Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження; попередні розділи в №№49, 50)

Розділ I, ч.ч. 2, 3
  2
Відкинувши геть уроки історії, ми намагалися свою державну недосвідченість компенсувати нашим щирим серцем, думали, що наші сусіди допоможуть нам у важку годину, що наша довіра, наша спільна віра повернеться нам взаємністю і повагою. Так, в останні роки ми завели на флоті виключно московську церкву, відсторонюючи від флоту київську, якій у Севастополі так і не дали відповідного приміщення. І московська церква «виправдала» ту довіру – виконала покладену на неї ідеологічними структурами Московії функцію нейтралізації спротиву окупації через лицемірне використання євангельських моральних приписів та демагогії на теми братолюбства і миролюбства. З початком анексії на ниві "гріховності братовбивчої війни" та пролиття братської крові працювали не лише севастопольські і кримські священики. Для їх підтримки приїхали "святі отці" в рясах навіть з Почаївського монастиря, з Тернопільщини. Вкупі з ідеологічним структурами ЧФ і міста вони розмили у кримчан почуття Батьківщини, яка з появою в Криму "зелених чоловічків" почала стискатися до розмірів Кримського півострова.
Кольори російського прапора швидко і впевнено заливали карту Криму. Події нагадували 1941 рік. Згадалася відома книга учасника ІІ Світової війни Васілія Субботіна "Как кончаются войны", прочитана незадовго перед тим. Не знаю, чи брали цю книгу спогадів ветерана війни українські військові чини і аналітики до уваги, чи ні, але багато чого з написаного старим танкістом, який пройшов дорогами війни з першого до її останнього дня, мовби віддзеркалилося в кримських подіях 2014 року.

Васілій Субботін. "1941 год …никто еще не верил, что началась война. Замполиты повторяли одно слово: "Провокация". …Как мы догадывались, никакой связи с командованием и никаких приказов не было".

Чи не повторилося подібне у 2014-му в Криму? Чому здали Крим і відступили з півострова без бою? У дні, коли російський спецназ з кубанськими козаками вже топтали українську землю, вже оточували українські військові частини, набатом звучало і ширилося як заклинання "Не піддаватися на провокації!". І це твердили не тільки замполіти. Вищі державні урядовці, група народних депутатів, що прибула до Криму, екс-міністр оборони генерал армії України О. Кузьмук закликали не піддаватися на провокації, а самі чимскоріше покинули півострів, забираючись подалі від зони прогресуючого вторгнення. Чиновники місцевих адміністрацій, замість того, щоб протистояти окупантам, зреклися присяги державних службовців, своїх виборців, причаїлася, вичікуючи, коли вже Україна на півострові впаде остаточно, а десь і активно сприяли ліквідації інституцій української влади. Командири українських військових частин не застосовували плани протидії терористичним загрозам і захопленню військових частин, не привели свої підрозділи  у підвищений стан, їх командирського, офіцерського мобілізуючого голосу на захист Криму, загалом, не було чути.
 
Васілій Субботін. "Был день, когда мы с немцами шли рядом. В одном направлении — на восток. Они шли по параллельной с нами дороге. Иногда можно было их видеть. Пехота двигалась колоннами. Много солдат ехало в машинах, впереди и сзади мотоциклисты. Отдельно — танки… Так они и прошли. На нас не обратили внимания. То есть понимали, убедились, что воевать, стрелять в них мы не будем".

