Версiя для друку Обговорити в форумi

Ліна КОТЛАК
ВІРШІ

***
Хтиво похитує жадібність стегнами,
дурня збагачує думка,
періодичними модними трендами
жаба в болоті й та кумка.
Не наїдяться перлами свині,
перли - у скриню: як повна скриня,
то й ми газдині.
Нащо сліпому кротові люстерко?
В радість цимбали глухому Оверку?
Думаєш, вхопиш за роги бика?
А може, рибкою в ятері будеш?
В світі настане найтяжча пора -
серце студене носитимуть люди.
Бідний сміється взувком дірявим,
інший лисніє в маселці сиром,
в ложе Прокрустове втиснуті мляві,
з гнотика сльози скапують миром...

***
Серце гаряче літепло в очі щедро виплескує,
поглядом хоче зігріти цей світ, хоч він і сірий,
часто байдужий…
Світе, мій світе, мені небайдужий,
візьми моє серце, візьми мої очі -
зігрійся, з'ясній...

***
Розгублена, маленька, серед міста,
засмучена, з душею не на місці,
одна-однісінька, покинута, і відчай
застиг у вкрай розширених зіницях,
загублена, мов трісочка у хвилях моря...
Кого цікавить сум твій, біль твій, а чи горе?
Кому така у цьому світі ти потрібна?
Тремтять од страху плеченята дрібно-дрібно...
Таких у світі, ніби й ненавмисне,
зривають, кидають під ноги як намисто,
таку жорстоке місто вмить роздушить...
Зберись, зіжмись в кулак,
постав на місце душу!

***
Пнеться до сонця брунька маленька,
з бруньки листочок у світ вигляда:
тепло достатньо чи ще зачекати,
поки вже прийде справжня весна?
не обпектися б холодом ночі,
снігом нежданим... якби ж то знаття!
Сонце сміється, а сонце моргає,
і обіцяє чудо-життя!
Довго сидіти в бруньці затишній
геть не годиться новому життю,
вигулькне раптом, і вже не спинити
стужі ніколи паросль оцю!

***
Ой біла пташко, люба подружко,
чого тріпоче твоє серденько,
чого тріпочуть гарячі крильця?
Тріпочуть крильця – летіти хочуть,
летіти хочуть, але не можуть -
лиха недоля зламала крила,
гаряче сонце забрало силу.
Ой бідна пташко, мила подружко,
за тебе плаче моє серденько.
Я полікую маленькі крильця,
втамуєш спрагу в воді краплинці...
Тобі вже легше? літати будеш!
літати будеш, та ще й високо!
прибуде сила, не пройде й року.
Маленькі лапки лоскочуть руку,
набік голівка – скінчились муки,
блискучі очка – за все подяка.
О моя пташко! мене покинеш,
мене покинеш, у даль полинеш.
Лети, пташинко, бережи крила.
Мене самотню лишає сила...

***
Зачумлена, отруєна дурманом,
Скуйовджена, у відчаї заклякла,
Засліплена, неволею приспана,
В глухій безмовності давно закута,
Замотана в тугий холодний саван
Змарнованих зневірою життів,
Падка й захланна на манірну славу,
Неправдою заїжджена заклято,
Чи ж ворухнеться коли-небудь слабо,
Байдужості іржею зашкарубла,
Охоплена хоча б поривом вутлим,
Очищена хоча б до Великодня свята,
Надією просвітлена душа?

***
Триває час. Повзе по вертикалі
для ледарів, байдужих та нездар,
для працьовитих і для творчої уяви
біжить чимдуж, підстрибує до хмар.
Для мене час нуртує по спіралі,
то мрією вперед, то згадкою навспак,
то вліво поривається, то вправо,
вертається до рук  як бумеранг,
то котиться невпинно в сині далі
прозорістю холодних рік,
летить рівнесенько стрілою,
то каменем зривається в потік,
горить красою пекторалі,
тремтить як пам’яті свіча
і скапує в гарячий присок
напівзотлілого життя.
Для кожного свій відлік часу –
початок є, нема йому кінця.

***
Мурашками-зомбі снують люди долом,
і їх не "колише" велика вода,
що скоро нарине і змиє мурашник,
накриє всіх чисто...
У мулі липкому, у тінях примар
залишаться й світлі...
Надовго...

***
Затиснута скелями,
біжить, не спиняється річка,
не скаржиться, не нарікає на долю,
та часто на камені кидається з серцем,
вихлюпує стриманий біль -
від того чистіша стає...

***
То щиро сонцем у безхмарну днину
то блідо місяцем в туманну ніч
сприймаю світ цей неповинний
спотворений  ненавистю навік
Котигорошком підставляю плечі
щоб світ тримався лиху на біду
за батьком чую тихий плач малечі
руками лиш безсило розведу
то можу все а то навіть не годна
здмухнути пил байдужий зі світлин
картаюсь ціпенію неприродно
вуста печуть-горять як кармазин
гублюся поглядом в горіха кроні
крий боже впасти плодом шкереберть
ворожкою читаю на долонях
знаходжу все не бачу я тебе...

***
Минувшина, самотня, кострубата,
скрипить сухими вітряками,
байдужа до страждань
чи радощів людських,
блідою ходить тінню,
стискає нишком груди
порепаними від бруду й крові
старечими, та цупкими, руками...

***
...І нависають вівтарем над морем гори...
На скелі на колінах я й оголена моя душа поряд...
Страждання й болю груз осів на дно в море,
і мулом затягло (надіюсь назавжди) горе...

***
Що їм до того менше нас буде
зовсім зміліє роду криниця
рветься на шмаття серце у люду
пийте та знайте кров не водиця
дратвою грубо рану зашито
страшно бо кровю заплачено мито

***
Зібрали свиту королі
і правлять бал на всю Європу?
а вілл! а яхт! у "крутелів",
на Марс торують твердо кроком
дорогу? Їх би, як в сметані
вареники пухкі з окропу, -
на з'їжу водам Сомалі.
Тягуча глеєм і густа,
що й ложкою не провернути,
людей окутала імла,
а воля, воленька закута
і гине цвітом під ногами.
А що той цвіт? він як спокута
за гріх, якого й не було?

***
Шукають істину в вині, як голку в сіні,
на дні святого джерела, дух невловимий,
блукають лабіринтами, на диво безпорадні,
тримаючи в руках хитких клубочок Аріадни.
Самодостатня ж Верітас
майне хвостом комети чи жар-птиці,
лови-хапай її за хвіст, піймав - а там синиця.
Куценьким розумом з нори тісної
широку істину не осягнути,
а щоб дістати її із неба -
то закороткі для цього руки.

***
Вирвані шматки з окремих фраз
вдало підтасовані як карти
мудрий й той спіткнеться і не раз
щоб вловити зміст крутої мантри
річ така вступає в резонанс
з всесвіту вібраціями й вільний
донедавна розум став невільним враз
загриміти можна в божевільню
щоб пропав гнітючий дисонанс
щоб в душі і в тілі відновився
схитаний до ручки геть баланс
краще помандруй з безвізом
в сонячно-лавандовий Прованс
чи задовго наперед
вибий бронь на місце в Іль-де-Франс
забарикадуй свій номер й тет-а-тет
ти і закодований в поезії пас'янс
світу павукових нетрів
в стилі "вічноактуальний Ренесанс"…
там його і розкладеш нарешті...

***
І сунуть грізно хвостаті хмари
періщать землю як батогами
дощі холодні у саму душу
залазять болем душа вже повна
пекучим болем а очі слізьми
а серце коле стерня чубата
а руки хочуть розвести хмари
до сонця хочуть дістати марно
душа ридає а серце коле
як не порветься в стерні на полі
не розлетиться червоним квітом
чи дрібним шматтям у верховітті...

***
Листком кружляю зів'яну швидко
ще й не долину землі живої...
ридає гірко за мною гілка
спадають сльози рясним дощем
гойдає гілку самітник-вітер
втішає ніжно а їй болить
і плаче гілка лиш би не всохла
чи втішить бідну весна затишна
бо стане гілка зелено-пишна?

***
Гидкою жабою
в розщелинах-ярах душі
засіла людська ницість.
Копнеш чим глибше,
щоб витурити звідтам
її, мерзенну, -
яруга ширшою стає,
що й можна оступитись
на нестійких грунтах...

***
Холодним взором на вікні,
легеньким брижем по воді,
на яблуках румянцями,
а то піском між пальцями,
то шовком падаєш до ніг,
сніжинкою - на рукаві,
ти - тінь-не-тінь,
ти - видих-вдих,
ти завжди поруч,
ти заступив мені весь світ,
ти, мій солодкий болю...

***
Кажуть зіллям чарівним споїла
і для неї теж це дивина
ну не може закохатись красень
вся у ластовиннячку руда...
розметав і дихає на коси
в очі заглядає не змигне
і ніяк не визбирає просо
що по ній струміє золоте…
кажуть люди кажуть люди кажуть
що не пара ну не пара й край…
таж від неї серце розімліло!
вільний дух забаг лишень в ЦЕЙ рай...

***
Нарешті сонце зачепило струни душі моєї,
повної, як жбан по самі вінця, печалі й смутку.
Повільно полилась журби мелодія несміла,
стікала, тонучи в снігах, з усіх душі закутків.
Бринить оновлена струна, теплом сповняє серце.
Те сонце - ти! Моя душа радіє щедрому здобутку.

***
Клопіт дня ще сидить на плечах,
густо-синім малює вечір,
перша зірка моргає мило,
ніч м'яка розправляє крила...
Розімлілі від ніжності в росах
запахтіли ромашкою коси,
загорілися пристрастю очі,
вгамувати вогонь мало й ночі...
Здійнялися й опали враз руки,
запекла хрипким зойком розпука,
стеля каменем їй душить груди...
Біль вдовиний. Чи ж він убуде?!!!

***
Зірка погасла в чорному мороці
камінь на душу горем наліг
краплі любові переливаю
в серце твоє щоб затремтіло
щоб ожило з попелу феніксом
щоб заясніли літеплом очі...

***
День стомленим равликом всотується у лінивий вечір,
який неспішно переходить у ніч м'якеньку...
Хто спить, а хто зоріє, на блідий місяць видивляється,
а він байдуже - мимо, може б, і вподобав яку -
небо широке й високе - та не зупиниться,
не прихилиться, бо та, одна-єдина,
не відпускає, хоч і тримає на відстані,
уже мільярди літ...

***
Ми як два береги вузької річки,
що ніби й поряд, але все ж не разом,
хоч маєм спільне дно, а ще -
мости єднають зрідка нас.
Удень впадає у далекі очі
краса незаймано-крихка,
й мовчать, мовчать ті береги,
лиш серед ночі в густому лісі
очерету тихенько схлипує вода.
Тече-біжить ріка життя, а вже як
пересохне, чи стане гoрбом дно
й зрівняє нас, зійдемось ми докупи,
та вже не тут, а в іншому житті,
де ми - не ми, і наші руки
можe й зустрінуться,
та не відчують
кохання трем...

***
Солодке, полином запахчене,
кохання визріло гірким.
У білопінну гречку втрапили -
знайшлися пізно на Землі.
Синіло небо незабудками,
гойдало сонце в пелені,
мигтіла спека срібним маревом,
весь світ, здавалося, бринів...

***
Щему солодкого фібрами-жилками
прагла тривожно, та все без пори.
З холоду й стужі з'явився зненацька,
сяйно всміхнувся і руки зігрів.
Стріпнулось птахою серце у грудях!
Ніжний світанок... Рожеві сніги...
Доля нарешті подарувала
щире, як правда, кохання мені...

***
Зима моє серце звільнила
снігами сліпучими, морозом рипучим,
стовпами димів аж до самого неба!
І все, що складалось-в’язалось
нитками надтонкими в душі засторонках,
здиміло у висі... Воно вже не треба!
Я вільна! Я вільна!
Як довго у сірій свитині невільниці
блукала, невільно було навіть погляд
звести в синє небо.
Нарешті я вільна!

***
А я так любила і зраду прощала,
хоч як не боліло і пеком пекло,
а серце, мов зранена птаха,
просило прихистку,
і ради цьому не було...
А ти не зумів ті
надломлені крильця
любов'ю зцілити
і птаху до теплих грудей
не притис...
А серце тремтіло,
а серце кохало
в байдужих
лещатах
долонь...

***
Як серпом полоснуло слово
як жариною погляд обпік
і скривились вуста полиново
день принишк а дзвенів малиново
розлучалися двоє навік…

***
Схотів у рай, бо дім вважав,
Хоч і не пеклом, тягарем
Хиткій своїй душі...
Вернувся, як побитий пес...
Боліло і пекло усім.
Не вигнали проте.
Пробачили. Змирилися.
Світився аж - сім'я тепер,
Як в спеку джерело...
Маленькими ковточками
З надщербленого келиха
Гірке кохання п'ю,
Торкаючись вустами ледь...
Приймає зранена душа
За ліки гіркоту.
А доля (відчуваю я;
Ні, знаю - буде точно так)
В новенький келишок наллє
Роками витриманого
Солодко-терпкого вина...

***
У божевільнім леті палаюча стріла нестямного кохання
пронизує наскрізь байдужості холодні мури,
сичить і падає, знесилена, у воду,
її підхопить сильний струмінь сподівання,
в скелястий  берег безнадії реалії життя
стрілу безжально розіб’ють ущент,
і пам’яті ріка дрібні уламки закрутить виром,
на дні затягне мулом забуття.

***
Відчайдушна, зарано запрагла багато,
Далеченько у простір життя забрела.
Важко вибратись звідти, та сором гукати....
Стежку місяць узявся стелити завзято,
Ну а камінь - той твердо плече підставляв,
Вітер дівчину в плечі підштовхував м'яко...
Біля рідного дому впади в спориші,
Ухопися, дитино, за ружу трояку
І заклякни на мить, склади Богу подяку...
Місяць зорями грає в дівочій душі...

***
Узявся нізвідкіль серед зими в душі без серця,
терпляче позбирав, любов'ю склеїв
дрібнесенькі холодні скельця.
Під теплим поглядом вселилася весна у душу.
І стиха капле дощ легкими слізьми
в медовий квіт, зітхання глушить...

***
Ніжно торкнулась у сні
дужих грудей незнайомця -
тіло скупалось в теплі,
в осінь заглянуло сонце...
Чом ти приходиш лиш в сни,
сумно блукаєш навколо?
Доле моя, відгукнись
щастям мені, а не болем...
Чом не прийдеш наяву?
Вітром постукай в віконце -
душу відкрию свою,
зранку всміхнусь тобі сонцем...
Рада, що встріла хоч так...
Кров стугонить в тонких жилах -
знак, що душа ще жива,
є без надії надія...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 11.10.2019 > Тема "Душі криниця"