"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2019 > Тема "Душі криниця"
#50 за 13.12.2019
ЛЮБОВ ГОЛОТА: М╤Й ГОЛОС ТИХНЕ У БЕЗМОВ’╥
Господиню сьогодн╕шньо╖ Поетично╖ Св╕тлиц╕ нема╓ сенсу представляти, оск╕льки ╖╖ ╕м’я, поза всяким сумн╕вом, добре в╕доме кожному, для кого укра╖нська мова не чужа, хто ма╓ укра╖нську душу, укра╖нський погляд на св╕т. До ц╕╓╖ доб╕рки, нещодавно оприлюднено╖ поетесою на сво╖й стор╕нц╕ ФБ, входять в╕рш╕ р╕зних рок╕в, р╕зних пер╕од╕в ╖╖ творчост╕. Та ╖х об’╓днують, неначе два крила, в╕д помах╕в яких у когось серце мл╕╓, кохання в╕чне ╕ щемлива ностальг╕я за юнню й тими, чия доля в╕дцв╕ла. Там ще цв╕те с╕мейник на в╕кн╕, стара криниця лл╓ живлющу воду й допоки ╓ те, голос мого роду не втоне у безмовному багн╕. В.Б.
"О ЯК МИ ЛЮБИЛИ..." На в╕трах вигорала у третьому сн╕ ╤ лет╕ла,як птиця,назустр╕ч мен╕ Твоя б╕ла сорочка,п╕дсинена в╕тром, У полинн╕м степу, у полинному св╕т╕, ╤ котилась трава, прибивалась до н╕г, ╤ чуж╕ голоси з перехресних дор╕г Все гукали мене голосами чужими, Й наче вихор, тв╕й голос Завис пом╕ж ними... Сухов╕й голос╕в закрутивсь над╕ мною: Перед нами стелись,наче дим над травою! Вклякла каменем я на толоц╕ полинн╕й. Та кривавляться сльози кр╕зь оч╕ кам╕нн╕, ╤ л╕та╓ сорочка: порожн╕ рукава Об╕ймають мене – вже кривав╕, кривав╕... 1983
*** Тут м╕сяць такий волоокий... До чого ж стол╕ття м╕лк╕! – М╕й кор╕нь,шорсткий ╕ глибокий, Прор╕с в половецьк╕м с╕дл╕. – Я тут. Я коня попасаю. Ти чу╓ш?! Прийди ╕ боли!... В╕щун ╕ г╕рк╕ молоча╖. Кривавник. Безсмертник. Полин... У серденьку л╕та ╕ року, У вус╕ нетоптаних трав "ШИРОКО У СВ╤Т╤ ШИРОК╤М” – Ковалик сво╓╖ почав... За те, що удвох в ц╕м стол╕тт╕, В ц╕м л╕т╕ ми вдвох не були – В╕джуряться трави ╕ кв╕ти, В╕дплачуть за нас цв╕ркуни... 1980
*** Туманний перон. Традиц╕йна "Слов'янка " звучить. ╤ зовс╕м не в такт погойдало блакитн╕ вагони... А втома така, що вже ╕ душа не болить, Й дощинка туману кремнисто торка╓ться скрон╕. А втома така, Що несила кр╕зь натовп пройти: Чийсь погляд ц╕кавий з розмаху шмагне по обличчю... Та протяг п╕дземний закрутить ╖╖ у метро – Цей протяг нестерпний, цей в╕тер холодний столичний... Яких же туман╕в, яких ╕ще треба дощ╕в, Щоб вмилась душа ╕ широко оч╕ розкрила, Щоби пролилась хоч ╓дина легенька сльоза Й "Прощанням слов'янки" над син╕м вагоном злет╕ла?! 1984
*** Глибок╕ ос╕нн╕ сл╕ди Дощами по в╕нця налито. П╕д знаком земл╕ ╕ води В минуле пливеш, мо╓ л╕то. В т╕м л╕т╕ на погук: "Любов!" Луна озивалась: "Любове!" ╤ кв╕тка цв╕ла покрай слова, ╤ к╕льчився погляд зелом... В╕длуння кв╕тучих щедрот, Наповнених св╕тлом зеленим – Словами обвуглений рот, Пасемце рум'янку у жмен╕... Ще тепла вишнева кора – Кле╖нка ╖╖ г╕ркувата, В╕дстоявши см╕х ╕ печаль, М╕й погляд в соб╕ запечата: Здивований ╕ молодий, Шукатиме нас в круговерт╕, В т╕м л╕т╕, де ми – ще безсмертн╕ П╕д знаком земл╕ ╕ води... 1984
*** Втекти ╕ забути. ╤ – жодного сну! Якщо й полонянка – то т╕льки самотност╕ й вол╕! Нехай по сл╕дах мо╖х вродять кущ╕ полину. Полин ╕ цикута нехай мо╓ серденько вволять... Якщо ╕ сп╕валось – то т╕льки з Дунаю п╕сень, Бо хто ж то пов╕рить,що можна сп╕вать ненад╕ю?! Якщо й задивлялась – то т╕льки над╕╖ в лице, Рукою побожно торкала правицю над╕╖... Над╕я ╕ знада, ╕ рад╕сть, ╕ ревн╕сть, ╕ кров – В досаду й нудьгу не зриму╓ нас втома чи зрада. Як вимерзнуть трави на свято ос╕нн╓ Покров, Платон╕вськ╕ числа в╕дкриють чар╕вну тр╕аду: Зр╕каюсь зр╕кань! Не ловлю чорним речивом зречень. Не шию сльозами, як ср╕блом, багряний рукав... Та т╕льки пече, вип╕ка мо╓ серденько втеча. Нав╕що ти серце – не втечу – на ймення назвав?! 