Версiя для друку Обговорити в форумi

«Гадюкою вповзає в Україну
Правічний «друг» із путінським лицем,
Несе руїну в нашу кураїну,
І в нашу душу щиру та наївну
Знов повіва північним вітерцем…»

Ці рядки 2004 року, ще за 10 років до прямої російської агресії, написав Іван Данилович Низовий – письменник-шістдесятник, який 45 років відстоював українські інтереси на Донбасі.
А далекого 1993 року поет звертався до співвітчизників:
«Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо
(Нічого ж нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само
Собою, брат-москаль».
1994 рік. Читаємо:
«Вони вже ідуть – зарізяки московські,
Готові давно і на все:
Попереду псевдомоскаль Жириновський
По-фюрерськи голову гордо несе…»
А це 2000-й рік:
«Напередодні вже, напередодні,
Ані зупинки вже, ні вороття:
Припіті ми,
Придатні ми
І згодні
Покласти на олтар свої життя –
Для України!»
І 2006-й:
«Топчуть орди мої святині,
облягають мій стольний град...
Україну рятуймо нині,
як і тисячу літ назад!».
І таких передбачень-застережень у духовному доробку Івана Низового безліч. Не почули… Як і досі не винесли уроків із пророчих рядків Великого Тараса Шевченка, який століття промовляє до нащадків, не винесли уроків з усієї історії України.
Івана ж Низового ми починаємо відкривати для себе лише по смерті поета, який і сьогодні продовжує боронити пракозацьку Луганщину, залишившись назавжди в її лоні…
Народився Іван Низовий 3 січня 1942 року в селі Рудка Марківської сільради Штепівського (нині – Білопільського) району Сумської області. У півторарічному віці залишився круглим сиротою. Увесь рід Івана Низового по материнській лінії загинув під час Голодомору 1932–1933 років, а останньому із дядьків поета і його матусі вкоротили віку червоні «визволителі» та їх посіпаки. Івана Низового та його сестру виховувала бабуся. По закінченні шостого класу Іван Низовий працював у колгоспі. Доточивши собі чотири роки, поїхав на будівництво шахт Донбасу, пізніше сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу Караганди, ще одну – у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії. Звідти й пішов до армії (1961–1964 рр.). Після демобілізації жив і працював на Львівщині: у Буському будинку творчості, одночасно навчаючись у вечірній школі; у редакції Кам'янка-бузької районної газети. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Писати й друкуватися почав 1960 року в районних і обласних газетах, а з 1963 року – у журналі «Дніпро», газетах «Літературна Україна» і «Молодь України». У січні 1964 року в Ужгороді за редакцією відомого письменника-закарпатця Петра Скунця вийшла перша збірка поезій «Народжуються квіти».
Із весни 1966 року життя Івана Низового назавжди пов’язується з Донбасом, і зокрема з Луганщиною, де протягом чотирьох з половиною десятиліть і до кінця своїх днів він самовіддано й безкомпромісно творив українську Україну, переймався долею української мови, української державності. Спочатку Іван Низовий живе й працює в Новоайдарі Луганської області, а вже влітку 1966 року переїздить до Луганська. У 1971 році побачила світ друга збірка Івана Низового «Провесінь». 1972 року його було прийнято до Національної спілки письменників України. Навчався на заочному відділенні філологічного факультету Луганського педагогічного інституту імені Т.Г. Шевченка, у 1979–1980 рр. – на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О.М. Горького.
