Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні завсідники Поетичної Світлиці мають можливість знову насолодитися віршами нашої давньої знайомої – чудової поетеси з Поділля Наталії Мазур. Тим же, хто вперше зайшов на наші сторінки, нагадаємо  фрагменти її творчого шляху.
Мазур Наталія Павлівна (29.07.1961 р., м. Дунаївці, Хмельницька обл.) – поетичний псевдонім Наталя Мазур – поетеса, піснярка, перекладачка, казкарка.
Учасниця  літературно-мистецького об’єднання ім. В.Бабляка «Сонях» м. Дунаївці, Міжрегіонального літературного товариства «Об’єднані словом» м. Івано-Франківськ, Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України» та Української асоціації письменників художньо-соціальної літератури Західного регіону.
Автор книг поезії «Душа на кінчику пера» (квітень 2012 р.), «Мокре сонечко» (листопад 2012 р.), «Трем тиші» (вересень 2016 р.), «Забавлянки» (травень 2019 р.), «Потешки» (травень 2019 р.), «Стакато дощу» (листопад 2019 р.).
Упорядник та співавтор збірки поетичної жіночої лірики «В тонах любви» (2014 р.).
Перекладач віршів Яра Геначева (Геннадія Тукачева) для книги «Вальс листопаду» (2016 р.).
Друкувалася у колективних збірках, в журналах, у періодичних виданнях в Україні та за кордоном.
Є автором понад сотні пісень для дорослих та дітей.
Божий дар писати вірші проявився ще в дитинстві. Змалечку писала віршики про родину та сім’ю. Продовжувала писати і в школі. Особливо багато віршів було написано в пору юності.
За фахом – економіст, за покликанням душі – поет.
Після закінчення Тернопільського фінансово-економічного інституту у 1982 році вийшла заміж. Згодом народилася донечка. Клопоти про родину, праця задля хліба насущного були причиною того, що поезія відлетіла від Наталії Мазур на довгі двадцять років.
Та коли донька виросла і випурхнула з рідного гніздечка, поезія повернулася, не даючи залишитися наодинці зі своїми думами та тривогами.
Вірші того періоду лягали в шухлядку стола. Інколи прочитувалися родичам чи друзям. А ще оселялися на персональних сторінках поетичних сайтів. Саме там, в інтернеті, і знайшлися перші вчителі, перші прихильники та перші критики.
Перший друкований вірш з’явився в інформаційно-рекламній газеті «Фортеця» м. Кам’янець-Подільський.
З тих пір Наталія Мазур стала переможницею численних конкурсів, учасницею цілої низки фестивалів. Має багато нагород та дипломів. Головні з них:
Переможець конкурсу  «Сто творів, які варто прочитати цього літа», (м. Хмельницький, 2013 р.);
Фіналіст конкурсу ім. Юрка Гудзя «Клекотінь осені» (м. Житомир, 2013 р.);
Переможець Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (І місце у номінації «Дитяча книга») (м. Львів, 2014 р.);
Дипломант ІІ Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Л. Мартовича. (Номінація «Поезія, добірки) (м. Жовква, 2015 р.); 
Переможець літературного конкурсу «Ой весна, весна, днем красна» Спілки літераторів «Славутич» (м. Кременчук, 2016 р.);
Переможець Першого Міжнародного загальноукраїнського літературного конкурсу військово-патріотичної прози і поезії "WARINUKRAINE — 2017";
Лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Каплантида – 2017»: номінація «Мала проза» - І місце, номінація «Поезія» - ІІІ місце. (м. Київ, 2017 р.);
Гран-Прі Міжнародного літературно-поетичного конкурсу «Обранці небес» присвячений пам’яті Василя Стуса (м. Київ - м. Родинське, 2017 р.);
Дипломант Міжнародного літературно-поетичного конкурсу «Обранці небес», присвячений пам’яті В. Стуса. Номінація «Громадянська лірика» - І місце в номінації.

