Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Початок у попередньому числі)

Розділ I, частина 1

Вечірнє небо Севастополя накрила велика, гомінлива, чорна вороняча зграя. Летіло і кружляло їх над містом багато: сотні. І число їх все збільшувалося. Якось раніше у цю пору я не помічав такого нашестя цих птахів до Севастополя, тому разом з їх галасом в душу закрадалася тривога і неспокій. Раніше весною лише великі зграї шпаків хмарами носилися і осідали на дачні ділянки, на акації і платани. Та то були веселі передвісники весни і літа. А зараз звідкілясь взялася величезна зграя чорних воронів. Вони нахабно кружляли понад вікнами верхніх поверхів, немов заглядали, що відбувається у квартирах, гучно і зле каркали, сідали і злітали з гілок найвищих дерев на вулицях, та гронами повисли на дахах будинків, галасуючи і б’ючись між собою. Як стемніло, чорні птахи знялися і подалися до моря, десь в напрямку Козачої бухти і мису Фіолент. Та галаслива чорна, пташина хмара мовби кликала, прирікала якусь велику біду для мене і для України. Спало на думку прислів’я: "Доле моя, доленько, вийди із води. Захисти мене, доленько, від біди". Не захистила, не почула і покинула нас доленька… З води, з моря вийшла на кримський берег велика біда і зграєю залізних круків подалася вглиб Кримського півострова…
Севастополь ще спав. Надворі лише сіріло, день тільки поборював ніч. Чорне вороння знову з’явилося в небі і зворотнім шляхом полетіло в напрямку Бахчисараю і Сімферополя. Мовби накликаний ними, великий десантний корабель "Ніколай Фільченков" російського Чорноморського флоту висаджував в бухті Козачій бойові машини "Тигр" з озброєним і екіпірованим до бою десантом на борту. Прибув він з Кавказу, де, як передав прес-центр ЧФ, забезпечував охорону зимової Олімпіади в Сочі. Спецпризначенців, які й далі мали б стояти там на сторожі безпеки, чомусь кораблем доправили в Севастополь. Десятки бронемашин квапливо виходили з твіндека корабля і роз’їжджалися вулицями ще сплячого міста, займали життєво важливі його структури і шляхові розв’язки. Розвантажувалися з корабля і роз’їжджалися вулицями тихо, без звичного для військових шуму, брязкоту металу і команд, крадучись чужими дорогами вглиб ще сплячого Севастополя і далі на півострів. Захопивши сонний Севастополь броньована зграя направилася до Сімферополя і далі до Перекопу.
Сонце вже піднялося над горизонтом. Виглянувши з балкона, я побачив як броньований "Тигр", що котився серединою моєї вулиці, зупинився біля будинку. Таких машин у Збройних Силах України ніколи не було. Це виключно російська бронетехніка. На передньому сидінні, вальяжно розвалившись, виставивши назовні ручний кулемет, шкірив зуби бородатий чеченець. Тикав в мене дулом кулемета, мовляв, не висовуйся. Позаду нього сиділи ще кілька неголених військових, озброєних автоматами. Наспіх замазаний фарбою, на борту бронемашини пробглядав російський військовий номерний знак. Самі прибульці були одягнуті в зелену