У лютому-березні 2014-го року українські вояки паралельними колонами з російськими військовослужбовцями Кримом не ходили, проте, упродовж років, до анексії Криму включно, спільними колонами ходили на спільних парадах на всіх державних святах. Браталися і запевняли одні одних про незламність і вічність спільних бойових традицій і історії. Для цього у Севастополі навіть створили Військово-морський музей України – філію Національного військово-історичного музею міністерства оборони України, який прославляв історію російського флоту значно краще, аніж музей самого російського Чорноморського флоту. Тому під час інтервенції в Крим росіяни, як і німці влітку 1941-го, були впевнені, що українські військові "брати" у них стріляти не будуть, а будуть складати зброю і здаватися. В ім'я вихованого у них "флотського побратимства". Тому, відчували себе господарями ситуації, ходили до заблокованих ними ж українських військових частин помитися в баню, столуватися, погомоніти-перемовитися, ходили разом до кав’ярні, вільно заходили агітувати зрадити присязі і оприходувати вже складену українцями в арсенали і погреби зброю. З’явився у Військово-Морських силах України і свій "генерал Власов" – першим, щойно отримавши призначення, зрадив військовій присязі і своєму народу командувач Військово-Морських сил ЗС України контр-адмірал Денис Березовський.
Зрада Березовського впала вже на засіяну відступництвом кримську ниву. Кримський півострів всі роки незалежності засівався держаними чиновниками, керівниками силових структур, які принципово і показово відгороджували себе від української національної ідеї, від проблем кримських татар. Вони ж створювали і нестерпні умови для бізнесу проукраїнськи налаштованим підприємцям. Проросійський сепаратизм не вважався в Криму чимось антидержавним, навпаки – виявом демократії і свободи слова. Всім на місцях належало не створювати перешкод для організацій Русского міра. Це звалося "не давати підстав для провокацій". Начальник головного управління виховної роботи Генштабу ЗС України якось було навіть прислав телеграму на ТРК ВМС "Бриз", якою, всупереч ліцензійним умовам, вимагав вести половину часу мовлення російською мовою та щоденно і спільно з російськими журналістами готувати спеціальні передачі для Чорноморського флоту РФ. В той же час, всякий почин з боку українських військових завжди мусив чекати на "політичне рішення", команду з Києва. Таким чином, наших вояків позбавляли будь якої ініціативи на місцях. Якщо ж такої команди не надходило, вони мали сидіти і не ворушитися. ВМС України було заборонено вести контроль за діями російського флоту в Криму. За ініціативу, яка була не узгоджена з Києвом і Москвою, суворо карали.
Якось вирішив було командувач ВМС адмірал Ігор Тенюх, попри позицію ЧФ РФ, встановити у Севастополі пам’ятник гетьману Сагайдачному, а до 90-річчя підняття українських прапорів на Чорноморському флоті у 1918 році встановити на Графській пристані пам’ятну дошку. Пам’ятник, щоправда, встановили, а от дошку – витвір мистецтва – проросійські депутати міськради по-звірячому зірвали зі стіни і втопили у бухті.  З приводу тих подій військова прокуратура ВМС України відкрила кілька карних справ. Але не проти тих, хто зривав дошку - проти командувача ВМС "за перевищення повноважень". За проукраїнські позиції, за членство у Спілці офіцерів України, чи "Просвіті" офіцерів звинувачували в націоналізмі, обмежували кар’єрний ріст і просування по службі, усували з посад і відправляли в запас. Така ситуація на українському флоті почала формуватися відразу після завершення розподілу Чорноморського флоту і зміни командування флотом. З року в рік йшло приниження власного флоту і вихваляння флоту російського – його історії, традицій, "вікового слов'янського братства". "Головним у Севастополі був, є і буде Чорноморський флот" – не раз заявляв з екрана телевізора і на нарадах голова Севастопольської держадміністрації В. Яцуба. Власних військових традицій і героїв боротьби за волю свого народу цуралися, з бойової підготовки вимивалася національна складова. У ВМС України, як і в інших силових структурах, героїв позичали у сусідів, на поразках вчились перемагати. Проголошували євроатлантичний курс, а на всіх практичних навчаннях вчилися воювати з ворогом у спілці з "братським" російським флотом, а отже, і очікуваним супротивником була сторона, до спілки з якою, нібито, прагнули. Отак, подвійними стандартами, українська влада сама закладала у свідомість українських вояків  подвійну мораль, яка у подальшому стала підгрунтям зради. Від військових моряків України більше вимагали дружити з російським флотом, аніж зміцнювати власну бойову готовність. Доходило до цілковитого абсурду, коли міністрами оборони Гриценком, Єхануровим, Єжелем, Саламатіним і Лєбєдєвим проголошувалося, що гарантом безпеки нашого флоту виступає флот "братньої Росії" та, що "Україна ніколи воювати не буде". На службу обороноздатності поставили "братство флотів", бойову готовність замінила дружба. Флотська служба перетворилася на гарну, приємну і без особливих клопотів роботу. Ситуація постійної зміни курсу державного поступу, безвідповідальних реформ в умовах, коли гарантії безпеки покладалися не на власні Збройні Сили, а на сусіда, коли влада втрачала інстинкт самозбереження, роздвоювало свідомість захисників Вітчизни. Ідеологія "братства двох флотів" позбавляла їх національного ґрунту, а постійне стримування у рішеннях виховувало в офіцерському середовищі звичку до інфантилізму, службової безвідповідальності, яка у часі військової агресії і загрози життю деморалізувала їх свідомість, дії і вчинки. Відбувалася прихована морально-психологічна інтоксикація духовної складової захисників Батьківщини.
     
