я через 15 хвилин відкрию ворота штабу "самообороні". Зрозуміли? Через 15 хвилин відкрию ворота штабу ВМС. Зв'яжіть мене з Президентом.
Тенюх зрозумів, що там, у штабі ВМС України, коїться щось неочікуване, незрозуміле і серйозне. Не хотілося вірити про зраду того, кого знав, з ким не раз ходив морськими походами, кому довіряв роками. Але це сталося і рішення треба було приймати невідкладно.
- Ви хворий. Повертайтеся до військового шпиталю, а зранку будемо розбиратися. Наразі я вас тимчасово відсторонюю від командування Військово-Морськими силами.
Доповів про подію і прийняте рішення в.о. Верховного Головнокомандувача ЗС України О. Турчинову. Переговоривши з першим заступником начальника штабу ВМС контр-адміралом Сергієм Гайдуком і отримавши його згоду твердо стояти проти агресії, Ігор Тенюх призначив його тимчасовим командувачем Військово-Морських сил України. Того ж дня в.о. Президента своїм указом звільнив Березовського з посади командувача ВМС України.
2 березня 2014 року країною з півдня на північ блискавкою пролетіла новина: зрада! В Криму здійснилася велика зрада! Такого ще не було в історії наших Збройних Сил, та й у всій Європі такого не було, щоби щойно призначений командувач флоту зрадив військовій присязі і без бою, без будь якого опору перейшов на сторону окупанта на другий день після призначення. Зрадив командувач флотом, напередодні зрадили начальники управлінь СБУ і МВС України у Криму і Севастополі, не кажучи вже про деморалізовану місцеву владу. Державний фундамент України в Криму, її безпеку було підірвано остаточно. Та розпачу і зневіри від втрати контролю над півостровом у ці дні не було, зрада психологічно вплинула на моральний стан флоту, але не настільки, щоб його паралізувати і підкорити волі національного зрадника. ВМС України ще у своїй масі залишалися єдиним державним інститутом в Криму. І його окупанти заповзялися зруйнувати остаточно: третього березня оголосили днем створення "збройних сил Криму".
В історії Криму у 1918 році була спроба кримського уряду М. Сулькевича, незалежного від Української Держави, сформувати на базі сил ЧФ "кримський флот". У червні 1918 року представник Гетьмана Скоропадського в Криму контр-адмірал М. Остроградський на вимогу Сулькевича створив Кримську флотилію із кораблів ескадри ЧФ, екіпажі яких відмовилися затоплювати свої кораблі в Новоросійську і повернулися до Севастополя. Командувачем флотилії і одночасно "міністром оборони республіки Крим" в уряді М. Сулькевича був призначений контр-адмірал Бурлєй Сергій Іванович. Німецьке командування у тому ж місяці цю флотилію інтернувало і включило до складу свого флоту Чорного моря. Після захоплення Севастополя більшовиками у листопаді 1920 року кримський "міністр оборони" Бурлєй С.І. був закатований ЧК у севастопольській тюрмі. (М. Мамчак. Чорноморський флот. Курсом до України. Севастополь. Просвіта, 2013).
Однак зрадників історія нічого не вчить. Близько 4.30 ранку 3 березня на територію штабу Командування Військово-Морських сил Збройних Сил України у Севастополі за підтримки озброєних російських військовослужбовців прорвалася група з близько 50 радикально налаштованих осіб так званої "самооборони" та озброєних російських десантників, очолюваних самим контр-адміралом Березовським. Захопивши штаб, він намагався силою примусити офіцерський склад штабу визнати його "своїм" командувачем. Та офіцери і матроси штабу ВМС під керівництвом Сергія Гайдука силою видворили за ворота "командувача" "ВМС Криму" разом з його "флотом". Створення кримської армії і флоту третього березня не відбулося і через кілька днів про них взагалі перестали згадувати, проте, з цього дня російський спецназ і місцеві сепаратисти розпочали цілодобову блокаду штабу українського флоту. Розпочалася атака на найбільш уразливе місце, на найбільш слабку ланку бойової готовності ВМС України – на їх моральну стійкість і зруйнований "братством двох флотів" національний патріотизм. Під цим тиском у багатьох почуття Батьківщини почало набирати обриси Кримського півострова, і через три тижні таки опанувало його остаточно. Немає сумніву, що за цікавими для російської розвідки українськими адміралами і командирами тривалий час спостерігали російські спецслужби: вивчали їх дії в різних умовах служби, складові їх характеру, моральну і психологічну стійкість, родинні стосунки і духовну загартованість, складали їх психологічний портрет. І у відповідний момент для досягнення головної цілі – зради військовій присязі і переходу на бік противника - зуміли знайти для них потрібні важелі впливу. Шантаж, тероризування родин, підкуп - ось складові частини методики впливу. До того ж російські аналітики давно усвідомили, що кадрова політика у ВМС України була побудована не на принципах відданості державі, професіоналізму і національного патріотизму – таких негайно прибирали – а відданості тому чи іншому начальнику і командиру. Саме це і було причиною швидкого просування службовими сходами тих же Березовського, Шакури, Єлісєєва та інших командирів ключових для флоту військових об’єднань і підрозділів.
Даремно у військовому відомстві України протягом всіх років незалежності не вивчали і не надавали значення технологічним процесам підготовки і методології гібридної війни в історії Збройних Сил, кінцевою метою якої завжди було досягнення масової зради національних інтересів. Тобто, зради і роззброєння найперше війська, фундаменту і основи держави. То є ціла наука. Практику роздвоєння особистостей різні колонізатори протягом віків відпрацювали до тонкощів мистецтва, і вона має відображення в українській історичній і художній літературі. Якби вчилися так як треба, якби вивчали історію свого флоту, то знали б, що ігнорування ворожих "гібридних" посягань на Севастополь і Крим в минулому вже завершувалося втратою як флоту, так і Криму.
(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 31.01.2020 > Тема ""Білі плями" історії"