Версiя для друку Обговорити в форумi

«Здравствуй, древняя Русь! Я твой нервный брат».
(«Рожденный в СССР» Юрій Шевчук)

В середині вересня цього року в Криму відбувся симпозіум «Кримська Еллада: грецька спадщина Тавриди», в якому взяла участь делегація з Греції. Відтак, симпозіум отримав статус міжнародного. А до всього з прикметником «міжнародний» в підсанкційному Криму ставляться з особливим пієтетом. Напоказ, ініціатором симпозіуму, запрошуючою стороною була створена в 2014 році громадська організація «Національно-культурна автономія греків Криму «Таврида», очолювана бізнесменом, депутатом кримського «парламенту від Единой России» Іваном Шонусом. Не торкаючись тут правових аспектів, а саме, наскільки легітимним було перебування в Криму грецьких гостей з огляду на те, що ані на Чонгарі, ні на Каланчаку, ні на Чаплинці нічого не знають про те, яким робом вони потрапили на півострів, не торкаючись складу самої делегації, звернімо увагу на те, задля чого те шоу призначалося. І тут, як не крути, а найбільш поміченим ЗМІ результатом симпозіуму була пропозиція пана Шонуса додати до сьогоднішньої назви півострова його ще античне ім’я Таврида.
З огляду на те, що очільники сьогоднішньої кримської влади пропозицію пана Івана не підтримали, більше того, досить різко заперечили проти повзучого перейменування півострова, маємо розуміти, що ініціатива того проекту виходила аж ніяк не від них.
 – Так і казали ж, що не від них, а від пана Шонуса, а чи від очолюваної ним організації, - зауважить мій читач.
Формально, воно може й так, але – погодьтеся – важко уявити, щоб малопомітна громадська структура, про яку ще п’ять років тому ніхто й не чув, «потягнула» організацію міжнародного симпозіуму та ще й в умовах санкцій.
Зате ідею другої назви для півострова підтримав віце-прем'єр кримського уряду, постпред при президентові Московії Георгій Мурадов. Тепер мій читач відчуває, звідки вітер віє?
Владу Кремля небезпідставно хвилює статус Криму. Сьогодні півострів, навіть самою своєю назвою, прив’язаний до корінного народу, до кримців. А отже, згідно законів – як прадавніх, звичаєвих, так і сучасних, міжнародних, формально саме вони мають найбільше право вирішувати його долю. В Кремлі добре те розуміють. Саме тому, зайшовши в Крим, намагалися перетягнути кримців на свій бік, зокрема, запрошуючи членів Меджлісу в структури новостворюваної кишенькової влади.
Деякі записні патріоти в Україні, не надто розуміючи кримські реалії, і досі не можуть вибачити кримцям того, що хтось з Меджлісу, хай і коротко, побував в тому уряді. Хтось, правда, зайшов надовго і, показово обласканий, запопадливо служить Новій Гавані досі. Але для того, щоб кидати іншим звинувачення у зраді чи холуйстві, треба перш самим навчитися не кидати на ласку ворога те й тих, що вважаємо своїми, та не заводити до власного парламенту п’яту колону.
Як би там не було, Кремлю так і не вдалося поладити з впертими кримцями – ні в 2014-му, ні пізніше. Меджліс не визнав законність анексії, тож, навіть затягнувши поцупленого ровера да свого двору, кататися на ньому виходить лише в межах того двору. Не дивно, відтак, що великою мірою саме на кримців впала немилість Москви: викрадення, вбивства, арешти, судилища, переслідування за ознаками віросповідання…
Але то – емоції. Не так з проектом «Таврида». Не знаю, як кому, але мені тут ввижається прагматична, добре відпрацьована технологія, мета якої - відділити у людській свідомості Крим від єдиної нації, яка сформувалася на його теренах. Звідси і розмови про міфічний «народ Криму», і спроби представляти корінними інші етнічні групи, що мешкають на півострові, зокрема, греків.
– Чекайте, – скаже мій читач, – ви це серйозно? Справді вважаєте, що якесь там перейменування може щось змінити?
– Ще й як серйозно, любий читачу. На підтвердження – коротенька, але дуже повчальна історія. Так, від XI до початку XVII сторіччя, світ знав лише про одну державу на ймення Русь (в грецькому трактуванні: Росія, в латинському: Русія), а саме, - з центром у Київі. Це зафіксовано в численних літописах та хроніках, як вітчизняних, руських, так і іноземних. Ба! – навіть після зруйнування давньоруської держави на початку XIII сторіччя ми й далі можемо бачити, зокрема, в польських державних актах, що назва Русь стосується саме земель Київщини, Чернігівщини, Черкащини, частини Білорусі, Поділля, Волині та Прикарпаття. Натомість, держава з центром у Москві була відома Европі й не лише під іменем Великого князівства Московського, а від часів Івана Грозного – як Московське царство.
Недалекоглядна, амбіційна політика Богдана Хмельницького, який замість відштовхуватись від витоків, від Русі, зігнорував принцип нерозривності державотворення, будував замкнуту на своїй особі козацьку державу, а до того ще й угода про військову спілку з Московією, укладена ним 1654 року, дали в подальшому підставу московійському цареві Петру I Романову перетягти на себе не лише назву нашої давньої держави – зватися Росією, руськими, видавати нашу давню історію за свою, а набагато більше – підставу всім подальшим поколінням московитів вважати нашу землю своєю.
Чи треба казати, що сьогодні у президента Московії, на відміну від президента Росії, було б значно менше аргументів для обгрунтування своїх захаланних інтересів щодо наших теренів. А так, для всього світу вони - Росія, а ми – чи то Україна, чи Окраїна, яка невідомо як затесалася на давні, історичні землі Росії. Адже мало хто в сучасному світі (не всі ж історики та вчені) пам’ятає, як десь там в темному середньовіччі Московія, під оглушливе мовчання, а десь і за холуйського вислужування підгорнутих під її державне крило хохлів – всіх тих незліченних прокоповичів, безбородьок, кочубеїв – перелицювалася на Росію. Мало хто згадає тепер, як ландкарти з новопоцупленим ім’ям поширювалися в Европі, дарувалися послам европейських держав, адміралтействам, шкіперам.
Минув час і світ, проковтнувши олжу, сприймає її тепер… якщо й не правдою, то варіантом буття, з яким треба рахуватися. Що з того витікає? А ось що: допоки не надумаємося повернути своєму краю, собі своє істинне ім’я – Русі, русичів, доти загроза бути загарбаними і перетравленими самозванцями дамокловим мечем нависатиме над поколіннями наших внуків і правнуків.
Ось така вага «простого» перейменування. Насправді ж, йдеться про підміну понять – найнищівнішу зброю інформаційної війни. На жаль, усвідомлення її нищівності, схоже, немає й досі. Навіть у владі, не кажучи вже про широкі верстви суспільства. Так, розумна, далекоглядна влада пішла б назустріч кримцям, змінивши статус Криму в українській Конституції на національно- територіальну автономію, що ще більше прихилило б їх до України, об’єкттвно збільшило б можливості впливу на загарбника з боку міжнародних організацій. Але ж – де там! – п’ятий президент відбувся одними лише гарячими обіцянками, лише поводив кримців за носа упродовж двох років. На спробу перейменування Криму наша влада, віддамо їй належне, відреагувала вустами постійного представника президента в АРК пана Антона Кориневича, який заявив, що будь-яка спроба зміни назви Криму є неправомірною з боку окупаційної влади. От тільки заяву ту було оприлюднено, сказати б, неспішно: лише на десятий день.
Цього разу проект «Таврида», за визнанням пана Мурадова, не пройшов. «Це не тема завтрашнього дня, - заявив він, - бо суспільство не готове». Та чи все на цьому зупиниться? Оце вже навряд. Неоголошена війна, попри ткане мереживо слів про мир, попри відведеня чи розведення військ, продовжується, навіть коли мовчать гармати – на рівні «тавридних» проектів, на рівні інформаційних вовчих ям, на рівні дипломатичних ходів конем – і Крим в ній не остання і не найбільша ставка.
Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2019 > Тема "Резонанс"