Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3197)
З потоку життя (6418)
Душі криниця (3506)
Українці мої... (1465)
Резонанс (1503)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1672)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПЕТРО З ПЛУГОМ, А ПАВЛО З ВОЛАМИ...
12 липня - день пам'ят╕ Святих Верховних Апостол╕в Петра ╕ Павла. Це велике церковне свято...


ШУКАЙ ЦВ╤ТУ ПАПОРОТ╤!
7 липня - Р╕здво ╤вана Хрестителя. Однак, з огляду на прадавн╕ в╕рування, у народ╕ ╕ тепер...


СЕРЕДИНА Л╤ТА
Дн╕ народного календаря з 26 по 29 липня вважаються серединою л╕та.


«КРИМСЬКА СВ╤ТЛИЦЯ»: ЗАРУБКИ НА ПАМ’ЯТ╤
Р╤ВНО ТРИ РОКИ ТОМУ, в останню п’ятницю червня 2016 року, журнал╕сти «Кримсько╖...


Л╤ТН╢ СОНЦЕСТОЯННЯ
З 20 по 22 червня наста╓ пер╕од найвищого сонцестояння, коли день удв╕ч╕ перевищу╓ н╕ч, а сонце...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 09.07.2004 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#28 за 09.07.2004
ЛІНА КОСТЕНКО ПРО СЬОГОДЕННЯ
.

Ліна Костенко не любить слави. Вона її не потребує. Можливо, тому слава вперто прямує слідом. Творчість поетеси зробила її кумиром для багатьох небайдужих до слова й України. Саме тому навіть нечаста поява Ліни Костенко на публіці є подією для всіх, хто її бачить і чує. Її виступи відверті і подеколи болючі, як нинішнє наше життя. Лише вона може так говорити і критикувати. Але навіть ті рідкі болючі виступи дуже потрібні, бо вони є ковтком правди у суспільстві, яке втомилося від лукавства.
Нещодавно відбулося вручення Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. Цього року нагороду отримала відома громадська діячка Лариса Крушельницька за книжку спогадів "Рубали ліс". Виступ Ліни Костенко на церемонії нагородження схвилював усіх присутніх.
"У книжці Л. Крушельницької є одне дивовижне місце, хоч там багато дивовижних місць. У цілому ця книжка вражаюча. Але я хочу процитувати саме це місце: "Над фортепіано моєї мами завжди висіла посмертна маска Бетховена". Я так відчуваю, що над нами всіма, над Україною завжди висять посмертні маски. І стоять хрести відомі й невідомі, символічні, могильні, загублені, знайдені, й оті, умовно кажучи, посмертні маски людей, які любили цю країну, які загинули за неї, які жили і вмирали за неї. Мені важко сьогодні говорити.
Я не бачу підстав для великого оптимізму. Оті посмертні маски на нашій історії, ті хрести ми вже звикли сприймати як якийсь звичний інтер'єр нашої історії. Точніше сказати: дизайн цього інтер'єру. І ми не вдумуємося в глибину цього кошмару, що за кожною такою посмертною маскою стояла жива-прежива людина. Вона хотіла жити. Та сама Олена Теліга. Ану згадайте рядки: "Сьогодні кожний день, кожний крок хотів би бути вальсом". Це ж молода й красива жінка! "Топчуть ноги радісно і струнко сонні трави на вузькій межі". Це дуже молода, може, закохана, прекрасна жінка, яка любила життя. І загинула у 35 років", - зауважила Ліна Костенко.
Наявність у залі київського Будинку вчителя вільних місць поетеса сприйняла як трагедію: "Я згадую перші вручення, скажімо, премії Антоновича. Український дім не вміщав українську громаду. Потім передислокувались у менший зал, потім зовсім у менший, а тепер потрошку анігілюється відчуття України. В чому річ? Подумаймо: з одного боку, таке святкове відчуття, а з другого боку - "шагренева шкіра" зменшується. Згадайте, як Олена Теліга цитувала Донцова, що тільки та нація і ті люди, які здатні на здоровий гумор, на сміх, тільки ті можуть перемагати. І, гинучи, перемагають. А так скиснути, як зараз скиснули українці, то так перемогти не можна. Не можна перетворювати це на свято, але не можна й засинати потихеньку. Ану уявіть собі - Олена Теліга тут не на портреті, а сидить у залі. Сидить цей прекрасний молодий хлопець Валерій Марченко, Стус, Світличний. Скажіть, будь ласка, їм не було б сьогодні сумно?
І давайте просто не зісковзувати із суті речей, тому що, може, зараз треба інтенсивніше читати, вчитуватись і в статті Олени Теліги. Статтю Олени Теліги "Партачі життя" треба проробити вздовж і впоперек, і в глибину, і в висоту. Вона абсолютно про нинішній день, про сьогоднішнє становище України. Будь ласка, будь-яка її стаття про жінок, про співвіднесення жінок і мужчин цієї нації. Ви знаєте, це такі розумні слова! Що там сьогоднішні феміністичні фітюльки! Там є жінка, яка відчуває, що таке мужчина. А ви знаєте, що у нас зараз робиться з мужчинами? Я зараз скажу грубу річ, нескромно процитую себе із тієї повісті, яку зараз буду друкувати. Там одна жінка - персонаж моєї повісті, коли у Верховній Раді голосували за Єдиний економічний простір каже: "Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню - вони ніколи не схопляться за зброю!"
Присутні в залі сприйняли ці слова оплесками, на що Ліна Костенко відповіла:
"Я не бачу великої причини аплодувати у саме такому печальному спостереженні. Та й у залі зараз більше жінок. Теж симптоматично, шановна українська громадо, чому все менше мужчин, а більше жінок? Це добре, жінки завжди є там, де треба. Між іншим, хочу вам сказати одну річ. Нещодавно я мала дуже добре враження (це на заперечення своєї цитати із повісті).
У становищі цієї нації держава поки що - самоціль. Хай вона стане справжньою - тоді вона не буде самоціллю. А зараз вона не збудована, вона демонтована. І от я часом думаю про вас: коли в Україні зараз іде така лайка, що найгірші вороги - це націоналісти і націонал-патріоти. Більше того - блок "Наша Україна" якийсь чоловік, недостойний імені мужчини, назвав нашистами. А од нашистів недалеко до фашистів. І ви знаєте терпіли, терпіли, але нещодавно я бачила по телебаченню, як один депутат сказав: "Я член блоку "Наша Україна", але я не нашист.
І хто мене назве нашистом - буду бити морду". Ви знаєте, це мужчина, який схопився за зброю. Я думаю, що його більше не назвуть нашистом. Є ота позиція, яка або відчувається, або ні. Вона повинна відчуватися".
Ліна Костенко, аналізуючи недавню ситуацію довкола Національної спілки письменників України, зазначила: "Коли у 1942 році О.Теліга прийшла у Спілку письменників України і їх там захопили, то той, хто завідував тоді культурою, сказав, що Спілка письменників нічого не робить і треба міняти правління. Вам це нічого не нагадує? У 1942 році німці-фашисти теж хотіли міняти правління у Спілці письменників України".
"Скільки в Україні премій! Я не можу порахувати, - зауважила поетеса. - Слухайте, яка глухота - назва премії "Прометей-престиж"! Чоловіка прикували на скелі, орел йому довбав печінку, а глухота сучасної здурнілої людини вказує таке формулювання - Прометей-престиж. Так, наче бути віками закльованим у печінку - це дуже престижно. Але при чому тут Прометей і його престиж? Його престиж в іншому.
Книжка Л. Крушельницької називається "Рубали ліс". Ліс таки вирубали майже дощенту. Ви знаєте примовку, що ліс рубають - тріски летять, пні чорні залишаються, у пнях заводяться гадюки. Я питаю: а підлісок де? Оті молоді дерева, які забезпечать еволюцію і будуть кращими, сильнішими навіть за той вирубаний ліс. Поки що цього не видно. По телебаченню нещодавно почула фразу: "Почём сегодня патриотизм? По стольнику на рыло!" Коли нам це кажуть, коли слово "історія" викликає регіт гомеричний, дехто, хто їздить в зону, може потрапити в народники. Це дуже страшно, бо поки були ті люди, що здатні були загинути за Україну, в них була акумульована, уособлена Україна, і тому не виникало сумніву, що вона є. Люди, які загинули, любили Україну. Якби вони зараз це побачили, то вони би не гинули, а просто вмерли б з горя. Зараз все менше людей, в яких уособлюється Україна, які готові за неї боротися, в яких є ота цивільна одвага, про яку писала Олена Теліга. І от коли таких людей все менше або у них немає цивільної відваги, через те України зараз ніби немає. Вона тане на наших очах. Її демонтують. Ми за цей час, правда, дізналися дуже цінну річ, що Україна - це не Росія. Боже мій! Це варто було всім гинути, щоб про це дізнатися. Поки що я можу з жахом сказати: докотили Україну до прірви і поки не з'явиться ота
цивільна відвага в людях, доти вона так і буде ця Україна - декоративна. Незалежність ворушить "вусами уві сні".
"Шлях Перемоги".
(9 травня 2004 р.).

