Версiя для друку Обговорити в форумi

В рамках проекту «Бранці Кремля» Герой України Володимир Жемчугов виступив у 15 обласних містах України, зустрічався із студентами і викладачами понад півсотні вищих навчальних закладів. Говорить, що молодь його краще розуміє. Викладачі, які навчалися в СРСР, нерідко не хочуть міняти свою ментальність.
10 грудня в бібліотеці міста Ірпеня на Київщині відбулася зустріч молоді із Володимиром Жемчуговим. Він розповів про себе і про перебіг російської агресії проти України.
Володимир Павлович Жемчугов народився і виріс у місті Красний Луч Луганської області. Його батько росіянин, а мати білоруска приїхали на Донбас будувати шахту.
Після війни Донбас відбудовували військовополонені німці. Після смерті Сталіна їх відпустили додому. Замість них почали привозити кримінальних злочинців, які працювати не хотіли. Потім почали заманювати людей високими зарплатами і достатком у магазинах. На Донбасі в магазинах можна було вільно купити ковбасу, згущене молоко, шоколад. Жемчугов згадує, як до них приїхали родичі із Росії і закупили цілу валізу ковбаси та шоколаду. У 1970-80-ті роки шахтарі жили добре. Володимир Жемчугов звернув увагу, що до тих, хто розмовляв українською мовою, ставилися зневажливо, вважали відсталою людиною, лохом по-сучасному. Потім Жемчугов їздив по СРСР і скрізь помічав зневажливе ставлення до людей, які розмовляли не російською мовою, а своєю рідною.
В. Жемчугов строкову службу в радянській армії відбував в Москві. У військовій частині всіх, хто з України, називали хахлами, зокрема, і Жемчугова, хоча він етнічний росіянин. Володимир Павлович згадує: «Нас не любили тому, що ми з України».
Повернувшись додому, Жемчугов свідомо поміняв радянський паспорт на паспорт громадянина України. До і після армії Володимир Жемчугов працював на шахті. Пішов учитися, бо хотів стати інженером. Але після розпаду СРСР рвалися економічні зв’язки. Жемчугов перейшов у комерційні структури, освоїв фах менеджера, згодом став керівником. Переїхав працювати в Грузію. У 2011 році був занесений у десятку найуспішніших українських підприємців у Грузії. Володимир Павлович побував в Абхазії, Дагестані, Чечні, Нагорному Карабахові. Йому було неприємно слухати, що витворяли росіяни на Кавказі. Володимир Павлович говорить: «12 серпня 2008 року, коли російські війська підходили до Тбілісі, мені вперше стало соромно, що я росіянин».
Після проголошення незалежності України, Росія неодноразово намагалася захопити українську землю. У 1995 році була спроба захопити Крим. Цьому сприяв так званий президент Криму Мешков, але втрутилися українські спецслужби. Посаду президента Криму було скасовано. Російська спецоперація провалилася. У 2003 році із Тамані в напрямку до українського острова Тузла почали насипати греблю. На Тамані зосередилося угрупування російських військ. Президент України Леонід Кучма зателефонував Путіну і пригрозив завдати удару по цьому угрупуванню. Будівництво греблі було припинено.
Але з жовтня 2013 року значна частина санаторіїв у Ялті, Сімферополі була зайнята незвичайними відпочивальниками – молодими коротко підстриженими чоловіками. А потім розпочалися вбивства. Вбивали українських і кримськотатарських активістів. В захопленні Криму велике значення відіграло те, що тут залишилася база Чорноморського флоту Росії. За наказом Путіна російські військовики зняли розпізнавальні знаки і оточили українські військові частини в Криму, перекрили шлях із материкової частини України на півострів.
Коли Жемчугов повернувся в рідний Красний Луч, то побачив там блокпост, на якому вартували місцеві алкоголіки. Такі люди є в кожному місті. Вони готові виконати будь-яку роботу за горілку. Мер міста Філіппова наприкінці дня привозила їм харчі й давала гроші на випивку.
Українських військових майже не було. Лише на кордоні була одна прикордонна застава та в Луганську дві малі частини Збройних Сил України по півтори сотні військовиків. Не було ні БТРів, ні танків.
Ще до цих подій російська розвідка вела боротьбу проти України. По той бік кордону Ростовська область. Пропонували дружити областями. Після 2004 року приїздили виступати російські хори, козацький ансамбль. Запрошували в гості, на змагання пожежників, силовиків. Все оплачували. Вихваляли життя в Росії і вербували.
Діяли контрабандисти. Митники, прикордонники, співробітники СБУ були в долі з контрабандистами. Якось на кордоні було затримано контрабанду – майже 2 мільйони доларів і понад сім мільйонів російських рублів. Контрабандисти пропонували хабар. Але майор СБУ Леонід Пасічник відмовився від хабара і відповідно був підвищений. Коли почалася московська агресія, 90 відсотків співробітників Луганського СБУ на чолі з Пасічником перейшли на бік ворога. Тільки тоді стало зрозуміло, що затримання великої суми контрабандної валюти було операцією російської спецслужби для проведення їхнього агента в керівництво. Більшість міліціонерів на Донбасі теж виявилися зрадниками. Пасічник зараз очолює так звану ЛНР.
Приїхав отаман донських козаків Козіцин з солдатами. Він збирав шахтарів і говорив, що з Києва вже виїхали «бендеровцы», які зберуть всіх росіян і російськомовних і відрізуватимуть їм голови. Після такого вступу Козіцин закликав брати автомати (їх він привіз) і додавав, що хто не хоче захищатися зі зброєю, нехай одягає спідницю. Всім бажаючим видавали по автомату і три магазини. Крім того, патрони видавали ще додатково. Зброю брали переважно маргінали. Жемчугов згадує, що один такий ополченець ще в квітні просив у нього три гривні на пиво. А в червні цей тип уже катався на джипі, на задньому сидінні якого лежали ящик горілки і ящик ковбаси.
Кілька десятків бандитів захоплювали міста. Вони збирали на площі наркоманів і наркоторгівців, привселюдно оголошували їм смертний вирок, вивозили за місто, розстрілювали і закопували. Люди в місті були нажахані.
Але українська армія визволила понад 100 міст. Козачки і місцеві покидьки залишали блокпости і розбігались. Тоді в Україну вторглись регулярні російські війська – Рязанська і Псковська дивізії, чеченці. Російські розпізнавальні знаки на техніці були зафарбовані.
В українській армії на той час були хлопчаки 19-20 років строкової служби. Стара і зношена техніка часто виходила з ладу. А проти них йшли 30-40-літні чеченці з бойовим досвідом.
Так звані ополченці, козаки в 2014 році грабували багатих, у 2015 році почали грабувати середній клас, а в 2016 – простих людей. ФСБ і ГРУ мусили втихомирювати цих бандитів.
Коли Володимир Павлович побачив, як окупанти знущаються над українськими полоненими, то зробив висновок: «Це не люди». Він не один на Донбасі так думає. Українські патріоти почали об’єднуватися. Спочатку вели розвідку. Вони купували сигарети, пиво, приходили до окупантів і зрадників, дарували їм куплене, говорили компліменти і водночас рахували їхню кількість, озброєння та передавали інформацію українській армії. Потім взялися за зброю. Тоді зброю можна було легко купити. Влітку 2014 року автомат коштував 200 доларів, кулемет – 300 доларів, снайперська гвинтівка – 500 доларів. Гранати продавали по 50 доларів.
Українські партизани вночі підкрадалися до ворожого табору і вистрілювали по ньому 2-3 магазини автоматів. Збирали снаряди, що не розірвалися, і робили з них фугаси, які закладали на шляху російських військ.
В Інтернеті є відеоролики з інструкціями про ведення партизанської війни, які зняли чеченці у 1993 році. За цими роликами вчились воювати наші партизани.
Окупанти думали, що це діють диверсійно-розвідувальні групи Збройних Сил України.
У 2015 році Жемчугов відвідав Київ. Було скоординовано дій партизанів і української армії.
Українські партизани підривали залізницю, пускали під укіс поїзди, підривали комунікації, вночі обстрілювали військові колони, що йшли із Росії.
Українські військовики звернулися до партизанів з приводу військового аеропорту, захопленого ворогом. На телебаченні вже розповідали, що сепаратисти відремонтували старі літаки. Треба було чекати нападів російської авіації, яка маскуватиметься під сепаратистську. Володимир Жемчугов замінував лінії електропередачі, що забезпечували аеропорт електроенергією. Але коли повертався, в темряві збився з дороги і підірвався на розтяжці. Він доповз до дороги. Там російські солдати прийняли його за місцевого і відвезли в лікарню. Однак, коли на аеродромі прогримів вибух, росіяни виявили кривавий слід і здогадались, хто такий Володимир Жемчугов. Він лежав у реанімаційному відділенні. Вдень йому робили операції, зокрема ампутували руки, а вночі допитували. Давали укол і говорили, що це смертельна отрута. Якщо він не зізнається, то помре. Допитували військовики, які говорили з московським акцентом і уральським акцентом.
Жемчугов уночі перекусив трубку крапельниці і намагався вдути собі у вену повітря, щоб померти. Але медсестра помітила і Володимира Павловича врятували.
Москвич, який допитував Жемчугова, вимагав, щоб Володимир Павлович став на коліна перед телекамерами і сказав, що його підкупили українські військові. Жемчугов відмовився. Його відвезли в Луганську тюрму і кинули в одну камеру з кримінальними злочинцями. Це було жахливо. Однак Володимир Жемчугов, використовуючи свій досвід менеджера, знайшов з ними спільну мову. Наприкінці 2016 року його виміняли на офіцерів СБУ, що зрадили Україну.
В. Жемчугов говорить: «Я був у Європі і не хочу, щоб ми жили так, як раніше. Польща, Чехословаччина, Болгарія, які швидко втекли від Москви, тепер живуть добре. В Росії добре живуть Москва, Санкт-Петербург, Ростов і ще пару міст. А від’їдете на 100 кілометрів від Москви - і там дерев’яні будинки й туалет у дворі».
Володимир Павлович підкреслює, що Україна не перша жертва московської агресії. Те, що нині відбувається в Україні, спочатку було у Молдові, Грузії, Таджикистані. Скрізь російські солдати. Коли керівництво Таджикистану підписало в Москві зобов’язання не входити ні в які структури – ні в НАТО, ні в азійські, то наступного дня «громадянська війна» в цій країні закінчилася. Жемчугов говорить: «Ми не згодні стати на коліна, тому «громадянська війна» в нас не закінчиться». Лавров в США сказав: «В Україні буде Придністров’я».
Володимир Жемчугов розмовляв з німецькими політиками і дорікнув їм: «Ми ж захищаємо не лише себе, а й вас. Росія не зупиниться в Україні. Вона піде далі».
Німець відповів: «Так, як у вас ЛНР і ДНР, у нас була НДР. Це була російська окупація. Але ми не воювали з Росією. Ми дорожимо життям кожного нашого солдата, а Росія ні. І Росія має атомну бомбу. Ми чекали 43 роки, а вам доведеться почекати років 10-15».
Жемчугов поцікавився, звідки така цифра. Німецький політик відповів: «Ще років 10-15 ми будемо залежати від російських нафти і газу. А через 15 років ми станемо енергонезалежними, припинимо купувати російські енергоносії, і Росія збанкрутує. Вона розпадеться».
Проте це не означає, що нам можна сидіти, склавши руки. В. Жемчугов говорить: «Я продовжую війну проти Росії. Нині веду інформаційну війну. А на Донбасі партизанська війна продовжується».
Володимир Жемчугов сфотографувався з ірпінцями і подарував їм видання Міністерства інформаційної політики.
Анатолій Зборовський
 

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2019 > Тема "З потоку життя"