Версiя для друку Обговорити в форумi

Завершуємо цей рік з глибоким почуттям сорому. Не за себе, а за все содіяне на наших очах, тридцятирічний підсумок постколоніальності, коли тепер вистрелили всі повішені на стінах рушниці,як петарди на Новий рік. Соромно за владу, яка є суцільною ганьбою на цілий світ,зміїним клубком московських холуїв. За те, що в нашій країні, як у тій лірницькій пісні: Нема в світі правди,правди не заськати,бо тепер неправда стала панувати. При владі нема жодного патріота і бути не може.
Крах правосуддя досягнув апогею. Конституція схожа на драну латану сорочку, яка годиться,щоб нею мити підлогу.
Лицемірна брехня стала цинічною брехнею. Опозиційних ЗМІ практично не існує, а ті, що трохи опираються,невдовзі замовкнуть. Лишається купка незалежних журналістів і активістів, які можуть працювати лише в соцмережах – останній барикаді.
Під прикриттям ліберальних реформ демонтують національну освіту,щоб новому поколінню було байдуже до України. Фактично,це вже сталося. «Ця країна» – називають вони Україну і»валять» звідси. Для них українські мова, історія, культура – це атавізм, порожнє слово.
Русифікація лізе з усіх щілин,але найбільша ганьба, коли за кордоном презентує наш народ українофобське бидло, якому не соромно.
Отже, нам соромно за тих, кому не соромно. Не знати державної мови, насміхатись над державними символами, мріяти про гастролі й книги в державі,з якою ми воюємо.
Все це плоди гуманітарної політики,яка велась усі ці 30 років. Була б вона хоч трішечки проукраїнською, у нас би не відібрали Крим і не зруйнували Донбас.У нас би була одна Україна, а не Адєсса, Запарожьє та інші кандидати на воссоєдіненіє с братськім народом. Сепаратисти сиділи би як миші під віником, а не швендяли по львівських кнайпах і давали на чай запобігливій обслузі.
Соромно за знищені культурні пам’ятки, зачинені бібліотеки, школи, але найбільший сором – це гниль,якою вражений дух, що перетворив патріотів з бойових коней на мулів, биків на волів, чоловіків на боягузів, а жінок на тупих курок незалежно від освіти й статків. »Скарби душі поганьблені навіки», – писав у 17 ст поет Андреас Гріфіус про Тридцятилітню війну. У нас своя Тридцятилітня війна, яка закінчиться руїною.
Соромно, що всі ці роки шельмували людей, які називали чорне чорним, потворне потворним, а тепер гукають: Рятуйте! Де ви? Чому не спалюєте себе? Чому не оголошуєте атентат зрадникам? Чому не віддаєте своє життя за Україну? Кому ж як не вам страждати за неї? А тому, що в своєму жлобстві ви їх не пускали далі порогу всі ці тридцять років,обираючи тих, хто роздавав гречку і цукор, або пару гривень, вважаючи маргіналами і непрохідними. Тому що націоналістів ви боялись більше Путіна, от вони й перевелися.
Але це добре. Маски скинуті, карнавал закінчився, настав момент істини, печальної, гіркої, але цілющої. Скільки б тієї України не лишилося, але за неї не буде соромно.
28. 12. 2019

Валентин Бут: КОМЕНТАР НА СТАТТЮ ГАЛИНИ ПАГУТЯК «УКРАЇНСЬКИЙ СОРОМ».

Болючі, але цілющі слова. Дуже хотілося, щоб не лише почули їх, не лише задумалися над ними, але щоб проросли вони в дію, у вчинки, що зупинять нищення Краю.
Пишу про те саме з нульових. Та хто те читає... Тут, в Криму, здавали незалежну українську державу ледь не від самої її появи на світ. Здавали послідовно, часом показово. Спершу військовий флот («Нащо нам той тягар»!), потім освітнє, інформаційне, поле – і далі, і більше. Здавали навіть ті, кого вважаємо нашими іконами. А що вже казати про решту… Нефаховість, непоінформованість (часом небажання знати реалії), нерозуміння своєї країни, з усіма її особливостями, вузьколобе переконання в тому, що «правильно лише так, як я бачу».
Результат не забарився. Тепер все складаємо на Путіна. Путін, звісно, загарбник. Але, кажуть, не була б Маня, була б другая. Роздягаючись догола серед зграї вовків, пускаючи собі кров, чи можна було чекати на щось інше? Але ця правда нікому не подобається. Визнавати себе винними в наших бідах нікому не хочеться. Адже після такого визнання на повний зріст постає питання – навіть не “хто винний”, але “необхідно змінюватися самим” – поводитися відповідально, жити по доходах, тяжко працювати, аби країна була сильною, самодостатньою, будувати не Новомосковію, а Україну в Україні.
Щодо “шельмували” – то це сказано дуже ніжно. В 2000-х, за виступи проти неї, привладна мафія поруйнувала життя моєї родини. Попри виграні в держави суди, роки, які пішли на те, не повернути. А їх було багато, тих років. Останнє рішення (вже ЕСПЛ) постановлене лише в 2018. З 2015 – нові суди з привладною мафією, яка й далі продовжує зливати Україну. Ці тягнуться й досі.
Щодо сьогоднішніх криків “рятуйте” і “чому не спалюєте себе?” – то навіть коли спалюємо – а ми продовжуємо всі ці роки видавати свій тижневик тут, в окупації – то диванним інфантилам і цього замало. Наша публіка любить ефектніші жертвоприношення: так, щоб підняти прапор посеред мордору і гарантовано сісти за грати. Тоді вас пожаліють: потупають гнівно ніжками, сійнуть у Фейсбуці гнівними смайликами, а хтось ще й попіариться на тому. Тих же, що й далі продовжують тріпатися, закликати, бодай, не чистити рушниці цеглою, дивитися в корінь наших проблем, себто змінюватися самим, і то – негайно, бо відведеного на те часу лишилася дрібця, - тих або ж і далі ігнорують, або тишком нищать. Щоб не псували благосну картинку. Так, поперед окупантів, нас намагалася знищити “найпатріотичніша” влада. Власне, зробила все можливе для «зачистки» кримсько-українського інформаційного поле Криму: звільнила чотири роки тому редакцію Кримської Світлиці, витворила в Київі імпотентного клона, з краденим у КС ім’ям, благополучно сплела капці й йому. По-пілатівськи вмила руки. Ось такі сумні реалії.
Але мені не подобається песимізм. Це ще не кінець. Праця невдячна, але пробуймо й далі робити з вівців левів. України, в кінцевому рахунку, має лишитися рівно стільки, скільки отримали від батьків.
2 січня 2020 р.
В.Б.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #1 за 03.01.2020 > Тема "Резонанс"