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень - безліч.
Тиші - анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
- А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям,
 пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!

* * *

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось:
 і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

* * *

Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, -
XX вік! - ай досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.

* * *

І засміялась провесінь: - Пора! -
за Чорним Шляхом,
 за Великим Лугом -
дивлюсь: мій прадід,
 і пра-пра, пра-пра -
усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом,
 за Великим Лугом,
вони уже в тумані - як туман -
усі вже йдуть за часом, як за плугом.
Яка важка у вічності хода! -
за Чорним Шляхом,
 за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода -
невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом,
 за Великим Лугом.
Невже і я в тумані - як туман -
і я вже йду за часом, як за плугом?..

* * *

Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку
 і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив'язані до слова,
от просто так - пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.

МАТИ

Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
І мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі -
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш -
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
- Перестань, бо вижену.
- У тебе, - каже, - небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: - Ні, ви не зумієте.
Злізайте, - каже. - Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так - то не знайшлося
 маляра.
Все якось так - то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, -
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...

ВАН-ГОГ

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одноокістю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп'ятий світ.
Я - надгріб'я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлі-хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня, залатаних терпінням,
я кулаки до смерті донесу.
Самовитий - несамовитий -
не Сезанн - не Гоген - не Мане
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть.
 Божевільний!
Що ж, може бути. Він - це значить я.
Боже - вільний...
Боже, я - вільний!
На добраніч, Свободо моя!


ДАВИДОВІ ПСАЛМИ

Псалом 1

Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, -
душа його у Бога на плечі.
І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда - він все одно блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.
Крилаті з нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.
А хто від правди ступить
 на півметра, -
душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без'язикі корчі німоти.
І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,
той хоч умре з набитим гаманцем, -
душа у нього буде горобцем.
Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться -
дорога ницих в землю западеться!

* * *

спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить
 над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю

* * *
І знов те ж саме
               знову за своє
І дух людський знемігся
               одкрилатів
Христос
           не знаю
               може де і є
Зате в очах рябіє од Пілатів.

* * *

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу,
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень,
що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

* * *

Послухаю цей дощ.
 Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води,
 веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить,
 ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь,
 а це вже роки й роки!
А це уже віки, ніхто уже не зна,
в туманностях душі чи, може,
 Андромеди -
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих
 і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв
 колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 09.07.2004 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2176

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков