Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3382)
З потоку життя (6597)
Душі криниця (3569)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1518)
Урок української (993)
"Білі плями" історії (1688)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МИРОСЛАВ МАМЧАК: ЛОТОФАГИ
Б╕льш╕сть в╕йськовослужбовц╕в Збройних Сил та ╕нших силових структур Укра╖ни зрадили в╕йськов╕й...


ДЕРЖДЕП: П╤Д ЧАС ГОЛОДОМОРУ СТАЛ╤НУ НЕ ВДАЛОСЯ ЗЛАМАТИ УКРА╥НЦ╤В, ╤ НИН╤ШНЯ АГРЕС╤Я РФ ПРИРЕЧЕНА НА ПРОВАЛ
Про це йдеться у заяв╕ Державного департаменту США, оприлюднен╕й у Facebook на стор╕нц╕...


ХРОН╤ЧНИЙ ГЕНОЦИД У ЦЕНТР╤ ╢ВРОПИ
З ц╕╓ю статтею 8 грудня 2016 року ╖╖ автор став призером конкурсу «Приз Гарета...


У БОРН╤ ЗА ЗЕМЛЮ ╤ ВОЛЮ
В ознаменування 100-р╕ччя под╕й Укра╖нсько╖ революц╕╖ в Кривому Роз╕ за громадською ╕н╕ц╕ативою...


Б╤ЛЬШ╤СТЬ РЕЛ╤КВ╤Й КИ╥ВСЬКО╥ РУС╤ ВИВЕЗЛИ ДО РОС╤╥ ТА ПЕРЕЙМЕНУВАЛИ
Про це пов╕домля╓ Рад╕о Свобода з посиланням на досл╕дження укра╖нських науковц╕в, викладене в...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2019 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 22.11.2019
ЗА ЛАШТУНКАМИ В╤ЙНИ

До дня визволення Ки╖вщини в╕д фашистських загарбник╕в

«Битва за Ки╖в (1943) — великомасштабна битва Червоно╖ Арм╕╖ та Вермахту, що в╕дбулась у пер╕од з 3 по 13 листопада 1943 року. У радянськ╕й в╕йськов╕й ╕стор╕╖ в╕дома як Ки╖вська наступальна операц╕я. З радянського боку в бою брали участь в╕йська Першого укра╖нського фронту п╕д командуванням генерала Ватут╕на та Перша окрема чехословацька бригада. У ход╕ операц╕╖ Ки╓вом заволод╕ли солдати РСЧА». (В╕к╕пед╕я).
Зг╕дно того ж джерела, до к╕нця 1943 року був зв╕льнений в╕д окупац╕╖ Володарський район Ки╖вщини – моя мала батьк╕вщина.
Вл╕тку, перебуваючи в р╕дн╕й батьк╕вськ╕й садиб╕, неодноразово пров╕дувала свою хрещену мат╕р – 96-р╕чну Задераку Олену Сак╕вну. К╕лька рок╕в тому в «Кримськ╕й св╕тлиц╕» була публ╕кац╕я про цю ж╕нку, живого св╕дка голодомору в Укра╖н╕. Т╕ св╕дчення лягли в основу написання мо╓╖ книжки «Голосила тиша», що вийшла друком на початку 2019 року у ТОВ «Твори» м. В╕нниця. Коли дарувала книжку, то хвилювалася ╕ в╕д того, як оц╕нить ╖╖ моя хрещена матуся, ╕ в╕д того, чи не позначаться на ╖╖ здоров’╖ ц╕ давн╕ спогади. Але Олена Сак╕вна ст╕йко перенесла читання ╕ нав╕ть згадала ╕нш╕, не менш жахлив╕ моменти з того пер╕оду. А про мою книжку сказала: «Кожне слово – правда. Все, як ╕ було».
Згадувала т╕тонька Олена ╕ во╓нн╕ роки. Користуючись нагодою, я поц╕кавилася, як особисто ╖й – д╕вчин╕, яка напередодн╕ в╕йни зак╕нчила школу, жилося в роки фашистсько╖ окупац╕╖. Розпов╕дь хрещено╖ матус╕ лягла в основу опов╕дання, написаного мною у вересн╕ п╕сля при╖зду в Крим. Думаю, що в ц╕ дн╕ якраз доречно познайомити з ним ╕ читач╕в «Кримсько╖ св╕тлиц╕».
Галина Литовченко, член НСПУ

«Де я? В якому кутку св╕ту? Закрити оч╕, насильно усв╕домити, що твоя оселя – не с╕льська хата неподал╕к Рос╕, а якийсь важко уявний д╕м на берез╕ Рейну? П╕ти на вулицю – вияснити, що за чуж╕ люди гасають вдосв╕та селом та ╜ел╜очуть сво╓ю н╕ на грам не сп╕вучою мовою?» Лена вс╕ в╕дпов╕д╕ зна╓ – не мала дитина, ╕ розум у голов╕ ╓. У переддень в╕йни отримала атестат зр╕лост╕, ╕ про под╕╖, що розпочалися у ╢вроп╕ задовго до вторгнення фашист╕в на радянську землю, читала в газетах та чула по трансляц╕╖.
Кр╕зь шпарину м╕ж двома б╕ленькими ф╕ранками на в╕кн╕ визирнула на вулицю. Н╕ сус╕д╕в, н╕ худоби в об╕йстях не видно, село наче вимерло чи не хоче прокидатися в╕д сну, нехай нав╕ть ╕ такого моторошного. Матер╕ в хат╕, як завжди о ц╕й пор╕, вже нема╓. Певно, пора╓ться в зачиненому зсередини хл╕в╕, бо й нав╕ть курей не випустила на подв╕р’я; а в╕дра стоять порожн╕ – вилила в цеберка для живност╕.
Вулицями гарцюють мотоцикли, ╖здц╕ щось викрикують, регочуть, заглядаючи у безлюдн╕ подв╕р’я, надсадно ревуть вантаж╕вки, вщерть заповнен╕ чорною солдатнею, долаючи горбисту м╕сцев╕сть. Мати вловила якусь мить, коли навпроти двору не було н╕кого, ╕ захекана вб╕гла до хати.
- Мат╕р божа! Ск╕льки вже збитк╕в встигли наробити ╕роди! Не розбирають шляху – пруть городами, топчуть картоплю, тини ламають… Чи ж людського зовс╕м н╕чого нема?
- Може проскочать село та й дал╕ по╖дуть?
- Якби ж то… У б╕к с╕льсько╖ управи прямують, знають маршрут.
Гул помалу стихав ╕ ще за якусь мить мотори заглухли. Лена спритно одяглася, кинулася до дверей, бо ц╕кав╕сть розпирала, але мати зупинила дочку.
- Сядь! Н╕кого там нема окр╕м н╕мц╕в. Вийдеш п╕зн╕ше, нехай хоч хтось з людей появиться.
Не пройшло й години, як на вулицю почали визирати з двор╕в ж╕нки, д╕ти та стар╕ люди. Що ╖х вигнало з хати – ц╕кав╕сть, чи необх╕дн╕сть? Лена й соб╕ схопилася до порожн╕х в╕дер.
- Сядь, кажу! – знову в╕дреагувала мати на нам╕р доньки.
- Чого сид╕ти, мамо? Може вони тут надовго, а води нема в хат╕. Не турбуйтеся, я обережно. Що вони мен╕ зроблять?
П╕дчепила рукою дужки обох в╕дер ╕ вони, дзенькнувши, прихилилися одне до одного в╕нцями. Намацала в темних с╕нях коромисло ╕ вийшла з хати.
Народ, тихцем перемовляючись, боязко тинявся вулицею вздовж ворин. Лена шугнула через дорогу на вузеньку стежку, що спуска╓ться в яр ╕ слугу╓ межею м╕ж двома сус╕дськими садибами. Звичним шляхом наблизилася до пологого краю яру ╕ злякано прис╕ла за кущем шипшини. В яру теж були н╕мц╕. Не багато, всього дек╕лька чолов╕к, але зустр╕ч з ними в безлюдному м╕сц╕ для д╕вчини – зовс╕м небажана. На дн╕ яру солдати навпоч╕пки оточили криницю – чисте-пречисте джерело, обкладене с╕рим гран╕том м╕сцевого видобутку. Дехто вже розв╕шував на кущах верболозу шкарпетки.
- Суч╕ виродки… – прошепот╕ла з обуренням д╕вчина.
За спиною почула обережн╕ кроки – то сл╕дом за нею йшла по воду сус╕дка. Лена рукою подала знак, щоб ж╕нка зупинилася, ╕ навприсядки позадкувала до не╖.
- Там н╕мц╕ шкарпетки перуть в криниц╕.
- Ой, лишенько! Та чи ж нема де прати – копанка ж з кам╕нцем поряд… – для чогось нагадала ж╕нка д╕вчин╕.
 З коромислом та в╕драми в руках Лена проминула сво╓ подв╕р’я та попрямувала до управи. Перед прим╕щенням було людно, розташувалися там в основному г╕тлер╕вц╕, але к╕лька м╕сцевих парубк╕в теж крутилися п╕д вор╕тьми. Вс╕ нараз повернулись в ╖╖ б╕к.
- А чого ж з порожн╕ми в╕драми? – почула з чужих вуст питання.
Це до не╖ непоганою укра╖нською мовою звернувся високий худорлявий перекладач – чех за нац╕ональн╕стю, як виявилося пот╕м.
- А я до н╕мецького командира прийшла, – в╕дпов╕ла перекладачев╕, намагаючись розп╕знати, хто тут за старшого.
- Ну кажи, за чим прийшла, а я передам тво╖ слова.
Поряд з перекладачем стояв оф╕цер ╕ зац╕кавлено розглядав д╕вчину.
- От нам у школ╕ розпов╕дали, що н╕мц╕ – культурна та ╕нтел╕гентна нац╕я…
Лена розгубилася ╕ не знала, на кого з них дивитися, переводила погляд з одного на ╕ншого.
- Я-я… задоволено в╕дреагував на слова перекладача г╕тлер╕вець.
- То чому ж ваш╕ солдати перуть сво╖ шкарпетки в криниц╕, зв╕дк╕ля люди воду п’ють? – вже з викликом голосн╕ше промовила Лена.
Перекладач здивовано п╕дв╕в брови ╕, звертаючись до оф╕цера, знову заговорив н╕мецькою. Той почервон╕в ╕ обурено щось перепитав. Чех повторив т╕ ж сам╕ слова. Розгн╕ваний оф╕цер крикнув щось сво╖м солдатам, як╕ стояли неподал╕к. Один з них вийшов з гурту та поквапився в б╕к яру.
- Ну ти ╕ влипла, д╕вко…
Це кр╕зь зуби проц╕див с╕льський парубок Данько.
- Йшла б краще зв╕дси подал╕, доки солдати ще не повернулися.
- А що я такого сказала? Я н╕кого не образила ╕ н╕чого не видумала. Кажу, як ╓? Зв╕дки тепер воду брати?
До управи вулицею вже б╕гли вояки. Задерши п╕дбор╕ддя, вони вишикувалися перед сво╖м командиром, а той сердитим повчальним тоном, чеканячи слова, давав як╕сь розпорядження. Зв╕дк╕лясь появилися порожн╕ в╕дра та м’який сув╕й тканини. Солдати щось «гаркнули» на останню вказ╕вку оф╕цера, вхопили в╕дра ╕ хутко поб╕гли назад до яру.
Лена пов╕льно п╕шла за ними сл╕дом, але пор╕внявшись з╕ сво╖м подв╕р’ям переступила через перелаз. Залишила в╕дра п╕д хатою, знову перетнула вулицю ╕, крадучись, наблизилася до горба. В яру снували т╕ ж сам╕ н╕мц╕: тепер вони виливали з криниц╕ воду. Один за одним черпали в╕драми ╕ в╕дносили п╕д кущ калини, на якому рясно червон╕ли ягоди. Пишаючись сама собою, д╕вчина задоволено посм╕хнулася: «Так вам ╕ треба, ╕роди…». Згодом солдати поставили в╕дра ╕ поки криниця не заповнилася водою, взялися ретельно протирати кам╕ння рушниками.
… П╕д веч╕р легковий автомоб╕ль з ╖хн╕м командиром та перекладачем неспод╕вано зупинилися перед хатою.
- Пан оф╕цер просить, щоб ви йому зварили чаю з т╕╓╖ криниц╕, – звернувся до матер╕ чех.
Ж╕нка хутко поставила на плиту кухлик з чистою водою та послала дочку наламати вишневих г╕лочок. У хат╕ запахло вишнями ╕ «гост╕» задоволено про щось забелькот╕ли.
Спустошену склянку оф╕цер залишив на стол╕, повернувся до хазяйки осел╕ ╕ п╕дняв затиснуту в кулак руку з п╕днятим великим пальцем.
- ╫ут, ╜ут, матка…
Пот╕м кивнув головою у б╕к Лени, посм╕хнувся ╕ ще раз потряс кулаком:
- ╫ут, ╜ут!
Б╕ля управи знову заревли вантаж╕вки та заскрекотали мотоцикли. Оф╕цер з перекладачем вийшли з хати ╕ за к╕лька хвилин колона ви╖хала в напрямку Тет╕╓ва. В управ╕ залишився лише комендант-мадяр, с╕льський староста та к╕лька новоспечених пол╕ца╖в.

Пройшов майже р╕к з того часу. Н╕мц╕ в село б╕льше не заходили, ╕ хоча на територ╕╖ району точилися бо╖, на вулиц╕ села не впала жодна бомба, жоден артилер╕йський снаряд. Казали люди, ще це чудотворна ╕кона Матер╕ Божо╖ з м╕сцево╖ церкви в╕дводила лихо за околиц╕.
За цей час багатьох д╕вчат та хлопц╕в вивезли на примусов╕ роботи у н╕мецьку неволю. Настав день, коли Данько прин╕с пов╕стки Лен╕ та ╖╖ шк╕льн╕й подруз╕ Соф╕╖. Наступного ранку пол╕цай п╕дводою сам пов╕з д╕вчат в районну комендатуру.
- Поживете по-людськи в Герман╕╖, – буц╕мто позаздрив д╕вчатам Данько. – Як-не-як, але ж – цив╕л╕зац╕я.
- То з╕брався б та й сам по╖хав. Може, розуму набрався в цив╕л╕зованому св╕т╕.
Парубка Лена не боялася ╕ що думала про нього, те й говорила. Пол╕цай зареготав ╖й у в╕дпов╕дь:
- Та я ╕ вдома непогано влаштувався.
На подв╕р’╖ з╕бралося вже чимало молод╕, коли Лена лоб в лоб з╕ткнулася з старостою дядьком Оверком, який при╖хав у справах.
- Д╕вчата, – пошепки проговорив староста, – т╕кайте додому, та так, щоб н╕хто вас не пом╕тив. Тут повно молод╕, що й документ╕в н╕яких при соб╕ не ма╓ – в ╕нших селах, кажуть, хлопц╕в та д╕вчат нав╕ть посеред вулиц╕ хапали. Тож хто ╓ хто – н╕мц╕ не швидко ще розберуться. Вибирайтеся крадькома з натовпу та т╕кайте городами в поля. До ноч╕ додому повернетеся, а там вже придума╓те, де переховатися до кращих час╕в.
Позираючи в б╕к озбро╓них г╕тлер╕вц╕в, що мали супроводжувати ╖х до зал╕знично╖ станц╕╖, д╕вчата тихцем просувалися кр╕зь натовп пор╕зно одна в╕д одно╖. На вулиц╕ теж було багатолюдно, що й допомогло залишитися непом╕ченими. За райцентром з╕тхнули з полегшенням, в╕д╕йшли подал╕ в╕д шляху ╕, час в╕д часу озираючись, почали пробиратися через поля. До сво╖х дом╕вок не п╕шли, боялися, що хтось м╕г таки д╕знатися про ╖хн╓ зникнення. Лена постукала у шибку до сво╓╖ т╕тки Катерини. Та зрад╕ла поверненню небоги, але засумн╕валася, чи варто д╕вчатам у не╖ надовго залишатися: як-не-як р╕дня, ╕ якщо хтось кинеться розшукувати зниклих, то насамперед до родич╕в нав╕да╓ться. Але у квартируванн╕ д╕вчатам не в╕дмовила.
Вдень з хати вони майже не виходили, лише ╕нколи перебиралися до льошника, крадькома сл╕дкуючи з нього за вулицею. Т╕льки вноч╕ мали змогу спок╕йно вдихнути св╕жого пов╕тря. Якогось дня довелося хутко ховатися на печ╕, зав╕шен╕й шторкою ╕з цупкого строкатого рядна, бо пом╕тили, що у дв╕р ув╕йшла Данькова мати. Т╕тка Катерина в╕дчинила назустр╕ч двер╕. Та – переступила пор╕г ╕ неквапом с╕ла на широку лаву б╕ля в╕кна.
- Лено, Соню… А ход╕ть-но до мене, як смеркне на вулиц╕. Де-де, а в мо╖й хат╕ вас точно н╕хто шукати не буде.
Т╕тка говорила тихо, обводячи поглядом оселю.
- Данько ц╕лими днями на служб╕, гаса╓ десь по селах. Вдома лише оп╕вноч╕ та й то нап╕дпитку з’явля╓ться. В╕дразу пада╓ в л╕жко ╕ спить до ранку, як убитий. В╕н ╕ не здогада╓ться, що хтось сторонн╕й ╓ поруч. Тим б╕льше, що сам вас у комендатуру в╕двозив ╕ впевнений, що ви вже десь далеко.
У хат╕ повисла тиша. Т╕тка Катерина здивовано п╕двела брови ╕ не знала, що на те сказати.
- Ляду на горище я залишу в╕дчиненою, а ви ввечер╕ перебирайтеся.
Т╕тка Варка п╕двелася з лавки, п╕д╕йшла до дверей ╕ усм╕хнулася Катерин╕:
- ╥й-бо, Катю, так для вс╕х краще буде.
Нова схованка видалася зручн╕шою ╕ простор╕шою, але сид╕ти без д╕ла робилося нуднувато. Т╕тка Варка часом подавала з драбини м╕шок з сухими квасолевими стручками ╕ д╕вчата ╖х залюбки теребили у велику миску. Вс╕ роботи, як╕ можна було виконувати п╕д солом’яним дахом, просили доручати ╖м. Коли вже не було чого робити, сам╕ соб╕ вигадували заняття та знаходили роботу: пошпарували та гарно вимастили червоною глиною дол╕вку горища, поб╕лили комина та ще й надумали розмалювати його фарбами.
Деяк╕ кольори знайшлися у господин╕, та й матер╕ д╕вчат ур╕зноман╕тнили фарби запасами з╕ сво╖х осель. К╕лька дн╕в Лена з Соф╕╓ю вимальовували пензлями руж╕ та мальви, кручен╕ панич╕ та в’юнкий хм╕ль на виб╕леному т╕л╕ дебелого п╕чного димоходу, перетворюючи колись незатишне, заповнене непотр╕бним мотлохом та заплетене павутинням горище на яскраву св╕тлицю.
- Яка ж краса! – сплеснула руками т╕тка Варка, розглядаючи комин. – А я ж, д╕вчатка, нав╕ть щ╕точки в руц╕ тримати не вм╕ю. Прийде час – спита╓ Данько, зв╕дк╕ля така краса взялася в наш╕й хат╕, то й не знаю, що в╕дпов╕датиму.
- Скажете, що домовихи-н╕чки розважалися, – вигадала в╕дмовку Лена.
…А тим часом ╕шла в╕йна. Як ╕ в роки голодомору, так ╕ у во╓нн╕ роки весь тягар лежав на ж╕ночих плечах. Стар╕ д╕дус╕ част╕ше порадою, а не д╕лом здатн╕ були допомогти труд╕вницям, але ╕ це було немаловажним у т╕ важк╕ часи. З фронту одна за одною приходили похоронки, горе нав╕дувалося як не в одну, то ╕ншу хату. Однокласники-хлопц╕ майже вс╕ розгубилися на фронтах ╕ лише нечаст╕ трикутнички з польово╖ пошти приносили про них зв╕стки. Та все ж настав той час, коли гурк╕т та стр╕лянина з кожним днем в╕ддалялися в╕д села. Радянськ╕ в╕йська вибивали фашист╕в з р╕зних район╕в Ки╖вщини, а восени 1943 року вже вс╕ м╕ста ╕ села святкували визволення Ки╓ва в╕д н╕мецько-фашистських загарбник╕в.
Того дня Лена з Сонею нарешт╕ зл╕зли з горища, свого добров╕льного ув’язнення, та вийшли на вулицю, щоб разом з односельчанами святкувати перемогу. На степку б╕ля церкви з╕брався величезний гурт переважно ж╕нок та д╕тей, серед яких вир╕знялися темн╕ кашкети старих д╕д╕в та покал╕чених в╕йною чолов╕к╕в: хто без руки, хто з дерев’яною куксою, хто на милицях.
- Та чи з Бавар╕╖ повернулися вже д╕вчата? – зрад╕в сус╕да д╕д Кость ╖хн╕й появ╕. – Напевне, десь у п╕двалах сид╕ли, що обличчя так╕ бл╕д╕? Хоча й не дуже схудл╕ на вигляд…
Д╕д загадково посм╕хався, п╕дозрюючи, що не про вс╕ под╕╖ на сел╕ йому було в╕домо.
- Так ╕ ╓ д╕дуню, зв╕льнилися з полону, але тримали нас не в п╕двал╕, а на мансард╕, – натякнула Лена на горище, що за тривалий час стало д╕вчатам р╕дною дом╕вкою.

* * *
В╕дразу п╕сля зв╕льнення Ки╓ва почалося в╕дновлення м╕ського господарства та промислових п╕дпри╓мств. Багато молод╕ ви╖хало працювати в столицю, та так назавжди ╕ залишилися жити в м╕ст╕. Згодом ╖хн╕ нащадки стали кор╕нними киянами. Лена та чимало ╕нших д╕вчат залишилася працювати в колгосп╕, а в 1945 роц╕ населення значно поповнилося фронтовиками ╕ життя поступово перейшло в звичне русло.
А Лена, нин╕ моя 96-р╕чна хрещена мати Олена Сак╕вна, добре пам’ята╓ кожен день свого голодного дитинства та неспок╕йно╖ во╓нно╖ юност╕.
Фото ╤. Сухомлиново╖

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2019 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21743

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков