Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2019 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#44 за 01.11.2019
ЗАЧАРОВАН╤ СКЕЛ╤ АТЛЕШУ

Це опов╕дання, написане наприк╕нц╕ жовтня 1998 року, н╕коли й н╕де не публ╕кував. Сьогодн╕ публ╕кую його на згадку про друга, Щербину ╢вгена Дмитровича, який цього тижня в╕д╕йшов у в╕чн╕сть.
Валентин Бут

ЗАЧАРОВАН╤ СКЕЛ╤ АТЛЕШУ

Минають дн╕, минають ноч╕,
Л╕та минають... Як охоче
Ми п╕дганя╓мо ╖х плин,
Мов св╕т цей муля╓ нам оч╕.
В.Б.

Пам'ять... Тоненьким струмочком вит╕ка╓ вона з чистих джерел нашого дитинства, просочу╓ться кр╕зь темряву небуття, кр╕зь с╕р╕ тумани нап╕взабутих ╕люз╕й, кр╕зь чорн╕ п╕ски покинутих мр╕й ╕ втрачених над╕й, зблиску╓, жебонить на порогах дол╕, шириться, росте ╕ вже повноводою р╕чкою розлива╓ться в нашому сьогоденн╕. ╤нод╕ св╕домо, а част╕ше все ж мимовол╕ опиня╓мося ми на ╖╖ берегах ╕ тод╕ невиразне жебон╕ння перетворю╓ться на голоси минулого. См╕ючись ╕ плачучи промовляють вони до нас, нагадуючи про минул╕ часи, про перш╕ поц╕лунки ╕ розставання, про кохання ╕ зради, про злети ╕ невдач╕, про св╕т, що минув, поглинувши ╕ нас колишн╕х, ╕ тих, кого зустр╕неш тепер х╕ба що на цих туманних берегах.
Дивовижно, але часом якась незначна на перший погляд под╕я, якийсь еп╕зод враз вирине з пота╓мних глибин ╕ постане перед тобою так живо, так яскраво, наче й не втекли з того часу роки, а все в╕дбувалося лише вчора. Як ось ця згадка.
Ранок був чудовий, св╕жий, наче щойно вмита дитинка. Притомлене за л╕то сонечко не обп╕кало, лише ласкаво пестило н╕жними доторками золотавого пром╕ння. Поненто* лише прокидався. Я ледь в╕дчував на щоц╕ його солоний, напо╓ний морем подих. Тихо плюскот╕ла б╕ля борту вода, з╕тхала м╕ж ╕ржавих, оброслих водоростями паль старого причалу, жебон╕ла про щось трьом нап╕всонним рибалкам, що примостилися з вудками на його битих негодою дошках. Гостро пахло морем, водоростями ╕ тим особливим запахом, який в╕дчувши бодай раз, не сплута╓ш н╕ з чим ╕ншим — запахом рибальських мереж.
На найближчому з пришвартованих б╕ля причалу сейнер╕в стиха грала музика. Дво╓ б╕лявих хлопц╕в — чи й не близнята? — чистили картоплю, примостившись на чисто вимитих дошках палуби. Вони робили те дуже спритно, майже артистично ╕ зелений пластиковий таз перед ними швидко наповнювався. Трохи дал╕, на кришц╕ трюму, сид╕ло к╕лька л╕тн╕х чолов╕к╕в. Поскидавши сорочки, вони неквапно перебирали п╕дв╕шену на вантажн╕й стр╕л╕ мережу, вбираючи м'яке тепло вересневого ранку. При тому, повагом про щось перемовлялись — он як сумовито похитують головами. Про що вони розмовляють? Що турбу╓ ╖х: риба, яко╖ з кожним роком ста╓ все менше, а чи серпнев╕ под╕╖ в далек╕й Москв╕? А може вони вже в╕дчувають наближення тих шторм╕в, в╕д яких не схова╓шся в жодн╕й гаван╕? Хто зна, хто зна... Хай соб╕ гомонять, насолоджуючись, може, останн╕м ос╕нн╕м теплом, бо ж попереду ст╕льки всього...
