Версiя для друку Обговорити в форумi

Тиди-дик, тиди-дик… Чух-чух-чух-чух… Невпинно на всі голоси (залежно від діаметру) торохтять коліщата сумок, валіз, «кравчучок» та інших пересувних засобів, долаючи то бетоновану пішохідну доріжку, то засипану щебенем ґрунтову обочину. На російському кордоні все «чики-пики», згідно стандартів, – демонструють українцям, що облаштувалися тут надовго. У наших – стандарти простіші, тимчасові: чи то карають незручностями кримчан, чи то обнадіюють.
Коліщата стрибають по бездоріжжю, немов навіжені – мандрівники поспішають як можна швидше подолати прикрі кордонно-митні перепони, щоб на повні груди вдихнути волі. Навіть ті, які щойно вітали солдатиків у камуфляжі «дубок» завченим з радянських часів «здравія желаю», на каланчакському боці стають куди балакучішими.
Он та зі стриженою потилицею, що також «здравія желаю» відпускала російським воякам, ще й пиріжком одного пригостила лярва. Сама бачила. Якого ж біса на Херсон преш – за паспортом біометричним? Очі мої тебе б ніколи більше не бачили! А сиділи ж поряд у маршрутці перевізника. Знала б – пересіла.
Традиційно вітаю своїх «Слава Україні!». Відповідають правильно. А на Чонгарі контрактник, певне, бо віком старший буде ніж строковики, якогось разу «І вам таво же…» ліньки кинув мені у відповідь. Неподобство! Схоже «сепар» затесався в ЗСУ. А можливо – взяв під сумнів мою щирість. Зауваження не зробила за нестатутний відгук – самі знаєте чому. Не хотілося гаяти час, перемагало бажання скоріше вдихнути волі.
Оце скільки їжджу туди-сюди, стільки й нових вражень та сюжетів назбирую. Щось може й забулося, як таке, що не дуже важливе, щоб його пам’ятати, але багато чого не викинеш з голови, бо ж воно, як бальзам на душу. Вражень більше на зворотному напрямку – у бік півострова. За час перебування на материку кримчани швидко робляться «борзими» – так надихаються свободою, що забувають, куди їдуть. Але бувають цікаві казуси й на виїзді з Криму. Он вже одна чорнява жіночка-україночка відбріхується крізь віконце від російського прикордонника. Йшла попереду мене зі своєю повнолітньою дівулею, але, видно, розмовляли не про те, що потрібно було б. А могла ж передбачити матуся, що потраплять до різних турнікетів, і проінструктувала б дівулю, як краще вішати локшину на вуха москалику.
 Інтернет – воно, звичайно, діло хороше, але ж видав, зараза, недругові секретну інформацію про те, що недавно отримувала матуся у районному відділку ЗАГСу дублікат свідоцтва про народження доні, щоб чистеньке, без всяких там непотрібних штампиків. Наші все і так добре зрозуміють, але для чого жінці зайві хвилювання перед працівниками Державної міграційної служби? А російському прикордоннику все цікаво знати. І хоча у віконце дівчина сунула йому аусвайс із двоголовим орлом, чогось прискіпався до тієї нової віртуальної метрики. Чи вона тобі треба?
 - Куда і за чєм путь дєржитє? – продовжив цікавитися після допиту про дублікат.
 - В Хєрсон…
 - Цель поєздкі?
 - Получєніє паспорта…
 Матуся біля сусіднього віконця зблідла та ледь на кахлі не звалилася.
 - Зачєм он вам нужен? У вас же єсть паспорт.
 Дівуля заметушилася, кинулася поглядом до мами – добре що майже поруч. І у матінки голова вже пішла обертом – треба якось виручати нерозумне дитинча.
 - А што, нєльзя? Нас нікто украінского гражданства нє лішал. І я, і муж імєєм украінскіє паспорта, как і у большінство кримчан. Почєму дочь нє можєт єво получить? Ми нарушаєм закон?