Васілій Субботін. "Они боялись не немцев, а …отдать какой-нибудь приказ самостоятельно, без приказа сверху. Никто не осмелился взять на себя ответственность и организовать на каком-нибудь рубеже оборону. Просто отступал. …. Никакой приказ, если он и был, ни до кого не доходил. А самостоятельно, без приказа, командиры боялись хоть что-то сделать. И миллионы солдат отступали без боя".

Вражаючі паралелі 2014 року з роком 1941-м! В 2014 році ніхто з українських військових теж не боявся російських "зелених ввічливих чоловічків", не боявся донських чи кубанських казаков, перемішаних з місцевими сепаратистами. Більше, ніж втратити Батьківщину, боялися підняти руку на "братів по зброї" – офіційно проголошених гарантів їх безпеки. Хоч наказ застосувати зброю при спробі захоплення кораблів чи військових частин був, на нього не звертали уваги, вимагали якихось додаткових. Так ніхто і не осмілився взяти на себе оборону Кримського півострова чи підняти сигнал "Помираю, але не здаюся!". І це мало під собою цілий ряд причин. До 2014 року процес військової підготовки командного складу Збройних Сил України в Криму сягнув такої межі, коли офіцери боялися проявляти ініціативу та брати на себе відповідальність більше, аніж втратити Батьківщину. У часі загрози їх командирську волю і офіцерську честь підпорядкував інстинкт самозбереження і матеріальної вигоди та заохотив до зради, яка вже їм виглядала продовженням ілюзорного братства "слов’янських народів і флотів". У "Положенні про корабельну службу" була старанно обійдена можливість захоплення і блокади кораблів чужинцями (а вони з неприхованою неприязню стояли поруч у власних бухтах), збройна оборона передбачалася лише у відкритому морі чи іноземних портах, а спуск свого прапора і здача кораблів без бою у власній бухті не визначалися військовим злочином. Саме через відсутність національної основи і духовності, спуск з щогл власних флотських прапорів і підняття замість них російських протесту в українських моряків вже не викликав, а про збройний опір годі було думати, бо їх атрофована свідомість спокійно сприймала проголошення національних кольорів "бандерофашистською символікою".
Тривале виховання рабської психології, психології не самостійного воїна-захисника свого народу, а другорядного військового, залежного не від закону, а від програм політичних партій і місцевих вельмож, проявило свої руйнівні результати. Саме тому і у міністерстві оборони України, і у військах байдуже реагували на відверті і неприховані намагання російської новітньої еліти відродити спочилу в бозі імперію, найперше, за рахунок України. А відновлення імперії – то свята для Росії річ. Я і мої колеги, котрі пройшли горнило розподілу флоту, знали це, тому нас першими відправили в запас і відставку, бо ми не сприймали російського впливу і протистояли ідеологічному натиску, вміли відділити правду від вимислів, лжі і облуди. Лінія ідеологічного протиборства, лінія фронту пройшла не землею, а через флотські душі і серця, у вимірі морально-психологічному. У кожного став свій фронт, особистий вибір: боротися чи зрадити народу, державі, країні…
Ми йшли до Європи, до європейських стандартів через ідеологію "слов'янського братства" і "братів по зброї", а прийшли до анексії і окупації власної землі, до захоплення "братами по зброї" бойового ядра нашого флоту. Це сталося тому, що постійно ігнорували застереження древніх римлян: "небезпечно користуватися привілеями римського громадянина і одночасно дружити з варварами".

  3

Президент Російської Федерації Володимир Путін заявляв з екранів телевізора, на різних зустрічах в Європі, що в Криму російських військ немає, що там лише "кримська самооборона" борониться від київської "хунти" і Майдану. Він, мовляв, до кримських подій стосунку не має. В Європі схилялися до думки вірити йому.
Так сталося, що моя дружина, на запрошення своєї подружки юності, лікарки за професією, ще до анексії Криму поїхала на профілактичне обстеження до її клініки в Краснодар, на Кубань. Поїхала, коли в Севастополі було ще мирно і більш-менш спокійно. Настав час повертатися, і тут виявилося, що  рейси автобусів скасовані, переправа через Керченську протоку закрита. Я зателефонував їй, щоб залишалася там, бо переправитися на кримський берег вже не було чим, оскільки українські прикордонники закрили Керченський порт, рейси автобусів через Керченську протоку були скасовані, а ситуація у Севастополі стала напруженою.
Переправу прикордонники закрили, щойно пором Керченського порту доправив з кубанського берега першу незадекларовану російську бронетехніку зі спецназом, який, проігнорувавши українських прикордонників, нахабно вийшов на кримський берег. У відповідь на відвертий бандитизм українські прикордонники закрили порт. Закрити закрили, але ненадовго, бо ж яка там сила у прикордонників? Два десятка чоловік, з яких половина жінки. Як стемніло, до порту прибув загін морської піхоти Чорноморського флоту, захопив Керченський порт, грубо видворивши звідти працівників української митниці та самих прикордонників. Порт було знову відкрито, рух поромів через протоку поновлено.
У той же час український батальйон морської піхоти почали пікетувати кілька десятків місцевих і прибулих раніше з Кубані козаків, виставивши їм вимогу скласти зброю. Тут українські чорноберетники стали розмірковувати, що у них немає розпоряджень боронити Крим, немає ніяких наказів, а у банді, що закрила їм ворота і блокує виїзд в місто, вгледіли не терористів, а "сусідів" з сусіднього під'їзду – як з ними воювати? Тим часом, під ці їхні роздуми, росіяни швиденько прибрали Керченський порт і саме місто Керч до своїх рук. І ніхто їм в цьому не перешкоджав.
Через добу відновили рейси автобусів Краснодар-Севастополь. Дружина взяла квиток і виїхала додому. Її автобус на трасі Краснодар – Слов’янськ – Темрюк – порт Кавказ їхав у суцільній колоні військової техніки, яку тягнули до переправи. За словами дружини, завантажені військовими «Урали» тягнули різні гармати, на трейлерах везли самохідні гармати і танки, їхали системи залпового вогню і інша забрезентована техніка.
В порту Кавказ перед посадкою на пором стояв натовп кубанських козаків, які сміючись казали, що їдуть в Крим "у гості", захищати своїх, православних, від "нациків і фашистів". І готували їх для цього вже давненько: кожна станиця непомильно знала, де знаходяться "нацики" і кого має від них захищати. Майже з кожної станиці виряджалися козачі сотні "захищати" Крим. Козачки плакали, намагалися не пускати своїх чоловіків до Криму, мовляв, які з них козаки? А їм у відповідь показували списки записів у козацтво ще шкільних часів. Значить козаки. Маршрутний автобус "Старотитарівська – Темрюк", заповнений кубанськими козаками, правився на Крим, оминувши сам Темрюк. Поряд кубанська козачка-продавчиня магазину лаялася, що в Керчі відключили українські телеканали, які вона любила дивитися на кубанській стороні.
На кримському березі стояла група озброєних і екіпірованих для бою російських вояків, без будь-яких відзнак. Кучкувалися, палили цигарки. Більшість з них були представниками сибірських народів. Кілька севастопольських жінок накинулося на них:
- Ви чого сюди прийшли, що тут робите? Що вам тут треба, хто вас сюди звав?
- Ми прішлі вас защіщать от бєндєровцев і фашістов. Кієвская хунта іх в Крім пріслала, - відказав один.
Другий, бурят, додав:
- Ми прішлі защіщать православних в Кріму.
- А ви самі православні? Нас не треба захищати, нам ніхто, крім вас, не загрожує, і ми вас не звали. Забирайтесь на свій берег!
У відповідь зависла мовчанка, затим жінкам порекомендували менше патякати, закрити рота. Вони, мовляв, мають наказ "защіщать". Тим часом,  бронетехніка, артилерія, танки, вантажні автомобілі "визволителів" вивантажувалися з поромів і, натужно ревучи двигунами, виповзали на кримські дороги. І так щодня протягом березня місяця…
(Продовження повісті читайте у наступному числі)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 20.12.2019 > Тема ""Білі плями" історії"