Протр╕скот╕ла до виходу з бухти б╕ла моторка, тягнучи за собою блакитнуватий шлейф бензинових спалин. Хвиля м'яко гойднула «Святу Мар╕ю», понатягувались швартови, скрипнув такелунок: судно нетерпеливилось. Де ж кап╕тан?
Доки його нема╓, варто сказати к╕лька сл╕в про суденце, на палуб╕ якого оце сиджу та пояснити, чого, власне, опинився на ньому.
«Свята Мр╕я» - це десятиметрова рибальська фелюга з сол╕дним дубовим набором та дюймовою модриновою обшивкою, перебудована на моторно-в╕трильну яхту. ╥╖ лакован╕ дерев’ян╕ щогли та довжелезний бушприт* м’яко в╕дсв╕чують теплими, живими тонами, а просякнутий духмяним чорним дьогтем конопляний такелунок, з╕ сталевою жилою всередин╕, ма╓ точн╕с╕нько такий самий вигляд, як на козацьких чайках чи й колумбових каравелах. Носова рубка з двома круглими ╕люм╕наторами веде до камбузу, де, окр╕м газово╖ плити, посудного столу та умивальника, лише простий дерев’яний диван. З камбузу, через впрох╕д у перед╕лц╕, можна потрапити до салону. Але, якщо на камбуз╕ можна стояти на повний зр╕ст, то в салон╕ треба добряче пригинатися, бо ж зам╕сть надбудовки, зверху гладка робоча палуба. Облаштування салону дуже просте ╕ водночас функц╕ональне: прямо посередин╕, в╕д само╖ кормово╖ перед╕лки, за якою машинне в╕дд╕лення, закр╕плено великий лакований ст╕л. На його дальньому к╕нц╕, закр╕плен╕ до перед╕лки рад╕оприймач та телев╕зор. П╕д столом зручн╕ полиц╕ для лоц╕й, дов╕дник╕в, карт тадр╕бного штурманського начиння. Ще одна полиця над широким кап╕танським л╕жком, що справа в╕д входу. На н╕й, над╕йно забезпечен╕ в╕д пад╕ння, книжки. Тут, поряд з Б╕бл╕╓ю, примостились Сенкевич ╕ Ян, Толстой ╕ Нов╕ков-Прибой, Голобуцький ╕ Гейердал, Ч╕честер ╕ Слокам. Зл╕ва в╕д входу неширокий диван, м’яка шк╕ряна спинка якого в п╕днятому стан╕ утворю╓ додаткове спальне м╕сце (яке я необачно забронював за собою – але про те згодом). Попри свою «неповнозростов╕сть», салон справля╓ враження вельми просторого прим╕щення, а тепл╕ тони темного лакованого дерева, гарне осв╕тлення, м’якеньке б╕ле руно на пайол╕, роблять його надзвичайно затишним. Дал╕ в корму, за глухою водонепроникною перед╕лкою, машинне в╕дд╕лення. Над ним надбудовка, кормова частина яко╖ переходить в невисоку ходову рубку. Дизельний двигун потужн╕стю в п’ятдесят к╕нських сил через реверс-редуктор крутить великий чотирилопатевий пропелер. Керують судном за допомогою простого стерна з приводом в╕д штурвалу. «Свята Мар╕я» випосажена як кеч* ╕ може нести одночасно чотири в╕трила: б╕зань*, грот*, стаксель* та лютючий кл╕вер*, що кр╕питься на ноц╕* триметрового бушприту. На легкий в╕тер, зам╕сть робочого стакселя та кл╕вера, п╕дн╕мають великий генуезький стаксель. Вс╕ в╕трила на «Св. Мар╕╖», окр╕м вищезгадано╖ гену╖, зшит╕ з лавсаново╖ тканини тако╖ м╕цност╕, що ╖╖ ц╕лком можна було б використовувати для штормових в╕трил якогось океанського кл╕пера водом╕ск╕стю в к╕лька тисяч тонн. «Над╕йн╕сть ╕ м╕цн╕сть зайвими в мор╕ не бувають» - схоже, це кредо нашого кап╕тана. Та де ж в╕н, врешт╕-решт? Якщо ми й справд╕ збира╓мось вийти сьогодн╕ на Ялту – а саме для цього Женя з╕брав нас сьогодн╕ на борту свого судна – то вже давно час в╕ддати швартови, адже путь неблизький, а ос╕ння погода надто непевна.