 - Нє нарушаєте…
 - Так в чьом суть вашого вопроса? Єслі будєт запрєт на двойноє гражданство, тогда на сємєйном совєте решім, от какого отказиваться, – присікла матуся потік зайвих питань з вуст прикордонника.
 Той навіть не посмів зробити зауваження бідовій молодичці за втручання в його службові обов’язки. Розгубився бідолаха.
 Взагалі народ старається зайвих слів не вживати і на питання відповідає коротко та ясно. А от на зворотному шляху після майданної свободо-терапії трапляються занадто сміливі індивіди. Минулого разу мені аж дуже моторна попутниця трапилася. Подорожувала не вперше і які гостинці варто взяти для домашніх, що чекають на її повернення в севастопольській квартирі, знала добре. Але ж то таке… Ще який митник трапиться. Одному жирна домашня качка в очі кинеться, другому шматок сала, третьому пляшка самогону. На цей раз мед йому помішав, бо тара, буцімто, не відповідала вимогам: дволітрова банка – це вже занадто для севастопольських хохлів.
 - Будєм составлять протокол… – відставив митник у бік слоїка.
 І тут жіночку понесло… Аж затремтіла від обурення.
 - Е нє-є… Тільки не вам…
 Вхопила дорогоцінний продукт, розвернулася, кинувши через плече не всім зрозуміле «дупа злипнеться», і поторохтіла назад чемоданними коліщатами. «Невже на смітник мед виллє?»! Мене навіть жаль охопив. Дала собі установку чекати нову знайому, бо ж в одному напрямку пересуватися маємо. А її нема тай нема, а час іде. Вирішила все ж перейти кордон та вже спокійно вижидати жінку на лавочці біля прикордонної кав’ярні. Майже годину очікувала. Дивлюся – летить, доганяє.
 - Ой дякую, що дочекалися!
 - А де ж це ви так довго були?
 - Та вернулася до наших. Кажу: нате хлопчики вам меду, куштуйте на здоров’я та з насолодою!
 - Ну ти диви, молодчина яка! А я грішним ділом подумала, що в бак зі сміттям пішли викидати.
 - Ще чого?! Щоб я із-за того паршивого «зеленого чоловічка» таке добро викидала? Не пожалкувала ні часу, ні своїх хворих ніжок. Якщо вже віддавати, то не цим…
 Як же приємно з розумною людиною мати знайомство! А коли вона ще й дотепна та патріотичної орієнтації, то тільки-но розпочате спілкування розривати ніяк не хочеться. Обмінялися ми тоді з землячкою номерами телефонів і українського, і краснодарського операторів. Тепер спілкуємося, коли трапляється на одній території одночасно перебувати. Телефоную їй періодично, хоча часто недосяжною буває. Але яке задоволення отримую, коли через деякий час приходить повідомлення, що абонент доступний для дзвінка, або що той же абонент мені телефонував кілька разів.
 Ось і тепер через тиждень після чергових відвідин батьківщини знову торохчу назад коліщатами свого вишневенького «чемайданчика» до буферної зони чи нейтральної смуги – не знаю, як правильніше буде. Повернутий до Каланчака передом, а до Криму задом великий бігборд з підбадьорюючими словами «До зустрічі на Херсонщині» прощається зі мною. Радію та вірю, що зустріч та жадана, що не забуває ненька Україна своїх кинутих напризволяще синів та дочок. Знає, що не всі там зрадниками стали.
 З жалем дивлюся на відібране у армянських дачників та вже занедбане садово-городнє товариство, що опинилося у тій смузі. Певно, напередодні його добряче пошкодив вогонь. Смачно пахне печеними яблуками та грушами, що продовжують перетворюватися на сухофрукти відразу ж на деревах. Ех, жаль садочків…
 У вузькому заґратованому з обох боків переході між митним та прикордонним пунктами росіян мене наздоганяє невеличкого зросту літній чоловік на електричному самокаті. Просить посторонитися. Стоїть рівненько, як молодий дубочок на галяві в лісі чи служивий «салага», в котрого «дембель» ще за горизонтом. З речей – через плече невелика сумка. Схоже, що їде він тут теж не вперше, бо почувається, як вдома. Чи то часто навідується до кримських родичів, яких враз так зухвало від нього відрізали, чи то сам мешкає в Криму поряд з кордоном і гасає самокатом до рідні або за посилками на «Нову Пошту» в найближчий до кордону населений пункт.