Понад десять років працював в обласних і районних газетах, зокрема в газетах «Молодогвардієць» і «Прапор Перемоги», був старшим редактором обласної телевізії, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням. 1988 року в обласній газеті «Молодогвардієць» було опубліковано статтю Івана Низового «Бути – народом!» на захист української мови та державності, яка стала рушійним складником національного відродження на Луганщині. З 1992 до 1998 року – голова Луганської обласної організації Національної спілки письменників України. Член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Заслужений діяч культури Слобожанщини.
За 50 років літературної діяльності Іван Низовий написав понад сто збірок поезії, публіцистики, перекладів, творів для дітей, які нараховують понад сім тисяч творів. Духовна спадщина Івана Низового багатогранна, різножанрова й соковита. Але уся його творчість пронизана великою любов’ю до України та водночас пекучим болем за її долю та долю сьогоднішніх і майбутніх поколінь українців.
Іван Низовий лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече». Нагороджений медаллю «Будівничий України».
Помер Іван Низовий 30 вересня 2011 року. Похований у Луганську. Посмертно нагороджений Орденом Покрови Пресвятої Богородиці.
Через непохитну проукраїнську позицію Івана Низового Низового, його принциповість і чесність, зокрема у викритті морального виродження, історичного склерозу та духовного занепаду численних своїх сучасників і попередників (а більшість його творів насправді виявилися пророчими й на сьогодні залишаються актуальними!), не тільки книги поета, видані однодумцями та за власний рахунок самого автора, не потрапили до широкого кола читачів, не тільки його Слово, звернене до краян протягом майже півстоліття в численних виступах, не було почуте, навіть ім’я Івана Низового було невідоме більшості співвітчизників.
Отже, повторюсь, лише сьогодні, на жаль, уже по смерті Івана Низового, а особливо починаючи з 2014 року, завдяки невтомній праці доньки письменника Лесі Низової, яка врятувала з окупації весь доробок батька, і завдяки підтримці всіх небайдужих краян нашої Батьківщини українці відкривають для себе цю постать – великого патріота, просвітянина, геніального поета і чудову людину.
На вшанування пам’яті Івана Низового встановлено меморіальну дошку у Сватовому на Луганщині та в рідному селі Марківці на Сумщині. Ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини. За сприяння очільників і депутатів Львівщини, керівництва Луганської військово-цивільної адміністрації та депутатського корпусу Миколаївської селищної ради Білопільського району Сумщини протягом 2017 – 2018 років побачили світ перші три томи посмертного п’ятитомного видання Івана Низового «Бути – народом!», а за сприяння освітян Городоччини Львівської області та за фінансування народного депутата України Я. Дубневича видано «Городоцьку читанку» із позакласного читання для учнів 1–4-х класів, яку отримали навчальні заклади Львівщини і яку також придбали українські діаспори в Німеччині, Бельгії, Франції та Нідерландах.
На вшанування Івана Низового та з метою глибокого вивчення духовного спадку письменника 2017 рік було проголошено Роком Івана Низового на Львівщині, а 2019 рік – Роком Івана Низового на Миколаївщині Білопільського району Сумської області.
До кінця 2019 року читачі побачать 4 том п’ятикнижжя «Бути – народом!».

* * *
«Козацькому роду нема переводу…»
Високі могили степи стережуть,
І пращурів коні,
Забрівши у воду,
Пливуть до нащадків, заклично іржуть.
Озвися, бандуро, дзвінка і басиста, –
Немає Мазепи,
Нема ж і Петра!
Історія наша правдива і чиста,
Й вовік незмілима,
Як води Дніпра.
Зруйновану Січ поминаймо не всує –
До неї з повагою ставився Маркс,
І слово Сірка повнокровно пульсує
У серці і в пам’яті кожного з нас.
Пишаюся тим,
Що козацького роду,
Що я українець по мові й крові…
Великому роду нема переводу –
Ми досі живі,
Після в с ь о г о – ЖИВІ!
1993

* * *
Іще з Боголюбського, з князя Андрія,
Смертельне братання оце почалось,
Воно лиш одних «боголюбченків» гріє
І тисячу літ потішає когось,
Чужого...
А нам би від того братання
Втікати подалі,
Бо то ж не секрет,
Що в нас від «братання» вже шкура остання
Сяк-так прикриває худющий скелет!
Будуємо знов незалежну державу
У повній залежності, як і раніш,
І «брат» наш, як завше, усмішку лукаву
Дарує, ховаючи в пазусі ніж.
1994

ДО ПОРТРЕТА В. ЖИРИНОВСЬКОГО
Калатаймо у дзвони і в табірні рейки,
І – серцями – у ребра
Від Луганська до Львова:
На грузьких роздоріжжях
У нетрях азійських
Закипає орда,
Дочекавшись Батия!
Ми ще маємо час, щоби скликати віче
І зібратись на Калці,
Мечі нагостривши, –
Ще ж Батий приміряється, ще ж вибирає,
Павуком розіп’явшись на мапі фіктивній.
Не чекаймо свого Куликового поля
І Боброка свойого – їх може й не бути…
Калатаймо у дзвони, збираймось на віче –
На віднайденій Калці й на мить не схитнімось!
1994

* * *
хохляндіє ненависна страждаю
твоїм стражданням
краюсь на шматки
ніхто не виганя з твойого раю
пекельного і в ньому залюбки
рабуємо і зводимось нінащо
попихачі посміттюхи старці
немає краю виродитись краще
в ніщо аніж рай-радощі оці
хохляндіє відновлена руїно
свідомості й традицій вікових
відчуй нарешті в м'язах вузлових
священний біль
що зветься – Україна!
чужу парсуну з чистого лиця
зірви й спали на вогнищі купальськім
засмійся розкріпачено й по-панськи
від Сяну до Дніпра і до Дінця
щоб на Дону почули й на Кубані
не посміх а козацький дужий сміх
доволі вже ловить москальських бліх
в чудному бутафорському жупані!
серпень 1996

* * *
Під моторошний гул набату
В ті дні, трагічні і жахні,
Вели мазепинців на страту
В Батурині й Лебедині.
Рубали, вішали й стріляли –
Для українського ж добра:
Цим утверждали ідеали
Криваворукого Петра.
Розпечені гарматні жерла
Місили ядрами тіла...
Тоді Вкраїна двічі вмерла
І тричі, вмерши, ожила.
І відродилась по руїні
Така ж мазепинська,
Така
Петлюрівська –
На Україні
Козацька вольність не зника!
Рубали, вішали й стріляли
В Базарі, Крутах, Чигрині,
Але порубані вставали,
Вставали спалені в огні
І повставали!
Ще й понині
З могил встають і повстають:
Проти московської навали
Не відкипіла давня лють.
Ні, Україна ще не вмерла
Серед полів, гаїв, лугів...
Іржавіють гарматні жерла
У найлютіших ворогів!
17.10.1997

* * *
Тож, певне, через переляки
В суцільну непровидь нічну
Мене «придумали поляки»
В середньовічну давнину…

Коли ж оговтались помалу
Й відмились трохи від крові,
Лукаву «вигадку» зухвалу
Тихцем підкинули Москві.

Між москалем, відтак, і ляхом
Я крайнім став, і на краю
Меча
Блукав Чумацьким Шляхом,
В боях виборював свою
Вітчизну кровну.
Аж допоки й
Відчув душею: ав-то-хтон! –
А це ж бо значить:
Дніпр широкий,
І синій Сян,
І тихий Дон –
Мої вовік, аборигени
Оцих степів, де я живу,
Де терноцвітом всі терени
Киплять в піснях і наяву!

Я подолав одвічні страхи
На цій знекровленій землі:
Нехай кепкують собі ляхи
І зубоскалять москалі
З моїх потуг, з моїх амбіцій…
Ні росіянин, ні поляк
В серцях посталих українців
Вже не посіють переляк!

Керуючись своїм законом,
Свої утверджую права
І почуваюсь автохтоном
Скрізь, де калина ще жива.
2001

* * *
Жінки не дивляться в мій бік,
Та це лиш півбіди:
Я – самостійний чоловік,
Знайду собі завжди
Розраду в чомусь. Ось – біда:
Держава молода
Мене зневажила! Згорда
На мене погляда,
Мов на комашку… Та невже
Таких, як я, малих,
Ніхто й ніщо не вбереже
Від соціальних лих?
Воно ж відомо: світлу путь
Зуміють і без нас
Прокласти – в грейдер підгребуть
Сміття народних мас…
Воно ж як водиться здавен:
Минуть епохи чвар,
І буде знов благословен
Безсмертний яничар!
А патріотам – як завжди:
Нічого і ніде…
Але і це – ще півбіди.
Біда іще гряде!
2001