1984
*** Дощить. Дощить... ╤ це уже – надовго. Холодний дощ вандру╓ у степи. Цей дощ як ти – уже сивоголовий. Дощ – за душею. За минулим – ти. Дощить. Дощить минуле безгол╕в'я - Кому тепер ця Троя Степова? Важке бажання як важке похм╕лля. Хто ж поверта╓ться в бажання ╕ слова? Чим пом'янем свого життя ру╖ни, Як замовлятимем потоптан╕ степи? ╤ де т╕ яблука, де т╕ солодк╕ вина?! Дощ – за душею. За минулим – ти... Я вже не вм╕ю – в р╕чку або в н╕чку. В дощ╕ холодн╕м втоплено м╕й д╕м. – Сховай мене у кар╕м чолов╕чку! – Я ск╕фську бабу прочитала в н╕м. 1999
*** Проживаю сво╖ в╕рш╕. Давн╕ сни перешиваю. В св╕т╕ кавових ╕люз╕й Дим солодких тютюн╕в. Хтось когось забув – я знаю. Хтось – простити не зум╕в. Розум ╓, а без горища. Човен повен, а без днища. ╤ сн╕ги ус╕ – тор╕шн╕- Ск╕льки ж зрубано ялин?! Тож нав╕що – многогр╕шн╕й – Р╕к новий ╕ ти – ╓дин? Все╓дин,звичайно ж – в лицях, Ти вершиш над серцем чин... Що святенницям насниться?! А в мо╖х бо снах ро╖ться Грай закоханих мужчин. В жовт╕м йду. П╕ски довкола. Кров погублених троянд. ╤ пустельно, тихо, голо Заверша Велике Коло К╕нь стриножений Троян. 2000
*** О, як ми кохались, як солодко й н╕жно любили, Як вихором дивним зд╕ймало, несло ╕ крутило Наш д╕м-невидимку, й тулилося т╕ло до т╕ла, ╤ серце до серця на протягах чорних л╕пило, ╤ падала в Бога на б╕л╕м висок╕м пороз╕ Двоглава ╕стота, що Богом не прощена й дос╕... О як ми любились, о як безпечально кохали Все те, що безжально одне у одного забрали: Цей подих нечутний, цей погляд невинний, Цю душу – небачену ╕ нед╕лиму, Це чисте св╕т╕ння над головою – Не видиме мною, не чуте тобою. По сьомому колу – чи в пекл╕, чи в неб╕, чи скраю – Проходить життя, ╕ у ньому тебе я не знаю, Дивлюся сл╕пими в сл╕п╕ ╕ оскл╕л╕ з╕ниц╕, Уривками подиху гр╕ю скорцюблену птицю – Стр╕лу принесла, як вел╕ли ╖й враз╕ – вороз╕, А я п╕дняла ╖╖, мертву, на давн╕м пороз╕ Скрипучо╖ хатки, яку берегла ╕ латала, В як╕й я так довго, так високо й гр╕шно л╕тала... ╤ страшно мен╕ ╕з порога ступить на дорогу – Непевна, веч╕рня, розб╕йницьк╕ оч╕ з-за рогу, Й боюся з порога вернутися знов у цю хату: Клопочешся ти – треба душу латати, До пекла лет╕ти, смоли позичати... О, як ми любили! 1998
*** Тихенько джолом╕я моя гра╓: Тр╕поче подих, лл╓ться, не стиха╓ Мелод╕я, що звалвся "для тебе", ╤ серце випруча╓ться з-п╕д ребер – Хоча б на мить, щоб дух перевести, Бо вже минувся час його-цв╕сти. Тихесенько ворожить джолом╕я ╤ раптом ц╕вка видува╓ зм╕я, Що впл╕вся в п╕сню… Як ╖╖ я виведу, Коли з соп╕лки випл╕всь ц╕лий виводок?! Душа, знетямившись, сама соб╕ не рада, Впритул уздр╕вши мертв╕ оч╕ гада. Страх розточився. Стихла джолом╕я, Я кров свою п╕знала в т╕л╕ зм╕я: У темн╕ крапл╕ бралася повол╕ Причинна кров, яка жадала вол╕, ╤ падала, як чорн╕ виноградини. Ставало прахом чорне т╕ло гадини... Химерний сонище! Приблудо ╕ полудо, З якого дерева ти вир╕зав цю дуду, ╤ кров зманив, ╕ дух загнав у не╖, Щоб я збулася гадини сво╓╖?! З грудей мо╖х ти вийняв, як гн╕здечко Чар╕вний б╕ль, що обвивав сердечко...