В╕трець дмухнув сильн╕ше, залистуючи нотатки з перекладом чудово╖ “Дороги на Горн” Кжиштофа Барановськ╓го, над перекладом яко╖ саме працював. Я з╕тхнув ╕ в╕дклав словник. ╤ справд╕, пора б уже. Н╕би почувши мо╖ думки, на берег викотив знайомий блакитний “Жигуль”. Клацнули дверцята ╕ кап╕тан, власною персоною, явив себе знудьгованому ек╕пажу. Середнього зросту, кремезний, чорнявий, з круглим в╕дкритим обличчям, вдягнений в затерт╕ л╕вайси та блаватну сорочку, Женя виглядав, як завжди незворушним. Зате довготелесий, худорлявий Гена, що вискочив з машини сл╕дом, був йому повною протилежн╕стю ╕ не лише зовн╕. Широко посм╕хаючись, в╕н ще з берега помахав мен╕ судновою роллю*:
— Уявля╓ш, все пройшло! Н╕яких тоб╕ заперечень. Перестройка, брате! — Перел╕зши через фальшборт, в╕н простягнув один з пап╕рц╕в мен╕. — Дивись: вписали тебе пом╕чником кап╕тана. Будеш трет╕м п╕сля Бога на борту.
Я поглянув на Женю. Другий п╕сля Бога зовн╕ збер╕гав ц╕лковитий спок╕й. Так, наче оце не вперше випускали його на власному судн╕ в самост╕йне плавання. Але ж, он як зблискують оч╕! ╤ ця посм╕шка, що гра╓ в куточках вуст! Ще б пак: чи не про це ми мр╕яли упродовж довгих рок╕в тяжко╖ прац╕ ╕ понев╕рянь?! Чи не в╕ра в настання цього чар╕вного дня допомагала пробиватися через кляту Зал╕зну зав╕су, що в╕дгороджувала нас в╕д усього св╕ту, терп╕ти «ненав’язливу» оп╕ку прикордонц╕в, протистояти свав╕ллю зарозум╕лого чиновництва, переступати через др╕бн╕ше зло, на кшталт людсько╖ заздрост╕ ╕ п╕длост╕? О, я добре розум╕в його, бо й сам був власником точн╕с╕нько такого ж суденця, ╕ сам пройшов через все те! Та, грець з ним. Нин╕ ми були в╕льними, мов пташки ╕ могли пурхати соб╕, куди заманеться… в межах обумовленого маршруту ╕ строго визначеного часу, звичайно.
Доки кап╕тан в╕дганяв додому сво╓ авто, Гена подався по сус╕дах. Он, вже вимаху╓ руками на ялтинському сейнер╕. Щось доводить, робить страшн╕ оч╕, тут же см╕╓ться, поплеску╓ хлопц╕в по плечах.Гена з тих людей, що нав╕ть в пекл╕ роздобудуть вам ваш улюблений сорт морозива, а найскуп╕ший скнара п╕д його нев╕дпорними чарами на диво швидко перетворю╓ться на самов╕дданого альтру╖ста. Ось ╕ зараз, поверта╓ться, обв╕шаний низками сушено╖ риби, немов гордий вождь з якогось Бора-Бора г╕рляндами екзотичних кв╕т╕в.
- Будеш?
- Н╕. Нехай пот╕м.
- Домовився з ними про паливо.
- Яке паливо, Гено? Вс╕ ж цистерни повн╕!
- Н╕чого, кудись налл╓мо.
Повернувся Женя. - Солярка? ╤ що це коштуватиме?
