Коли йдеться про прийомні сім'ї чи дитячі будинки сімейного типу, тут читацькі емоції тяжіють до двох крайніх полюсів: хтось готовий бачити в батьках-вихователях героїв, але більшість (бо сьогодні більшість людей стала практичною) починає підраховувати, що батьки з цього мають. І зрештою дораховуються до того, що це не вони дітей, а їх діти тримають на світі, і житлом забезпечуючи, і грошима, та ще й виконують всю домашню роботу. Ну, а невдячні батьки, зовсім запанівши, знущаються над своїми годувальниками, експлуатують дітей та ще й - прости, Господи! - сексуально розбещують. І починаєш думати: кого ж у нас більше - нормальних людей чи збоченців з садистськими нахилами, що цілять своїм жалом в кожну незахищену квіточку? І ще думається: а чому б отим бездоганним суддям, що так ревно постають на захист інтересів дитини, відстоюючи їх перед прийомними батьками, не взяти собі в дім хоча б по одному малюку та й не показати - яким воно має бути насправді - виховання дитини в прийомній сім'ї (звичайно ж, маються на увазі не просто читачі, а посадові особи, від яких багато що залежить в цій справі). Але поки що наслідувати приклад Лілеї Маляр в Криму нікому, хоча чимало тут і заможних сімей, і бездітних. Та й любителі легких грошей чомусь не поспішають качати цю "золоту жилу". Ще кілька років тому Лілея й сама гадки не мала, що пошле їй Господь діток (інакше це вона не називає). А дітки ці вже чимало горя встигли зазнати: мати сиділа у в'язниці (разом з братами вбили сусідку-бабусю, аби поживитися нехитрим скарбом. Але бабуся "тимчасово" ожила і звернулася до міліції). Власна бабуся хлопців - алкоголічка теж їх не шанувала - вигнала геть з дому. Період самостійного життя залишив по собі остаточно спотворений світогляд, зруйновану психіку, вкрите глибокими незагойними ранами тіло. А для старшенького, 10-річного Роми, ще й 3 роки без навчання в школі, і замість цього - досвід заробляти на хліб таким шляхом, що про те краще і не згадувати. Одного разу обірвані, брудні, голодні хлопчики мостилися на ніч у водопровідній ямі і дуже зніяковіли, коли Лілея запросила їх до хати. Тоді вона ще й гадки не мала ні про прийомні сім'ї, ні про те, що ці діти згодом стануть для неї рідними. Бажання було лише одне - повернути їм якнайшвидше людську подобу. Тому принесла води, почала по черзі мити хлопчиків, запарила їм трави, аби полікувати рани. А в голові крутилося: незабаром прийде син, Валько, як йому все це сподобається? - Слава Богу, - відповів син на материне "Господь прислав нам подарунок!" - Але чим будемо годувати? Саме цього запитання вона і боялася найбільше. Адже сама Лілея - інвалід ІІ групи ("спинальник"), а її діти, працюючи в колгоспі, одержували щоденно лише по 3 літри молока і по дві хлібини. А ще мали власних дітей, Лілеїних онуків, про яких теж слід було дбати. Тому, коли гості трохи перепочили і отямилися, Лілея почала розшукувати їхніх родичів й скоро зрозуміла, що діти ці нікому не потрібні. Вона навіть не помітила, коли замість "Буся" (так називала її рідна онука) Рома з Денисом почали звати її мамою. Та ось переїзд у с. Молочне Сакського району довелося прискорити, бо тепер вона несла відповідальність не лише за власних внуків, але й за цих дітей, а в с. Абрикосівці, теж Сакського району, куди сім'я Малярів переїхала з Львівщини через хворобу Лілеї, школи на той час не було. Житло, яке їм виділили в Молочному, було зовсім крихітне і потребувало капітального ремонту (на сьогодні в одному з актів вже зазначено, що воно ремонту не підлягає взагалі). Тому мешкає сім'я на квартирі (умови проживання в якій теж, згідно з висновками комісії, змушують бажати кращого). Звичайно, все пізнається в порівнянні, і якби шановна комісія обстежила водопровідну яму, де діти спали раніше, вона б не дискутувала з того, чи не страждають їхні інтереси в прийомній сім'ї. На цей час Лілея Маляр не лише оформила перебування дітей в сім'ї юридично, але й знайшла їм двох сестричок - Катю і Дашу. Взявши участь в експерименті, що проводився ЮНІСЕФ разом з Державним комітетом у справах сім'ї і молоді та інститутом соціальних досліджень в Україні, Лілея відчула, що на кошти, які одержувала на хлопчиків, ще змогла б утримувати двійко малят. А тут раптом долинули чутки про Дашу і Катю, яких мати в лютому місяці залишила на вулиці, певне, сподіваючись, що нарешті вони розв'яжуть їй руки. Але, підлікувавши дівчаток, влада знову віддала їх матері, яка продовжила над ними свої знущання. Про все це Лілея довідалась, перебуваючи в Києві, де обстежувала своїх хлопців в інституті ендокринології, а сама тимчасово влаштувалася на роботу - не могла залишити їх одних на тривалий час. Та куди тільки вона не зверталась, дати адресу дівчаток їй відмовлялися. А мати вже мріяла: старшенькі будуть піклуватися про менших, і ті, й інші поміж собою рідні - тож створиться справжня кровна сім'я. Яким же було здивування Лілеї, коли, повернувшись в Крим, мати зненацька вийшла на слід дівчаток, і привів він в Саки. А їхня бабуся виявилася навіть її знайомою. Тоді Лілея написала заяву, що на утримання цих дітей у місцевої влади не попросить жодної копійки, бо, по-перше, рівень фінансування прийомної сім'ї під час експерименту давав змогу притулитися тут ще двом сиротам, а, по-друге, побачивши Катю із закривавленим вухом та розідраною щокою, вона вже не могла залишити її біля так званої матері. Але невдовзі експеримент було завершено і рекомендації щодо фінансування передано місцевій владі. І тут розпочалося найважче. Влада посилалася на те, що ці витрати не було закладено в бюджет, а тому діти мусять поголодувати до наступного року. Тим часом дівчатка пройшли медичне обстеження - їх слід було ще й лікувати. Все це змусило Лілею стати регулярною відвідувачкою владних кабінетів, а у вересні 2002 року і прийняти рішення щодо пікетування разом з дітьми Верховної Ради АРК. Така перспектива райдержадміністрації не сподобалася, і фінансування нарешті відкрилося. Але передбачалися ним лише витрати на харчування - по 400 грн. на дитину щомісячно. Про ті "стартові" закупки, які було здійснено в ході експерименту для забезпечення найнеобхіднішим хлопчиків (ліжком, письмовим столом тощо), нічого було й мріяти. Але замість цього у райдержадміністрації з'явився інший головний біль: чи не надто розкошуватиме прийомна сім'я на ці гроші? А ще, чого доброго, мати-вихователька витрачатиме їх не за призначенням? Тому в угоді щодо прав і обов'язків батьків-вихователів з'явився рядок про необхідність щомісячно звітувати про кожну витрачену копійку. А це означало, що мати мусить купляти харчі не на базарі, де дешевше, а їздити в місто, в супермаркет, аби запастися чеками. Одягати малюків теж доведеться в солідних фірмових магазинах (а поміж тим, на одяг-то їм грошей взагалі не виділяється). Себто віднині Лілея мусила працювати не на інтереси сім'ї, а забезпечувати роботою ще одного бухгалтера-контролера. Бажано було б найняти рахівника і їй самій, оскільки жінка за фахом журналіст і тримати при собі калькулятор не звикла. Тому мати збунтувалася і викреслила з угоди цей безглуздий, не передбачений жодним нормативним документом, пункт. Але перемога її була тимчасовою. "Народні слуги" лише затаїлися в очікуванні щонайменшого "проколу". А цим "проколом" стало перебування хлопчиків впродовж 1,5 місяця в санаторії, під час якого в сім'ю надходили гроші на харчування відсутніх дітей. Ось тобі і робота для комісії. Ось і неминуча перевірка! І задрати на ліжечку ковдру не погребували, і пошукати в борщі м'ясо... Вміст же холодильника вивчали особливо прискіпливо. Але побачили там не те, що лежало насправді (він, як на диво, був повністю завантажений харчами), а чомусь лише півкілограма сосисок та кілька упаковочок йогурту, про що і склали акт. А в результаті вирішено було матір покарати (та ось тільки питання: матір чи дітей?), вирахувавши з належних сім'ї грошей 2 500 гривень. Щоправда, тут ще одна "неувязочка" вийшла - перевіряючі не уточнили, скільки ж часу лікувалися старшенькі в санаторії і приписали їм вдвічі більше - 3 місяці. Про те, на яку суму відвезла мати туди ліків, що були призначені хлопцям, у неї, звичайно ж, ніхто не розпитував. І взагалі, які можуть бути ліки? За кошторисом ця стаття не передбачається! Поза кошторисом і та дуже суттєва сума, що пішла на погашення Роминих "боргів". Ця найулюбленіша, золота мамина дитина не минала нічого, що "погано лежало", чи то гроші, прикраси, чи солодощі. Такий вже наслідок мало тяжке голодне дитинство, який закріпився на генному рівні. Але Лілея вже лікувала його у психотерапевта і тимчасовий ефект був обнадійливим. Зачеплена за живе, мати має намір подати до суду, аби створити прецедент - адже практика переслідування батьків-вихователів притаманна для всієї України. Звичайно, шкода нервів, шкода часу, який краще б вона присвятила дітям, але в Україні триває Рік сім'ї, і нехай він дійсно стане переломним у ставленні держави до сімей будь-якого типу. А Лілея має до цього конкретний інтерес і на перспективу, бо виховує своїх дітей так, щоб і прийомні, і власні діти та онуки взяли з часом на виховання хоча б по одній сироті. В ідеалі вона бачить в с. Молочному сирітську школу, а поруч - будинок для престарілих. Адже дітям потрібні не лише батьки, але й дідусі та бабусі. А яка то була б втіха для стареньких - жити не лише минулим, але й думками про майбутнє. Сім'я Маляр любить співати. А ще вони моляться Богу двічі на день. Мати переконана, що зрештою Господь все упорядкує сам, а місцева влада своїми богопротивними діями може нашкодити в кінцевому результаті лише своїй репутації.
КОЗАЦЬКИЙ ДУХ ЛОХВИЧЧИНИ
ЩО 2022-Й В╤ДКРИВ УКРА╥НЦЯМ ПРО САМИХ СЕБЕ, А СВ╤ТОВ╤ – ПРО УКРА╥НЦ╤В
В╤Д ПОРОШЕНКА ВИМАГАЮТЬ ПОЗБАВИТИ В╤ТАЛ╤Я КОЗЛОВСЬКОГО ЗВАННЯ «ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ УКРА╥НИ»
