Версiя для друку Обговорити в форумi

У Національному музеї історії України в Другій світовій війні презентували новий проект «Український Схід», створений за підтримки Українського культурного фонду. Це виставка про сучасну російсько-українську війну та соціогуманітарні проблеми, породжені нею. На презентації виступили директор меморіального комплексу Національний музей історії України в Другій світовій війні Іван Ковальчук, заступник виконавчого директора Українського культурного фонду Ірина Осадча, бойовий генерал Олег Грунтковський, Володимир Жемчугов і Олексій Сизонович, які вели партизанську боротьбу проти російських окупантів на Донбасі, матері полеглих воїнів Ігоря Брановицького, Максима Ридзанича, Андрія Глущенка, вдова загиблого Сергія Цимбала з сином Сашком, волонтерка Діана Макарова, викладачка кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса (нині ВНЗ працює у Вінниці) Інна Єрмакова, декан історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Іван Патриляк та інші.
Лейтмотив виступів – нам необхідна перемога і визволення всіх окупованих Росією земель. Говорилося і про те, коли ж розпочалася агресія Росії проти України. Агресія велася ще задовго до військового нападу. Український правозахисник із Донеччини Олекса Тихий, який помер у радянській тюремній лікарні в 1984 році, протестував проти зросійщення Донбасу: «Сьогодні Донеччина йде шляхом Кубані, колись українського краю, тепер же повністю зрусифікованого… батьки вибирають російськомовні школи з метою забезпечити своїм дітям навчання у вузах, технікумах, ПТУ… Зараз українці Донеччини позбавлені елементарних людських прав: 1) користування рідною мовою в сфері виробництва, культури, в побуті і навіть у колі сім’ї; 2) вчитись та навчати дітей рідною мовою; 3) дивитись кіно, вистави, слухати лекції рідною мовою. Сьогоднішнє становище на Донеччині може вилитись: 1) у знищення … українців – (призвести до) інтелектуальної їх смерті; 2) у саботаж науки… 3) у протести чи повстання, а це кров, вигнання, фізична смерть мільйонів».
Коли Україна ставала незалежною державою, російська агресія ставала військовою. Між збройними агресіями боротьба проти України велася шляхом репресій і зросійщення.
Проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року в Росії сприйняли вороже. Вже через два дні Росія повідомила, що «залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів». 28 серпня її делегація намагалася змусити керівництво України відмовитися від проголошення незалежності. 21 травня 1992 року парламент Російської Федерації визнав передачу Криму зі складу РРФСР до УРСР у 1954 році такою, що не має юридичної сили, а 9 липня 1993 року проголосив російський статус Севастополя. У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО В. Путін заявив: «Україна – це взагалі не держава. Частина її території – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами… Якщо Україна піде в НАТО, то піде без Криму і Сходу – вона просто розпадеться».
Водночас Кремль намагався підтримувати ілюзію добросусідських стосунків з Україною. 5 грудня 1994 року Російська Федерація разом із США й Великобританією підписали меморандум про гарантії безпеки Україні в зв’язку з відмовою українського керівництва від ядерної зброї. У 1997 році між Україною та Російською Федерацією був укладений договір про дружбу, співробітництво і партнерство. У 2003 році – Договір про українсько-російський державний кордон, що визначив лінію державного кордону, поважати який зобов’язалася Росія.
 Паралельно Росія розпочала реалізацію реваншистської стратегії та втілення ідей «русского мира», вдавшись до застосування силових методів проти України (жовтень 2003 року – криза навколо острова Тузла; січень 2006 року, січень 2009 року – «газові війни»). У 2004 році Росія вперше розіграла карту «східноукраїнського» сепаратизму. Після Помаранчевої революції спецслужби РФ сформували в Криму й південно-східних регіонах України розгалужену мережу антиукраїнських організацій. Одночасно Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії. Одним із чинників антиукраїнської політики Росії, а згодом й одним із інструментів окупації Криму став Чорноморський флот РФ, який використовували як базу для ведення розвідувально-підривної та інформаційно-пропагандистської діяльності. У 2008 році Росія розпочала комплексні заходи з підготовки збройної агресії проти України.
Інформаційна агресія дала свої наслідки. Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт в листопаді 2015 року зазначав: «Росія перетворила інформацію на зброю і використовувала її як зброю, намагаючись спотворити українську історію. Вона створила вигадану розповідь про сепаратизм на Донбасі та пригноблення російськомовного населення в Україні».
А 20 лютого 2014 року російські збройні формування вторглися на Кримський півострів. Цьому передували інспіровані спецслужбами Кремля антиукраїнські мітинги, блокада й захоплення стратегічних об’єктів, гарнізонів Збройних Сил України підрозділами російської армії та «загонами самооборони». 18 березня 2014 року після псевдореферендуму Росія проголосила Крим «суб’єктом Федерації». Анексія півострова не визнана більшістю держав світу, Генеральною Асамблеєю ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ і суперечить рішенню Венеційської комісії. Верховна Рада України визначила 20 лютого 2014 року днем початку збройної агресії Російської Федерації проти України, яка триває шостий рік.
Навесні 2014 року спецслужби Російської Федерації провели серію операцій під назвою «Русская весна», що супроводжувалася масштабним дезінформаційним і пропагандистським впливом на населення України. У цей час на Донбасі активно створювалися незаконні збройні формування з «імпортованих» російських «відставників/відпускників», різноштибних «солдатів удачі», звичайних кримінальних злочинців та завербованих місцевих жителів. Терористичні збройні формування створили квазідержавні утворення – «ДНР» та «ЛНР». Одночасно спостерігалися спроби дестабілізувати ситуацію на Харківщині, Запоріжчині, Миколаївщині, Херсонщині, Одещині та Дніпропетровщині й утілити міфічний проект «Новоросія».
Щоб подолати терористичну загрозу і зберегти територіальну цілісність держави, у квітні 2014 року було розпочато антитерористичну операцію (АТО). Розпочалося створення добровольчих військових структур. Було сформовано батальйони територіальної оборони у складі Збройних Сил України, добровольчі батальйони патрульної служби міліції особливого призначення, добровольчі батальйони особливого призначення Національної гвардії України, а також незалежні добровольчі формування.
Прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо у виступі на 72-й Генеральній Асамблеї ООН 21 вересня констатував: «Із російською незаконною анексією Криму та вторгненням в Україну ми стали свідками першого вагомого захоплення території в Європі з часів Другої світової війни».
17 липня 2014 року неподалік міста Торез Донецької області сталася катастрофа пасажирського літака «боїнг» малайзійської авіакомпанії, що виконував регулярний рейс МН-17. Усі пасажири та екіпаж (загалом 298 осіб) загинули. Міжнародна слідча група встановила, що літак збито зенітним ракетним комплексом «Бук» російського виробництва, який належав 53-й зенітній ракетній бригаді (м. Курськ, Російська Федерація). Збиття «боїнга-777» спричинило нову хвилю міжнародних санкцій проти Росії.
24 травня 2018 року влада Австралії та Нідерландів офіційно звинуватили Росію в катастрофі. 19 червня 2019 року міжнародна команда слідчих оголосила перші чотири прізвища осіб, підозрюваних у причетності до збиття літака.
Упродовж травня – вересня 2014 року сили АТО провели понад 40 операцій, визволили понад дві третини окупованих територій, більше 100 населених пунктів Донеччини та Луганщини. Поступово українським військам удалося переломити і взяти під контроль ситуацію. Відбувалося звуження кільця ізоляції, поступове віддалення його від державного кордону та часткове прикриття на загрозливих напрямах. Було створено передумови для завершення збройного конфлікту на Сході України, проте в подальший перебіг подій втрутилися російські війська.
Захід допомагав Україні. Журналіст «Нью-Йорк Пост» Річ Лоурі писав 2 лютого 2015 року: «Поки Росія вводить свої танки Т-80 і Т-72 з особовим складом не менш, ніж 1000 осіб, ми протидіяли окулярами нічного бачення та аптечками».
В експозиції наведено кількісні дані співвідношення українських і російсько-терористичних військ у Дебальцевому. Проти 4700 військовослужбовців ЗСУ і 500 осіб від НГУ, МВС України та СБУ діяло до 8 батальйонних тактичних груп і до 8 артилерійських дивізіонів збройних сил Російської Федерації та до 9 тисяч осіб у складі незаконних збройних формувань. Проти 50 українських танків – до 120 російських. Проти 40 українських артилерійських систем – до 180 російських. Проти 15 українських реактивних систем залпового вогню – до 60 російських.
Перманентні бойові сутички тривають на Світлодарській дузі – лінії оборони, куди у 2015 році відійшли з Дебальцевого українські підрозділи. Наприкінці 2016 року тут відбулася масштабна спроба терористів прорвати лінію фронту й захопити українські позиції. 18 грудня ворог здійснив три артилерійські обстріли тривалістю від трьох до шести годин кожний. Українські захисники вистояли, а потім перейшли до наступальних дій і відтіснили його на південь від смт Луганське. 23 грудня 2016 року українські військовики ввійшли в селище Новолуганське. 23 листопада 2017 року зайняли Гладосове й Травневе, 17 травня 2018 року – Південне, 24 листопада 2018 року – Розсадки.
На окупованих територіях є українські патріоти. Іноді в загарбаних містах з’являються написи фарбою «Слава Україні», привітання з Днем незалежності України, листівки графіті, наклейки з українськими символами, навіть українські прапори.
Але внаслідок російської агресії багато людей мусили залишити рідний край. Станом на 2 вересня 2019 року взято на облік 1405184 переселенці із тимчасово окупованих територій Донеччини, Луганщини і Криму.
Терористичні військові формування на тимчасово окупованих територіях Донбасу нараховують 32 тисячі осіб. 11 тисяч із них – громадяни Російської Федерації: «добровольці», «туристи» та найманці із приватних військових фірм, кадрові офіцери, інструктори й спецпризначенці.
Служба безпеки України з лютого 2014 року до сьогодні попередила 203 терористичні акти.
За даними Моніторингової місії ООН з прав людини на Донбасі з квітня 2014 року до кінця 2018 року загинуло 13 тисяч українців. Матеріали про деяких із них представлено в експозиції. Житель міста Краматорська на Донеччині Степан Чубенко був воротарем молодіжної футбольної команди «Авангард». З початком проросійських виступів 16-річний Степан із друзями брав участь у мітингах на підтримку цілісності України, які відбувалися в місті, допомагав українським військовикам. Ризикуючи життям, зняв прапор «ДНР» з будівлі в центрі Краматорська. 22 липня 2014 року юнака викрали проросійські бойовики та розстріляли. Матері повернули тіло сина лише через три місяці. Степан Чубенко посмертно відзначений званням Народний Герой України.
Також в експозиції вміщено свідчення українських військовослужбовців, які побували в полоні. Військовослужбовець ЗСУ Олександр Т., який перебував у полоні 191 добу: «До нас зверталися винятково з образами, з яких найбільш «пристойними» були «бандеровец», «фашист», «нацик», «укроп». Примушували стати на бік терористів, морили голодом, усіляко принижували честь і гідність. Заради розваги бойовики виводили полонених на вулицю та пропонували місцевим мешканцям познущатися з нас. Також нас неодноразово вивозили в Донецьк, де ми підмітали вулиці, косили траву для «облагородження» міста перед різними святами. Під час цих робіт били, щоб бранці швидше працювали».
Микола Карпюк, який перебував у полоні 2001 добу, в останньому слові на суді в травні 2016 року сказав: «Навіщо факти, докази, коли існує електричний струм? Не вдалося електричним струмом – мені сказали: завтра тут буде твій малолітній син, з ним будуть робити те, що робили з тобою. Тоді я сказав: «Так, я підпишу всю вашу мерзенну брехню». І підписав».
Військовослужбовець ЗСУ Ярослав Г., який перебував у полоні 15 діб: «Мене постійно били – металевими трубами, табуретками, зброєю, ногами та руками. Моєму товаришу Олександру М. з Львівської області під час тортур, використовуючи праску, обпекли руки, а Артема Г. з міста Суми примушували застрелити іншого військовополоненого (за відмову це зробити бойовики прикладом зброї зламали Артемові руку). Ігоря Б. з міста Києва за те, що він був кулеметником, залізними трубами били до втрати свідомості, а далі терорист на прізвисько Моторола витягнув пістолет і вбив Ігоря пострілом у голову».
Український кінорежисер і письменник Олег Сенцов, який перебував у полоні 1946 діб, у листі на волю писав: «Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется». Повернувшись додому у вересні 2019 року, Сенцов сказав: «Даже с освобождением последнего пленного наша борьба не заканчивается. До победы еще очень далеко. Враг силен и сдаваться не собирается. Но победа все равно будет за нашей стороной, у нас нет другого выбора».
3245 українців вдалося звільнити з російських тюрем і катівень тимчасово окупованих територій з 2014 року до сьогодні. 227 українських громадян незаконно утримуються в окупованих районах Донецької і Луганської областей дотепер. 113 українських громадян перебувають у російських тюрмах, 89 з них – кримські татари.
А член Центральної Ради із Донеччини Микита Шаповал попереджає нас: «Коли визволимося від чужої неволі, то треба найбільше берегтися, щоб не знищила нас своя українська темнота». Давно сказано, але дуже актуально.
Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 18.10.2019 > Тема "З потоку життя"