 Заходжу до невеликої споруди прикордонного контролю. Чоловік вже стоїть крайнім у черзі чомусь на напівзігнутих ногах. Тупцює нетерпляче і обурено дорікає росіянам, що повільно обслуговують людей.
 - Ну й бардак… Ну й бардак розвели…
 То з одного, то з іншого віконця чоловікові роблять зауваження, що він заважає працювати, а його це тільки розпалює.
 - Я стояти не можу, я інвалід! Зараз тут упаду, а винні ви будете!
 Прикордонники намагаються не відволікатися і робити свою справу, але чоловік не дає їм спокою.
 - Ще ніде такого безладу не бачив… Ви повинні були мене зустріти, всадовити на візочок і перевезти через кордон, як це робиться в цивілізованому світі! Ой лишенько, зараз упаду…
 - Вот в углу крєсло стоіт, пройдітє сядьте, – пропонують з якогось віконця.
 - Іди та сам сідай! Бач, розумний який… – не вгамовується чоловік і продовжує знущатися над вояками, розігруючи (схоже на те) спектакль.
 Вже всі розуміють, що його витівки тільки уповільнюють просування черги; хтось вже невдоволено бурчить, я ж зацікавлено посміююся. Ще ж мить тому так рівненько стояв на своєму самокаті.
 І хоча в черзі я опинилася за тим чоловіком, вийти пощастило першою. Відчуваю, що запасу свободи вистачить ще надовго, бо й той дивак її чималу порцію підкинув. Мої роздуми сполохнуло чиєсь насвистування. Озираюся і бачу, що мене знову наздоганяє самокат. Їде безшумно по заґратованій бетонці з виструнченим, як і раніш, кермувальником. Пропускаю транспортний засіб вперед і проводжаю поглядом, аж доки він не зникає з поля зору. Попрямував до Армянська.
 От скажіть: хіба така поведінка – не спосіб ведення підпільної боротьби? Впевнена, що так воно і є. Не прямою наводкою в лоб іде знищення неприятеля, а на нервово-клітинному рівні. Але ж то не менш ефективно, бо постріл словом або ж оком має руйнівну силу і теж вбиває, нехай і повільно, а не наповал.
 Про те свідчить і моя добра кримсько-житомирська знайома. Запевняє, що око у неї дуже колюче, вже багатьом не поталанило відчути його дію на собі. А, враховуючи, що містечко, де мешкає приятелька, під зав’язку наповнене військовими, то свій природній дар вона щедро застосовує. Якось з такою міною в обличчі та гострим снайперським зором упіймала погляд вузькоокого уродженця російської півночі, що хлопець навіть просльозився.
 - Їй бо, – каже знайома, – хлопчина аж скривився від тієї порції болю та ненависті, яку я на нього вилили своїми очима. Навіть шкода стало тієї ні в чому не винної дитини незнайомої мені матері-бурятки, тож вирішила ніколи більше не випробовувати свій божий дар на рядових солдатах і переключилася виключно на офіцерський склад.
 Отакі підпільні справи кояться в Криму, шановні мої материкові українці. А дехто з вас і досі вірить у ті вигадані дев’яносто шість відсотків про які постійно нагадують вам сусіди-брехуни з федеральних телевізійних каналів. Не було тих відсотків, а тепер і поготів немає. Бо все їдуть і їдуть кримчани в найближчу Херсонську ДМС за новими українськими паспортами та все торохтять коліщата валіз, сумок та «кравчучок» зі смачними українськими качками, салом та медом.
Галина ЛИТОВЧЕНКО

06.10.2019

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 24.01.2020 > Тема "Душі криниця"