Люди зими ╕ л╕та
*** Був л╕тн╕й день. ╤ я була мала. ╤ в нас на вулиц╕ померла баба Варка, Що все життя в колгоспних куховарках Борщ╕ варила ╕ хл╕би пекла. Моя бабуня ╖й була кума. Вони удвох – колись ще – д╕вували, Укупочц╕ вдовино б╕дували, Одн╕ на двох колгоспн╕ гони гнали, А смерть, бач, Варку вибрала сама Нас та печаль в гостину привела. Мл╕в полудень, ╕ шлях курився парко. Я все чекала, що устане Варка, Гукне баб╕в Ликерку та Одарку Й мене спита: "Що робиш тут, мала?!" Баби прийшли без погуку, сам╕. Вив'язували з вузлик╕в цукерки. Й тремт╕ли пальц╕ в╕чно╖ Ликерки, Сльоза тремт╕ла баб╕ ув╕чу Й тремкий вогонь оплавлював св╕чу... Був л╕тн╕й день. ╤ я була мала Й мен╕ сказали стати за порогом, ╤ я дивилась, як сплива дорога, Як тремко тане сонячна ╕мла... Мен╕ хот╕лось плакати й сп╕вать, Бо щось в мен╕ так гостро забол╕ло, Уперше – до нестями – забол╕ло. В левад╕ зозулиця дн╕ л╕чила ╤ я збивалась на рахунку "п'ять"... ...То вперше св╕т заглянув мен╕ вв╕ч╕: Був л╕тн╕й день. См╕ялася трава, Сп╕вали й плакали висок╕ дерева ╤ хтось гукнув, що св╕т великий-в╕чний! А я – не в╕чна. Я ╕ще мала. 1978
СОЛОМ'ЯНА ВДОВА Оце гостюю – наче в небилиц╕: Кущ в╕ниччя, кущ тютюну, пасльон… Уволим волю древньо╖ кабиц╕ – Наситимо соломою вогонь. На три села вц╕л╕ла, рудобока, В╕дро по мод╕ носить набакир... З трьох с╕л новини носить ╖й сорока – Хова ╖х бабця в скриню, ув алькир, Щоб не занадились Аяйкало з Агакалом, Щоб той Патякало й на хвилю не прис╕в. Х╕ба сус╕ди – зайдуть,побалакають Й д╕док знаходився – отой, Кивайгол╕в. А Цур ╖м з Пеком, той д╕док-кропив'яний! Вдов╕╓ дал╕ бабця досхочу... Ось в╕зьме горщик, зв╕сно,що полив'яний, ╤ зварить нам веселого борщу! Кип╕тиме, а пот╕м – умл╕ватиме, З╕тхне кабиця – щелепи до вух! В╕н вискочить ╕ шасне поза хатами, Тепер не зловиш – солом'яний дух! В╕н шаламенний, дух отой солом'яний- Невидимий, невловний, молодий, Його дощисько в полудень полоха╓, Оп╕вноч╕ нагледить молодик, А в╕н сюди, у в╕нниччя, занадивсь, А в╕н з кабиц╕ виганя╓ дим, Такий солом'яний... ╤ до ладу й до ладу Стол╕тн╕й баб╕ д╕вувалось з ним! Оно – толочить латочку гороху, Розгойду╓ на шворц╕ рушники, ╤ щось ╖й скаже – наче ненароком ╤ заведе у стигл╕ вишняки Де стигл╕ вишн╕ доять молодиц╕, Де в╕н ввижався – та не раз, не два. Де ходить бабця – все чогось костричиться, Вже л╕т ╕з сто – солом'яна вдова... 1980
ЗАБУТА КРИНИЦЯ Сп╕ва╓ жайв╕р – небу й сонцю люб. Збирають трави шовком шите в╕но. Прийду сюди ╕ стану на кол╕на, Й рука сама погладить сивий зруб, ╤ тихий подих зата╖ться в грудях – Мовчить вода, не хоче говорить: ╥й кожен подих аж на дн╕ болить, ╥й серце тисне омертв╕ле груддя... Мовчить вода – осл╕пле джерело Б╕льмасто св╕тить невидющим зором, ╤ журавель у чорному спрозор╕ Волочить перетл╕ле в прах крило. ...У воду цю живо╖ б влить водиц╕, Щоб солов'ями тьохнула лоза, Щоб затремт╕ла й пролилась сльоза – Земл╕ сльоза,що вмерла в ц╕й криниц╕. Мовчить криниця. Мовчечки пророчить Що нове явить св╕ту джерело, Яке у н╕й п╕д серцем зацв╕ло У мить оцю, вв╕бравши мо╖ оч╕... 1980
*** М╕й перший спогад: л╕то, вечор╕╓. Високу з╕рку птах наздоганя. ╤ пальц╕ – в грив╕ ╤ од страху – мл╕ю. А батько за узду веде коня. Я вже й не знаю – б╕лий к╕нь чи чорний. Не пам'ятаю – бачив хто чи н╕. А т╕льки шлях. ╤ з╕рка вечорова. ╤ ╖ду я на батьков╕м кон╕. Складне життя у вершника, ╖й-право, Галоп, алюр – ╕ степом, навмання! Зверта╓ш вл╕во, об'╖жджа╓ш вправо, Але при т╕м – не зрадь свого коня. Х╕ба й по тому, що прибудеш першим, Х╕ба й всього, що хтось наздоганя?! Впущу узду, в сво╖м с╕дл╕ померши – Мен╕ м╕й батько вибирав коня! 1982
ПОРТРЕТ У В╤КН╤ З С╤МЕЙНИКОМ ╤ цв╕в с╕мейник на в╕кн╕ – Така с╕льська, небалувана кв╕тка, Й просила бабця: Ви шануйтесь, д╕тки, Не дозоляйте в пустощах мен╕. ╤ я тод╕ стихала при в╕кн╕, При нашому с╕мейнику латат╕м, А бабця бралася в'язати чи латати – Перетужити лихо на п╕сн╕... Коли, було, б╕ду перегуде, Ус╕ сво╖ огуди-перегуди, З╕тхне, з╕тханням випроставши груди, ╤ тихо в казку поведе мене: Не дай-то, кажуть, плюнути на в╕кна, Там янголята, янголи живуть. Вноч╕ нам п╕ч ╕ хату стережуть, Вдень тихо сплять. У них крильцята з св╕тла… – Давайте, бабо, зловим янголя! Таке, маленьке, хоч з одним крилечком... ╤з волосини сплетемо вервечку – Нехай з╕ мною тр╕шки погуля! Всм╕ха╓ться бабуся, янгол св╕тла. Мале теля в солом╕ дибуля. – Ну хто, скажи ти, ловить янголя? Воно нивидимим живе на цьому св╕т╕… – Невидиме?! То, значить, – ╖х нема! То ви, навмисне, щоб я тут сид╕ла! Я з гр╕маком ╕ти на л╕д хот╕ла, А ви – як змалились, ще й ...дурите! Дарма... Примхливиця мала, пащекувата, Хилилась над с╕мейником, що цв╕в. ╥╖ сльоза, легенька ╕ оката, Топила янгола в одному з його сн╕в. Той янгол спурхував, С╕дав на вушко голки, Хитав гол╕вкою: Ну що це за дитя?! ...Цв╕те с╕мейник. ╤ сп╕ва╓ бабця – Сво╓ й мо╓ висп╕ву╓ життя: То посм╕ха╓ться, то тужне чоло хилить, То довгим поглядом прив╕ти мен╕ шле, То сяйво тихе мо╖х в╕кон хвилить – Кр╕зь ╖х сльозу н╕як не пропливе. 1982 Дн╕пропетровськ
*** М╕й голос тихне у безмов’╖ Ще мить – ╕ голосу нема. Вже загн╕здилася зима П╕д т╕нями брат╕в безкровних. Вони пливуть самотиною В еф╕рах горн╕х, там де слова Чи звуку – й р╕сочки не чуть ╤ розб╕гаються як ртуть Важенн╕ схлипи – наш╕ мови. ╤ тиш╕, й самоти обнови ╤з крил сн╕гами опадуть.
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2019 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21810
|