* * *
Ніхто й ніщо не похитне
Моєї віри в Україну…
Хай світла доля обмине
Мій дім; зневажать хай мене
У ріднім краї… До загину
В душі палатиме одне:
Люблю і вірю в Україну!
2001

ТАК ЗВАНОМУ «СТАРШОМУ» БРАТОВІ
Не зваримо каші й дітей не одружим,
Онуків не будемо разом хрестити –
Ти гостем незваним прийшов,
При оружжі,
В мій дім,
Ти настільки мені осоружний,
Що марно просити забути й простити!
Я знаю: нема в мене старшого брата,
Тож маю себе і сестру захистити
Один…
І фортецею – батьківська хата,
Хай бідна, та рідна, –
В цей храм супостата
Найперший обов’язок мій
Не впустити!
2003

* * *
Я сам себе лякаю час від часу,
Аби чужих ще більше залякать:
Ніколи вже на простори Донбасу
Не зійде світла Божа благодать!

Я сам із себе, грішного, сміюся,
Щоб тошно стало недругам усім, –
Допоки я боюсь, але сміюся,
Не ввійде лихо в мій злиденний дім!

В душі ж глибинах тішу я надію
На те, що знову край мій оживе,
І я в нім наостанок порадію,
Аж поки човен мій не відпливе
Від берега життя…
2003

* * *

 Поете, любити свій край не є злочин,
 Коли це для всіх!
 П.Г. Тичина

Великий класику часів кривавих збочень,
Коли на рунь і рінь
проливсь червоний сміх,
Ти знай:
Любить свій край – найбільший злочин,
А особливо, коли це для всіх!

Твої нащадки, ми – також злочинці:
Опісля всіх поразок і незгод
Ми любимо свій край лиш поодинці,
А кричимо, що це за весь народ.

Співаємо: «Прийшов новий Месія!» –
А нас ведуть, мов стадо, в каламуть.
Хтось возсіяв за всіх,
А хтось посіявсь –
За всіх –
У землю…
Так не може буть?!
А тут іще Росію нам наврочив
Лихий –
Його кривавий чути сміх…
Отож любить свій край –
найбільший злочин,
А особливо, коли це для всіх!
Від голоду в душі,
 від холоду не сплю я –
Не смію проклинать святе мені ім’я…
Хай будуть Бєлий…
Блок…
Єсенін…
навіть Клюєв…
А як же наш Кобзар?!
А як же, власне, я?!
2003

* * *
Мав рацію Мазепа:
Ми самі
Себе – гарячкуваті ж! – звоювали,
І втратили і волю, й причандали
Козацькі,
Щоб волячити в ярмі.

Ми звикли перти воза,
Як воли...
Нам волю дарувало провидіння,
Та ми, через невміння-невезіння,
Ту волю прогули і пропили,
І продали за безцінь...
Сотні літ
Ми няньчили таємно ідеали
Свободи
Й дивували цілий світ,
Як ідеали власні продавали!

І нині ми – воли...
Куди звели
Нам перти воза –
Попремо уперто
В надії,
Що зуміємо померти
Вкраїнцями...
Такі-то ми хохли!

Нас поганяють зверхники свої,
Оскільки їх самі ж ми обирали:
По Києву гарцюють – генерали! –
А по Москві плазують – холуї!

...Танцюю на морозі гопака,
Співаю «Ще не вмерла...» після чарки, –
На превеликий жаль, немає шкварки
До путнього міцного первака!
2003

* * *
Таж ні, не від неандертальців
Взяли ми символи оті:
Фігури, складені з трьох пальців,
І знаки тризуба святі;
І ті три поля, що Трипіллям
Ввійшли в історію; і три
Кити-підпори; й троєзілля,
І три, попутні нам вітри;
І три верби, що зажурились
На три віки при журводі;
І святотрійця – їй молились
Прадавні вої і вожді!..

Від Бористена ми, від Росі
Справік віків – довік віків,
Гатил нащадки й Кривоносів,
Поріддя Байдів і Сірків!

Дарма нам про малоросійство
Торочать зайди-москалі –
Ми орії! Орімо й сіймось
На рідноправедній землі!
2004

* * *
Я втратив усе, крім віри,
Й надія моя – жива,
Дарма, що недобрим звіром
Порикує ще «братва»,
В якої музейні ярма
Ще й досі, гляди, в ціні...
Нікому вовік не дам я
Приміряти їх мені!
Лупаю надсилу брилу,
Звільняюся від кайдан,
Й мене підпирає з тилу
Опора надії – Майдан.

Ще трохи пожити б,
Доки
Народ мій не переміг,
Допоки брудні потоки
З розмитих дощем доріг
Не схлинули в прірву часу!
А поки що в піку злу
В найглибшій норі Донбасу
Лупаю свою скалу.
2005

* * *
Будеш знов, Ісусе, на Голгофі
мученицьку смерть за нас приймати,
бо прийшли до влади справжні «профі»,
на торгах скупивши всі мандати.

Мають повне право катувати
іменем новітнього Пілата,
тож готуйся, страднику, до страти
від руки поплічника і брата.

З регіонів сунуть легіони,
вже не римські – з Криму і Донбасу,
і для них немає перепони
ні на жоднім рубіконі часу.

Ще воскреснеш ти бодай на днину,
на часину ще зійдеш з ікони,
лиш не перетворюйсь на людину
біля ніг всевладної персони!
17.04.2006

КУРОРТНИЙ СЕЗОН

Занегодило – далі незримо
затуманилось нині в Криму,
море й гори, такі нелюдимі,
заховались в диму. А чому –
не пойму, заховались…Назовсім,
чи на хвилю… Чи вал, чи аврал
Чорноморсько-азовсько-московський
б’є-вбиває сезон і загал
весь курортний?!
 …Абортно-забортний
абордажно ґвалтується флот
антинатовський, антикурортний –
прямо заколот і заколот!

А на пірсі, при памперсі, Натка
витина чи гопак, чи галоп,
пролітаюча екс-кандидатка
конотопська, врагиня Європ…
А при ній – при античній богині,
берегині прогресних ідей,
всетайфунно кипить в заєдинні
чорне море безликих людей!
Не поїду нізащо до Криму,
до батально-фатальних димів –
маю вдома повнісінько диму
від лугансько-поганських штормів!
06.07.2006

* * *
 Поділяй і володій!
 Вічний девіз гнобителів

І як тільки нас не ділили
На право- і лівобережних,
На більше і менше залежних,
На «ваші» і «наші» могили…

Інстинкти дрімучі будили,
Знамена кривавили й гасла,
У ватру, яку розпалили,
Потоки московського масла
Лили – для «братів» не жаліли –
Вузлом найтугішим в’язали,
Іржавим ножем розрізали,
Щоб волі – воли – не хотіли…

І нині на Схід і на Захід
Чужі, ще й домашні, іуди
Нас ділять: одних – до казахів,
Других – на Сибір, для остуди,
А третіх – у прийми до «ляха»,
Оскільки «матьорі бандьори»,
А кримські «освоєні» гори
Пригорне хай Путін-рубаха…

В імперськім своєму розгулі
Донбас аж кишить москалями…
Та ми їм показуєм дулі
І шлем їх до їхньої «мами».

Нам «кожної тварі по парі»
Не треба у рідній господі,
Майданно сказали ми: «Годі
У східному жить «Піссуарі»!»

Без «брата старшого» ми зможем
У ватрі вогонь розпалити,
Зусилля свої ми помножим,
Щоб нас не змогли вже ділити!
2006

* * *
Одне лише гасло: «За Україну!»
А прапор я маю. І тризуб. І гімн.
Земля ж мене прийме, я знаю, мов сина,
пухкішою буде за постіль весільну
щасливу,
надійно сховає мене від повторних смертей,
прикривши домівку мою від стороннього ока
густою травою, гірким полином і калиною
навіки віків…

Жебонітиме поруч зі мною
джерельце,
з якого уперше малим я напився
любові до рідного,
що Україною зветься.
18.12.2006

* * *
В спекотні дні ховаюся в кімнаті,
Що вікнами до півночі. Здаля,
ледь-ледь відчутно прохолоднуваті
(не те, що з політичного Кремля!),
докочуються повіви. Рятують
від перегріву згуслої крові…

Подумалось: а що мені готують
до різдвяних канікул в тій Москві,
в тій газонебезпечній, вибуховій
столиці зла? Вона вже не хова
свого «лиця» – у власному гріхові
найпершим винуватцем назива
мене. й не визнає мою державу…

А я, коли вже так, не визнаю
Москву лукаву, що прикрала славу
чужу, щоб видавати за свою!