- Доброго слова. ╤ не витр╕щайтесь на мене так, неначе я щось украв: хлопц╕ мен╕ сам╕ запропонували.
Женя лише головою скрутнув. - Запропонували… Ну, як це в тебе так просто виходить?
Гена дивиться на нас отими сво╖ми безгр╕шними с╕рими очима, кл╕па╓ раз, вдруге. – То, що? Сказати, що не потребу╓мо?
- Та, чого ж, - Женя вчасно згаду╓ народну мудр╕сть про дарованого коня. – Якщо вже дають… П╕ду подякую.
Ек╕паж сейнера проводжав нас так, немов ми вирушали у навколосв╕тн╓ плавання. Рибалки, може, краще за ╕нших знають, що таке море, бо щоденно живуть ним, а трапля╓ться ╕ залишаються в ньому назавжди. Тож, скачана нам сотня л╕тр╕в солярки була немов ╖х матер╕ал╕зованим благословенням.
Ранок вже давно перейшов у день, коли ми в╕ддали нарешт╕ швартови ╕, махнувши на прощання прив╕тним сус╕дам, вийшли в море. Тут було досить св╕жо. По всьому темно-лазуровому його полю густо зблискувало б╕лосн╕жне мереживо сп╕дничок Нептунових доньок. Коротка крута хвиля, п╕дкравшись, мов тать, з розмаху б’╓ суденце в праву скулу. П╕дхоплен╕ в╕тром бризки, водяний пил, летять через всю палубу, ст╕кають по склу ходово╖ рубки. Яскраво св╕тить сонце ╕ п╕сля кожного удару над бушпритом на мить спалаху╓ веселка. Загрим╕в на камбуз╕ посуд, щось впало, задзвен╕ло розпачливо… Спускаюся втихомирити горшки. Заодно вмикаю газову плиту, ставлю на вогонь каструлю: пора потурбуватися й про об╕д. Щоправда, готувати в умовах, коли палуба перманентно перебува╓ в пошуку центру земного тяж╕ння, а окр╕п намага╓ться виплеснутись з каструл╕ тоб╕ на ноги, не надто проста р╕ч. Щотри секунди н╕с судна вр╕за╓ться в чергову хвилю ╕ тут вже треба пильнувати, аби м’ясо, яке ти намага╓шся зварити на об╕д, не виявилося тво╖м власним. Та, ось макарони промито ╕ заправлено тушенкою. Тепер тр╕шечки смажено╖ до золотого цибул╕, др╕бку чорного перцю ╕ можна подавати. Обгортаю апетитно паруючу каструлю рушником ╕, прихопивши тар╕лки та виделки, вибираюся на палубу. О, яке ж тут сонце! Який насичений морським духом в╕тер! ╤… який душ! Об╕да╓мо прямо в кокп╕т╕. Пругка св╕ж╕сть ос╕ннього пов╕тря сприя╓ гарному апетиту. До того ж, на в╕дм╕ну в╕д каюти, тут менше шанс╕в розд╕лити св╕й об╕д з рибами. Промина╓мо траверз балки Белла Кипчак. Мальовнича м╕сцина. Особливо гарно тут наприк╕нц╕ травня, коли навколишн╕ крутосхили вкриваються зеленню духмяних трав, густо помереженою розсипами ясно-червоних мак╕в, озерцями небесно-блаватного льону золотисто-жовтого горицв╕ту, неяскравих, але таких милих серцю степових айстр, коли стелить по в╕тру сво╖ довг╕ ср╕бляст╕ коси ковила, цв╕те шипшина ╕ тонкий аромат ╖╖ кв╕т╕в далеко чути у потоках прогр╕того пов╕тря. У видолинку шелестять, шепочуться про щось з в╕тром стар╕ абрикоси. Про що? Чи не про стар╕ часи, як╕ так довго ╕ старанно намагалися витерти з нашо╖ пам’ят╕? Чия дбайлива рука посадила ╖х тут? Хто поливав щоденно, не даючи сонцю вбити г╕нк╕ паростки? Чи не той, хто виклав з дикого каменю он т╕ прямокутники огорож, хто збудував хатки, в╕д яких нин╕ лише неясн╕ контури врослих в землю, затягнутих полином та будяками п╕дмурк╕в?
