Версiя для друку Обговорити в форумi

Одне із ключових на сьогодні питань: як надалі розвиватимуться події?

Недавній 13-хвилинний брифінг президента України про результат зустрічі Тристоронньої контактної групи у Мінську викликав ураган емоцій. Відсутність конкретики стосовно підписаного там документу під назвою “формула Штайнмаєра” породило ще більше запитань, адже новини, повідомлення та заяви на цю тему часто відверто суперечать одна одній. “Під чим поставив підпис Кучма? Реванш, капітуляція... новий Майдан? Не допустимо!” Наступного дня в столиці дещо розпогодилося в усіх сенсах, температура “гарячих голів” понизилася на кілька градусів — побільшало раціо. Однак спокоєм ще далеко не пахне — суспільство все ще турбує розвиток цієї ситуації.
На питання Укрінформу — спрогнозуйте, що буде далі, зокрема в Україні, РФ, Європі? — відповідають:

Ілія Куса, експерт з міжнародної політики та Близького Сходу Українського інституту Майбутнього:
“У переліку ймовірних сценаріїв знайшовся не найгірший для України”
— Насправді все залежатиме від того, про що говоритимуть та що в результаті узгодять (якщо в принципі узгодять) на майбутній зустрічі “нормандської четвірки”. Точного прогнозу стосовно того, як в подальшому розвиватиметься ситуація, на жаль, через відсутність вхідних параметрів дати не можу. Це, наче гадати на кавовій гущі. Натомість, можу запропонувати кілька ймовірних сценаріїв.
Перший — найгірший для України. Ми приймаємо закон про вибори і під тиском європейців та росіян, можливо, й американців — починаємо дуже чітко виконувати всі пункти “мінських домовленостей”. Деякі з цих пунктів, не виключено, що виконуватимемо в односторонньому порядку. Але це нам не вигідно, власне, як і сам “Мінськ”. Його імплементація призведе до того, що Донбас нам повернуть на особливих умовах (читай — на російських умовах), з автономією, з місцевою народною міліцією тощо. Відповідно ми отримаємо, по-перше, політичну кризу, оскільки це буде повернення токсичного регіону та ще й з автономним, особливим статусом, а по-друге, економічну кризу, бо це не буде прив’язано до жодних механізмів компенсаторів. Хто ж відновлюватиме Донбас? Україна матиме діру в бюджеті, тому що грошей катма. Повторюся, що все це за умови, коли нас змусять іти шляхом “мінських домовленостей”, а ми, своєю чергою, нічого з цим робити не будемо.
Другий — дещо кращий для України. Знову ж таки, ми приймаємо цей закон, відбувається розведення сил... А далі, вважаю, українська сторона має почати затягувати час на “нормандській зустрічі”, заявивши, що, мовляв, ми не можемо гарантувати проведення виборів, якщо там стоять російські війська, якщо там присутні якісь незаконні воєнізовані формування. Іншими словами, вибори мають проводитися або після повернення контролю над кордоном, або за підтримки міжнародної адміністрації, приміром, миротворчої, на яку Росія, скоріше за все, не погодиться, тому що вони хочуть зберігати там військову присутність. Утім, гадаю, це призведе до глухого кута, оскільки російська сторона скаже “ні!”. В результаті ми теж скажемо “ні!”, і повернемося на круги своя: до сьогоднішнього статусу-кво. І це нам дасть можливість вийти на той варіант, який особисто я вважаю найкращим по Донбасу. Оскільки все зайшло в тупик — ми виробляємо свій план, концепцію по цьому регіону, публічно/не публічно визнаємо, що цей конфлікт довгостроковий, що Росія не конструктивна. Крім того, створюємо відповідну інфраструктуру на лінії розмежування, посилюємо оборонні споруди, розбудовуємо економіку на підконтрольних територіях Донбасу (будуємо підприємства, соціальне житло), викачуємо з окупованих територій трудові ресурси, відновлюємо з ними торгівлю, щоби прив’язати їх, зробити залежними від нас (закидуємо ОРДЛО нашими товарами, але за умови, що вони приїжджають на контрольовану Україною територію, реєструють тут свої підприємства) і так далі, і так далі. У принципі, все це може тривати десь 4-5-6 років. Тобто спершу ми посилюємо свої позиції по Донбасу, а після цього, коли вже матимемо важелі впливу на ситуацію — знову повернутися до переговорів. Коротше кажучи, граємо “в довгу”.
І останній, третій — проміжний варіант. У даному разі йдеться про якусь компромісну угоду стосовно повернення Донбасу. І якщо нас до чогось подібного схилятимуть, то, вважаю, що найбільший ризик будь-якої компромісної угоди — це особливий статус. Він руйнує все. Його потрібно нейтралізувати, бо він не вигідний, не потрібний Україні.

Богдан Петренко, політичний експерт, заступник директора Інституту дослідження екстремізму:
“Дуже багато залежатиме від того, чи привезе Україна якийсь свій варіант досягнення миру, чи їхатиме на зустріч погоджувати чужі формули”
— Де-факто, Росія усвідомлює, що Україна готова піти на поступки заради чергової зустрічі у Нормандському форматі. Не виключено, що наступним кроком будуть спроби дожимати розведення сил на всій лінії зіткнення. Бо саме це відкриє для РФ можливість застосувати додаткові стратегії – як політичну (імплементація формули Штайнмайєра), так і військову (відкриття територій, які можуть ще завоювати так звані «ДНР» та «ЛНР». Саме так, до речі, у грузинів на початку 90-х були «віджаті» Гагри та Сухумі). Ще один з кроків – це спроба перекладення на Україну (повне чи часткове) фінансової відповідальності за відновлення та соціальне забезпечення неконтрольованих нею частин Донбасу.
Спрогнозувати поведінку України після нормандської зустрічі складно, - бо за багатьма заявами людей відповідальних за міжнародні відносини у Офісі Президента ця зустріч сприймається ледве не як самоціль. Дуже багато залежатиме від того, чи привезе Україна на цю зустріч якийсь свій план досягнення миру, чи їхатиме на зустріч погоджувати чужі формули. У першому варіанті у нас є деяка надія на Європу, у другому - суспільству й надалі буде нав’язуватись «повзуча капітуляція» - у вигляді амністій бойовикам чи прийняття нової редакції закону про особливий статус.
Щодо західних партерів – то від слова «партнери» уже варто відмовитись. Макрон вважає себе лідером Європи, і вирішення російсько-українського питання тільки додасть йому балів. Тому ЄС дасть добро на будь-який варіант алгоритму приходу до миру, який погодять між собою Путін і Зеленський. Більше того – саме Україна стане основним суб’єктом, на який здійснюватися тиск. Бо тиснуть там, де продавлюється.
Фактично, головний запобіжник для капітуляції перед Росією - був і лишається український народ. Ніхто не вирішить за нас наші проблеми.

Віталій Кулик, політичний експерт, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства:
“Україна має перехопити ініціативу по формулюванню порядку денного”
Перша позиція. Очевидно, що подібна стратегія умиротворення не матиме загальної підтримки по Україні. Тому слід очікувати зростання протестних акцій, формування нової опозиційної парадигми. І тут основне питання полягатиме в тому, хто очолить протестний рух? Якщо на чолі будуть колишній президент Порошенко або Нацдружини, то це призведе до дискредитації протесту. Від нього відійде значна частина активістів, які не бажатимуть брати участь у партійному флешмобі ПОПа. Але наскільки вдасться сформувати департизований, максимально нерадикальний рух спротиву, власне, наскільки цей рух зможе показати свою силу на вулиці, в залі парламенту та в експертному середовищі?
Друга позиція. Очевидно, подібними ініціативами влада продовжує заганяти себе в так звану пастку “22” (“Пастка-22” - роман американського письменника Джозефа Геллера) із якої немає виходу. Замість того, щоб стояти жорстко на позиції забезпечення режиму тиші на лінії розмежування, безпекової частини реалізації “мінських угод” - нинішня влада фактично втілює в життя формулювання 2016 року. Зеленський та його команда знайшли можливості для того, щоб реалізувати цю “формулу”. І загнали себе в пастку, оскільки далі від них вимагатимуть закон про особливий статус ОРДЛО тощо. А ще європейські та російські експерти уже говорять про те, що новий закон має бути написаний на основі діючого (ухваленого ще в 2015 році). Тобто де-юре ми повернемо номінальний суверенітет, а де-факто — нічого не буде, ніхто контроль над кордоном не повертатиме, навіть після так званих виборів. Якщо дехто з партії влади вважає, що вдасться “пропетлять” в ситуації з невизнанням виборів в ОРДЛО демократичними, то я би хотів нагадати про вимоги ОБСЄ до проведення виборів. З одного боку ці вимоги є більш-менш такими, що дозволяють впливати на процес, вимагати дотримання процедури, але з іншого... Як приклад — вибори в Афганістані та в Іраку, які проводилися після війни з Талібаном та ІГІЛом, і які були визнані світовою спільнотою як демократичні. Утім, насправді, крім столиць, і то лише в окремих кварталах, уряди цих країн нічого не контролювали. Відтак умовність демократичності виборів і маніпулятивність з формулюванням та з критеріями ОБСЄ — загальновідома. Тож розуміючи це все — погоджуватися, що ми готові визнати звіт ОБСЄ та застосувати закон про особливий статус, це наче грати із шулером, розуміючи, що опонент уже помітив карти і точно виграє. Тому я бачу величезні ризики від імплементації «формули Штайнмаєра», а також вважаю, що протестні настрої в суспільстві зростатимуть і доповнюватимуться незадоволенням від впровадження ринку землі, ображеними ФОПами і так далі.
Позиція третя — стосовно Росії. Думаю Москва продовжуватиме намагання, вибивати з України поступки за поступками. Спочатку в нас вибили фактично парафування “формули Штайнмайєра”, далі вибиватимуть проведення виборів без контролю над інформаційним простором і забезпеченням участі українських політичних партій, а згодом — від західних партнерів вимагатимуть визнання виборів демократичними і, таким чином, все може завершитися формуванням умов для де-юре федералізації України.
Позиція четверта — європейські партнери. Думаю, вони зітхнуть із полегшенням. Оскільки спихнуть з плечей важливу проблему і переведуть це в площину відносин Україна та Росія або Україна та окуповані території. Тобто, погодившись таким чином на російський конструктор “громадянського конфлікту” в Україні, де суб’єктами виступають Київ та Донецьк з Луганськом — не Росія.
Позиція п’ята — вікно можливостей. Воно (це вікно) полягає у чітких формулюваннях і намаганнях дистанціюватися від російського дискурсу. Потрібні правильні, гранично вивірені формулювання закону про особливий статус ОРДЛО. Цим документом треба забезпечити необхідні параметри та рамки можливого подальшого врегулювання. Україна має перехопити ініціативу по формулюванню порядку денного.
Поговорив Мирослав Ліскович

ЗНАЧНА БІЛЬШІСТЬ УКРАЇНЦІВ ХОЧУТЬ МИРУ НА УМОВАХ КИЄВА, А НЕ МОСКВИ

А що думають пересічні громадяни України про формулу Штайнмаєра? Як вони реагуватимуть на ті чи інші кроки влади?
Повідомлення про погодження Україною формули Штайнмаєра, якою передбачається закінчити війну на Донбасі через надання після проведення виборів тимчасового (чи постійного?) особливого статусу окремим територіям регіону, добряче сколихнуло громадськість. Соцмережі бурлять як ніколи, і навіть можна говорити про певні тенденції: якщо учора спершу гостро зреагували ті, хто вбачає у цій формулі капітуляцію України перед Росією, то сьогодні ж здається, побільшало спокійних коментарів на кшталт “без паніки, швидше за все нічого не зміниться”. Але реакція громадськості може змінитися, як тільки стане краще зрозуміло, що несуть узгоджені в Мінську папери, адже і перші, й другі, наголошують: поки що маємо кота в мішку – бо про те, що відбувалося за лаштунками наразі нічого не відомо. А як же реагуватиме суспільство далі, коли ймовірно відбудуться конкретні кроки? Відповіді на ці питання мають фахівці, які вивчають настрої і ставлення українців до найважливіших напрямків державної політики.
Якщо червоні лінії перейдуть – Майдан імовірний, – Бекешкіна
На тому, що формула Штайнмаєра є рівнянням з дуже багатьма невідомими наголошує в коментарі Укрінформу відома українська соціологиня Ірина Бекешкіна, директорка Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. В багатьох постає питання: чи це не є кроком до поділу України, створення тієї ж Новоросії, нехай трохи меншої за територією, якщо порівнювати з початковими планами Кремля, але яка існуватиме всередині України, отруюватиме атмосферу, перешкоджатиме розвитку і реалізації планів, зокрема щодо європейської та євроатлантичної інтеграції. Пані Ірина також нагадує, що небезпечним є створення прецеденту – а далі виявиться, що, приміром, в Одеській області теж надумають піти подібним шляхом. І тоді, що – знову війна і нові «формули Штайнмаєра»?
Ірина Бекешкіна: “Коли ми запитували, що може змінити рейтинг Зеленського і його політичної сили, то передбачили, що передусім це будуть конкретні рішення по Донбасу. Зараз ми маємо червоні лінії (в усіх регіонах, включаючи Луганську і Донецьку області) – вибори, автономія, формування політсил, правоохоронних органів з місцевих кадрів, загальна амністія тощо. Якщо ці лінії перейти – населення Західних регіонів поставиться до цього дуже негативно, включно зі значною частиною киян, тож не виключаю новий Майдан. Щоправда, Володимир Зеленський запевнив, що червоні лінії переходити не будуть, і в такому разі формула може бути прийнятною для населення, але поки немає чіткого плану, говорити про це зарано. Першу реакцію ми вже бачили, і не треба забувати, що в нас є 400 тисяч ветеранів АТО, які дуже гостро реагують на будь-яке припущення капітуляції”.
Хоча заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайло Міщенко в коментарі 24 каналу переконує в зворотному: показники довіри до влади одні з найвищих за останні десятиліття, тож навряд чи найближчим часом ми побачимо масові акції протесту. “Припускаю, що певні політичні сили організовуватимуть акції протесту, але малоймовірно, що вони будуть масовими. Це будуть акції протесту, ініційовані політичними силами”, – вважає Міщенко.
2 жовтня своє нещодавнє опитування щодо формули Штайнмаєра, проведене 21-25 вересня, опублікувала Соціологічна група “Рейтинг”. Згідно з його результатами, дві третини опитаних не змогли оцінити ініціативу мирного врегулювання, відому як «Формула Штайнмаєра», 23% висловилися проти цієї ідеї, 18% – підтримали її. І хоча з офіційним прийняттям документа це співвідношення могло дещо змінитися, але все ж у згаданому опитуванні знайшлися й інші цікаві цифри, які можна вважати більш об’єктивними у ставленні населення до вирішення долі ОРДЛО.
За даними опитування, більше половини респондентів підтримують невоєнні заходи з врегулювання питання окупованого Донбасу: 34% виступають за припинення військових дій і визнання цих територій тимчасово окупованими, тобто – замороження конфлікту, 23% – за надання цим територіям статусу автономії у складі України. Натомість 23% виступають за продовження військових дій до повного відновлення української влади на всьому Донбасі і лише 6% – за відділення цих територій від України. Воєнний шлях вирішення питання має найбільшу підтримку серед мешканців Заходу країни, а надання автономії окупованим територіям – на Півдні та Сході.
У опитуванні також вивчали ставлення населення до участі миротворців ООН, проведення місцевих виборів, амністії учасникам незаконних збройних формувань. Введення миротворців ООН без участі російського контингенту на окуповані території Донбасу підтримують 55%, проти – 26%. Проведення на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей місцевих виборів після здобуття контролю над всієї окупованою територією підтримують 53%, не підтримують – 19%. Проведення на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей місцевих виборів під контролем ОБСЄ підтримують 43% опитаних, не підтримують – 27%.
Проти амністії учасників незаконних збройних формувань, які воюють на стороні так званих ДНР та ЛНР висловилися 48%, а за майже вдвічі менше – 27%. Практично те саме з наданням права місцевим органам влади «реокупованих» територій створювати загони народної міліції: не підтримують 43%, підтримують – 27%. А от введення миротворців ООН на окуповані території Донбасу з російським контингентом у складі не підтримують аж 61%, а підтримують – лише 17%.
Як бачимо, переважна більшість українців прагнуть, щоб Україна вийшла з війни зі збереженням свого повного суверенітету.
Юлія Горбань

Роман Безсмертний, політик,
у минулому член Тристоронньої контактної групи
УХВАЛЮВАТИ ТАКІ РІШЕННЯ, ЯК «ФОРМУЛА
ШТАЙНМАЄРА», ТРЕБА ЧЕРЕЗ РІШЕННЯ РНБО

Цього тижня був оприлюднений документ, яким Україна в особі Леоніда Кучма підтверджує готовність до імплементації так званої «формули Штайнмаєра» в українське законодавство – і це начебто узгоджено з учасниками ТКГ 11 вересня 2019 року.
Багато хто в суспільстві потрактував це як факт, що українська сторона приймає текст цієї формули, зобов’язуючись провести вибори на окупованих територіях ще до моменту виведення звідти російських військ. Українські націоналісти обурилися. Чимало експертів, журналістів більш чи менш стримано радили відновити алгоритм попередньої влади: спочатку нам повертають контроль над кордоном, потім ми створюємо там адміністрації, потім – вибори. Більше того, під Офісом президента, на Майдані та в деяких регіонах відбулися мітинги протесту. Протягом дня стає зрозуміло, що про законопроект та ратифікацію навіть не йдеться. Втім, суспільна напруга зашкалює. Ми попросили прокоментувати подію досвідченого політика, двічі члена Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на сході України Романа Безсмертного.
- Як ви прокоментуєте вчорашній документ?
- Все, що відбувається зараз, це не злочин. Бо підписане в Мінську не має правозобов’язуючого характеру. Водночас, я вважаю це помилкою. А помилка від злочину відрізняється тим, що її можна виправити.
Що треба робити, щоб не поглиблювати ситуацію? Я б рекомендував президенту триматися своєї позиції, яка була виголошена під час виборів, – робити акцент та зосереджуватися навколо соціально-гуманітарного блоку. Це та складова, яка найбільше працює на реінтеграцію Донбасу та Криму. Все інше: гра в «формули Штайнмаєра», модальності виборів – це речі навіть не середньострокової, а далекої перспективи. І тому, граючись із ними, обов’язково будеш міняти суверенітет на політичні забаганки Кремля. Що б я рекомендував органам влади? Ухвалювати такі вікопомні рішення через рішення Ради національної безпеки та оборони.
Кабінету міністрів слід відпрацювати кілька програм, які стосуються реінтеграції Донбасу та Криму, починаючи від програми відселення звідти цивільного населення та закінчуючи програмами, які стосуються перспектив територіальної організації, перспектив розвитку місцевого самоврядування.
Що стосується роботи Центральної виборчої комісії… Сьогодні людям, які там лишилися, треба пояснити, що ці терміни для виборів, про які може йтися, неможливо реалізувати з точки зору чинного українського законодавства.
Що слід робити суспільству? Вимагати, щоб більше не втаємничувалося те, що робиться в Мінську, в Нормандії. На зустрічах радників із зовнішньополітичних питань президента та інших відомств всі проекти документів мають оприлюднюватися.
Президенту належить на зустріч Нормандської четвірки привезти проекти документів, проекти програм та концепцій, які відповідають на запитання, про які ми зараз говоримо. Більше того, для того щоб вчиняти підписи, потрібні відповідні повноваження тим, хто буде ці підписи ставити.
Я би порекомендував президенту Зеленському на зустрічі нічого не підписувати. Бо міжнародні угоди лише тоді стають чинними, коли їх ратифікує парламент України. Якщо він залишить свій автограф під документом, який не буде ратифікований, – це потягне наслідки. Бо це стосується безпеки, територіальної цілісності та суверенітету української держави. Це не випадково, що в 2014 році попередній президент не лишив на жодному документі свого автографу – він як президент мав повноваження це підписувати, але він цього не зробив. Тож я і нинішньому президенту порекомендував би вчинити так само.
- Все ж-таки, важливу партію тут має відіграти парламент. У комітеті з нацбезпеки – Парубій та Забродський. Хіба не можна поставити запобіжник: жодних змін у Конституцію?
- Вони у меншості в комітеті. Я не бачу можливості. І це вже попливло. Бо ми отримали папірець – там ніде нема Росії, це означає, що ми переходимо в формат «внутрішньої війни». Там усі зобов’язання лежать на Україні. Там немає Російської Федерації. Ми будемо вовтузитися, а Росія буде постачати туди зброю, боєприпаси, туди заходитимуть російські війська. З одного боку, не вводиться в дію закон про правовий режим воєнного стану та закон про оборону, з іншого боку – маємо текст, схвалений у Мінську, який, не дай Бог, буде підписаний президентом.
- Конфлікт заморозити не вдається, але робити щось потрібно. Може, ми зможемо далі продовжувати розмову, вимагаючи спочатку виведення техніки, відведення регулярних військ, роззброєння незаконних формувань, а потім вибори…
- Можна, і для цього механізм є. Інша справа, що слід позбутися відчуття, що є проблеми, які вирішуються за декілька годин та декілька місяців. В окремих складових - це питання років та десятків років.
Лана Самохвалова
(Укрінформ)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2019 > Тема "З потоку життя"