…На день чи два змотаюся до Криму,
де змиє з мене піт морська вода, –
як не помру, то і майбутню зиму
переживу. Все інше – не біда.
2007

* * *
 Моїм друзям – кримським татарам

В дикім полі нападники сіяли чвари –
Що Москва, що Варшава,
А врожай пожинали українці й татари,
На безвинній крові випікалась неслава.

Та згадаймо на докір ученій Європі,
Як Виговський з ординцями вкупі
Потовкли москаля в Конотопі,
Мовби просо у ступі!

А згадаймо, як ті ж українці й татари
Побивали нападників зліва і справа,
Аж допоки розвіялись хмари
Й заясніла під сонцем єдина держава.

А не вірмо жоднісіньскій путінській фразі,
Що просякнула наскрізь брехнею,
І прямуймо в Європу, подалі від Азії,
Шлях Чумацькій підмівши матнею!
18.05.2008

* * *
Недобрі вірші пишуться щодень,
а добрих щось не видно і нечутно –
затишшя підозріле, нітелень,
а як теленькне, певно буде скрутно.
Теленькнуло! – ворона на кущі
накаркала біди: на Прикарпатті
всепотопельні випали дощі,
заливши ватру радості на святі
охрещення Русі. В недобрий час
молились несмиренні патріархи –
не об’єднало православних мас
перевисання райдужної арки.
Гриміла в телепросторі брехня,
пекельній спеці додавала шалу.
Богдан ледь гамував свого коня,
аби той не зіскочив з п’єдесталу.
Штиліє чорномор’я – вшух «Сі бриз…»
В Криму гримить російска кононада…
В пригаслій ватрі тліє мокрий хмиз…
На пляжах засмага зрадлива влада…
28.07.2008

* * *
Не престижно бути українцем
в нинішнім Луганську –
довели
це своїм поводженням хохли,
всеросійським знаджені червінцем.

Кривоносо нюхаючи слід
криводушних пращурів ординців,
люто ненавидять українців
руських, древньокиївських порід.

Кізяки повсюди – продихнуть
ніяк – зарябіло козаками,
що на Русь проклали матюками
Чингісхану-Путінові путь.

Правилом керуючись старим –
«Хто з мечем прийшов», того мечем ми
стрінемо і славно посічемо –
і Донбас відстоїмо, і Крим!
2008

* * *
Не кличте московитського попа
до тіла мого зболеного. Хочу
в цю мить святу: нехай не підступа
до мене чужовірець! Я не збочу
і після смерті з чесного шляху
своєї церкви! Буду й з домовини
московську «дружбу», підлістю лиху,
клясти безмовно…
2010

* * *
Вже й сам собі до біса остогид,
не тільки своїм недругам ідейним –
живу, пасу луганський краєвид,
забувши необачно, хто я, де я,
і що пишу й для кого...

Я ж чужий
в цім дикополі,
я ж іногородній,
хоч сорок щонайкращих літ прожив
і заслужив звання «поет народний»!
Однак народ мене не визнає
заступником своїм –
його свідомість
затьмарили ненавистю.
Натомість
народу нав’язали несвоє,
нерідне сприйняття родини й роду
чужі по крові, прийшлі з-за бугра...
Коли ж настане для мого народу
прозріння й всеочищення пора?!
2010

* * *
Відверта нелюбов до тебе влади –
найвищий показник твоїх діянь,
за це тобі пробачаться всі вади
й здійсниться більшість щирих сподівань.
2010

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 27.12.2019 > Тема "Душі криниця"