польову десантну форму одягу, без будь яких знаків розрізнення, лише малюнок камуфляжних костюмів та темніші плями з під зрізаних емблем видавали їх належність до збройних сил Росії. Військовослужбовці без ознак своїх Збройних Сил, це воїни без честі, без гідності, це терористичні збройні формування, які за всіма законами підлягають ліквідації. Середньовічні пірати і ті мали свій прапор і відзнаки. А тут, як тисячу років тому, суне якась невідома орда з розкосими очима, неголена, суне в камуфляжах і бронежилетах, з танками, гарматами і бронетехнікою… Що я, один-однісінький пенсіонер, можу вдіяти проти них зі свого балкону?
Тривожно. Мене, як колишнього військового, гнітила безпорадність. Ранок був поохмурий, ще не розсіявся високий туман. З моря затягувало на дощ. Було не до сну, я стояв, дивився і розмірковував. Мені, відставному офіцеру, який служив у ВМС України з першого дня їх створення і пережив весь період розподілу Чорноморського флоту та боротьби за національний флот України, не треба було доводити і переконувати мене в тому, що ці, невідомі, до зубів озброєні люди несуть нам щастя і добробут. Я добре знав, що це не брати, що йдуть вони не на спільні флотські навчання. В пам’яті виринула згадка про Тузлу, От тепер маємо таку халепу в Севастополі. Мовчки стиснув кулаки – Це війна? Я два десятиліття жив на грані війни і миру, на вістрі гібридної війни і ідеологічного протиборства, у атмосфері протистояння флотів і відчував, що то не друзі викочувалися на бронемашинах з нутра десантного корабля. Я знав підлі методи "батьків" флотської проблеми. Ми протистояли їм з першого дня створення ВМС України. Технологію неоголошеної війни проти України ми описали ще в середині 1990-х, але зараз все було значно складніше, зараз, направду, запахло воєнним димом. На Тузлі ми були твердими і непоступливими, відчували себе впевнено на своїй землі і були готові її захищати, тому росіяни вимушені були свою акцію згорнути. А зараз огортала безпорадність від передчуття великої біди і втрати Батьківщини, рідного дому, всього того, чому служив, що будував, чому присвятив своє свідоме життя. Та й чим я, ветеран, міг особисто зарадити, за відсутності будь-якої організації опору української сторони? Я знав, що днем раніше до Севастополя прибула делегація депутатів Державної Думи Російської Федерації – цілий депутатський десант цих самих борців за російський флот в Україні і лідерів руху "Крим-Севастополь-Росія". Серед них були лідер фракції партії "Справедлива Росія" Сергій Міронов, заступник голови Держдуми Володимир Жириновський, голова комітету по власності Сергій Гаврілов, депутати Костянтин Затулін, Микола Валуєв, Валентина Тєрєшкова, Анатолій Калашніков, Анатолій Локоть. Вони з’явилися в Севастопол без будь-яких попередніх узгоджень з українською стороною, немов господарі, і відразу з’явилися на майдані Нахімова, на антиукраїнському мітингу. Такі мітинги відбувалися на тому майдані не вперше. Ось лише кілька дат:

1917 рік, грудень. "Нагнетанию классовой ненависти способствовали находившиеся в Севастополе кронштадтцы, упрекавшие черноморцев в недостаточной революционности, и ставившие им в пример собственные "заслуги". … Решающий сигнал был дан, однако, из Петро¬града, отозвавшись в Севастополе самым жутким образом".
 (А.Г. Зарубин. Севастопольская трагедия. 2010).

 "Когда я уезжал из ЦК в Севастополь покойный Я.М. Свердлов говорил мне: "На юге же, особенно в Крыму, дела обстоят плохо. Там наблюдается полное засилие социал-соглашателей. А это особенно печально, если принять во внимание значение Севастополя как военного порта. Ваша задача, - заявил Яков Михайлович, - превратить Севастополь в революционный базис Черноморского побережья. Севастополь должен стать Кронштадтом юга".
(Ю. Гавен. Октябрь в Крыму.1933).

 Слідом за групою Гавена третього листопада до Севастополя з Балтики направляється чергова група з 25 балтійських "революційних" матросів, а 15 листопада - група балтійців з 20 чоловік під керівництвом А.П. Шерстобітова (М. Мамчак. Чорноморський флот. Курсом до України. 2013).

Що змінилося за минулі часи? ЦК лише змінився на адміністрацію президента Росії, класова ненависть змінилася на національну, відкриту ненависть до Української держави, а завдання залишилися тими ж. У 1917 році ця ненависть була захована у класову і прикрита пролетарським братерством, у нинішні часи – слов’янським братерством і братством по зброї. Як і у 1917 році, так і в 2014 році "решающий сигнал" був даний з російської столиці.
З прибуттям московських депутатів на всіх в'їздах до Севастополя з’явилися протитанкові "їжаки" і блокпости з "самообороною", міліцією і бронетехнікою морської піхоти Чорноморського флоту. Ситуація в місті почала вже не те, що загострюватися, а ставати вибухонебезпечною. Мешканці міста, особливо старше покоління, почали втрачати орієнтацію – громадську і політичну. З Москви побачили загрозу Севастополю з боку Правого сектора і Майдану, і зараз тут, в українському місті, під керівництвом прийшлих борців з фашизмом і місцевої влади взялися організовувати боротьбу українців з Україною. Під їх гасла колони російської бронетехніки і групу московських гостей супроводжують вулицями міста автомобілі української ДАІ.
У листопаді 2013 року на одному з перших проросійських мітингів прозвучав заклик до Путіна ввести російські війська в Крим. І ніякої реакції з боку держави: автор того звернення продовжував виступати з трибун одного мітингу за іншим. Затим, на черговому мітингу голова "Русского блока" Севастополя Геннадій Басов оголосив про формування "севастопольської самооборони" від "бандерофашистів". За його словами, записуватися в загони міг кожен, хто здатний залишити сім'ю і ризикувати своїм здоров'ям. Басова у січні 2014 року активно підтримав голова міської державної адміністрації Володимир Яцуба і за його пропозицією біля адміністрації почали записувати у "самооборону" всіх бажаючих погріти руки, всіх, хто побачив себе вже новою владою. Яцуба став патроном тієї самооборони. Історія Севастополя виписала коло на 97 років і почала повторюватися майже достеменно: один з головних керівників кривавого розбою в Севастополі 23-24 лютого 1918 року теж носив прізвище Басов. У ситуації 2014 року матросів 1917 року представляли «козаки» "самооборони": до обіду військовослужбовці Чорноморського флоту служили матросами, а після обіду вони ж перевдягалися в козаків "самооборони" Севастополя і вже строєм бігли пікетувати і блокувати українські військові частини. Ось таким був театр абсурду, бо у організаторів анексії Криму не вистачало протестного місцевого населення.
 
1917 рік, грудень. "Любой люмпен или откровенный бандит мог свободно предаваться бесчинствам, надев матросскую форму. Своими злодеяниями "прославился" отряд одного из таких "моряков" — С. Шмакова, от которого немало претер¬пели и сами коммунисты, с трудом его разоружившие" (Гавен Ю. Конструирование временного ЦИКа Советов. Симферополь, 1933).

"… матросы, вкупе с городскими маргиналами, порой име¬новали себя "большевиками", …пред¬ставляют собою разнузданную чернь, дикую, невежественную, прес¬тупную толпу, служащую слепым орудием в руках аферистов от ре¬волюции. Матросам было все равно, кого и что им громить и ист¬реблять "во имя революции", достаточно было им только пальцем показать и повелеть: "сарынь на кичку!". *(Крымский вестник. — 1919, 15 февраля).
*Сарынь на кичку! – заклик ліквідувати когось під час повстання Степана Разіна.