               ДЕ

Витає кімнатою кави міцний аромат.
Надламаний місяць пливе у віконний квадрат
До столу малого, де зріють бокали з вином,
Де вогник свічі ділить спогади з темним вікном.

Де смак шоколаду ще бродить на спраглих губах,
Де вічність і шал пломеніють, немов на вітрах,
Де музика сфер долинає до нас з висоти,
І нота висока в оголених грудях тремтить.

Хмелію тобою, пірнаю в нестримні світи,
Де все розчиняється, лиш залишаєшся ти,
Де очі навпроти і ми, наче знову в раю,
І де невагомо лунає, як сповідь, - люблю...

               ПІЗНІ ХРИЗАНТЕМИ

Чи дощ, чи сніг, чи невагома мжичка
Поволі падає на вуличні ятки.
Ходити під дощем - то давня звичка.
Пришвидшу крок.Розім`яті листки

Не шурхотять. І під ногами слизько.
Ця пізня осінь зіткана з краплин.
Схилилися хмарини низько-низько
Над містом з теракотових цеглин.

Повільно висипають крупи білі
На вулицю із тьмяним ліхтарем.
Тулю до себе квіти скрижанілі,
З гірчавим ароматом, хризантем.

Спішу до тебе у тепло кімнати,
Де чай із трав заварюєш мені,
Нас хризантеми будуть звеселяти
Зігріті в синій вазі на столі.

       БАРВИСТА ПАРАСОЛЬКА

Барвиста парасолька повсякчас
Від поглядів ховала і негоди.
Ми цілувалися під нею раз по раз,
І вушко лоскотав твій теплий подих.

У чорно-білі прохолодні дні
Нам світ здавався різнокольоровим.
Закохані були ми і чудні,
Наївні і смішні вели розмови.

Потерта парасолька вже давно
Забута десь у комірчині тьмяній.
І ми удвох в кімнаті мовчимо...
А парасольці сниться дощ весняний.

               НЕ БУРЖУА

Холодний ранок.
Перше. Листопад.
Зітхає місто протягами вулиць,
А ми удвох. Неначебто назад
У молодість негадано вернулись.

Мороз інкрустував опалий лист,
Йдемо поволі - нікуди спішити.
Не руки - долі в нас переплелись,
Чимало довелося пережити.

Десь у будинках сонних буржуа
Напій ранковий в кавнику парує.
Ми мовчимо, бо зайві всі слова,
Бо не потрібні ті розмови всує.

Кав`ярня - випадкова і стара -
Від зашпорів рятує і застуди.
Чай і еспрессо.
Все. Мені пора.
Твої слова: «Іди. Чекати буду».

                 I ЗНОВУ РОЗЛУКА

І знову розлука роз`ятреним болем пече...
У час, коли руки твоє залишають плече,
Шепочу - люблю, та слова на губах затихають.
Знов дні стануть схожі на висохлі жовті листки,
Що впали додолу, хоч праглося їм навпаки,
У небо злетіти, докупи зібравшись у зграю.

Гортатиму фото, чекатиму в тиші дзвінка,
А часу безжального мчатиме поряд ріка,
Де вечір і ніч за вікном проростають у вічність.
І жити прийдешнім знов стану, як досі жила,
Дарунки шукати, вкладати в них краплі тепла,
Бо ти кожен рік на Різдво приїзджаєш у січні.

Віршами блукатиму, наче віднайденим раєм,
Хоч кажуть, щасливі не пишуть вірші, та хто знає...

               ЗАПИТАЛЬНИЙ ЗНАК

На крилах літа згіркла пустота
І осінь причастилася сльозою.
Чому, скажи, мої німі уста
Лишились не ціловані тобою?
Чому усе складається не так
Як хочеться, як віриться?
Мовчання...
Сухий листок - то передзим'я знак,
Змарнілі мрії - знак років чекання.
Все важче віриться,
Все важче віднайти
Святе тепло на дні холоднім серця.
Десь я прямую, десь прямуєш ти...
А наше літо в пам'ять обернеться.
Мрячить із ранку,
Тоскно і мрячить.
Свинцеве небо накриває місто
І я не знаю - будемо, а чи
Не будемо з тобою...
Знаєш, звісно,
Мені б хотілось бути, але як
Розпорядиться доля - я не знаю,
Тому і ставлю запитальний знак
І журавлем у вирій відпускаю.

  МЕНІ Б…

Мені б до тебе схилитись, любий,
І не питати, що з нами буде?
Погладить ніжно густе волосся:
Чи наше літо вже відбулося?
Відколосилось і відспівало,
Чому з тобою любились мало?
Чому багато було негоди?
Роки промчали, як бистрі води...
Стаю навшпиньки, щоб трохи вище,
Мені б до тебе на відстань тиші.
На відстань думки, на відстань слова,
Щоб лиш очима велась розмова,
І поцілунком зігріти б очі,
Мені б до тебе на крилах ночі!
Ця ніч-примара зійде, не буде,
Мені б з тобою навіки, любий!

               МАК’ЯТО

Кав'ярня наша. Звичний смак мак'ято,
Класичне "Шу", чорничний макарун.
За вікнами дощу гучне стакато...

А спогадів розвихрений табун
Летить в минуле, де є ти і місто,
Що нас вітає шурхотом коліс.
Вогнів рекламних райдужне намисто
Заманює в кав'ярню, що навскіс
По вулиці.
Зникають міста звуки –
Спокійна заводь серед суєти.
Блюз негучний сплітає наші руки,
Класичне "Шу", мак'ято. Я і ти.
За вікнами гучне дощу стакато...

Чомусь усе складалося не так...
Яка солодка пінка у мак'ято!
Який гіркий у кави післясмак.

               ВІКНА ПЛАЧУТЬ

Ви знаєте, як плачуть вікна? Як
По шибці зимній котяться донизу
Малі краплини, віднайшовши шлях
Крізь поволоку біловато-сизу?

Ви знаєте, як плаче жінка? Як
Сльоза, прийнявши розпачу потоки
Тріпочеться на віях, наче птах,
І падає на розпашілі щоки?

Ви знаєте, як мучиться сумна
Моя душа, закована у кригу?
Чекає сліз очищення вона...
А вікна... вікна плачуть на відлигу.

             ЧОМ, КАШТАНЕ, ПОЖОВК?

Чом, каштане, пожовк? Може, ночі вже зовсім холодні?
Чи боїшся, що рине хурделиці білий загін?
Ти так довго стояв у зеленім вбранні, а сьогодні
Уночі пожовтів, мов за сонцем побіг навздогін.

Ніч минула-майнула, немов надломилася доля,
Хоч, насправді, убрання жовтіюче – теж до лиця.
Не зітхай, не сумуй – це під осінь міняються ролі
І пора позументи скидати з міцного плеча.

Ми з тобою, каштане, підемо до осені в гості
З кособоким дощем – сіруватим, неначе полин.
Про гостини оті – різнобарвні та золотокосі,
Попрохаєм у неї на спомин хоч кілька світлин.

З нею будем ходити по ще невідомих маршрутах,
Аж допоки зима їй не вручить свої постоли,
А твої каштанята, позбувшись колючого пута,
Побіжать увсебіч – ти їм листям стежки застели.

НІ НАРІКАННЯ, НІ ОБРАЗИ, НІ ЖАЛЮ

Ні нарікання, ні образи, ні жалю...
Зима штрихами замалює літо.
Сніжинок у долоні наловлю,
Як цвіту із дерев.

Несамовито
Завиє хуга,
Затріщить мороз,
Сади одягнуть убрання вінчальні.
На клавесині вітер-віртуоз
Зіграє світлу музику печалі.

По вицвілім небеснім полотні
Вечірнє сонце скотиться горіхом.
Прилине спогад, наче уві сні,
І я у ньому відшукаю втіху.

Сніжинки кришталеві у руках
Внесу в тепло затишної кімнати.
І будеш ти у серці та думках,
Бо я тебе не зможу не кохати.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2019 > Тема "Душі криниця"