Колись тут було невеличке селище. Вранц╕ над веселого персикового кольору черепичними дахами зд╕ймався димки, перегукувалися сус╕ди, мекали гнан╕ на пасовище в╕вц╕, звучав дитячий см╕х, а вечорами, коли спадала спека, на його ╓дин╕й вулиц╕ збиралися сус╕ди, аби погомон╕ти про життя-буття, зустр╕чалися п╕д зорями закохан╕. Куди под╕лося все те? Де д╕ти, онуки тих, кого зла воля людожерно╖ влади вигнала з ╖хнього маленького раю? Чи ╓ ще хоч хтось в ц╕лому св╕т╕, хто пам’ята╓ про нього, хто вважа╓ його сво╓ю в╕тчизною?
Намагаюся розглед╕ти хоч щось, та зруйнован╕ ст╕ни, немов в╕д сорому за вчинену над ними наругу, ховаються десь в глибин╕ балки. Нин╕ лише одна чи дв╕ с╕м’╖ рибалок мешкають тут, на самому берез╕, наглядаючи за спорядженням рибгоспу. Неподал╕к нап╕взруйнованих м╕стк╕в причалу видно ╖х будиночок та склади рибальського причандалля. Чорно-б╕ла коза замислено дивиться в наш б╕к та навряд чи ми ц╕кавимо ╖╖ б╕льше, за несен╕ в╕тром хмарки. Скоро ╕ вона, ╕ будиночки зникають позаду, а в нашому театр╕ все нов╕ й нов╕ декорац╕╖. Високий скелястий берег суц╕льною ст╕ною тягнеться на зах╕д. Лише глибок╕ балки, прор╕зан╕ за минул╕ тисячол╕ття бурхливими дощовими потоками, порушують його монотонн╕сть.
Видно вже красень Джангуль, з його химерними скелями, задрапованими подекуди екзотичним для цих м╕сць середземноморським плющем, з порослими ч╕пкими карлуватими деревцями розщелинами. Кажуть, сюди нав╕дувався Микола ╤ванович Вав╕лов, збираючи свою знамениту колекц╕ю, адже тут ╕ дос╕ можна знайти рел╕ктов╕ яблун╕ й груш╕. Шкода, що ми пливемо досить далеко в╕д берега, аби можна було вповн╕ насолодитися його неперес╕чною красою.
В╕тер все св╕ж╕ша╓ ╕, що г╕рше, ста╓ якимось нервовим,поривчастим. Саме омина╓мо мис Приб╕йний, в╕дкриваючи зл╕ва широкий к╕вш Караджинсько╖ бухти, як сонце хова╓ться за зав╕сою летючих хмар. В╕дразу стало прохолодно. Надяга╓мо куртки, шапки, та з палуби не йдемо. Тут, в кокп╕т╕, прикрит╕ в╕д в╕тру ╕ бризок ходовою рубкою, почува╓мося ц╕лком затишно ╕ нав╕ть комфортно. Женя трохи нерву╓ться. Он, знову зм╕нив б╕ля штурвалу Гену. Воно й не дивно: тиск ╕ дал╕ пада╓. Проскочити б Тарханкут!
Не знаю, хто з нас першим, ще на п╕дход╕ до Приб╕йного пом╕тив на обр╕╖ темно-синю, майже чорну смужку. Спершу вузенька – немов який велетень пров╕в по самому обр╕ю чорнильним ол╕вцем – вона швидко росла й ширилася. Не минуло й двадцяти хвилин, як все видноколо попереду налилося загрозливою чорнотою. На той вид нав╕ть поненто притих, зн╕тився, н╕би злякавшись то╖ навали. Скоро в╕тер задув знову, але вже з ╕ншого напрямку – прямо з-п╕д хмари.