ВМС України, в місцях дислокації в Криму, у ситуацію не втручалися. Телефоную в штаб:
- Невже не розумієте, що це захоплення Севастополя і Криму?
Відповідають, що вони поза політикою і втручатися у ситуацію не мають права.
- Чому дозволили російській бронетехніці заблокувати вулиці і блокпостами місто?
- Ми не маємо повноважень контролювати дії Чорноморського флоту, - чую у відповідь. - Це справа СБУ і МВС.
Це говорять захисники Вітчизни чи люди, перелякані Майданом і відповідальністю за протидію йому? Але ж моряки не протидіяли Майдану. Чому ж тоді чому допускали в свій гарнізон чужого господаря? Відповіді на те не було.
Провісниками Кримської весни 2014 року у Севастополі стали великі десантні кораблі Північного і Балтійського флоту ВМФ РФ: "Мінск", "Калінінград", "Олєнєгорский Горняк" і "Георгій Побєдоносєц". З цих кораблів було висаджено тисячі російських морських піхотинців, десантників і спецпризначенців ГРУ на бронетехніці. Протягом однієї лише ночі через Керченську переправу було перекинуто в Крим 60 танків збройних сил Росії. Разом з однотипними чорноморськими "Ніколай Фільченков" та "Новочеркаськ" вони послідовно один за одним доставляли в Севастополь і на учбовий полігон "Опук" російських спецпризначенців, десантників, бронетехніку, артилерію, системи залпового вогню, танки, спецтехніку зв’язку та транспорт. Окупація півострова йшла з Севастополя, Керчі, Гвардійського і полігону "Опук" на Керченському півострові. В останніх двох пунктах російські десантники, їх бойова техніка і запаси накопичувалися задовго до вторгнення.
Ось, що спало мені тоді на думку. На те, щоб, обійшовши весь європейський континент, дістатися з Сєвєроморська до Севастополя, великому десантному кораблю з десантом на борту, треба не менше трьох тижнів. З урахуванням передпохідної підготовки, рішення на перехід було ухвалене не пізніше середини грудня 2013 року – в часі, коли Янукович перебував при владі, почувався, при тому, цілком впевно, а про «київську хунту” і чути не було. Отже, Майдан, Правий сектор, "київська хунта", "переворот" і "бандерофашисти" тут зовсім ні до чого. Події Майдану були вдало – організаційно, інформаційно, ідеологічно – використані задля анексії Криму. Ці озброєні до зубів люди, представники "братського" народу, ці озлоблені на все українське московські депутати прийшли в Україну не росіян захищати. Вони прийшли ліквідувати тут Україну і не крилися в цьому. 23 лютого місцеві колаборанти і просто залякані люди спустили з міськдержадміністрації український державний прапор і підняли російський триколор. Слідом спустили українські прапори з будівель СБУ і МВС. У Сімферополі урядові будинки захоплені терористами, які прибули… з російського гарнізону, з Севастополя. Це була відповідь російських депутатів і керованих ними проросійських сил на звільнення будівлі Верховної ради АР Крим кримськими татарами. Це була помилка Меджлісу. Кримські татари протестували проти проведення антизаконної сесії Верховної ради АР Крим, витіснили від будівлі проросійських активістів і взяли контроль над будівлею. Вони не повинні були погоджуватися на її звільнення без передачі її охорони українським військовим і виходити з урядових будівель, але погодилися, бо демократичні і з доброю душею, повірили слову кримських депутатів і народних депутатів з Києва, своїм співгромадянам, котрі… їх ненавиділи і не приховували цього з часу повернення цього народу на свою Батьківщину. Чи могли звільнити захоплені будівлі і чи було кому? Могли і було кому. Могли підігнати кілька танків з Перевального, могли вдарити авіацією з Бельбеку. Але не підігнали і не вдарили, хоча генерал-майор Ігор Воронченко пропонував задіяти для цього танки з його бригади берегової оборони ВМС України. Та цю пропозицію кримський прем’єр, лідер кримської організації партії Регіонів, А. Могильов відкинув і сам не організував оборони півострова, бо Могильов не Куніцин. Він вдавав, що чекає політичного рішення аж доки його не викинули з кабінету. Дочекалися, допоки посеред ночі озброєні терористи не захопили урядові будівлі, а московські гості разом з терористами, яких на місці перетворили на "защітніков русского народа", силоміць не зібрали переляканих кримських депутатів з усієї округи. І тоді дочекалися політичного рішення, яке, нехтуючи всіма законами, міжнародними і українсько-російськими договорами і угодами, проголосило "незалежність" Криму і Севастополя від України. Вдивляючись у ці події, бачимо стару імперську російську логіку, за якою вгадується план Леніна – Троцького 1917 року з придушення української незалежності.

"19 и 21 марта 1918 г. провозглашается создание Таврической советской социалистической республики (ТССР, Республика Тавриды). Было заявлено о принадлежности Черноморского флота провозглашенной республике, избран ее руководящий орган – Совнарком (СНК) ТССР, который возглавил присланный из центра (Москви - М.М.) политработник – А. Слуцкий". (Гавен Ю. Конструирование временного ЦИКа Советов. Симферополь, 1933).

Наступного після початку висадки російських десантників дня на вулицях Севастополя з’явилися озброєні піші патрулі: йшли рядком троє військових, середній з ручним кулеметом наперевіс, по сторонах від нього – з автоматами на грудях. Йдуть посеред вулиці, лиця - в балаклавах, лише очі тільки визиркують з прорізів зеленої шмати. Мешканці міста прагнуть не потрапляти їм на очі і не перетинатися з ними на вулицях, обходять стороною. Новоявлені патрульні військових звань і емблем свого війська не мають. Ідуть відкрито як справжні терористи. Біля заблокованого сепаратистами і козаками штабу ВМС, його теж уже з усіх сторін патрулюють подібні патрулі, підійшов до одного з таких і зірвав з лиця тканину. Побачив лице з розкосими очима – бурят чи-то калмик – представник якогось сибірського народу.
- Що ви тут робите, хто ви такі і за яким правом ходите вулицями міста з бойовою зброєю?
- У нас пріказ защіщать вас от фашістов, в Украінє хунта пєрєворот сдєлала, - почув у відповідь.
Цей десантник відповідав мені скороговоркою, з великим акцентом і завчено, видно, тренувалися добре та довго.
- Де ви бачили тут фашистів?
- Оні єсть, Правий сектор тожє єсть. Счас убєжалі, спряталісь гдє-то, потому, что ми єсть.
Все знайоме. Подібне у нашій історії вже було, і було не раз. Тисячу років тому назад зі сходу в Україну увірвалася орда з такими ж розкосими очима. Тільки тоді вона прибула на конях і верблюдах, з луками і шаблями. Сьогодні з тих же країв та ж орда прибула до нас десантними кораблями з бронетехнікою, кулеметами, гарматами і системами залпового вогню. Під гаслами спільної віри і братства захоплювали колись і Запорізьку Січ. Так валили УНР. Так намагалися вкрасти Крим під час кризи навколо острова Тузла. Та, попри наші намагання засвоїти уроки історії, домогтися притомності владців, висновків в урядових кабінетах України не зробили. Там забули про Всеукраїнський референдум 1991 року і марили дружбою та братерством слов’янських народів.
Так просто втрачається державність. Напрочуд просто і швидко Україна втратила Севастополь і Крим. А ми так важко – протягом двох десятиліть – боролись за Україну в Криму, за національний флот в Чорному морі, а втратили їх за день. Хай будуть благословенні ті мої побратими, які вже відійшли у вічність і не бачать краху наших зусиль, нашої боротьби, не бачать цієї ганьби. Всього кількатисячна зарані оплачена юрба безбатченків-емігрантів вирішила долю майже трьох мільйонів мешканців Криму. Міліція і Служба безпеки України в ситуацію не втручалися. Для них це був "демократичний" вияв народу. Для них колабораціонізм і демократія зрівнялися в поняттях, бо вони вже давно поголовно стали колаборантами, перевертнями і зрадниками українського народу, від якого себе відрікали мовою, звичаями, традиціями, історичним минулим. Свобода і незалежність для них давно стали лайливими словами, бо свободу свою власну вони давно проміняли на російський рубль і триколор. Начальник УМВС в м. Севастополі Олександр Гончаров замість арешту заявив сепаратистам, що севастопольська міліція "…злочинні накази з Києва виконувати не буде" і у зміні прапора злочину не побачив. Отже, йде захоплення території України без оголошення війни, через зраду тих, хто мав би територіальну цілісність і безпеку України захищати навіть ціною свого життя. Після мітингу з будівель Севастопольської міської прокуратури, Служби безпеки України та управління МВС України спокійно і байдуже спустили Державні прапори України. Для цих силовиків запропоновані прибулими росіянами нові високі посади, значне підвищення грошового забезпечення і нові пільги переважили честь і гідність, людську і професіональну.
Масову зраду перетворювали на подвиг, у народі з цього приводу кажуть: "зрада на світі настала". Відносно України зрада "братського російського народу" українців настала відразу після оголошення її незалежності. Її, зраду, відразу закамуфлювали під "флотську проблему", під "демократичне волевиявлення кожного". До флотської проблеми легко і швидко прив’язали газову трубу, економіку і економічні відносини. Вийшла флотська політекономія, підкріплена гарматами головного калібру кораблів флоту та ще Придністровською проблемою. І заговорювали "віковічним братерством", "братством по зброї", єдиним народом, вірою та іншими слов’янофільськими обгортками. А в душі ненавиділи. А ми, серцем щирі і душею добрі, роззброювалися, трясучими руками, з постійною оглядкою на схід будували державу і постійно били по руках своїх моряків, мовляв, якби не ви зі своїм флотом, не було б у нас проблем з Росією!
– Очікуйте політичного рішення! Не смійте противитися діям братського флоту, – не раз грізно звучало зі столиці, вже навіть коли дружба з тим флотом для нормальних людей ставала задушливою. І образливою, бо нас постійно виставляли другим сортом. Ось так і будували українську державу: демократичною, миролюбною і… безсилою. Певно, першими у світі забезпечували свою оборону, роззброюючись без видимих причин і меж.
Колони окупаційної бронетехніки, заповнені десантом спецназу і морської піхоти, поповнені місцевою "самообороною", кубанськими і донськими козачками розтікалися кримськими дорогами, оминаючи кримськотатарські поселення, відзначали свій маршрут російськими триколорами над органами місцевої влади. Оточені військами татарські села ще тримали українські прапори. До них бояться заходити навіть чеченці. А десантні кораблі РФ щодня вивантажують і вивантажують закамуфльовані війська, транспортні літаки і бойові гелікоптери з російських аеродромів уже без ліку прямують в Качу, Гвардійське і Сімферополь. Для Криму ця ситуація теж не була новою. Якби ми вчились так як треба…
 
"Описание падения крымских городов носит характер совершенно однообразный: "К городу подходили военные суда…пушки наводились на центральную часть города. Матросы сходили отрядами на берег; …а затем, пополнив свои кадры темными, преступными элементами из местных жителей, организовывали большевицкую власть". (Деникин А.И. Очерки русской смуты – т.3. Белое движение и борьба Добровольческой армии. – М.: Айрис-пресс, 2006).

Антона Денікіна в сучасній Росії цінують, його урочисто перепоховали в Москві, його методи боротьби з "нєзалєжнікамі" вивчені, взяті до виконання і доповнені сучасними можливостями і технологіями. Дивлячись на рух через Севастополь колон російських військ і різноманітної бойової техніки стало ясно, чого так вперто росіяни домагалися вивести колись сформований нами батальйон морської піхоти ВМС України подалі від Севастополя та стоянок десантних кораблів. Ми це колись передбачали, бо за час доставки нашого батальйону до десантних кораблів в Севастополі чи Новоозерному його можна було десять разів по дорозі знищити, але після – ні, не заміни, а брутального усунення від посади командувача Володимира Безкоровайного і більшості офіцерів штабу ВМС – на суворе "Цить! Виконувати!" з Міноборони України, заперечень вже не було. Штаб ВМС свій батальйон вивів до Феодосії, а полк морської піхоти ЧФ у Севастополі тут же перетворився в бригаду з штатом військового часу. Чим ВМС могли перегородити дорогу російським колонам у Севастополі? А нічим: п’ять зламаних бронетранспортерів у штабі ВМС, як і академія, ліцей та навчальний центр, не були тією силою українського флоту, яка спроможна була стати на заваді озброєним до зубів окупантам. І це добре розуміли організатори анексії і діяли нахабно, знали, що протистояти їм тут нічим і нікому.
(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2019 > Тема ""Білі плями" історії"