- От тоб╕ й «проскочили»… - похмуро кинув Женя, не в╕дриваючи погляду в╕д то╖ прояви. – Ця може всипати так, що мало не буде… Особливо ж тут: Тарханкут – то наш чорноморський мис бурь.
Я знизав плечима – Може й всипле. Це вже таке… Вибравшись в ос╕нн╓ море чи ма╓мо дивуватися, що й колисатиме воно не по-л╕тньому? Але ж, суденце м╕цне, а Тарханкут - не мис Горн.
- А й справд╕, – засм╕явся Гена. – Ти чого, кап╕тане - дощику злякався чи що?
Проте, см╕х його прозвучав якось надто вже бадьоро. Аж Женя в╕д╕рвався в╕д споглядання хмариська ╕, зм╕рявши довготелесу Генину ф╕гуру прискаленим оком, широко усм╕хнувся. - Дощик кажеш? Угу. Згоден. Будеш в╕дпов╕дальним, щоб саме дощиком ╕ об╕йшлося.
- Слухаю, м╕й кап╕тане! – Гена з╕рвався на р╕вн╕, витягуючись на повний зр╕ст та прикладаючи долоню до бейсболки – дуже необачн╕ маневри на непристосованому для в╕йськово-морського ритуалу суденц╕, бо ж «Свята Мар╕я» саме нахилилася ╕ наш веселун врятувався в╕д катапультування за борт лише вчепившись за ванти б╕зань-щогли.
- Дитсадок, ╖й Богу… - пробурмот╕в Женя. – Як, щодо зайнятися чимось корисним?
- Хто б заперечував, а я н╕, - з готовн╕стю в╕дгукнувся Гена. - П╕ду помию посуд.
- А я погляну чи все добре закр╕плене, - сказав я.
П╕сля затишного прихистку позаду рубки, пориви в╕тру на палуб╕ здавались сильн╕шими, ан╕ж були насправд╕. Проте, в╕тер таки посилювався. Найб╕льше ж дошкуляли бризки. П╕дхоплен╕ в╕тром, вони лет╕ли через всю палубу, люто хльоскаючи по надбудовках, ст╕каючи по в╕тровому склу ходово╖ рубки. Моя легка бавовняна в╕тр╕вка промокла ще до того, як притримуючись за рел╕нги (зневажаю позер╕в, як╕ мають за доблесть прогулюватися в св╕жу погоду палубою невеликого суденця, заклавши руки в кишен╕), я добрався до грот-щогли. Тут я закр╕пив фалика, що метлявся в поривах в╕тру, загрожуючи уплутати весь рухомий такелунок та, пробравшись на бак, заткнув прихопленою для того шматою клюз* як╕рного ланцюга – пересторога далеко не зайва, бо ╕стор╕я мореплавства зна╓ випадки, коли через незакрит╕ палубн╕ отвори море топило ╕ велик╕ корабл╕. Тут доводилося триматися по-справжньому, бо ж коли н╕с суденця ковзав вниз з загривка чергово╖ хвил╕, ковзька мокра палуба буквально провалювався п╕д ногами.
(Дал╕ буде)

*поненто – зах╕дний в╕тер;
*бушприт – горизонтальний брус, що вида╓ться перед носом судна ╕ служить для постановки носових в╕трил;
*кеч – двощоглове в╕трильне оснащення з великою щоглою попереду та меншою щоглою на корм╕, попереду баллера стерна;
* б╕зань – в╕трило на кормов╕й (б╕зань-)щогл╕;
*грот – основне в╕трило, ставиться на основн╕й (грот-)щогл╕, позаду не╖;
*стаксель – зазвичай трикутне в╕трило, що розтягу╓ться м╕ж першою в╕д носа судна щоглою та кр╕пленням на нос╕ судна;
*летючий кл╕вер – трикутне в╕трило, що розтягу╓ться м╕ж першою в╕д носа судна щоглою та ноком* (к╕нцем) бушприту;
*суднова роль – список ек╕пажу судна з позначенням функц╕ональних обов’язк╕в;
*клюз – отв╕р в борту чи палуб╕ судна.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #44 за 01.11.2019 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21678

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков