Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3389)
З потоку життя (6609)
Душі криниця (3572)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1519)
Урок української (993)
"Білі плями" історії (1689)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОДАРУНОК З ДН╤ПРА
Дн╕про – так зараз зветься це м╕сто, також р╕дне для мами ╕ для мене.


ЗАГАДАЮ НА АНДР╤Я
Хоч Андр╕й Первозваний (вшанову╓мо 13 грудня) — християнський святий, але народн╕ обряди...


ЛЮБОВ ГОЛОТА: М╤Й ГОЛОС ТИХНЕ У БЕЗМОВ’╥
До ц╕╓╖ доб╕рки, нещодавно оприлюднено╖ поетесою на сво╖й стор╕нц╕ ФБ, входять в╕рш╕ р╕зних...


«НЕВ╤ДВОРОТНЕ»
Нещодавно вийшла друком сьома книга в╕рш╕в Юл╕╖ Бережко-Кам╕нсько╖ «Нев╕дворотне».


ЛЮДМИЛА ВЕСЕЛА: ЗЕРНЯТКО У СЕРЦ╤ ГРАНАТА
В Св╕тлиц╕ запахло Кримом: без назв, без ╕мен, незримо, немов пелюстками мак╕в - хай без...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2019 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#40 за 04.10.2019
В╤НЕЦЬ ДЛЯ МУЗИ
Л╤Л╤Я Н╤КОЛА╢НКО

Слово в╕д авторки:
Доброго дня! Мене звати Л╕ля Н╕кола╓нко. Мен╕ 31 р╕к. Мешкаю у В╕нницьк╕й област╕. Пропоную Ваш╕й уваз╕ р╕дк╕сний та надважкий жанр – корона в╕нк╕в сонет╕в. Приклад╕в написання такого твору у св╕т╕ не б╕льше десятка. Корона сонет╕в склада╓ться ╕з центрального (маг╕стрального) в╕нка, у якому кожен сонет явля╓ться маг╕стралом ще для окремого в╕нка. Всього корона нал╕чу╓ 15 в╕нк╕в сонет╕в. Ус╕ в╕нки пов’язан╕ не лише зм╕стом, а й сп╕льними римами. Маг╕стральних рим чотири, до кожно╖ ╕з них сл╕д п╕д╕брати б╕льше 100 р╕зних сл╕в. Решта рим корони теж не мають повторюватися. Саме в цьому поляга╓ ╕ складн╕сть, ╕ багатство такого твору. Пропоную ознайомитися ╕з текстом корони сонет╕в «В╕нець для музи». При╓много прочитання!

Маг╕стральний в╕нок сонет╕в

1.
Хто муза для митця? – г╕рка свобода,
╤з п╕днебесся та╓мничий глас.
Душа в мистецтв╕ п╕л╕гримом бродить,
Лама╓ прост╕р ╕ спиня╓ час.

П╕зна╓ у стражданн╕ насолоду
Сп╕вець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гр╕ховоди,
У чистот╕ ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям кара╓?
Нав╕к натхнення спок╕й украде!
Кр╕зь терни пролягли шляхи до раю.

╤з болю вироста╓ сад чудес.
На подвиги пера благословля╓
Супутниця у пекло ╕ в едем.

2.
Супутниця у пекло ╕ в едем –
Чаклунка-муза, дивна ╕ зваблива,
В поез╕╖ в╕дродженням цв╕те,
Весн╕ у коси запл╕та╓ диво.

Розкиду╓ нас╕ння золоте,
Дару╓ сходам житт╓дайн╕ зливи,
Одв╕чн╕сть, як мереживо, пряде,
З╕рками пише полум’яне чтиво.

Хоч голос мр╕й, мов океан, шумить
П╕тьму оман та╖ть небесна врода.
Обр╕с шипами травень-оксамит.

Отрута забороненого плоду
Жагою ╕ наснагою кипить,
Живе у пензлях, у словах ╕ нотах.

3.
Живе у пензлях, у словах ╕ нотах
Маг╕чна сила вол╕ та краси.
Пов╕дай щиро, в╕чна музо, хто ти!
Нав╕що маниш у казкову с╕ть?

Не скаже правди неземна ╕стота,
Хоч ма╓ сто облич ╕ голос╕в.
Вона для серця найсолодший дотик,
Для спрагло╖ душ╕ нектарний с╕к.

Нав╕к мене безсонням полонила
Мистецтва непохитна цитадель.
Фантаз╕╖ богиня пишнокрила

Шляхами самозречення веде.
В п╕тьм╕ пала╓ золотим св╕тилом
Окрилена жага палких ╕дей.

4.
Окрилена жага палких ╕дей
Зд╕йма╓ всеосяжну бурю л╕тер.
О музо, королево юних фей,
Ти янгол м╕й ╕ безсердечний ╕дол.

Пекучий сл╕д лиша╓ тв╕й ╓лей.
На тебе нар╕кати чи молитись?
Без п╕сн╕ серце, н╕би соловей,
Смутн╕╓ в марнот╕ та нудить св╕том.

Нав╕що зловт╕ша╓шся з невдах,
Даруючи фальшиву нагороду?
У кл╕тц╕ рим сп╕ва╓ гордий птах…

З тобою не порушити угоди
Тому, хто вибрав безк╕нечний шлях.
П╕дкорю╓ душа крут╕ висоти!

5.
П╕дкорю╓ душа крут╕ висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-С╕з╕ф п╕д гору кам╕нь котить.
Вершина – потойб╕чна та╖на.

Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди ╕ гр╕ховних знань,
Цв╕те натхненням ╕ красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.

За що мене дразнила, хитра музо,
Дала в╕нок ╕з чорних орх╕дей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

Вона живе усюди ╕ н╕де –
Моя любов – святиня ╕ спокуса –
Сам╕тницею ставши для людей.

6.
Сам╕тницею ставши для людей,
Тремка душа сама в соб╕ блука╓.
Натхнення пустоцв╕том опаде,
В тюрм╕ рядк╕в уп’юсь вином одчаю.

Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на ст╕н╕ утрат читаю.
Життя краси коротке, н╕би день,
Дорога досконалост╕ – без краю.

Бентежна муза – м╕й суддя ╕ кат.
На мр╕╖ вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди нав╕ть м╕дяка

За ц╕ жертовн╕, вистраждан╕ оди.
Торкнула серце чар╕вна рука –
Пов╕к мен╕ за м╕раж╕ боротись.

7.
Пов╕к мен╕ за м╕раж╕ боротись!
Борець для св╕ту – лиш дивак, бунтар…
У дзеркал╕ життя, мов у болот╕,
П╕дступно посм╕хнеться самота.

У в╕чност╕ в╕нець без позолоти,
В╕нок поета – з в╕чних запитань.
Да╓ зерно натхнення диво-сходи,
А люди топчуть золот╕ жита.

Слова ╕ думи – витончена зброя,
Хоч безл╕ч у митця твор╕нь-д╕тей,
Не вс╕м ╓ м╕сце у ковчез╕ Ноя.

За брамою страждань едем росте.
Та як зд╕йнятись в небеса любов╕,
Закут╕й болем, н╕би Прометей?

8.
Закут╕й болем, н╕би Прометей,
Душ╕ так важко споглядати зор╕.
Жадаючи небес, н╕мий Орфей
У ноти перелл╓ любов ╕ горе.

Моя жага – театр ╕ Кол╕зей,
╤мпер╕я римованих ╕стор╕й.
Талан м╕й ╕ талант – чужий трофей.
Для в╕чност╕ життя – лиш крапля в мор╕.

О, музо! Забери сумн╕вний дар,
Зн╕ми з очей полуду, хай прокинусь!
Отру╓ний прокляттям тв╕й нектар!

Краса – лише оманлива личина.
Твоя прихильн╕сть – заважкий тягар.
Чому ж така жорстока ти, богине?

9.
Чому ж така жорстока ти, богине?
Нав╕що, музо, маниш на таран?
Сховався п╕д обличчям янголиним
П╕дступний зм╕й, що поневолив рай.

У вирву мр╕й без каяття порину,
Хоч знаю – ╕з п╕ску цей дивний храм.
Лишив мен╕ Пегас лише п╕р’╖ну.
У в╕ршах-снах ятряться сотн╕ ран.

Рукописи палають в п╕чц╕ Бога.
У задзеркалл╕ н╕мота кричить.
Н╕хто не прийде ╕ не дасть н╕чого.

Тяж╕╓ над душею т╕нь стол╕ть,
Поез╕╖ молюсь аж до знемоги,
Натхнення-мука до небес горить.

10.
Натхнення-мука до небес горить.
Збол╕ле серце свято в╕рить в чудо.
Я музу кличу ╕ молю навзрид.
Збира╓ розум почуття-приблуди.

Мо╓ життя застигло пом╕ж рим.
Якби мен╕ пов╕дав хтось, що буде,
Напнула би в душ╕ м╕льйон в╕трил,
Втекла б подал╕ в╕д жаги-облуди.

Зап╕зно. Не в╕ддати борг пов╕к.
В’язниця без дверей – суц╕льн╕ ст╕ни.
У пастку чар╕вний клубок зав╕в.

Поез╕я – крута моя стежина.
Буя╓ словом дивний зорекв╕т.
У тернов╕ захован╕ перлини.

11.
У тернов╕ захован╕ перлини
Збираю муз╕ на бучний в╕нець.
Мо╖ рядки – уже нудна рутина.
Сонети ц╕ – безсилля, не вз╕рець…

Святилище будую на ру╖нах.
Пихато править Золотий Т╕лець.
Жадоби розроста╓ться пухлина,
Всьому тепер м╕рило – гаманець.

Служу тоб╕, богине, безкорисно.
У снах небесний океан штормить.
Тлумачу тишу-спов╕дь падолисту.

Пот╕к чорнилом кам’яний нефрит.
Долаю до краси шляхи ╕млист╕!
Одв╕чн╕стю ста╓ прекрасна мить.

12.
Одв╕чн╕стю ста╓ прекрасна мить,
Мен╕ б лише навчитись зупиняти…
Хм╕льна свобода ╕з рядк╕в гримить.
Я в╕рую, що прийде в серце свято.

Як св╕тла не ╕сну╓ без п╕тьми,
Добра без кривди не дано п╕знати.
Ц╕лунок музи на душ╕ щемить.
Безсмертя – це не рад╕сть, а розплата.

Мо╓ життя, немов печальний м╕ф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хот╕в С╕з╕ф.

Пов╕дай, а яка ж моя провина!
Невже та╖ться гр╕х у чаш╕ сл╕в,
Коли твор╕ння чисте ╕ глибинне?

13.
Коли твор╕ння, чисте ╕ глибинне,
Пробуджу╓ в серцях лунк╕ п╕сн╕,
Всм╕ха╓ться поету св╕тла днина,
У сонц╕ оживають чари сн╕в.

Мо╖ ж сонети, мов трава полину.
В душ╕ скорбота, як ╕ржавий н╕ж.
Розбит╕ мр╕╖ в забутт╕ спочинуть
Чи б╕ль м╕й переродиться у гн╕в?

Вертаюсь, щоб п╕ти. Ходжу по колу.
З п╕тьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумн╕ви холодним градом колють,

╤ду до миру через сотн╕ битв.
Ця мр╕я, ╕ реальна, ╕ казкова,
В об╕йми до небес вогнем летить.

14.
В об╕йми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на в╕рш╕.
Сп╕л╕ють в серц╕ чар╕вн╕ плоди –
Медами ╕ вином налит╕ вишн╕.

У римах недоказане тремтить,
Ст╕ка╓ на пап╕р гаряча тиша.
Перо пор╕же душу на листи –
Дилеми несв╕домого без р╕шень.

Поез╕я – це битва божев╕ль.
Нап╕й оман земну журбу солодить.
Нектар ╕люз╕й, мов отруйний хм╕ль.

Стих╕я л╕тер обп╕ка╓ льодом.
Яка ж ц╕на краси? – одв╕чний б╕ль.
Хто муза для митця? – г╕рка свобода…

МАГ╤СТРАЛ
Хто муза для митця? – г╕рка свобода,
Супутниця у пекло ╕ в едем.
Живе у пензлях, у словах ╕ нотах
Окрилена жага палких ╕дей.

П╕дкорю╓ душа крут╕ висоти,
Сам╕тницею ставши для людей,
Пов╕к мен╕ за м╕раж╕ боротись,
Закут╕й болем, н╕би Прометей.

Чому ж така жорстока ти, богине? –
Натхнення-мука до небес горить!
У тернов╕ захован╕ перлини.

Одв╕чн╕стю ста╓ прекрасна мить,
Коли твор╕ння, чисте ╕ глибинне,
В об╕йми до небес вогнем летить.

Пролог

(В╕нок 1.)
Сон Пегасових долин

1.
Хто муза для митця? – г╕рка свобода,
А в╕н для не╖ лиш слухняний раб…
Мов т╕нь шовкова, на серця находить
Незв╕дана володарка пера.

Майстерно грають пальц╕ ляльковода
По клав╕шах душ╕, по струпах ран.
╤з розуму мене чаклунка зводить,
Ласкаво мною править м╕й тиран.

Богине, о моя солодка муко!
Ти – ╕дол ╕ святий ╕коностас,
Палке натхнення ╕ важка розпука…

Н╕хто пов╕ки не розд╕лить нас.
Не заглушать брехнею чорн╕ круки
╤з п╕днебесся та╓мничий глас.

2.
╤з п╕днебесся та╓мничий глас
Мене покликав у св╕ти незнан╕.
Бунтарсько╖ породи м╕й Пегас –
Стр╕лою мчить у золотих туманах.

В╕н буйний ╕ слухняний водночас,
Милу╓ око витонченим станом.
Нас в╕тер м╕ж з╕рками обв╕нчав.
Штормлять у серц╕ в╕рш╕-океани.

Та вдача непост╕йна у коня –
То рветься в небо кр╕зь лиху негоду,
То чахне на папер╕ сонний ямб.

Фальшивою ста╓ святкова ода.
╤ так завжди цикл╕чно-навмання
Душа в мистецтв╕ п╕л╕гримом бродить.

3.
Душа в мистецтв╕ п╕л╕гримом бродить,
Мов корабель, загублений в штормах.
╤ манять серце небезпечн╕ води,
Зорить стих╕я чар╕вних примар.

Та╓мн╕ мр╕╖ д╕ста╓ з╕споду
П╕дступна та принадлива п╕тьма.
Огорне розум знов п’янка др╕мота,
А тиша скаже все, хоча й н╕ма.

О музо, нерозгадана Сирено!
Тв╕й сп╕в я чую з Тартару мовчань.
Малюю в╕чн╕сть у думках буремних.
Моя гаряча музика-св╕ча
Лоскоче серце солодко ╕ щемно,
Лама╓ прост╕р ╕ спиня╓ час.

4.
Лама╓ прост╕р ╕ спиня╓ час
Натхнення, н╕би полум’я маг╕чне.
Хмел╕ю, музо, в╕д тво╖х причасть,
Що двер╕ в╕дкривають в потойб╕ччя.

Тоб╕ не треба пафосу й прикрас,
Ти, мов троянда, пишна ╕ велична.
Та б╕ль я в╕дчуваю повсякчас –
Любов до тебе в╕рна ╕ траг╕чна.

Колю долон╕ об шипи краси,
Та знов тасую цю печаль-колоду.
Чаклунко, в забуття мене неси!

Нехай на пол╕ мр╕╖ терен сходить,
Душа на в╕стр╕ чисто╖ сльози
П╕зна╓ у стражданн╕ насолоду.

5.
П╕зна╓ у стражданн╕ насолоду
Лиш той, кому нечутний часу плин.
Прочинить муза золот╕ ворота
У дивну казку чар╕вних долин.

Поет сво╓му серцю не господар,
Та все ж над╕я поста╓ з ру╖н,
Що перелл╓ться у красу скорбота
╤ медом стане дум г╕ркий полин.

╤де в╕н до божественно╖ зваби
Кр╕зь натовпи зневажливих гримас.
Земн╕ митарства – надважк╕ етапи,

Бо перли не оц╕нить свинопас.
У рай чи в пекло самоти потрапить
Сп╕вець добра, паломник на Парнас?

6.
Сп╕вець добра, паломник на Парнас,
Що натовпом освистаний ╕ гнаний,
Збира╓ у сн╕гах натхнення ряст,
Хоч ос╕нь смутком почуття багрянить.

В╕н с╕╓ в душах ╕стину щораз,
Та кожен в╕рш, мов невигойна рана.
Ряб╕ють небеса в╕д чорних ряс –
То ворони-думки снуються-тануть.

Хоч зброя у митця – краса й перо,
Кривав╕ та важк╕ його походи.
Чорнилом на папер╕ гусне кров.

Приречений поет на б╕ль в╕д роду,
Стражданнями ограниться добро,
Хоч глумляться навколо гр╕ховоди.

7.
Хоч глумляться навколо гр╕ховоди,
Вже краще ззовн╕ бути, як ус╕,
Бо зл╕сн╕ оч╕ не побачать цноти,
Пом╕тять ваду нав╕ть у крас╕.

Лих╕ пл╕тки шалено хороводять,
На рани сиплють «судд╕» бруд ╕ с╕ль.
До серця п╕дповзе зм╕я-нудота,
╤ кожне слово, мов удар коси.

Та хрест буття поет несе терпляче.
Його натхнення – в╕дчай та екстаз.
Поез╕я – це св╕тло для незрячих.

У хаос╕ буття дороговказ
Душа натхненна кр╕зь п╕тьму побачить.
У чистот╕ ограниться алмаз.

8.
У чистот╕ ограниться алмаз –
Дарунок м╕й для музи-королеви.
З╕тчу для не╖ шати з пишних фраз,
Наллю нектар у келих кришталевий.

Хоч за спиною лиш ╕дей запас,
Мо╓ багатство – то розмай травневий.
Щоб жар натхнення у душ╕ не згас,
Вона сп╕ва╓, як востанн╓ леб╕дь.

Та, може, ц╕ рядки не варт╕ сл╕з,
╤ в╕чно╖ краси у них нема╓?
╤ не знайду я правди на земл╕,

А небо не в╕дкри╓ св╕тлих та╖н?
Володарц╕ пера – земний укл╕н.
Чому ж богиня небуттям кара╓?

9.
Чому ж богиня небуттям кара╓?
Невже ╖й мало жертви самоти?
Збираю в тишин╕ рядки-врожа╖,
Та радост╕ не можу в╕днайти.

Грайливо муза у п╕тьму п╕рна╓,
Дару╓ серцю золот╕ меди.
Чаруючи маг╕чним дивогра╓м,
В тенета манить неземний мотив.

Розбилася жага на м╕р╕ади.
Душа до тебе кр╕зь туман ╕де,
Зваблива мавко, чар╕вна др╕адо!

Ти – згуба ╕ пристанище святе.
Людського щастя не дано п╕знати!
Нав╕к натхнення спок╕й украде!

10.
Нав╕к натхнення спок╕й украде.
Поез╕я, як вогняне св╕чадо.
Та полум’я мо╓ таке бл╕де…
Осиплються над╕╖ зорепадом.

В омр╕яний едем душа бреде,
Хоч зм╕я там давно лукава влада.
А муза знову загуляла десь.
Ведуть до згуби вс╕ стежки-принади.

Мабуть, не врятуватись в╕д облуд.
У серц╕ обнялись краса з одча╓м.
╤ власна сов╕сть – м╕й ╓диний суд.

У сумн╕вах гн╕тючих я згораю,
Та в╕ршами розкв╕тне б╕ль ╕ сум.
Кр╕зь терни пролягли шляхи до раю.

11.
Кр╕зь терни пролягли шляхи до раю.
Чому ж ти, музо, вибрала мене?
Оманою в думки мо╖ вроста╓ш,
Як марево солодке ╕ хм╕льне.

В тво╖х очах бурлить жага розмаю.
Вряту╓ш чи жорстоко проклянеш?
Ти – сон стол╕тн╕й, де всл╕пу блукаю
Гаями мр╕й, забувши про земне.

Святу печаль ╕ каяття п╕знала,
Сп╕ваючи у терн╕ день-у-день,
А в серц╕ запеклось отруйне жало.

Хоч всюди кривда ╕ злоба гуде,
Мелод╕ю краси душа скрипалить,
╤з болю вироста╓ сад чудес.

12.
╤з болю вироста╓ сад чудес
На пол╕, переораному смутком.
╤з попелу фантом краси воскрес,
Хоч дол╕ та рок╕в не повернути.

В душ╕ пол╕фон╕я дивних мес,
А серце знову п’╓ нектар-отруту.
Сонети, мов послання без адрес.
Поез╕я – ╕ спов╕дь, ╕ спокута.

Зд╕ймуться в╕рш╕ у казковий л╕т,
Де сотн╕ мр╕й на л╕рах щастя грають.
Там кожне слово – пл╕д, не пустоцв╕т.

Бурлить натхнення св╕тлом водограю
╤ музи полум’яний запов╕т
На подвиги пера благословля╓.

13.
На подвиги пера благословля╓
Поез╕я, найкраща ╕з богинь.
У царств╕ золотого дивокраю
Поет вряту╓ душу в╕д нудьги.

Земн╕ облуди, н╕би чорн╕ згра╖,
П╕тьмою обступають навкруги.
Та муза у раю мене стр╕ча╓
╤з яблуком спокуси ╕ жаги.

Х╕ба ╓ огр╕х у крас╕ невинн╕й
Чи в т╕м, що серце в╕чно-молоде?
Хай краще у ╕люз╕ях загине,

Н╕ж в╕д людсько╖ зради пропаде!
Веде мене до неба кр╕зь ру╖ни
Супутниця у пекло ╕ в едем.

14.
Супутниця у пекло ╕ в едем –
М╕й привид, що не ма╓ стат╕ й в╕ку –
Хто серце ╖й на в╕втар покладе,
Пов╕к в╕д самоти не знайде л╕к╕в.

╤з римою у нас м╕цний тандем.
Печаль ╕ рад╕сть, мов кумир дволикий.
Душа у в╕чн╕сть, як у сон, впаде,
Як в океан житейський дол╕-р╕ки.

Я не збираю лавр╕в ╕ похвал.
Кидаючи красу сл╕пим на осуд,
Дивлюся, як життя проходить бал.

У пам’ят╕ пече нестерпний осад,
Та слово вознесу на п’╓дестал.
Хто муза для митця? – г╕рка свобода…

МАГ╤СТРАЛ
Хто муза для митця? – г╕рка свобода,
╤з п╕днебесся та╓мничий глас.
Душа в мистецтв╕ п╕л╕гримом бродить,
Лама╓ прост╕р ╕ спиня╓ час.

П╕зна╓ у стражданн╕ насолоду
Сп╕вець добра, паломник на Парнас.
Хоч глумляться навколо гр╕ховоди,
У чистот╕ ограниться алмаз.

Чому ж богиня небуттям кара╓?
Нав╕к натхнення спок╕й украде!
Кр╕зь терни пролягли шляхи до раю.

╤з болю вироста╓ сад чудес.
На подвиги пера благословля╓
Супутниця у пекло ╕ в едем.

Розд╕л 1. Поц╕лунок Евтерпи

(В╕нок 2.)
МУЗА ПЕРШОГО КОХАННЯ

1.
Супутниця у пекло ╕ в едем,
Моя богиня золотих ╕люз╕й
Кр╕зь грози та сн╕ги мене веде
По лезу болю, по буремн╕й смуз╕.

╥╖ п’янка краса не ма╓ меж,
Як в╕тер-в╕чн╕сть у стр╕мкому рус╕.
Весна – найкраща ╕з ╖╖ одеж.
Вона – л╕с╕в казкових мавка руса.

Цар╕вна ╕з незайманих д╕бров
У серц╕ грала неземн╕ мотиви,
Брин╕ла дзвоном пота╓мних мов.

Лиш раз в оман╕ я була щаслива,
Коли уперше принесла любов
Чаклунка-муза, дивна ╕ зваблива.

2.
Чаклунка-муза, дивна ╕ зваблива
Ц╕лунками в╕тр╕в збудила н╕мф.
Амуру нашептала хитра д╕ва,
Щоб вистр╕лив у серце в╕н мен╕.

Кохання розлилось маг╕чним сп╕вом,
Заграло сонцем на алмазах сн╕в.
Купались хмари в небесах мр╕йливо
╤ танув смуток, як останн╕й сн╕г.

Хоч зник давно м╕раж у п╕днебесс╕,
В╕нок ╕з дивних мр╕й душа плете,
В пов╕тряних палацах служить меси,

Оживлю╓ над╕й п╕щаний степ
╤ рад╕сть шле весн╕ на вс╕ адреси,
В поез╕╖ в╕дродженням цв╕те.

3.
В поез╕╖ в╕дродженням цв╕те
Забуте щастя ╕ на╖вна в╕ра.
Шукаю серед сотень тез и тем
Та╓мний сенс, загублену Пальм╕ру.

Ще глибше кор╕нь смутку проросте,
Бо жити не вдалося за Шексп╕ром.
Не повернеться юн╕сть, а проте…
Хай в серц╕ не змовка╓ н╕жна л╕ра!

Тв╕й образ пронесу через життя,
Любове, незбагненна ╕ сяйлива.
Я знову п╕дн╕маю б╕лий стяг

╤ в╕дчай у сльозах блищить зрадливо.
Та спогад про висок╕ почуття
Весн╕ у коси запл╕та╓ диво.

4.
Весн╕ у коси запл╕та╓ диво –
Небесн╕ стр╕чки – в╕тер-чар╕вник.
Вдягнулись вишн╕ у вбрання цнотлив╕,
Зеленим шовком простяглись лани.

Мов райдуги чудесн╕ переливи,
Мене коханий образ полонив.
Спинивши час, моя душа тремтлива
Дивилась наяву казков╕ сни.

Там юнь хмел╕╓ в пелюстках жасмину,
С╕я╓ неба голубий етер.
╤ сп╕вом торжества дзвенять долини.

Стр╕ча╓ травень чар╕вних гостей.
Солодка мр╕я над полями лине,
Розкиду╓ нас╕ння золоте.

5.
Розкиду╓ нас╕ння золоте
Богиня-муза по р╕лл╕ натхнення.
Врожай, мов скоросп╕ле вар’╓те,
Чару╓ водев╕лем неск╕нченним.

Сади вишневим сн╕гом замете.
Втече ╕з серця хаос ╕ буденн╕сть.
Мо╖й душ╕ – паломниц╕ пустель –
Весна в╕дкрила райськ╕ одкровення.

╤ солов’╖ний сп╕в мене зц╕лив –
Мелод╕я палка ╕ чар╕влива.
Не знала я донин╕ б╕льших див.

Врива╓ться р╕ка життя бурхливо
У чорне море весняних пол╕в,
Дару╓ сходам житт╓дайн╕ зливи.

6.
Дару╓ сходам житт╓дайн╕ зливи
Полотен-хмар молочна акварель.
Весна така замр╕яна й вродлива
╤ манить в щастя, н╕би сп╕в Сирен.

Дощ╕ веснян╕ мерехтять грайливо
На оксамит╕ молодих дерев.
Шар╕ють кв╕ти, наче юн╕ д╕ви,
Читають в неб╕ чар╕вний катрен.

Красою диво-травень зац╕лу╓,
З уламк╕в сонця чудеса складе.
Його сл╕дами, як у сн╕, ╕ду я.

Сховалась в╕чна молод╕сть, та де ж?
Ср╕блястий в╕тер дивн╕ сни малю╓,
Одв╕чн╕сть, як мереживо, пряде…

7.
Одв╕чн╕сть, як мереживо, пряде,
Весна душ╕, кв╕туча ╕ дитинна.
Найкращу ╕з коштовних д╕адем –
В╕ддам любов у дар палк╕й богин╕.

Я безл╕ччю оманливих путей
╤ду в ╖╖ казков╕ волод╕ння.
Куди мене ця стежка заведе,
До ╕стинного раю чи до згину?

М╕й храм – кохання, муза – божество,
Водночас ╕ могутн╓, ╕ вразливе.
Веде хм╕льних ╕люз╕й хоровод

Мелод╕я розбурхано-чутлива,
Пронизу╓ вогнем усе ╓ство,
З╕рками пише полум’яне чтиво.

8.
З╕рками пише полум’яне чтиво
Любов моя в полон╕ небуття.
Кохання самов╕ддане й тужливе
Не дасть душ╕ вступити у см╕ття.

Та жде вона того, що неможливо,
╤ зм╕ню╓ться пристрасть каяттям,
А зоряна мелод╕я фальшивить,
Штовха╓ в╕дчай у п╕тьму безтям.

Я скорена ╕ зц╕лена любов’ю.
Коханий образ у мен╕ болить
Високою печаллю ╕ жагою.

Дзв╕нк╕ акорди золотять блакить.
Та доля р╕же серце осокою,
Хоч голос мр╕й, мов океан, шумить.

9.
Хоч голос мр╕й, мов океан, шумить,
Едем зар╕с терновими кущами
╤ св╕тлих прагнень перетерлась нить.
Тепер бездонна пр╕рва пом╕ж нами.

Хоч ватра почутт╕в ╕ще димить,
Колючий б╕ль зам╕в любов сн╕гами.
В об╕ймах невблаганно╖ зими
Прообраз музи неминуче тане.

Та я збираю у стерн╕ з╕рки,
Перлини п╕д╕ймаю ╕з болота.
╤ знов нектар жаги ста╓ п’янким.

Та вирок на душ╕ перо виводить.
Гр╕хи трояндам точать пелюстки,
П╕тьму оман та╖ть небесна врода!

10.
П╕тьму оман та╖ть небесна врода,
Та я ╕з музи маску не з╕рву.
Богин╕ оду засп╕ваю всоте,
Вона ж не чу╓, бо не ма╓ вух…

Душа пала╓ в╕д жаги-спекоти,
Напнув Амур укотре тятиву,
У мор╕ дол╕ не знайду оплоту,
Вже ст╕льки л╕т немов ╕ не живу.

Шукаю солов’я пом╕ж вороння.
По серцю чорне п╕р’я шурхотить.
О, де ти, весно – музико безсоння?!

Любов ╕ розум укладають мир,
Та знову самота злов╕ще дзвонить.
Обр╕с шипами травень-оксамит.

11.
Обр╕с шипами травень-оксамит.
Любов – коротка ╕ сумна новела.
Весняний птаху, чом ти став н╕мим?
Без тебе душу замела пустеля.

Сльозами ранок сни мо╖ умив.
Розмилися травнев╕ акварел╕.
Та почутт╕в ╕ще горить кармин,
Над╕я мерехтить в к╕нц╕ тунелю.

Мотив жалю пронизу╓, мов гр╕м.
Минуле кличе в казку ╕ полонить.
Ходжу в соб╕, як б╕дний п╕л╕грим.

Стира╓ час ру╖ни Авалону.
Хворобить серце безголосий крик –
Отрута забороненого плоду.

12.
Отрута забороненого плоду
У венах лихоманить, наче жар,
По колах пекла у едем╕ водить.
Нестримно мчить увись душа-╤кар.

То хто ж ти, музо – горда ╕ холодна?
Ловлю даремно сновид╕ння хмар…
Долаючи фантомн╕ перешкоди,
Я не вп╕ймаю ефемерний чар.

Затих мотив, що грав на скрипц╕ кв╕тень.
╤ втомлена весна в А╖д╕ спить.
Тускн╕ють зореписн╕ запов╕ти.

Лиш чути дзв╕н Пегасових копит.
╤ знов краса палкого п╕зньоцв╕ту
Жагою ╕ наснагою кипить.

13.
Жагою ╕ наснагою кипить
Нектар ╕з л╕тер ╕ хм╕льного болю.
М╕й меч – це слово. А на серц╕ – щит.
Життя мо╓ – в╕йна. Пора до бою.

Хоч золото фальшиве скр╕зь блищить,
Безц╕нний скарб я освячу журбою.
╤ду тернистим шляхом самох╕ть,
Та музикою неба рани гою.

Пегас гарцю╓, рветься до з╕рок,
З р╕ки безсмертя п’╓ студену воду.
Цей дух земне тяж╕ння поборов.

В╕н – виклик дол╕, боротьба ╕ спротив.
Немов самотн╕й ген╕й ╕ пророк,
Живе у пензлях, у словах ╕ нотах.

14.
Живе у пензлях, у словах ╕ нотах
Кохання перше – зоряний пролог.
М╕цн╕╓ пристрасть у медових гронах.
Струмок натхнення все ж не пересох.

Шукаю на Парнас╕ Аполлона,
Не знаючи, що в╕н давно не бог…
Розставлено мо╓ життя по лотах,
А райський сад покрив гр╕ховний мох.

Нема╓ принца, т╕льки к╕нь ╓ б╕лий –
Цих в╕рш╕в неосмислений тотем.
В╕д музи в╕дректись я не зум╕ла.

Вона – мого жалю солодкий щем,
Стражденна н╕ч ╕ рят╕вне св╕тило,
Супутниця у пекло ╕ в едем.

МАГ╤СТРАЛ
Супутниця у пекло ╕ в едем –
Чаклунка-муза, дивна ╕ зваблива,
В поез╕╖ в╕дродженням цв╕те,
Весн╕ у коси запл╕та╓ диво.

Розкиду╓ нас╕ння золоте,
Дару╓ сходам житт╓дайн╕ зливи,
Одв╕чн╕сть, як мереживо, пряде,
З╕рками пише полум’яне чтиво.

Хоч голос мр╕й, мов океан, шумить,
П╕тьму оман та╖ть небесна врода.
Обр╕с шипами травень-оксамит.

Отрута забороненого плоду
Жагою ╕ наснагою кипить,
Живе у пензлях, у словах ╕ нотах.

(В╕нок 3.)
МУЗИКА ╤ МУКА

1.
Живе у пензлях, у словах ╕ нотах
Жага натхнення та пророчий дух.
Любов дола╓ неземн╕ широти,
По колу мр╕╖ не ск╕нчиться рух.

╤ серце не ляка╓ вирок жоден,
Для нього муза – то ╓диний друг.
Моя душа ╕ спрагла, ╕ голодна,
Блука╓ лаб╕ринтами розрух.

Та вкотре прил╕та╓ птах весняний
╤ линуть н╕жн╕ ноти зв╕дус╕ль.
Пташиний хор сп╕ва╓ до безтями,

Немов святку╓ тисяч╕ вес╕ль.
У солов’╖н╕й п╕сн╕ знов постане
Маг╕чна сила вол╕ та краси.

2.
Маг╕чна сило вол╕ та краси!
Сп╕вай, моя Евтерпо стоголоса,
В╕нок хм╕льно╖ юност╕ носи,
Хай голову твою не ср╕блить прос╕дь.

Хоч з вихору житт╓вих потряс╕нь
Душа бентежна вирватись не в змоз╕,
Кохання в╕чне, як мотив грози,
Полонить серце ╕ хвилю╓ дос╕.

Кр╕зь час ╕ в╕дстань чую солов’я
╤ споглядаю чар╕вн╕ красоти,
Вдихаю райськ╕ пахощ╕ троянд.

М╕й розум захмел╕╓ в зорельот╕.
Та марно небеса благаю я –
Пов╕дай щиро, в╕чна музо, хто ти!

3.
Пов╕дай щиро, в╕чна музо, хто ти!
В╕дкрий свого ╓ства та╓мну суть.
М╕й ╕доле без образу ╕ плот╕,
В тво╖х долонях чудеса цв╕туть.

Хоч н╕ч любов╕ сл╕поту наводить,
Та м╕сяць осява╓ райську путь.
Виходять зор╕ з п╕днебесних грот╕в,
Нектари щастя прямо в душу ллють.

Сапф╕рний купол тр╕снувся в╕д шалу,
Дзв╕нкий вогонь пала╓ аж до з╕р.
Вриваються у серце ноти-шквали.

Та вранц╕ сни розтануть у рос╕.
Богине, неосяжна ╕ зухвала,
Нав╕що маниш у казкову с╕ть?

4.
Нав╕що маниш у казкову с╕ть,
О, привиде оман, забравши спок╕й?
Чому мене убив ╕ воскресив,
Святиню кинув у п╕тьму порок╕в?

За труд мен╕ н╕чого не даси,
Богине, зоресяйна ╕ висока!
Збереш, як данину, важкий пос╕в,
Мучителю, солодкий ╕ жорстокий…

Нехай виру╓ в╕йчай-карнавал.
╤ хоч сумн╕вн╕ вс╕ тво╖ чесноти,
Тв╕й в╕чний титул – ти м╕й ╕деал.

Не зв╕льнюся н╕як в╕д привороту,
Лукавить муза ╕з кривих дзеркал –
Не скаже правди неземна ╕стота.

5.
Не скаже правди неземна ╕стота,
Яка сп╕ва╓ з болем в ун╕сон.
╤люз╕ями править м╕й володар,
А я сльозами поливаю трон.

Та золотом тече твоя щедрота,
Евтерпо, св╕тлий ╕ чар╕вний сон!
На в╕втар музи покладу самотн╕сть,
Хай душу палить крижаний вогонь.

Мо╖й любов╕ – бути чи не бути?
О, н╕, богине, пристрасть не гаси!
П’янка омана – найсолодш╕ пута.

В╕дродиться натхнення у сльоз╕,
Фантом кохання дасть себе в╕дчути,
Хоч ма╓ сто облич ╕ голос╕в.

6.
Хоч ма╓ сто облич ╕ голос╕в,
Краса-богиня – недоступна пан╕.
╢дина буде на ус╕ часи
Для б╕дного митця вз╕рцем омани.

Кому ж мене ти знову продаси?
Чия байдуж╕сть м╕й алмаз огранить?
У в╕дча╖ беззвучних голос╕нь
Сам у соб╕ зрива╓ б╕ль вулкани.

Мо╓ бентежне серце – стиглий пл╕д,
Пот╕ха для капризного Ерота.
Життя тр╕щить, мов березневий л╕д,

╤ в’ються за душею дн╕ марнотн╕.
Без музи я, немов пов’ялий цв╕т.
Вона для серця найсолодший дотик.

7.
Вона для серця найсолодший дотик –
Мелод╕я жагучо╖ весни.
Богиня-муза вишукано-горда
Медовими нектарами п’янить.

Зриваються салютами акорди,
Мов спов╕д╕ душевно╖ струни.
Звучить з н╕чних небес кохання-форте
╤ зорями небесний лан ряснить.

Я музику приймаю, як причастя.
Зд╕йма╓ться любов палкою «с╕».
В об╕йми неба хочеться упасти.

Св╕дом╕сть розтина╓ надвос╕ч
Пол╕фон╕я маг╕╖ та щастя –
Для спрагло╖ душ╕ нектарний с╕к.

8.
Для спрагло╖ душ╕ нектарний с╕к –
Поез╕я – ╕ воля, ╕ в’язниця…
Вбира╓ св╕тло ╕ небесну синь
Натхнення невичерпного криниця.

Гука╓ ╕з п╕тьми тривога-сич,
Та н╕жн╕стю кохання промениться.
Над╕ю ср╕бний смуток поросив,
Але тр╕поче у руц╕ синиця.

Очей не в╕дведу ж в╕д журавля!
Жагою спалахне едем з╕тл╕лий.
╤ знову ╕з-п╕д н╕г втече земля.

Богинею постане н╕жна сила.
Малю╓ муза в душах дивогляд,
Нав╕к мене безсонням полонила!

9.
Нав╕к мене безсонням полонила
Мелод╕я, обв╕нчана з вогнем.
Натхнення розпрямля╓ дуж╕ крила,
Танцюють зор╕ в╕чний полонез.

Рида╓ тиша, в╕д п╕тьми сп’ян╕ла,
Мовчанням плаче весняний кларнет.
Без музи я – троянда перецв╕ла,
Любов╕ недописаний сонет.

Та ця богиня ╕з душею зм╕я.
Вона, мов карти, дол╕ розкладе.
Захоплять серце бурн╕ зорев╕╖

╤ кинуть з неба у колючий терн.
Та в╕чно у туман╕ мр╕й зор╕╓
Мистецтва непохитна цитадель.

10.
Мистецтва непохитна цитадель
Пророцтва зустр╕ча╓ ╕ комети.
Боронь ╖╖ н╕коли не паде,
Бо вс╕ пад╕ння то, по сут╕, злети.

Тече за обр╕й сонце-мюскаде,
╤ в╕тер соло вигра╓ на флейт╕.
Стиха╓ б╕ль. Шовкова н╕ч гряде.
Душа сп╕ва╓ зорян╕ куплети.

Натхнення зада╓ щемливий тон,
Розн╕жене красою, мл╕╓ т╕ло.
Кохання – м╕й довершений канон.

Любов у в╕чн╕сть шлях мен╕ в╕дкрила.
Очолю╓ м╕й дивний пантеон
Фантаз╕╖ богиня пишнокрила.

11.
Фантаз╕╖ богиня пишнокрила
Спокусою гуля╓ м╕ж рядк╕в.
Колись сором’язливо шепот╕ла,
Тепер ╖╖ промови запалк╕…

Шмату╓ в╕дчай у душ╕ в╕трила.
Над морем дол╕ стугонять в╕ки.
Я образом прекрасним захвор╕ла.
Ця мука нерозгадана н╕ким.

Хоч серце розривають протир╕ччя
╤ б╕ль тупий кордони сн╕в з╕тер,
А молод╕сть жалями втрат курличе,

Готу╓ муза зоряну пастель,
По чашах в╕рш╕в розлива╓ в╕чн╕сть,
Шляхами самозречення веде.

12.
Шляхами самозречення веде
Поез╕я мо╓ збол╕ле серце.
Нуджусь в рядках, чекаючи в╕стей
В╕д музи, але щастя не озветься.

Душа у сад безсмертя забреде,
Де слух чару╓ солов’╖не скерцо.
Але сама сп╕ватиме про те,
Як птах безкрилий до любов╕ рветься.

М╕й соловей втомився ╕ затих,
А почуття, як вишн╕ пересп╕л╕,
Зав’яляться ╕ не п╕знають гр╕х.

Весна моя так рано посив╕ла,
Та все ж багаття спогад╕в святих
В п╕тьм╕ пала╓ золотим св╕тилом.

13.
В п╕тьм╕ пала╓ золотим св╕тилом
Моя любов, фантомна ╕ жива.
Для мене муза пишний рай створила,
Та кв╕ти в ньому – то лише слова…

Ущухли яблунев╕ замет╕л╕,
Буденн╕стю розсипались дива.
Душа, в╕д туги ╕ журби збол╕ла,
╤ мудр╕сть квапить на важк╕ жнива.

Пожовк пап╕р в╕д часу ╕ печал╕,
Та л╕терами знову зацв╕те,
Коли весна до березня причалить.

Прискорю╓ Пегас шалений темп
╤ поста╓ в п’янкому ритуал╕
Окрилена жага палких ╕дей.

14.
Окрилена жага палких ╕дей
У кров гарячу дода╓ отруту.
Хто з музою угоду укладе,
Приречений рабом голодним бути.

Душа не ма╓ права на протест,
На варт╕ самоти вс╕ма забута.
Незримий цей в╕нок чи доплете?
Чи в╕дшука╓ л╕ки в╕д цикути?

О н╕, невил╕ковна ця печаль!
Любов╕ лихоманка незворотна!
Юрбу безумних почутт╕в-прочан

Невидима рука в рядках колотить.
Глибока тиша бол╕сних мовчань
Живе у пензлях, у словах ╕ в нотах.

МАГ╤СТРАЛ
Живе у пензлях, у словах ╕ нотах
Маг╕чна сила вол╕ та краси.
Пов╕дай щиро, в╕чна музо, хто ти!
Нав╕що маниш у казкову с╕ть?

Не скаже правди неземна ╕стота,
Хоч ма╓ сто облич ╕ голос╕в.
Вона для серця найсолодший дотик,
Для спрагло╖ душ╕ – нектарний с╕к.

Нав╕к мене безсонням полонила
Мистецтва непохитна цитадель.
Фантаз╕╖ богиня пишнокрила

Шляхами самозречення веде.
В п╕тьм╕ пала╓ золотим св╕тилом
Окрилена жага палких ╕дей.

(В╕нок 4.)
Душа у кл╕тц╕ рим
1.
Окрилена жага палких ╕дей
Мене втягнула в чар╕вн╕ тенета.
А нин╕ нав╕ть застар╕в модерн,
Та я блукаю у т╕сних сонетах.

Тасую почуття ус╕х мастей.
У сни впл╕таю неземн╕ сюжети.
Натомлене крило Пегас простер
Над золотою кл╕ткою поета.

Капризна муза б’╓ слова-кришталь.
Набридла ╖й мо╖х в╕нк╕в пал╕тра.
Кую з╕ сл╕в маг╕чну пектораль.

Моя богиня в серц╕ терном кв╕тне,
Вогнем гарту╓ душу, н╕би сталь,
Зд╕йма╓ всеосяжну бурю л╕тер.

2.
Зд╕йма╓ всеосяжну бурю л╕тер
Залюблена у спогади душа.
Садами рим бреде вона в лахм╕тт╕,
Збираючи нестиглий урожай.

Та мр╕ям б╕ль не дасть запл╕сняв╕ти,
╤ втратити примарний, але шанс.
Любов моя – долина макоцв╕тна –
Н╕ зустр╕чей не знала, н╕ прощань.

Осиновим листком печаль тремт╕ла,
Тяж╕ли дн╕ Дамоклевим мечем.
Та ожива╓ почуття згор╕ле

В╕д погляду тво╖х палких очей,
В яких в╕ршують св╕тло ╕ чорнило,
О музо, королево юних фей!

3.
О музо, королево юних фей,
Чар╕вна, суперечлива ╕ дивна!
Хто тв╕й володар – Бог чи Люцифер?
Чи варто в тебе в╕рити на╖вно?

А, може, то в душ╕ осяйний Феб
Розв╕шу╓ ╕люз╕й павутину?
Мого кохання гордий едельвейс
Цв╕те жагою на крут╕й вершин╕.

Та як його д╕стати ╕ кому,
Якщо любов, немов зрадливий в╕тер?
Невдалий жарт утнув малий Амур.

В’язницю рим не сила вже терп╕ти.
Евтерпо, пом╕ж нами в╕чний мур.
Ти янгол м╕й ╕ безсердечний ╕дол.

4.
Ти янгол м╕й ╕ безсердечний ╕дол –
Хоч безл╕ч масок, та нема лиця.
Н╕кого не дозволила любити,
Лиш брати у полон чуж╕ серця.

Моя душа – для когось пишне л╕то,
Та заржав╕в у н╕й колючий цвях.
Я музою приречена хвор╕ти,
╤ серце в римах, н╕би у рубцях.

Вона в мен╕ то ни╓, то весн╕╓,
Рида╓ в снах журбою-скрипалем,
А в пуп’янках троянд теплить над╕ю.

Плету ╕з л╕тер с╕ть важких дилем.
Божественна поез╕╓ ╕ мр╕╓,
Пекучий сл╕д лиша╓ тв╕й ╓лей!

5.
Пекучий сл╕д лиша╓ тв╕й ╓лей,
Богине золота, що вийшла з моря.
Шматують серце сотн╕ в╕рш╕в-лез,
╤ вс╕ про незбагненного героя.

У кожному катрен╕ – крах ╕ злет.
Борюся до к╕нця, хоч я й не во╖н.
Розсипався у шаф╕ мр╕й скелет.
Будую ╕ руйную власну Трою.

Хай вабить кр╕зь п╕тьму захмарна ц╕ль,
Любов нещасну буду спрагло пити.
Тремтить душа у кам’ян╕й руц╕.

Сп╕воча музо, найпишн╕ш╕ кв╕ти
Тоб╕ несуть мо╖ думки-жрец╕.
На тебе нар╕кати чи молитись?!

6.
На тебе нар╕кати чи молитись,
Володарко невинного гр╕ха?
Ти – свято пом╕ж дн╕в одноман╕тних,
Щемливий смуток зоряних з╕тхань.

Та, може, засл╕пили самоцв╕ти
Мою бентежну душу? Що ж, нехай!
У в╕ршах д╕амантами зор╕ти
Одв╕чно буде н╕жн╕сть ╕ жага.

Прийми же, недостойний Аполлоне,
У жертву та╖ну палких словес.
Любов╕ джерело не охолоне,

Безсмертям на папер╕ оживе,
Хоч нудить у сонетному полон╕
Без п╕сн╕ серце, н╕би соловей. 

7.
Без п╕сн╕ серце, н╕би соловей,
Марудиться в буденному мовчанн╕.
Життя, немов би дзеркало криве –
Спаплюжилося там святе кохання.

Куди ж мене, любове, ти зовеш?
Я тишею кричу тоб╕ «Осанна!»
╤ зоряного пилу круговерть
Фантомним щастям у безодню манить.

Пегасе м╕й, пов╕льн╕ше лети!
Боюсь перлини-мр╕╖ погубити.
А стукають у серце знов не т╕…

По келихах спокут душа розлита.
Прообраз музи – невловима т╕нь –
Смутн╕╓ в марнот╕ та нудить св╕том.

8.
Смутн╕╓ в марнот╕ та нудить св╕том,
Риму╓ серце сл╕зний монолог.
Св╕дом╕сть заколису╓ безв╕тря.
Любов для мене – непосильний борг.

Посвячення у в╕рш╕ чесний св╕док,
Найдовша ╕з римованих епох, –
Ти будеш, м╕й герою перел╕тний,
У списку мр╕й, але не перемог.

Едем ╕ пекло, маскарад уяви,
Моя Голгофа ╕ ганебний крах!
Ти – гр╕х ╕ свят╕сть, забуття ╕ слава –

Терпка жага, розн╕жена в медах!
Чому дурманиш, музо, для забави?
Нав╕що зловт╕ша╓шся з невдах?

9.
Нав╕що зловт╕ша╓шся з невдах,
Поет╕в губиш, гордий ╕стукане?
Не ц╕ниш ти жертовного труда.
Прокляттями гримлять тво╖ органи.

Мо╖ жал╕ лиш в╕тер спов╕дав.
Тремка душа застигла м╕ж св╕тами,
В стих╕ях ейфор╕╖ та ридань
Покарана облудними богами.

Поез╕я – найб╕льший м╕й обман.
У юн╕сть золоту не ходить потяг.
У чаш╕ меду – с╕ль розчарувань.

╤люз╕╖ скидають пишний одяг.
Для чого ж, музо, маниш знов за грань,
Даруючи фальшиву нагороду?

10.
Даруючи фальшиву нагороду,
Ти просиш, музо, непосильних жертв.
Розбилась на незв’язн╕ еп╕зоди
Буремна доля. Заважкий цей хрест!

Це т╕льки в╕рш╕, аж н╕як не подвиг,
Бо в’язню не здолати Еверест.
╤люз╕╖ поет на трон возводить –
Облудну в╕ру в неземних божеств.

Байдуж╕сть невблаганного кумира
Пробуджу╓ натхнення в б╕долах.
Але блаженн╕ т╕, як╕ не в╕рять,

Не ходять по оманливих сл╕дах.
Та знов п’янять мене терпк╕ еф╕ри.
У кл╕тц╕ рим сп╕ва╓ гордий птах!

11.
У кл╕тц╕ рим сп╕ва╓ гордий птах,
Давно забув дорогу до едему.
Нема╓ пари ╕ нема гн╕зда.
Самотн╕й д╕м. ╤ сп╕в його даремний.

Буя╓ пустоцв╕т в мо╖х садах.
Печал╕ затягнулася поема.
Хтось ╕нший хай збере гучний аншлаг
╤ кичиться талантами в богем╕.

Прийми ж, Евтерпо, цей словесний Рим.
Об ст╕ни каяття розбит╕ ноти…
Клубиться у душ╕ маг╕чний дим.

На волю в╕дпускай хоч вряди-годи.
Заручникам, ╕ гр╕шним, ╕ святим,
З тобою не порушити угоди!

12.
З тобою не порушити угоди.
Ти, музо, м╕й траг╕чний ефемер.
Не виставлю душевний скарб на продаж.
Не кину свиням дорогих письмен.

В мо╖й душ╕ воюють за ╕ проти,
Живе театр ╕люз╕й ╕ химер,
╤ пристрасть на п╕дмостках верховодить.
Навколо св╕т спинився ╕ завмер.

Нехай у бочц╕ дьогтю – ложка меду,
╤ серце мл╕╓ у сумних п╕снях,
Я – не герой чужих траг╕комед╕й,

Хоч мука ╕ любов кипить в рядках.
Да╓ богиня слова горде кредо
Тому, хто вибрав безк╕нечний шлях.

13.
Тому, хто вибрав безк╕нечний шлях,
По колу йти, та не д╕йти до себе.
У серц╕ щемн╕ спогади болять.
Кр╕зь в╕дчай проросли отруйн╕ стебла.

Та музика сумного скрипаля
Мен╕ мил╕ша за веселий щебет.
Я муз╕ не даю любовних клятв,
Та для мого кохання мало неба.

Н╕коли не торкнусь коханих рук,
Не поц╕лую ц╕ уста безплотн╕.
Кричить злов╕ще з потойб╕ччя крук.

Та в╕рш╕в зорепад – нев╕дворотний.
Цв╕туть сонети в╕д солодких мук.
П╕дкорю╓ душа крут╕ висоти!

14.
П╕дкорю╓ душа крут╕ висоти
╤ п’╓ нектар ╕люз╕й та страждань.
У душу горобина н╕ч приходить,
П’янить натхненням золотий дурман.

Хоч в╕рш╕в урожай важкий ╕ згодом
З╕ сл╕з ╕ втрат збере богиня дань,
Поез╕╖ дилеми ╕ пишноти
Пробуджують симфон╕ю бажань.

Вс╕ спов╕д╕ ти, музо, прочитала
На стелажах пустих б╕бл╕отек.
Заточить б╕ль мо╓ перо-кресало.

Безстрашне серце, н╕би Прометей.
Вогонь свободи у п╕тьм╕ розпалить
Окрилена жага палких ╕дей.

МАГ╤СТРАЛ
Окрилена жага палких ╕дей
Зд╕йма╓ всеосяжну бурю л╕тер.
О музо, королево юних фей,
Ти янгол м╕й ╕ безсердечний ╕дол.

Пекучий сл╕д лиша╓ тв╕й ╓лей.
На тебе нар╕кати чи молитись?
Без п╕сн╕ серце, н╕би соловей,
Смутн╕╓ в марнот╕ та нудить св╕том.

Нав╕що, зловт╕ша╓шся з невдах,
Даруючи фальшиву нагороду?
У кл╕тц╕ рим сп╕ва╓ гордий птах…

З тобою не порушити угоди
Тому, хто вибрав безк╕нечний шлях.
П╕дкорю╓ душа крут╕ висоти!

Розд╕л 2. Печальн╕ декорац╕╖

(В╕нок 5.)
ПАД╤ННЯ ╤ДОЛА

1.
П╕дкорю╓ душа крут╕ висоти,
За т╕нню музи у захмар’я мчить.
Та мр╕ям в╕дчай об╕рвав польоти.
В╕д серця загубилися ключ╕.

А шлях до з╕р тернистий ╕ самотний,
Нектар поез╕й каяттям г╕рчить.
Та манить розум у хм╕льну безодню
Натхнення зоребуйна глибоч╕нь.

Хоч вигран╕ з одв╕чн╕стю вс╕ битви,
Та програна ╕з долею в╕йна.
╤люз╕я, що зам╕сть сонця св╕тить,

Для мене найсвят╕ша дивина.
Я, зоряним дурманом оповита,
Зреклася назавжди земних принад.

2.
Зреклася назавжди земних принад
Я, в пошуках небесного полону.
Натхнення – лиш облудна пелена,
╤ амфора мо╖х спокут – бездонна.
 
Куди под╕лась п╕сня чар╕вна,
Що полонила душу безборонну?
Наситившись оманою сповна,
Караюсь не╕снуючим законом.

Парнас холодна тиша обняла.
А серце закрутила зла негода.
Летить у н╕ч мого жалю стр╕ла.

В долинах мр╕й упав туман г╕ркотний.
Чорн╕╓ сл╕в ╕ сн╕в маг╕чний сплав.
Митець-С╕з╕ф п╕д гору кам╕нь котить…

3.
Митець-С╕з╕ф п╕д гору кам╕нь котить,
Та не д╕жде лаврового в╕нця.
Побл╕дне в╕д байдужост╕ народу
Цей подвиг без початку ╕ к╕нця.

Спустились в╕рш╕ на низьк╕ частоти,
А б╕ль нестерпний до небес досяг.
Нав╕що, музо, дода╓ш турботи –
Ведеш у рай, та все по ман╕вцях?

Читаю у косм╕чному палац╕
Поему ╕з даремних заклинань.
Просипався маг╕чний шлях кр╕зь пальц╕.

Вгор╕ – печаль, внизу – трясовина.
Скривився час губами злих паяц╕в.
Вершина – потойб╕чна та╖на.

4.
Вершина – потойб╕чна та╖на.
Та впав м╕й ╕дол. Не молюсь. Не в╕рю.
Вкрива╓ небо туга-сивина.
Кохання в╕дпущу в холодн╕й вир╕й.

Я мл╕ла в╕д отруйного вина,
Об кам╕нь-в╕дчай обламала мр╕╖.
Нехай м╕ня╓ муза ╕мена,
Величний бог – тепер лиш спогад с╕рий.

У серц╕ храм занедбаний сто╖ть.
Затихли звуки неземних рапсод╕й.
А молитви – лиш в╕дгук лихол╕ть.

Хоч серце остудив холодний протяг,
Сонети шепочу богин╕ всл╕д.
Життя поета – дивина природи…

5.
Життя поета – дивина природи.
Служ╕ння муз╕ – незбагненний культ.
Борюся на невидимому фронт╕,
Причащена г╕рким вином спокут.

Для мене в Ел╕зей нема╓ входу.
В сонети уплела п╕тьму п’янку.
Ус╕ пориви серця благородн╕
Вм╕стились на ос╕нньому листку.

Кохання в╕дтиск ╕з душ╕ не стерти.
Я – голосу твого н╕ма луна,
Красо-богине! Спалахни безсмертям!

В очах тво╖х маг╕чна глибина.
Буя╓ у мен╕ в╕нок Евтерпи,
Мов древо правди ╕ гр╕ховних знань.

6.
Мов древо правди ╕ гр╕ховних знань,
Поез╕я небесна й та╓мнича.
А муза, ейфор╕йна ╕ сумна,
Веде мо╖х думок тривожне в╕че.

Прошу, мовчи. Хай гусне тишина.
П╕дпалю╓ пап╕р гарячий в╕дчай.
В ╕люз╕й-в╕рш╕в дорога ц╕на,
А фальш хитку над╕ю покал╕чить.

Розбився ╕дол. Вилилася ртуть.
Квадрати чорн╕ – на ус╕х полотнах.
В душ╕ в╕три приреченост╕ дмуть.

Та б╕ль в об╕ймах неземних мелод╕й
Та в марен╕ незв╕даних облуд
Цв╕те натхненням ╕ красою родить.

7.
Цв╕те натхненням ╕ красою родить
М╕й сад поез╕й. Глянь-но, зупинись!
Розбий ланцюг мо╖х годин марнотних!
Над ра╓м в╕дчай, мов ╕мла, навис…

Та н╕, не пожал╕╓ш н╕ на йоту.
Любов у серц╕, мов ╕ржавий спис.
На озер╕ душ╕ – брудн╕ розводи,
А оч╕ осл╕пив фальшивий блиск.

Мо╖м коханням бавитися досить!
Втекла б ╕з моря сл╕в – нема човна.
Блукають в╕рш╕ св╕том гол╕ й бос╕.

В болот╕ цих облуд нема╓ дна.
Та римами гримлять любовн╕ грози,
Хоч болем буде страчена весна.

8.
Хоч болем буде страчена весна,
Я не забуду т╕ натхненн╕ ноч╕.
До ранку солов’╖ний сп╕в лунав,
Та бол╕сну розлуку в╕н пророчив.

Жал╕ склика╓ сум – сл╕пий дзвонар,
Мелод╕ю забув м╕й птах сп╕вочий.
М╕ж нами – нев╕домост╕ ст╕на.
На в╕стр╕ каяття душа тр╕поче.

Розтав м╕раж. Невже усе дарма?
З╕в’яла в серц╕ полум’яна ружа.
Палко╖ мр╕╖ збл╕днув д╕амант.

Блищать уламки-зор╕ у калюжах.
Я в╕льна, та пристанища нема.
За що мене дражнила, хитра музо?

9.
За що мене дражнила хитра музо?
А, може, ти – мо╓ первинне «я»?
Фантомом залишися, милий друже.
Н╕коли не назву тво╓ ╕м’я!

Злий ген╕ю, нав╕що мучиш душу?
Повзе м╕ж рим спокусниця-зм╕я.
Фатально╖ угоди не порушу.
В люстерц╕ дол╕ т╕льки т╕нь моя.

Чумацький Шлях зав╕в мене у пр╕рву.
Життя бентежне затягла нетеч.
╤з серця дв╕йника свого не вирву.

Коли ж полуда ╕з очей спаде?
Мен╕ богиня за любов безм╕рну
Дала в╕нок ╕з чорних орх╕дей.

10.
Дала в╕нок ╕з чорних орх╕дей –
Кохання муза повела на страту.
Душа, мов самов╕дданий адепт,
Незв╕даним приречена страждати.

╤з безл╕ч╕ мо╖х невдалих втеч
Будуються нов╕ сонети-грати.
Стр╕лу Амур зам╕нить на картеч,
Приреченням не втомиться стр╕ляти.

У щастя не перейдена межа.
Смиренно я прийму твою байдуж╕сть.
Не вип’ю ╕з небесного Ковша.

Натхненням не шумить казкова мушля.
Любов у римах полягла. Прощай!
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

11.
Не лаври, а печаль прийняти мушу.
В туман╕ загубився м╕й причал.
Нехай образа вс╕ з╕рки обтрусить
У в╕дчаю мого д╕рявий чан.

Ц╕лунки зм╕я – на душ╕ укуси,
Мов рани в╕д ╕ржавого меча.
В рукописах облуд Евтерпа тужить.
Варю ╕з в╕рш╕в полиновий чай.

Забуду. Але час – поганий л╕кар.
Блищить жага з╕ницями пантер.
Тебе кохала до г╕ркого крику.

Разом же у безодню упадем!
Любов тепер незаймана ╕ дика.
Вона живе усюди ╕ н╕де.

12.
Вона живе усюди ╕ н╕де –
Мелод╕я тужлива ╕ ласкава.
Печаль же – то найкраща з поетес,
Шедеврами душ╕ кохання славить.

У л╕тери ску╓ палкий рондель
Цих почутт╕в довершен╕ октави.
Та тягнеться хм╕льних оман кортеж
На фе╓рично-бол╕сну виставу.

Мо╓ натхнення до к╕нця допий!
Розбите серце протир╕ччя душать.
Бо горда муза – ╕стукан сл╕пий.

Пегас блука╓ на пожовкл╕м луз╕.
Палац бажань розсипався, мов пил.
Моя любов – святиня ╕ спокуса.

13.
Моя любов – святиня ╕ спокуса.
Я вип’ю сни сухого джерела.
Бо дар в╕д музи – то важка обуза.
Для в╕чно╖ пут╕ земля мала…

Мереживо душ╕ п╕тьма спаплюжить,
╤ сумн╕в╕в мо╖х в’язка смола
Прорве у небеса незрим╕ шлюзи.
Злетить Пегас у в╕чн╕сть без с╕дла.

Парнас – моя твердиня ╕ столиця –
Гр╕хом ╕ бур’янами поросте.
Життя, немов порожня шах╕вниця,

Де зам╕сть шах╕в – сотн╕ в╕чних тез.
М╕няю н╕жн╕сть на холодну крицю,
Сам╕тницею ставши для людей.

14.
Сам╕тницею ставши для людей,
Блукаю в лаб╕ринтах задзеркалля.
Чому ти, наймил╕ше ╕з сердець,
Уже не д╕амант, а просто кам╕нь?

Шляхом облудним в забуття ╕деш,
Та нам обом не вимолити карми –
Краси-чаклунки ми палка фортель.
Нам папороть ╖╖ пов╕к шукати.

Ц╕лу╓ в╕чн╕сть бол╕сним тавром.
Висока мр╕я смутком рани солить.
У в╕ршах муза розкладе таро.

Гарячий смак жаги – печаль ╕ солод.
Хоч в╕дчай множить долю на зеро,
П╕дкорю╓ душа крут╕ висоти!

МАГ╤СТРАЛ
П╕дкорю╓ душа крут╕ висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-С╕з╕ф п╕д гору кам╕нь котить.
Вершина – потойб╕чна та╖на.

Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди ╕ гр╕ховних знань.
Цв╕те натхненням ╕ красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.

За що мене дражнила, хитра музо,
Дала в╕нок ╕з чорних орх╕дей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.

Вона живе усюди ╕ н╕де –
Моя любов – святиня ╕ спокуса,
Сам╕тницею ставши для людей.

(В╕нок 6.)
Ос╕нн╕й лицар

1.
Сам╕тницею ставши для людей,
Я шовком тиш╕ зал╕кую рани.
З╕ткала ос╕нь золотий вертеп.
Пустилось листя у печальний танець.

Нав╕що серце марно дива жде?
Кв╕туч╕ мр╕╖ в╕д журби зав’яли…
Невже вогонь жоржин ╕ хризантем
Кохання не пробудить полум’яне?

Слова пожухли, н╕би ковила.
Багряна в╕чн╕сть на пап╕р ст╕ка╓.
Ос╕нн╕ шати муза одягла,

Янтарн╕ в╕рш╕ лл╓ медовим ча╓м.
Збираючи уламки неба-скла,
Моя душа сама в соб╕ блука╓.

2.
Моя душа сама в соб╕ блука╓.
А скрипка в╕тру вигра╓ м╕нор.
Б╕жить у римах св╕тлий сум руча╓м.
Туман малю╓ м╕раж╕в панно.

У храм╕ золотого сонцеграю
Прийму причастя медом ╕ вином.
Журливу колискову б╕ль сп╕ва╓,
Заснули вс╕ думки маг╕чним сном.

В пов╕тр╕ аромат г╕ркий ╕ пряний,
В ос╕нн╕х барвах гусне теплий джем.
Вимолюють дощ╕ дуби-шамани.

Невже затихне ср╕бний передзень,
╤ зорями зацв╕вши, як востанн╓,
Натхнення пустоцв╕том опаде?

3.
Натхнення пустоцв╕том опаде
На скрон╕ ноч╕ – грозово╖ жриц╕,
Та ранок, нестар╕ючий митець,
Над╕╓ю живою за╕скриться.

Тлумачать клени хмар та╓мний текст.
Колише в╕тер золот╕ з╕рниц╕.
Кр╕зь браму падолисту навпростець
Самотньо мчить сумний ос╕нн╕й лицар.

Розкину зор╕ на його пут╕.
Збол╕лу душу в тихий рай гукаю.
Лоскоче серце невловима т╕нь.

Не зц╕литься печать його безкрая.
А я не видам почуття свят╕.
В тюрм╕ рядк╕в уп’юсь вином одчаю.

4.
В тюрм╕ рядк╕в уп’юсь вином одчаю.
Катренами у в╕чн╕сть шлях мощу.
Нечутно дивна молод╕сть мина╓,
Та як ╖╖ напитись досхочу?

Застигли крила мр╕й на небокра╖.
П╕рна╓ тиша у мотив дощу.
Захмарен╕ св╕ти Пегас дола╓.
Простила вс╕х. Коли ж себе прощу?

Дощами бурштину впадуть сонети,
Мов сльози Фаетонових сестер.
Моя любов – завжди табу ╕ вето.

Пап╕р душ╕ щемливий б╕ль затер.
Ця ос╕нь спалахне ╕ кане в Лету,
Журботу притуливши до грудей.

5.
Журботу притуливши до грудей,
Мандру╓ св╕том п╕л╕грим ос╕нн╕й.
Л╕си, мов ст╕ни чар╕вних фортець,
Дивують серце золотим вид╕нням.

Душею до небес в╕н припаде,
Дощами роз╕лл╓ слова-нас╕ння.
Печаллю намальований шедевр
Побачать вс╕, та мало хто оц╕нить.

М╕й лицарю пера, розв╕й цю н╕ч!
Щов╕рша я все б╕льш тебе втрачаю.
Хоч в маренн╕ сонливому спинись.

М╕ж листям гаснуть кв╕ти молочаю.
Взяли в полон сонети кам’ян╕.
Я тишу на ст╕н╕ утрат читаю.

6.
Я тишу на ст╕н╕ утрат читаю.
Ступлю в минуле, н╕би в кропиву.
Душа тече у забуття ручайно
╤ пада╓ в стих╕ю дощову.

Мелод╕ю пов╕льну ос╕нь гра╓.
Акорди яблук полягли в траву.
Невже, м╕й жовтню, ╕ тоб╕ чужа я?
Не гр╕╓ це ос╕нн╓ рандеву…

Св╕тило мр╕й заходить ╕ багр╕╓.
Залишиться з╕ мною тет-а-тет
Лиш бол╕сна ╕ н╕жна ностальг╕я.

Склеп╕ння ноч╕, гр╕зне ╕ круте
Сонети похова╓ в безнад╕╖ –
Життя краси коротке, н╕би день.

7.
Життя краси коротке, н╕би день.
Вже муза допила багряну чашу.
У пурпурових кронах де-не-де
Тепляться ╕ тремтять медов╕ чари.

Тривожний ворон криком н╕ч роздер,
Св╕танок лл╓ться ╕з пустого чану.
Шепоче жовтень осен╕: «Je T'aime».
Ос╕ння жриця з небом л╕с в╕нча╓.

Спочину ненадовго в царств╕ сну,
Де чар╕вним ста╓ усе звичайне.
Чита╓ серце чисту дивину.

По карт╕ неба самоту вивчаю,
Та ╕стини життя не осягну.
Дорога досконалост╕ – без краю.

8.
Дорога досконалост╕ – без краю.
З небес душ╕ розлився словопад.
Зрадливий час тонким пером спиняю,
Але в сонетах лиш нудьга тупа.

Покрила кривда св╕т гидким лиша╓м,
Та вс╕ гр╕хи схова╓ листопад.
Нестерпно в╕чн╕сть у словах пала╓
М╕льйонами негаснучих лампад.

Та мариться мен╕ ос╕нн╕й вершник
У корол╕вств╕ зоряних блукань.
╤ серце так тр╕поче, мов уперше.

Кохання – лиш на в╕дстан╕ рядка.
Н╕хто цей н╕жний б╕ль не перевершить.
Бентежна муза – м╕й суддя ╕ кат.

9.
Бентежна муза – м╕й суддя ╕ кат.
У л╕терах г╕рчить холодна кава.
Не ма╓ берег╕в печаль-р╕ка.
Ст╕кають зор╕ на пожовкл╕ трави.

Душа, немов др╕маючий вулкан.
У н╕й пекучий б╕ль безжально править.
Мо╓ багатство – лиш любов палка –
Перлина в д╕амантов╕й оправ╕.

Росте вона у дикому раю
Як дерево без ╕мен╕ та сорту.
У капищ╕ оман крас╕ молюсь.

Мого натхнення море стало бродом.
Нав╕ю╓ нудьгу ос╕нн╕й блюз.
На мр╕╖ вже чекають ешафоти.

10.
На мр╕╖ вже чекають ешафоти.
Невчасно це кохання зацв╕ло.
Зоря над╕й за обр╕й л╕т заходить,
╤ тужн╕ думи борознять чоло.

Та св╕тлий день др╕ма╓ ще на сход╕,
Хоча зда╓ться – п╕вжиття пройшло.
Розбила серце муза, ╕ в╕дтод╕
Шукаю я загиблий Вавилон.

П╕д в╕ршами ╕ снами стерлись дати.
Та мушу йти вперед без нар╕кань,
Бо той, хто повз, навчиться ще л╕тати!

Душа блука╓ по крутих стежках,
Самотньо гра╓ золот╕ сонати –
Не кинуть люди нав╕ть м╕дяка.

11.
Не кинуть люди нав╕ть м╕дяка
За музику журливо╖ безтями.
Залишить дивний в╕тер-музикант
На лав╕ скрипку, а на серц╕ – шрами.

Як утекти з римованих шукань,
Прорвати до з╕рок безсилля браму?
У спов╕дях дощу мене шукай.
Я – щастя т╕нь, а ти – ╕люз╕й бранець.

Заграй, маестро, самоту на б╕с,
В╕дчуй мого пера найтонший порух.
Присвячую ос╕нн╕й бал тоб╕.

Коханню в╕ддаю останн╕й подих.
╤з долею п╕ду в нер╕вний б╕й
За ц╕ жертовн╕, вистраждан╕ оди.

12.
За ц╕ жертовн╕, вистраждан╕ оди
Мен╕ хоч погляд, музо, подаруй.
Стих╕╓, не лишай мене за бортом,
Не рви в душ╕ щемливо-дивних струн.

Багряний храм дощем освятить жовтень.
У кошик рим г╕рк╕ плоди зберу.
Прикрасить ос╕нь золоту господу –
Складе пал╕тру ╕з та╓мних рун.

В арх╕в оман пливуть сумн╕ легенди.
Перо у мр╕ях загубив казкар.
Розтане у туманах Андромеди

╤люз╕я ос╕ння ╕ терпка.
Поез╕я п’янить отруйним медом –
Торкнула серце чар╕вна рука!

13.
Торкнула серце чар╕вна рука.
Я буду в небо, мов ╤кар, лет╕ти.
Бреде душа в лахм╕тт╕ жебрака
╤ розбрелись по св╕т╕ в╕рш╕-д╕ти.

Пап╕р – у ляпках, пам’ять – у д╕рках.
Сну╓ться дух затоптаного цв╕ту.
У в╕ршах ╕з тернового в╕нка
Натхнення досягне свого зен╕ту.

Пишу на лист╕ спов╕д╕-псалми.
Зректися музи не дозволить горд╕сть.
Солодк╕ сльози ╕ г╕ркотний см╕х

В сонетах, н╕би рани невигойн╕.
Лиш сумн╕ви приносить в╕тер зм╕н.
Пов╕к мен╕ за м╕раж╕ боротись!

14.
Пов╕к мен╕ за м╕раж╕ боротись,
П’ючи нектар болючих одкровень.
Шукаючи джерела живородн╕,
Морями дивних сн╕в душа пливе.

Склика╓ ос╕нь пота╓мний орден,
Закову╓ у сплячку все живе.
Думки дерев ср╕блить холодний род╕й.
В╕трами вдалин╕ зима реве.

Ос╕ння королева скине маску.
╥╖ волосся, пишне ╕ руде,
П╕дпалить пожовт╕л╕ згортки часу,

Мости хм╕льних ╕люз╕й розведе.
╤ знов сумна любов помчить з Пегасом,
Сам╕тницею ставши для людей.

МАГ╤СТРАЛ
Сам╕тницею ставши для людей,
Моя душа сама в соб╕ блука╓.
Натхнення пустоцв╕том опаде,
В тюрм╕ рядк╕в уп’юсь вином одчаю.

Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на ст╕н╕ утрат читаю.
Життя краси коротке, н╕би день,
Дорога досконалост╕ – без краю.

Бентежна муза – м╕й суддя ╕ кат.
На мр╕╖ вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди нав╕ть м╕дяка

За ц╕ жертовн╕, вистраждан╕ оди.
Торкнула серце чар╕вна рука –
Пов╕к мен╕ за м╕раж╕ боротись.

(В╕нок 7.)
Театр паяц╕в
1.
Пов╕к мен╕ за м╕раж╕ боротись.
Несе мене сонетний зорел╕т.
Ос╕ння оксамитова погода
Розтала сновид╕нням у ╕мл╕.

Розбудить св╕танкова прохолода,
Розсиплеться у в╕ршах сердол╕к.
Куди, богине, поведеш сьогодн╕?
За спиною вже ст╕льки марних л╕т...

Назад нема пут╕. Вертатись п╕зно.
Бентежить серце неземна мета.
З глибин оман луна╓ дивна п╕сня,

╤ бореться душа, немов титан.
Не бачать люди болю закул╕сся.
Борець для св╕ту – лиш дивак, бунтар.

2.
Борець для св╕ту – лиш дивак, бунтар.
Не ц╕ниться його натхненна праця.
Гортаю сн╕в маг╕чний календар –
Чи плакати, не знаю, чи см╕ятись.

╤ от я бачу сон – театр постав.
Вража╓ розк╕ш пишних декорац╕й.
Велична сцена. Дорогий спектакль.
А де ж актори? Скр╕зь одн╕ паяци…

Глузливий см╕х. Гординя ╕ пиха.
Д╕йти не можуть режисери згоди.
Тут кожен кривди ╕ гр╕х╕в слуга.

╤ скаляться образи чорнорот╕.
В╕дбилась правда, ница ╕ нага,
У дзеркал╕ життя, мов у болот╕.

3.
У дзеркал╕ життя, мов у болот╕,
Я бачу лиш блюзн╕рство ╕ злобу.
Безумц╕в не торкне рука Господня.
Вчинило хитре зло пекельний бунт.

Поглинула красу брудна безодня,
А честь перекро╖лась на ганьбу.
Паяци насм╕хаються мерзотно,
Бо ╕стина для них – порожн╕й звук.

Зм╕шались тут ╕ люди, ╕ фантоми.
Не знаю, чи актор я, чи глядач…
Та кривда бухкотить гучн╕ше грому.

Навколо рег╕т, на душ╕ – сльота.
Покриють серце надважк╕ розломи.
П╕дступно посм╕хнеться самота.

4.
П╕дступно посм╕хнеться самота,
Прос╕╓ мр╕╖, н╕би через сито.
Тоб╕ лиш, музо вс╕ скарби в╕ддам,
Бо блазням цих тривог не зрозум╕ти.

Над╕й кв╕тучих утече вода.
Затьмариться печаллю чисте св╕тло.
В к╕нц╕ тунелю ще горить л╕хтар.
П╕тьмою не карай, моя Фем╕до!

Натхнення оц╕нили у м╕дяк.
Та я бреду шляхами Дон К╕хота.
Воюю з в╕тром, а лихий в╕тряк

Омани та ╕люз╕╖ молотить.
За щиру п╕сню не д╕ждусь подяк –
У в╕чност╕ в╕нець без позолоти.

5.
У в╕чност╕ в╕нець без позолоти,
Та не шукаю я легких шлях╕в.
Лиш ворогам це завда╓ сухоти.
Не переймайтесь, ви-ж бо не боги!

Не вам судити вс╕ мо╖ ваготи.
Не кидайте докори навздог╕н.
А ви, роззяви, не плет╕ть гидоти,
Рахуючи всл╕пу чуж╕ борги.

Краса для мене – рят╕вний дарунок,
Натхнення ╕ богиня золота.
Незв╕даним бринять душевн╕ струни.

В╕дкри╓ муза чар╕вний портал,
З╕рками розкладе та╓мн╕ руни.
В╕нок поета – з в╕чних запитань…

6.
В╕нок поета – з в╕чних запитань.
Лиш ти мене, поез╕╓, не зрадиш.
Прозр╕нням заясн╕╓ висота.
В безсоння уплету печаль ╕ рад╕сть.

╤з туги, м╕й едему, виростай.
Лел╕й могутн╕й дух краси ╕ правди.
П╕тьму облуд здола╓ яснота.
Натхненне серце не п╕ддасться знад╕.

А критики волають вс╕ гуртом.
Та що ти не пиши – н╕як не вгодиш.
За кожним кроком – табуни пл╕ток.

Сонети – то С╕з╕фова робота.
Та хоч у душу лл╓ холодний дощ,
Да╓ зерно натхнення диво-сходи.

7.
Да╓ зерно натхнення диво-сходи,
Шукаю в римах золоте руно.
Паяци ж не дають мен╕ проходу –
Метаються словами, мов багном.

А, може, все це мр╕я ╕д╕ота?
Зар╕с Парнас колючим бур’яном…
╤ кривда розкида╓ скр╕зь бридоту.
Захмарна ц╕ль – палац ╕з дом╕но.

Розтала у п╕тьм╕ моя Колх╕да.
О, музо, роз╕мкни сво╖ уста!
Багаттю л╕тер не дозволь з╕тл╕ти.

Чому ж в нектарах в╕рш╕в г╕ркота?
Ростиш думки, сяйлив╕ та тенд╕тн╕,
А люди топчуть золот╕ жита.

8.
А люди топчуть золот╕ жита…
Красу так легко об злобу зламати.
╤ кожен в╕рш, немовби сирота
Вита╓ по св╕тах. Я множу втрати.

Я спрагою караюсь, мов Тантал.
Блаженства не дано мен╕ п╕знати.
Плоди оман збирати час настав.
Загуркотять спокути-грозопади.

Збираю серце, як розбите скло,
Уражене отруйною стр╕лою.
Пегас у зорях загубив с╕дло.

Сонети-сльози упадуть росою.
Та морем стане мовне джерело.
Слова ╕ думи – витончена зброя.

9.
Слова ╕ думи – витончена зброя,
Та натовпу краса не до смаку.
Любов╕ нерозгадан╕ суво╖
Пиляться у сонетному в╕нку.

Сплелась дорога до з╕рок з нудьгою.
Спокуси задають нев╕рний курс.
Так хочу залишитися собою,
Та знов будую долю на п╕ску.

Для кого я виконую ц╕ драми? –
Паяци переповнили партер…
Не гн╕в, а см╕х найб╕льше серце ранить.

╤ грим, ╕ сльози часоплин розтер.
Огорнуть душу самоти тумани,
Хоч безл╕ч у митця твор╕нь-д╕тей.

10.
Хоч безл╕ч у митця твор╕нь-д╕тей,
Самотн╕й в╕н у небесах фантаз╕й.
У зоряних рядках сумний п╕дтекст.
╤ болем кровоточать пишн╕ фрази.

До ╕стини ведуть м╕льйони верст.
Поет шл╕фу╓ думи, мов алмази,
Для нього слово-меч кував Гефест –
Маг╕чний сплав печал╕ та екстазу.

У молод╕сть нема╓ вороття.
Натхнення бл╕дне ╕ пливе маною.
На обр╕╖ облуди мерехтять.

Перо затупить хаос марних во╓н.
Накри╓ в╕рш╕ пов╕нь забуття –
Не вс╕м ╓ м╕сце у ковчез╕ Ноя.

11.
Не вс╕м ╓ м╕сце у ковчез╕ Ноя –
Сонети-корабл╕ потопить шторм.
Залишиться лише любов з╕ мною –
Прекрасний ╕ оманливий фантом.

Я мед натхнення посолю сльозою.
╤люз╕╖ цнотливо╖ бутон
Богиня сн╕в терпким вином напо╖ть.
Оман╕ муза дасть новий виток.

Та маски блазн╕в зв╕дус╕ль мигочуть.
Тут кожен псевдо ген╕й ╕ «естет».
Кишать гр╕хи п╕д пеленою ноч╕.

Театр абсурду – св╕товий бордель.
Та поки дурн╕ що ╓ сил регочуть,
За брамою страждань едем росте.

12.
За брамою страждань едем росте,
Та вт╕шитись н╕як не можу словом.
Шалено зв╕дус╕ль гуде гротеск.
Плекаю я зерно. Кричать: «Полова!»

╤ знову написалось щось «не те»!
Та заспокойтесь, горд╕ су╓слови.
Вк╕нц╕-к╕нц╕в сам╕ себе з’╖сте.
Повернеться злоба до вас, панове.

Даремно все – як об ст╕ну горох!
Паяц урок╕в мудрих не засво╖ть.
Заляпала блакить орда ворон,

Бо дур╕сть не здолати боротьбою.
Я випалю ненавист╕ тавро,
Та як зд╕йнятись в небеса любов╕?

13.
Та як зд╕йнятись в небеса любов╕,
Коли у не╖ лиш одне крило?
Хто з╕ллям забуття мене напо╖ть?
В степах душ╕ один чортополох…

Готу╓ муза чар╕вн╕ насто╖,
Та серцю зат╕сний ╖╖ полон.
╤люз╕я краси ста╓ г╕ркою.
Згорить натхнення – н╕би й не було.

Якщо, богине, ти лише примара,
Облудами даремно не бентеж.
Омани почорн╕ли, мов почвари.

Осп╕ву╓ любов н╕мий читець.
Та линути пов╕к мен╕ за хмари,
Закут╕й болем, н╕би Прометей.

14.
Закут╕й болем, н╕би Прометей,
Душ╕ присниться золота заграва.
Пожухлим листям бурев╕й мете,
У боротьб╕ стих╕й нема╓ правил.

Хай ляпають порожн╓ ╕ пусте
Мастит╕ судд╕ та др╕бн╕ роззяви.
Я вирвусь ╕з театру недотеп.
Ск╕нчиться врешт╕ нав╕сна вистава.

Вт╕м, кожному – сво╓. Розтане фарс.
Розс╕╓ться вся челядь ╕ др╕бнота.
На стендах часу дощ розми╓ фальш.

Паяц╕в надихають лиш банкноти,
Мо╓ ж натхнення – в чар╕вних словах.
Пов╕к мен╕ за м╕раж╕ боротись!

МАГ╤СТРАЛ
Пов╕к мен╕ за м╕раж╕ боротись!
Борець для св╕ту – лиш дивак, бунтар…
У дзеркал╕ життя, мов у болот╕,
П╕дступно посм╕хнеться самота.

У в╕чност╕ в╕нець без позолоти,
В╕нок поета – з в╕чних запитань.
Да╓ зерно натхнення диво-сходи,
А люди топчуть золот╕ жита.

Слова ╕ думи – витончена зброя,
Хоч безл╕ч у митця твор╕нь-д╕тей,
Не вс╕м ╓ м╕сце у ковчез╕ Ноя.

За брамою страждань едем росте.
Та як зд╕йнятись в небеса любов╕,
Закут╕й болем, н╕би Прометей?

Розд╕л 3. ╤м’я мо╖й спокус╕ – Ерато

(В╕нок 8.)
ТАНГО ╤З МАСКОЮ

1.
Закут╕й болем, н╕би Прометей,
Мен╕ наснився маскарад шалений.
Пром╕ння, золотаве ╕ густе,
З н╕чно╖ чаш╕ розлила Селена.

О, музико жаги! Маг╕чний тембр
У танець ноч╕ захопив буремно.
А муза нишком зайняла фотель,
Нектар смаку╓ п╕д мотив Шопена.

Спокуснику, забудемось удвох,
Допоки в неб╕ не з╕йшла Аврора.
У казку в’╓ться чар╕вний клубок.

В з╕ницях вибухають метеори.
Та кр╕зь тумани марень ╕ тривог
Душ╕ так важко споглядати зор╕.

2.
Душ╕ так важко споглядати зор╕,
Коли земля для щастя зат╕сна.
Боюсь в╕дкрити та╖ну Пандори,
П╕знати мову гр╕шних серенад.

Уста ж тво╖ горять, немов майори.
╤з м╕сяця ст╕ка╓ лимонад.
Грац╕йно спокуша╓ Терпс╕хора,
Паш╕╓ серце в╕д солодких знад.

Накрила нас жага дев’ятим валом.
Ут╕шився п╕дступний Асмодей.
В ц╕й бур╕ не утримаю штурвалу,

Та в╕ддалю безумний епогей.
Коханням заку╓ себе в кайдани,
Жадаючи небес, н╕мий Орфей.

3.
Жадаючи небес, н╕мий Орфей,
Пробудить у душ╕ тривожн╕ дзвони.
Втекти я хочу, та нема дверей.
Спокуси ж оточили лег╕оном.

Володарю недоспаних ночей,
Слова тво╖, мов крила махаона,
Вогнем зл╕тають ╕ згорають вщент.
Гарячий дотик розбудив дракона.

Блаженним божев╕ллям повен зал.
Звабливим оксамитом гусне морок.
З╕рками муза розсипа╓ шал.

Та розум шепотить мен╕ докори.
Бентежне серце, як сумний скрипаль,
У ноти перелл╓ любов ╕ горе.

4.
У ноти перелл╓ любов ╕ горе,
Розхристана душа, що рветься ввись.
Лани мо╖х фантаз╕й неозорих
Покрив липких оман др╕мучий л╕с.

Устами музи хитрий зм╕й говорить,
╤ наш едем п’янким гр╕хом обр╕с.
Навколо маски. Тут ус╕ актори.
Т╕ла пильну╓ пристрасть, н╕би лис.

Спокусливих ╕люз╕й п╕рам╕ди
Заповнять в серц╕ потайний музей.
У пахощах н╕чного дивоцв╕ту

Облуди на яву сну╓ Морфей.
Не можу н╕ втекти, н╕ в╕дпустити.
Моя жага – театр ╕ Кол╕зей!

5.
Моя жага – театр ╕ Кол╕зей:
Вертаються омани бумерангом.
Вона у царств╕ масок, як плебей,
Н╕ титулу не ма╓, ан╕ рангу.

Та п’ю до дна хм╕льного сну коктейль.
Мов гр╕м раптовий, зазвучало танго.
З╕мкнулись пальц╕ – пелюстки л╕лей.
Ти – вигнаний з едему гр╕шний янгол.

Кружля╓ муза, загубивши шаль,
Плете у мр╕ях чар╕вн╕ узори,
Святкуючи солодкий ритуал.

Ср╕блить шибки Селена мельх╕ором.
Пливе у зорях, як тонка вуаль,
╤мпер╕я римованих ╕стор╕й.

6.
╤мпер╕я римованих ╕стор╕й
На зоряних просторах простяглась.
Поез╕╖ палаци ╕ собори
Трима╓ на соб╕ душа-Анлант.

Та вибухне вулканом непокора,
Любов помчить у пастку, н╕би лань,
А муза п’╓ п╕тьму, забувши сором.
Тлумачить серце суть н╕чних послань.

Цей танець, ейфор╕йний ╕ траг╕чний,
Лиш розд╕л ╕з любовних епопей.
Сипне Венера в оч╕ пил косм╕чний.

Та нас не обв╕нча╓ Г╕меней.
Возносити омани буду в╕чно.
Талан м╕й ╕ талант – чужий трофей.

7.
Талан м╕й ╕ талант – чужий трофей,
А мр╕╖ зац╕лован╕ в╕трами.
Любов же – то найкращий корифей,
Що творить незабутн╕ мелодрами.

╤з вирвища сп╕ва╓ Лорелей
╤ землю я втрачаю п╕д ногами.
Блука╓ серце, н╕би Од╕сей,
У гр╕шних кольорах н╕чно╖ гами.

Спокуснику, в╕дкрий сво╓ лице!
Для мене ця жага – солодкий ворог,
Що душу прод╕рявлю╓ свинцем.

Кричить бажання, мов голодний ворон.
Та пристрасть муза вип’╓, як абсент.
Для в╕чност╕ життя – лиш крапля в мор╕.

8.
Для в╕чност╕ життя – лиш крапля в мор╕.
Чому ж богине, ти несеш п╕тьму?
Моя душа жагою важко хвора,
Слова, з╕рки ╕ ноти – все йому…

Облуду нав╕сну на б╕с повториш,
Та пишний зал умить затягне муть.
Замкнуться лаб╕ринти й коридори
Мо╖х даремно-сказаних «чому?»

О, ск╕льки ще губити ╕ губитись?
Не знаю, хто в╕н – привид чи мольфар…
╤ знов у римах несвята молитва.

П╕д масками – огидь гр╕х╕в-почвар.
Не можу б╕льше я в оманах жити!
О, музо! Забери сумн╕вний дар!

9.
О, музо! Забери сумн╕вний дар!
Пробач, Евтерпо, я зруйную рими,
Чорнилом ноч╕ зафарбую даль
╤ гр╕шний образ покажу без гриму.

В╕ддам усе за губ його мигдаль –
Жагучий трунок ╕з вогню ╕ диму.
В саду мо╖х над╕й цв╕те сандал,
Та в дзеркал╕ душ╕ ридають м╕ми.

Врятуй мене, Авроро, в╕д спокус –
В об╕ймах Терпс╕хори я загину!
Ужалив зм╕й, ╕ так пече укус.

Тече гаряча спрага по судинах.
Упасти в море почутт╕в боюсь.
Зн╕ми з очей полуду, хай прокинусь!

10.
Зн╕ми з очей полуду, хай прокинусь,
Залиш мене, богине, назавжди.
Колись одв╕чних ╕стин берегиня
Тепер п╕дступна ╕ розпусна ти!

Та знов мене несе тонка крижина
На перехрестя чар╕вних св╕т╕в.
Моя душа – немов бл╕да картина,
╤ книга, що зачитана до д╕р.

Ти в╕ршами по╖ла, н╕би трунком,
Зд╕ймала пристрасть нав╕жений шквал.
╤знову в рими утекла, хитрунко.

Обкрала серце, мов скупий лихвар,
Принадила смертельним поц╕лунком –
Отру╓ний прокляттям тв╕й нектар!

11.
Отру╓ний прокляттям тв╕й нектар,
Тв╕й дотик, музо, ударя╓ списом.
Ще мить ╕ спалахне жага-стожар.
Куди ж ти ут╕ка╓ш? Повернися!

Пронизав душу золотий кинджал,
Та хай трива╓ ця абсурдна п’╓са!
Розбите серце, мов тонкий бокал.
В п╕тьму меди фантаз╕й розлилися.

Пор╕же в╕тер н╕ч на мармелад.
╤ дика пристрасть, н╕би шторм, нахлине.
Юшиться янтарем любов-гранат.

Спокуса накрива╓, мов лавина,
Бо зм╕й гр╕хом зас╕яв райський сад.
Краса – лише оманлива личина!

12.
Краса – лише оманлива личина.
У римах заблукав м╕й корабель.
Роню у в╕чн╕сть почуття-сльозини,
Фатальна н╕ч несе мене до скель.

Ти згубиш, та дов╕ку не покинеш.
╤люз╕╖ безжальна карусель
Життя розтрощить на сипк╕ хвилини.
Мо╓ кохання – нав╕сна дуель.

Бринить у серц╕ золота к╕фара –
То н╕жн╕стю захопить дивний вальс,
То блискавками нот жага ударить.

Обвуглиться пал╕тра св╕тлих фарб,
Тобою, музо, надихатись марно:
Твоя прихильн╕сть – заважкий тягар.

13.
Твоя прихильн╕сть – заважкий тягар.
╤ все ж благаю: «Зупинись, гульв╕со!»
Катренами мощу н╕чний бульвар,
З╕рви ж, фантоме, ╕з бажань зав╕су!

Бушу╓ пристрасть, мов дев’ятий вал.
Мотив жаги луна╓ см╕хом б╕са.
Аж тут спокусник скинув чорний шарм.
П╕д маскою – обличчя Д╕он╕са…

Торкнулась лиш на мить його руки.
В очах палали кольори ╕ндиго.
Та вмить погас маг╕чний смолоскип.

Пробив розлуку чар╕вний годинник,
Пос╕яв у душ╕ сумн╕ казки.
Чому ж така жорстока ти, богине?

14.
Чому ж така жорстока ти, богине?
Спокуси в’ються у палк╕й душ╕.
Погнила у коханн╕ серцевина.
Мен╕ шепоче темрява: «Гр╕ши!»

Та музика жагу мою поглине,
Чорнилами стече небесна шир.
Слова плетуться диво-павутинно,
Вт╕кай в╕д мене, та прошу, пишись…

А поки задр╕маю я в зажур╕.
У кол╕ цих ╕люз╕й-ворожей
Зомл╕ле серце виклика╓ бурю.

Зор╕╓ м╕ж рядками Ел╕зей.
Пов╕к любов╕ розбивати мури,
Закут╕й болем, н╕би Прометей.

МАГ╤СТРАЛ
Закут╕й болем, н╕би Прометей,
Душ╕ так важко споглядати зор╕.
Жадаючи небес, н╕мий Орфей
У ноти перелл╓ любов ╕ горе.

Моя жага – театр ╕ Кол╕зей,
╤мпер╕я римованих ╕стор╕й.
Талан м╕й ╕ талант – чужий трофей.
Для в╕чност╕ життя – лиш крапля в мор╕.

О, музо! Забери сумн╕вний дар,
Зн╕ми з очей полуду, хай прокинусь!
Отру╓ний прокляттям тв╕й нектар!

Краса – лише оманлива личина.
Твоя прихильн╕сть – заважкий тягар.
Чому ж така жорстока ти, богине?

(В╕нок 9.)
Свято Д╕он╕са

1.
Чому ж така жорстока ти, богине, –
Грайлива н╕мфо ╕з шалених мр╕й?
В╕двертих в╕рш╕в обступили т╕н╕.
Накрив мене нестримний зорев╕й!

Та хто наслав це дивне сновид╕ння –
Чи бог з Ол╕мпу чи лукавий зм╕й?
Бурлить весна, бучна ╕ б╕лоп╕нна,
Оман ╖╖ не розгадаю зм╕ст.

Розхристан╕ думки в╕трами квилять.
Кладу я в рими душу – забирай.
У пристрасть понесуть буремн╕ хвил╕.

А погляд зваби – згубний вогнеграй.
Мов н╕жний цв╕т, мене жага скосила.
Нав╕що, музо, маниш на таран?

2.
Нав╕що, музо, маниш на таран?
Спокуси грають на тво╖й к╕фар╕.
Жагучий гр╕х мо╖ думки украв,
Принадами ясну блакить затьмарив.

Та знову душу в╕ддаю в╕трам.
Огорнуть серце нав╕сн╕ примари.
Нахлине сон, де н╕ч, як виноград,
Насто╖ться на гр╕шному нектар╕.

Отож приснився чар╕вний етюд:
Яскрава та захоплива св╕тлина –
На свято Д╕он╕са хлине люд!

А бог вина веселий та гостинний.
О, в╕н прекрасний! Та гр╕ховний бруд
Сховався п╕д обличчям янголиним…

3.
Сховався п╕д обличчям янголиним
Володар ненаситного вогню.
Майстерно с╕т╕ для сердець розкинув,
╤ без меча пробив мою броню.

╤ вже моя душа – його рабиня.
У мор╕ божев╕лля потону.
У пекло манять ц╕ уста-руб╕ни.
В садах думок спокуси бродять «ню».

З╕рвалось небо ╕ весну мр╕йливу
Спекотне л╕то зам╕нило враз.
Сп╕ва╓ в╕тер н╕жно ╕ л╕ниво.

Збирати урожай гр╕х╕в пора.
╤ вкотре звабив лжепрозр╕нням ╢ву
П╕дступний зм╕й, що поневолив рай.

4.
П╕дступний зм╕й, що поневолив рай,
╤з рим ╕ нот у снах плете ╕нтриги.
Строкатих почутт╕в шалена гра
То кида╓ у полум’я, то в кригу.

Виру╓ свято безсюжетних драм,
Де п’яна л╕нь ╕ х╕ть ус╕х накрила.
Та росами спокут заплаче рань
╤ час п╕дпалить цю абсурдну книгу.

Нав╕що ж сон мене сюди прин╕с?
На душ╕ поглядаючи зв╕ринно,
Фантом гр╕ха регоче з-за кул╕с.

Пече любов у грудях, мов тернина.
Вином облуди манить Д╕он╕с.
У вирву мр╕й без каяття порину!

5.
У вирву мр╕й без каяття порину,
А пристрасть, мов буремний океан.
Захопить вихор забуття ╕ л╕н╕
Дурманом поц╕лунк╕в ╕ торкань.

Та кличе ╕з душ╕ мене сумл╕ння,
Бо я – не я. Абсурдний цей роман.
Як вирвати оману ╕з кор╕нням,
╤ в серц╕ розд╕лити ╕нь ╕ янь?

Нектаром роз╕лл╓ться ейфор╕я.
Сапф╕рами зася╓ небокрай.
Упавши, зор╕, пом╕ж трав зомл╕ють.

П╕тьма-шаманка вийде ╕з шатра.
В╕ддамся неприборкан╕й стих╕╖,
Хоч знаю – ╕з п╕ску цей дивний храм.

6.
Хоч знаю – ╕з п╕ску цей дивний храм,
У нев╕дом╕сть в╕дчиняю двер╕.
Мене заради вт╕хи покарав
Безумним почуттям бешкетник-Ерос.

Напише н╕ч маг╕чний маг╕страл,
Та чари розжене рожева Еос.
Втече у рими чар╕вний астрал,
Лиш спогади залишить на папер╕.

Та я лечу в палк╕ об╕йми знов.
Збираю солод з уст його карм╕нних.
Пряде п╕тьма у неб╕ н╕жний шовк.

Горить перо в гр╕ховному плом╕нн╕.
В╕д спеки сад поез╕╖ пожовк.
Лишив мен╕ Пегас лише п╕р’╖ну.

7.
Лишив мен╕ Пегас лише п╕р’╖ну.
Зарити легко в марноту талант.
Спотворилось божественне твор╕ння.
Стремл╕ння св╕тле затягнув туман.

Нав╕що ж, музо, лл╓ш медов╕ вина
╤ пристраст╕ зд╕йма╓ш ураган?
В╕др╕залась у в╕чн╕сть пуповина.
У небуття веде мене талан.

Та знову зазвучить маг╕чна арфа.
До кров╕ почуття мо╖ огрань!
Суз╕р’я роз╕ллють дощ╕ метафор.

Любов залишить невигойний шрам
Не спити щастя ╕з бездонних амфор.
У в╕ршах-снах ятряться сотн╕ ран!

8.
У в╕ршах-снах ятряться сотн╕ ран.
╤люз╕й безк╕нечна галерея
Веде в забутий ╕ щасливий край,
Де лине неповторний сп╕в Орфея.

Та нищить мр╕╖ знов колючий град.
Стира╓ проза ямби ╕ хоре╖.
Не маю я на тебе жодних прав,
Прекрасний ╕ фатальний Асмодею!

Хм╕льна омана затягла на дно
В рожевому туман╕ п’яних орг╕й.
Фальшив╕ почуття – гр╕х╕в багно.

Кр╕зь перв╕сний обряд пливуть епохи.
Доп’ю п╕тьму ╕ стане все одно…
Рукописи палають в п╕чц╕ Бога!

9.
Рукописи палають в п╕чц╕ Бога!
Слова ╕ письмена ще й як горять!
Я милост╕ не попрошу н╕ в кого.
Душ╕ не кине доля й сухаря.

В любов╕ та вин╕ втоплю тривогу.
В╕дчалить серце у хм╕льн╕ моря.
В об╕ймах невагомост╕ н╕чно╖
╤люз╕╖ ведуть палкий обряд.

Дозволь же, Д╕он╕се, впасти в тем╕нь,
Втекти у зоресв╕тну далеч╕нь!
Мо╖ сонети, як полон тюремний.

Думки, як дикий ураган меч╕в.
Склада╓ муза надважк╕ дилеми.
У задзеркалл╕ н╕мота кричить.

10.
У задзеркалл╕ н╕мота кричить.
Едем у протир╕ччях збожевол╕в.
Душа тремтлива, як вогонь св╕ч╕,
Коханням снить, але бажа╓ вол╕.

Нестерпний б╕ль мо╓ перо точив,
Тепер жага сердечн╕ рани солить.
Поет блука╓ в╕льний ╕ н╕чий
У просторах казково╖ юдол╕.

В мен╕ звучить симфон╕я без нот.
В маг╕чне коло завела дорога.
А муза – м╕й тиран ╕ ляльковод.

Глузу╓ Воланд ╕з твор╕нь убогих.
Я не прийму диявольських щедрот –
Н╕хто не прийде ╕ не дасть н╕чого.

11.
Н╕хто не прийде ╕ не дасть н╕чого,
Лиш долями побавиться Ерот.
Не втримаю я знов його облоги.
Не вивчить серце черговий урок.

В ╕люз╕ях в╕двертих ╕ медових
Сп’ян╕ю в╕д нектару стиглих грон.
╤з рук гр╕ха з╕п’ю вина терпкого.
У пекло повезе мене Харон.

Чару╓ Д╕он╕с жарким дурманом,
Солодку згубу забуття та╖ть.
Як в╕ск, течуть у н╕ч палк╕ бажання.

Жага у серце лл╓ червону м╕дь.
Та чиста юн╕сть в╕д спекоти в’яне.
Тяж╕╓ над душею т╕нь стол╕ть.

12.
Тяж╕╓ над душею т╕нь стол╕ть.
Складаються суз╕р’я в ор╕гам╕.
Незаймана краса в мен╕ звучить
Казковими й палкими солов’ями.

Та св╕т, де править лиш вино ╕ х╕ть,
Розродиться отруйними плодами.
Небесну чистоту не прихистить.
На почуттях мо╖х чорнильн╕ плями!

У Хаос дол╕ та роки пливуть.
Античний сад ядучий дим заповнив.
П╕рна╓ серце в сизу каламуть.

Охопить гр╕шну н╕ч омана-пов╕нь.
Втекти не можу ╕з облудних пут –
Поез╕╖ молюсь аж до знемоги.

13.
Поез╕╖ молюсь аж до знемоги,
╤ слово я возношу на престол.
Душа, у римах в╕льна в╕д усього,
В╕трами пише безк╕нечний том.

Прийма╓ муза ╕ гр╕хи, ╕ спов╕дь.
Ср╕блить жагою стр╕ли Куп╕дон.
╤з марева зав╕си золото╖
Звабливо визира╓ Ерато.

Спокуса напряде шовков╕ нит╕
╤ зоряним пром╕нням причастить.
З╕рками в оксамитов╕й блакит╕

Цв╕те любов, мов яблунева в╕ть.
Прор╕завшись безсмертям ╕з гран╕ту,
Натхнення-мука до небес горить.

14.
Натхнення-мука до небес горить.
Чорнило в╕д жаги ста╓ багряним.
Красою переповню╓ огидь
Хм╕льне вино мого самообману.

У дзеркал╕ душ╕ вина дрижить.
Фантом пера – примарний м╕й коханець –
Оманою ут╕шить мимох╕дь
╤ ср╕бним димом у рядках розтане.

Мов дико╖ троянди аромат,
П’янить мене шалених мр╕й цв╕т╕ння.
Бентежить серце дивний в╕ршопад.

Застигне у небесному склеп╕нн╕
Палка любов ╕ б╕ль важких утрат.
Чому ж така жорстока ти, богине?

МАГ╤СТРАЛ
Чому ж така жорстока ти, богине?
Нав╕що, музо, маниш на таран?
Сховався п╕д обличчям янголиним
П╕дступний зм╕й, що поневолив рай.

У вирву мр╕й без каяття порину,
Хоч знаю – ╕з п╕ску цей дивний храм.
Лишив мен╕ Пегас лише п╕р’╖ну.
У в╕ршах-снах ятряться сотн╕ ран.

Рукописи палають в п╕чц╕ Бога.
У задзеркалл╕ н╕мота кричить.
Н╕хто не прийде ╕ не дасть н╕чого.

Тяж╕╓ над душею т╕нь стол╕ть,
Поез╕╖ молюсь аж до знемоги,
Натхнення-мука до небес горить.

(В╕нок 10.)
ОДКРОВЕННЯ В╤Д ЗМ╤Я

1.
Натхнення-мука до небес горить
╤ плавляться з╕рки, течуть в долон╕.
У гр╕х веде маг╕чний лаб╕ринт,
У снах тремтять бажання н╕жно-сонн╕.

Земн╕ тривоги ср╕бний пил укрив,
Та мр╕╖ заблукали в м╕жсезонн╕.
На обр╕╖ фантаз╕й майорить
Праобраз музи, в╕чний ╕ фантомний.

Вогнями зарясн╕в небесний лан.
Я знову прокидаюсь, щоб заснути.
П╕тьму пробив гарячих сл╕в фонтан.

Н╕чний дурман вдихну на повн╕ груди.
Палка любове, ╕з ру╖н постань! –
Збол╕ле серце свято в╕рить в чудо.

2.
Збол╕ле серце свято в╕рить в чудо,
В едем╕ сл╕в шука╓ в╕чний скарб.
╤м’я йому – любов – п’янка полуда.
Спокуса ж манить у сл╕пий капкан.
Розбурхан╕ думки течуть в н╕куди.
Голодними очима хижака
Пронизу╓ жага. Сумл╕ння будить.
Вола╓ вперто розум: «Ут╕кай!»

Кипить в очах п╕тьми казкове з╕лля,
Гапту╓ н╕ч маг╕чний колорит.
Натхненний б╕ль – мо╓ хм╕льне безсилля.

Солодка згуба у рядках ╕скрить.
Нектар оман уб’╓ мене ╕ зц╕лить.
Я музу кличу ╕ молю навзрид.

3.
Я музу кличу ╕ молю навзрид –
Прокинулась душа в долин╕ знади.
Спокусник-зм╕й ворота в рай в╕дкрив,
Де шал тече гарячим шоколадом.

Там яблука висять, мов л╕хтар╕,
Що св╕тяться пром╕нням гр╕хопаду.
У мор╕ сн╕в жагучий гр╕х прор╕с.
Скида╓ убрання любов-др╕ада.

У кронах мерехтить густий смарагд.
До згубно╖ краси думки прикут╕.
Мовчанням не мори, богине. Грай!

Натхненням розкв╕та╓ диво-рута.
Верта╓ться жага, мов бумеранг.
Збира╓ розум почуття-приблуди.

4.
Збира╓ розум почуття-приблуди.
Сп’ян╕ло серце в╕д п╕сень лунких.
Безумний вир у забутт╕ закрутить
Розбит╕ на мелод╕╖ думки.

Нехай гримлять пл╕тки ╕ пересуди,
Та хочу я всьому наперек╕р
Надихатись ним ╕ надихнутись!
Сочиться б╕ль солодкий ╕ тремкий.

О, н╕жний шовк спокусливо╖ шк╕ри!
О, гр╕шного екстазу дикий ритм!
Любов’ю упиваюся без м╕ри.

Натхнення над безоднею зорить.
Пишу коханню оду неймов╕рну –
Мо╓ життя застигло пом╕ж рим!

5.
Мо╓ життя застигло пом╕ж рим.
З╕ сл╕в ╕ нот ми наш едем з╕ткали.
Л╕л╕т ╕з божев╕лля ти створив.
Перо танцю╓ палко ╕ зухвало.

Та мр╕╖ пролились дощем жарин
╤ спопелили золот╕ скрижал╕.
Гр╕ховний пл╕д, що в╕ршами дозр╕в,
Ми передчасно й жад╕бно з╕рвали.

Гор╕ло т╕ло в╕д жагучих ласк
В екстаз╕ заборонених прелюд╕й.
Вином гр╕ха моя душа стекла.

Вогнем у н╕й бурлить солодка смута.
Та вирвалась би я ╕з хижих лап,
Якби мен╕ пов╕дав хтось, що буде!

6.
Якби мен╕ пов╕дав хтось, що буде,
Не мчала би в едем тво╖х з╕ниць.
╤з присмаком з╕рок щемливий смуток
Хова╓ шал гарячих та╓мниць.

Нас Бог простить, але осудять люди.
З╕рветься серце криком диких птиць.
У чистих почуттях не м╕сце бруду,
Та в гр╕шно╖ жаги нема границь.

Я створена була з ребра Адама,
Та зм╕й-чаклун мене заговорив
Мар╕ молитись в золотому храм╕.

Сумл╕ння рани в╕д оман ятрить.
Щоб врятуватись в╕д гр╕ха-цунам╕,
Напнула би в душ╕ м╕льйон в╕трил!

7.
Напнула би в душ╕ м╕льйон в╕трил,
Та м╕й полон ╕люз╕╖ – дов╕чний.
Гр╕ховний шлях ╕ в╕рний обер╕г –
Поез╕я – сумна ╥╖ Величн╕сть.

Ми – лиш актори у безумн╕й гр╕,
Що зм╕ню╓ картини еротичн╕.
На скронях пил з╕рок – то т╕льки грим,
Та ця омана нам жахливо личить!

Розбещених бог╕в хм╕льний каприз
У полум’╖ жаги мене погубить.
Нав╕юють думки солодкий бриз,

Та згуба залиша╓ на розпутт╕.
Я в╕тром сл╕в у зоресв╕тну вись
Втекла б подал╕ в╕д жаги-облуди…

8.
Втекла б подал╕ в╕д жаги-облуди,
Та диких почутт╕в гримить орган.
Хто пристрасть нев╕дмолену остудить
Наперек╕р нудьгуючим богам?

Мо╖ думки м╕лк╕ та каламутн╕.
Розбити б золотого ланцюга,
Спалити рими, в╕дректись, забути!
Любов моя – солодкий сурогат.

Цей дотик словом осл╕пив м╕й розум.
Затяг у л╕гво ноч╕ н╕жний зв╕р.
Катренами жаги загусла проза.

Спокусник-зм╕й гн╕здо у серц╕ звив.
Брала у нього сотн╕ в╕рш╕в-позик.
Зап╕зно… Не в╕ддати борг пов╕к.

9.
Зап╕зно. Не в╕ддати борг пов╕к.
Скували рими, мов палк╕ судоми.
Тобою пломен╕╓ кожен в╕рш.
Папером розстила╓ться св╕дом╕сть.

Ст╕ка╓ шеп╕т, як гарячий в╕ск.
Тво╓ кохання, н╕би невагом╕сть,
Несе мене на райськ╕ острови.
А т╕ло обняла солодка втома.

Я – бранка раю фентез╕йних вт╕х,
Де бавиться твоя душа зм╕╖на.
У царств╕ нерозгаданих вид╕нь

П’янкий обман сво╓ зерно вкор╕нить.
Кв╕туча галерея почутт╕в –
В’язниця без дверей – суц╕льн╕ ст╕ни.

10.
В’язниця без дверей – суц╕льн╕ ст╕ни –
╤з розуму любов мене звела.
Трима╓ у ман╕ п’янке тяж╕ння.
П╕рнають сни у б╕рюзову гладь.

Я в╕ддалась облудному служ╕нню,
Життя ╕ в╕рш╕ у одне сплела.
Сонети зм╕я про земне та тл╕нне,
Та голову його в╕нча╓ лавр.

Як вибратись мен╕ з ц╕╓╖ вирви?
Спокусник – м╕й тиран ╕ вартовий.
В р╕ц╕ безсмертя гр╕х замулив гирло.

Пегасе, урятуй мене, озвись!
Принада затягла в гр╕ховний вим╕р,
У пастку чар╕вний клубок зав╕в.

11.
У пастку чар╕вний клубок зав╕в.
Малю╓ шал на шк╕р╕ в╕зерунки.
Зриваються в╕дверт╕ сни ╕з в╕й,
Сп╕ва╓ згуба пристрасно ╕ лунко.

Твоя душа веде в солодкий вир,
Та не пуска╓ за сво╖ лаштунки.
Сл╕пучих з╕р та╓мний алфав╕т
Розгаду╓ тривога семиструнна.

У спогадах палк╕ слова ряхтять.
Спиняють рими в╕тер часоплину.
Ми вийшли з в╕рш╕в у земне буття –

У буднях збл╕дло золоте пром╕ння.
Лиш муза переповнить вс╕ чуття.
Поез╕я – крута моя стежина.

12.
Поез╕я – крута моя стежина.
З╕рватися з оман боюся вниз.
Тв╕й погляд у рядках мене розчинить.
Мотив хм╕льних спокус луна╓ скр╕зь.

Сп╕л╕╓ сонце, як пахуча диня,
На серц╕ ж залиша╓ щемну р╕зь.
Ця вит╕вка бог╕в – хитка твердиня.
У в╕рност╕ лиш муз╕ ми клялись.

Це одкровення зм╕й писав по т╕лу
Жагучим сном тво╖х тремких пов╕к.
Кохання у чорнил╕ он╕м╕ло.

Хита╓ б╕ль в душ╕ примарну в╕сь.
Та знову лину я в едем згор╕лий,
Буя╓ словом дивний зорекв╕т.

13.
Буя╓ словом дивний зорекв╕т.
Вриваюсь в╕тром у тво╓ безмежжя.
Натхнення будить, мов тривожний дзв╕н,
Мо╖ думки солодк╕ та бентежн╕.

╤ знов у в╕ршах смак нектарних вин.
Спокуса ╕з рядк╕в п╕дступно стежить
╤ пристраст╕ пориви грозов╕
В загублен╕й душ╕ руйнують меж╕.

Були ми у раю шалених згуб,
Та окр╕м муз, нам н╕чого д╕лити.
Не допила жаги з╕ спраглих губ…

Розказують в╕три сумн╕ билини.
В╕ддам я знов ╕ небу, ╕ гр╕ху,
У тернов╕ захован╕ перлини.

14.
У тернов╕ захован╕ перлини
Беру я в борг у зм╕я-лихваря.
Збираю у раю плоди й кам╕ння –
Усипана гр╕хами кожна п’ядь…

Душ╕ сво╓╖ гр╕шну половину,
Мов яблуко даю – вона твоя!
Мо╓ кохання у соб╕ зачиниш.
Мостити райський шлях почну з нуля.

Розтанув сон. Уже о-п╕в на ос╕нь.
Сапф╕ри погасив небесний зв╕д.
Врожай в╕двертих мр╕й спокута косить.

Та заревом жаги пала╓ сх╕д.
В╕три гарячих в╕рш╕в сушать сльози.
Натхнення-мука до небес горить.

МАГ╤СТРАЛ
Натхнення-мука до небес горить.
Збол╕ле серце свято в╕рить в чудо.
Я музу кличу ╕ молю навзрид.
Збира╓ розум почуття-приблуди.

Мо╓ життя застигло пом╕ж рим.
Якби мен╕ пов╕дав хтось, що буде,
Напнула би в душ╕ м╕льйон в╕трил,
Втекла б подал╕ в╕д жаги-облуди.

Та п╕зно. Не в╕ддати борг пов╕к.
В’язниця без дверей – суц╕льн╕ ст╕ни.
У пастку чар╕вний клубок зав╕в.

Поез╕я – крута моя стежина.
Буя╓ словом дивний зорекв╕т.
У тернов╕ захован╕ перлини.

Розд╕л 4. Розплата за ╕люз╕╖

(В╕нок 11.)
ВИГНАННЯ ╤З РАЮ

1.
У тернов╕ захован╕ перлини
Жбурну на небо, н╕би на р╕ллю.
Збирала щастя по мал╕й крупин╕,
Тепер у в╕чн╕сть розпач переллю.

Любов-Пандора в╕дчинила скриню…
Розтала мревом св╕тлоока юнь.
У серц╕ н╕ч виру╓ горобина.
Ненавиджу тебе… але люблю!

Нам райського гр╕ха було замало.
Затих мотив жаги. Невже к╕нець?
Я вигнана спокут╕ на поталу.

Лишила пристрасть на душ╕ рубець,
Та знов кохання пелюстки опал╕
Збираю муз╕ на бучний в╕нець.

2.
Збираю муз╕ на бучний в╕нець
Багрян╕ зор╕ та гр╕хи минул╕.
Душа шука╓ св╕тла, мов сл╕пець,
Хоч у п╕тьм╕ давно вже потонула.

Не пахне л╕том у трав╕ чебрець.
Малю╓ ос╕нь хмарам гостр╕ скули.
Виш╕пту╓ дощ╕ ос╕нн╕й жрець.
Дерева пензл╕ золот╕ торкнули. 

Я маю небо, та не маю крил.
Не сходять м╕ж кам╕нням нас╕нини,
Бо зм╕й на каяття мене прир╕к. 

Течуть у сни г╕рких мед╕в краплини.
Холодним забуттям гудуть в╕три.
Мо╖ рядки – уже нудна рутина.

3.
Мо╖ рядки – уже нудна рутина.
К╕фара слова не милу╓ слух.
Я стукаю в п╕тьму, та хто ж в╕дчинить?
Вогонь тво╓╖ пристраст╕ затух…

Тр╕поче серце, як в руц╕ пташина,
╤ повниться печаллю кожен стук.
Впл╕та╓ муза у думки сивини.
Жагучий шал згубив мене ╕ вщух…

Пливе г╕ркотна н╕ч. ╤ чорну м╕тку
Р╕зьбить на дол╕ чар╕вний р╕зець.
Приходь у дивн╕ сни мо╖ хоч зр╕дка,

В╕дкрий до з╕р тернистий ман╕вець!
Душа сл╕пою тишею ваг╕тна.
Сонети ц╕ – безсилля, не вз╕рець.

4.
Сонети ц╕ – безсилля, не вз╕рець,
А ти – мо╖х рядк╕в фатальний привид,
Н╕мого задзеркалля посланець.
Лел╕╓ш мр╕ю чи душею кривиш?

На шах╕вниц╕ лиш один гравець…
На серц╕ темно ╕ нестерпно прикро.
Д╕рявий ╕ пожухлий пап╕рець
Кружля╓ снами осен╕ – постскриптум…

Для музи ж ми обо╓ – лиш раби.
У в╕ршах наш╕ злети ╕ пад╕ння.
Зникай, мовчи… але, прошу, люби!

Для мене ця омана – дар безц╕нний.
З╕бравши в пекл╕ проклят╕ скарби,
Святилище будую на ру╖нах.

5.
Святилище будую на ру╖нах,
Хоч сп╕в богин╕ в небесах замовк.
Та в╕рш╕ не про в╕рн╕сть лебедину –
То гр╕х чату╓, мов голодний вовк!

Любов же – не троянда, а шипшина.
Небесну вакханал╕ю думок
Урешт╕ розжене г╕рке прозр╕ння.
Печаль закри╓ серце на замок.

Як вирвати з душ╕ отруйний кор╕нь
╤ стишити прокляття грозове?
╤люз╕я краси маною морить…

Та б╕ль зведе натхнення нан╕вець.
У долю смуток упл╕тають Мойри,
Пихато править Золотий Т╕лець.

6.
Пихато править Золотий Т╕лець.
Сценар╕й доль писав жорстокий автор.
Лялькар-пастух жене тупих овець
На в╕втар зла. Та чи боротись варто?

Проходить б╕ль кр╕зь душу, мов свинець.
╤з неба насолод лечу я в Тартар.
Над╕╖ ще жевр╕╓ каганець,
Та дивослова охолола ватра.

Збол╕ле серце огорне журба.
У кривд╕ не життя, а живот╕ння…
В рядках виру╓ в╕чна боротьба.

А ц╕лий св╕т, немов гн╕здо осине.
Гряде буремна ╕ важка доба.
Жадоби розроста╓ться пухлина.

7.
Жадоби розроста╓ться пухлина,
Н╕де вже справедливост╕ нема.
Огидь керу╓ ницо ╕ безчинно
╤ лаврами народ в╕нча╓ мавп.

Таланти же чека╓ г╕льйотина.
Краса ж для мене – мука ╕ тюрма.
Життя мо╓ розтерла на п╕щини.
Не скинути пов╕к цього ярма!

П’янких ╕люз╕╖ неминуча страта.
Бо муза – хитрий ╕ лихий купець –
Бере душею за натхнення плату.

╤ байдуже, чи раб ти, чи борець,
Абсурдного закону не здолати!
Всьому тепер м╕рило – гаманець…

8.
Всьому тепер м╕рило – гаманець.
А дотик до краси такий пекучий…
╤з хаосу небесного стр╕лець
Отру╓ним вогнем у серце влучив.

Пала╓ божев╕ллям св╕т увесь.
Мен╕ ж усл╕д летить док╕р колючий,
Що я не соловей, а горобець…
Нав╕що, музо, м╕ражами мучиш?

А в╕дчай р╕же душу без ножа.
╤ криков╕ н╕мому в неб╕ т╕сно.
Палають у ос╕нн╕х в╕тражах

М╕льйони запитань ╕ сп╕рних ╕стин.
╤з н╕ччю вип’ю б╕ль на брудершафт –
Служу тоб╕, богине, безкорисно.

9.
Служу тоб╕, богине, безкорисно.
Фантаз╕я зд╕йма╓ бурев╕й.
Луна╓ з п╕днебесся дзв╕нко й чисто
Довершений ╕ незбагненний тв╕р.

Та музика висока ╕ вогниста
Розтане на земл╕ в п╕тьм╕ знев╕р.
Розсиплеться душа, немов намисто.
Об╕йме г╕ркота, хоч вовком вий…

Та все ж моя ти альфа ╕ омега.
Мов янгол з перебитими крильми,
Чекаю на земл╕ у рай ковчега.

Чорнильний дощ ус╕ думки розмив.
Натхнення – небо, а земля – м╕й берег.
У снах небесний океан штормить.

10.
У снах небесний океан штормить.
У вирву згуб зове лукавий голос.
Немов прокляття древн╕х п╕рам╕д,
Ця примха музи поламала долю.

Акордами вогню жага дзвенить.
Замкнули рими у маг╕чне коло
М╕й п╕днебесний ╕ барвистий св╕т.
В╕д з╕р байдужих дме колючий холод.

Веде хм╕льних ╕люз╕й караван
Богиня всеосяжна ╕ сяйниста.
Я не збагну божественних писань,

Що б╕ль пророчать н╕жно ╕ злов╕сно.
╤ все ж в долин╕ сл╕в полю бур’ян,
Тлумачу тишу-спов╕дь падолисту.

11.
Тлумачу тишу-спов╕дь падолисту.
З едему сл╕в нема шляху назад.
Ус╕х ╕люз╕й-рим душа не вм╕стить –
Хай л╕тери зривають зорепад!

Трима╓ в лихоманц╕ гр╕шна пристрасть.
Той погляд зм╕я – руйн╕вний фрегат.
З╕рки в нектар╕ майорять ╕скристо
╤ вкотре п’ю любовний оп╕ат. 

Хоч винесуть боги суворий вирок –
Палких фантаз╕й об╕рвуть пол╕т,
Натхненням розрива╓ в╕дчай-вибух!

Жага на серц╕ чудеса р╕зьбить.
Я – знову ц╕ль. ╤ знов Амур не схибив.
Пот╕к чорнилом кам’яний нефрит.

12.
Пот╕к чорнилом кам’яний нефрит.
Снуються в╕рш╕. У душ╕ смерка╓.
Та мр╕я, не стихаючи, бринить.
Натхненний розпач – то солодка кара.

Веде у рай казковий перех╕д
╤з в╕рш╕в, сн╕в ╕ фентез╕йних марень.
В словах маг╕чна ватра пахкотить –
Чаклунка-муза згубне з╕лля варить.

Мене, богине, хоч рядком згадай
В та╓мн╕й книз╕ без ╕мен ╕ зм╕сту –
В щоденнику ╕люз╕й та страждань…

Дозволь в едем╕ хоч на мить розцв╕сти.
В тоб╕ мо╓ спас╕ння ╕ б╕да.
Долаю до краси шляхи ╕млист╕!

13.
Долаю до краси шляхи ╕млист╕,
Лоскоче серце та╓мничий страх.
Чи вибухне безсмертям тьмяна ╕скра
В рукописах важких понев╕рянь?

До в╕чного вогню – косм╕чна в╕дстань,
Дорогу стелить мовчазна жура.
Римую душу на пожовкл╕м лист╕.
Жал╕ та втрати у рядках горять.

Та в зоряних вид╕ннях чиста юн╕сть
В╕дкри╓ неповторний кра╓вид.
Приспить печал╕ чар╕вне в╕длуння.

Р╕ка натхнення кр╕зь туман б╕жить.
П’янить дурманом слова диво-трунок.
Одв╕чн╕стю ста╓ прекрасна мить.

14.
Одв╕чн╕стю ста╓ прекрасна мить.
Я зоряний нап╕й лиш пригубила.
Др╕ма╓ тиша ╕ перо скрипить.
Ос╕нн╕й в╕тер снами обр╕й б╕лить.

Сп╕л╕ють мр╕╖, мов багряний гл╕д.
Та смуток рани посипа╓ с╕ллю.
Надламана душа любов’ю снить,
Хоча давно в╕д спеки пересп╕ла.

Немов останн╕й ╕ тремкий листок,
Зрива╓ серце бурев╕й невпинний.
Ск╕нчивсь нектар. Якби ╕ще ковток...

╤люз╕╖ накри╓ хуртовина.
Зав╕╓ часу золотий п╕сок
У тернов╕ захован╕ перлини.

МАГ╤СТРАЛ
У тернов╕ захован╕ перлини
Збираю муз╕ на бучний в╕нець.
Мо╖ рядки – уже нудна рутина.
Сонети ц╕ – безсилля, не вз╕рець…

Святилище будую на ру╖нах.
Пихато править Золотий Т╕лець,
Жадоби розроста╓ться пухлина.
Всьому тепер м╕рило – гаманець.

Служу тоб╕, богине, безкорисно.
У снах небесний океан штормить.
Тлумачу тишу-спов╕дь падолисту.

Пот╕к чорнилом кам’яний нефрит.
Долаю до краси шляхи ╕млист╕!
Одв╕чн╕стю ста╓ прекрасна мить.

(В╕нок 12.)
ПРОКЛЯТТЯ АФРОД╤ТИ

1.
Одв╕чн╕стю ста╓ прекрасна мить –
То знову Афрод╕та сни тривожить.
Жагою у сонетах палахтить
╥╖ велична ╕ сл╕пуча розк╕ш.

Цей н╕жний б╕ль спиня╓ часол╕т,
Слова гаряч╕ на бажання множить.
Душа у с╕тях ноч╕ тр╕потить
Я знов у гр╕шний храм ╕ду на прощу.

У хмарах м╕сяць п’╓ молочний ель.
Фантаз╕╖ нависли виноградом.
У в╕ршах гусне пряна карамель.

Нектарами оман п’янить Еллада.
Бурлить любов ╕з чар╕вних джерел,
Мен╕ б лише навчитись зупиняти…

2.
Мен╕ б лише навчитись зупиняти
Натхнення, що впада╓ в небеса.
П╕рнаю у стих╕ю гр╕хопаду
╤ губить серце руйн╕вна краса.

Та почутт╕в шален╕ водоспади
Потоплять у облудних чудесах.
Думки мо╖ жагуч╕ та крилат╕
Шмату╓ шалом нав╕сна гроза.

Спокуса лезо божев╕лля точить,
Принадлив╕ омани шепотить,
Штовха╓ душу на солодкий злочин.

У море щастя кличе теплий бр╕д,
У плавнях сн╕в гр╕ховний мед хлюпоче,
Хм╕льна свобода ╕з рядк╕в гримить.

3.
Хм╕льна свобода ╕з рядк╕в гримить.
Цв╕туть словами почуття-троянди.
Як вартовий божественних вор╕т,
Мене впуска╓ в рай дволикий Янус.

Склеп╕ння ноч╕ в╕д жаги тр╕щить
╤ темряву бажанням лихоманить.
Та знаю, що погасне горицв╕т.
Ця вит╕вка-любов – палац п╕щаний!

Приймаю, н╕би дар, солодкий згин,
Вдивляючись у море сонцепаду,
Малю╓ сон казков╕ береги.

Св╕дом╕сть заколисують цикади.
Сп╕ваючи богин╕ сл╕зний г╕мн,
Я в╕рую, що прийде в серце свято.

4.
Я в╕рую, що прийде в серце свято,
Веселка розжене дощ╕ розлук.
Душа моя гуля╓ гр╕шним садом,
Немов ╖╖ закляв лихий чаклун.

Затиснута у рими, як в лещата,
У в╕ршах дол╕ та мости палю.
Допоки буду в╕чний сенс шукати,
Котити цей С╕з╕фовий валун?

Отру╓ну жагу до дна спиваю,
Троянди поливаючи сл╕зьми.
Над╕ю будить пром╕нь вогнеграю.

Щемливий б╕ль у далин╕ сурмить.
Любов╕ без печал╕ не бува╓,
Як св╕тла не ╕сну╓ без п╕тьми…

5.
Як св╕тла не ╕сну╓ без п╕тьми,
Так щастя без омани золото╖.
Шалена мр╕я кр╕зь буття струмить,
Спокуси ж облягають чорним ро╓м.

Нектари з диво-зоряних суцв╕ть
Д╕ряве серце забуттям напоять.
До Ел╕зею в╕дкрива╓ вх╕д
Ця мука одержимост╕ красою.

На самоту приречений поет.
Гаряч╕ сльози райський гр╕х освятять.
Душа, мов нестар╕ючий портрет, –

До в╕чност╕ жага – ╖╖ прокляття.
Розтане сон ╕ б╕ль п╕дсолить мед –
Добра без кривди не дано п╕знати.

6.
Добра без кривди не дано п╕знати.
Забула я давно святий наказ,
Бо кожен в╕рш – колишн╕й муз╕ зрада,
Що пристрасть виставля╓ напоказ.

Фальшивими стають гучн╕ присвяти,
╤ спогади чорн╕ють в╕д образ.
Богиня серце роз╕рве на шмаття,
Взам╕н лише нов╕ облуди дасть.

Та вкотре в╕дчай в╕ршопад в╕щу╓.
Кохання пустоцв╕том облетить.
Промовлю знов ╕м’я любов╕ всу╓.

Солодке словоблуддя – гр╕х ╕ гн╕т!
Прекрасний сон у римах фальш малю╓.
Ц╕лунок музи на душ╕ щемить.

7.
Ц╕лунок музи на душ╕ щемить,
Та сходять бур’янами мр╕╖-зерна.
Минув натхнення чар╕вний зен╕т.
Я скинута з небес в колюч╕ терни.

Любов гучними римами мовчить.
╤ мр╕╖ неземн╕ торка╓ скверна.
Долаючи любовну ненасить,
Душа ста╓ ляклива ╕ м╕зерна.

Уже не в рад╕сть ця фатальна роль.
Кохання для поета – лиш знаряддя.
Примарн╕ почуття… Ц╕на ╖м – грош!

Питань – м╕льйон. Нема кого спитати.
Бо страчене життя мо╓ пером.
Безсмертя – це не рад╕сть, а розплата!

8.
Безсмертя – це не рад╕сть, а розплата!
Руйну╓ться пов╕тряний палац
╤ зоряних уламк╕в м╕р╕ади
Поглине на земл╕ г╕рка ╕мла.

Вогонь прокляття чи свята лампада
На прощу безк╕нечну прирекла?
Спокусами кохання роз╕п’яте,
Ст╕ка╓ небо у пекельний злам.

Капризний Куп╕дон жорстоким жартом
Душ╕ мо╖й шептати запов╕в
На перехрест╕ сн╕в любовн╕ мантри.

В сценар╕ях розбещених бог╕в,
Що грають на людськ╕ серця у карти,
Мо╓ життя, немов печальний м╕ф.

9.
Мо╓ життя, немов печальний м╕ф,
Закляте коло зради ╕ пробачень.
Едем вогненним листям в╕дшум╕в,
Жура ос╕ння листопадом плаче.

Не лл╓ться з в╕рш╕в солов’╖ний сп╕в.
Забут╕ сни набули дивних значень.
Орфей в мо╓му серц╕ он╕м╕в…
Тече рядками жаль, як в╕ск гарячий.

Я знову т╕й богин╕ присягну,
Що вийшла з рим, як ╕з морсько╖ п╕ни.
Вивчаючи любовну та╖ну,

Збираю втрати, н╕би намистини.
╤ все ж сво╓╖ рол╕ не збагну.
О музо, закрута твоя вершина!

10.
О музо, закрута твоя вершина!
У неб╕ косить мр╕╖ м╕сяць-серп.
Дотл╕ли в╕рш╕в чар╕вн╕ вуглини,
Але не все сказала я… не все!

Лихий талан висить на волосин╕.
Дарма шукало серце в╕чний сенс.
Сонети, мов пушинки тополин╕,
По св╕т╕ в╕тер часу рознесе.

Пожухлих почутт╕в р╕зючий шерх╕т
Заглушить полум’яних солов’╖в.
Та в чаш╕ сл╕в – жага моя ╕ трепет.

Поет – немов герой славетних дн╕в:
Почувши у душ╕ зм╕╖ний шеп╕т,
Здолати люту смерть хот╕в С╕з╕ф.

11.
Здолати люту смерть хот╕в С╕з╕ф,
Немов митець, що прагне в╕чно жити
У зоряних краях небесних нив,
У творах ╕ пророчих запов╕тах.

Мене ж вогонь любов╕ спопелив.
Покарана прокляттям Афрод╕ти
Душа в палац╕ золотих в╕тр╕в.
Горить на серц╕ невигойний в╕дтиск.

Пишу богин╕ безсловесний лист.
Ут╕ха ╕ печаль тепер ╓дин╕.
Буду╓ тиша в потойб╕ччя м╕ст.

Нав╕що, музо, це н╕ме бор╕ння?
Шляхи у пекло ╕ у рай сплелись…
Пов╕дай, а яка ж моя провина!

12.
Пов╕дай, а яка ж моя провина?
Мов ефемер, живу на два св╕ти.
О, музо, хто палкий порив зупинить,
Що кида╓ в омани золот╕?

Бредуть за снами в╕рш╕-сиротини,
Дзвенить душа, розбита на бурштин,
Бо падають небесн╕ перли свиням…
В╕щу╓ бурю знов нестерпний штиль.

Врятуй ╕ще на день п╕щаний замок,
Де в╕тер на оманах ворожив!
Долий нектару, хоч розбав сльозами.

П╕тьма моя нема╓ берег╕в.
Жага пече у серц╕, мов уламок.
Невже та╖ться гр╕х у чаш╕ сл╕в?!

13.
Невже та╖ться гр╕х у чаш╕ сл╕в,
А щастя роз╕труть образи-жорна?
Брудним бажанням знову рай зацв╕в.
Любов╕ оксамит – жагучо-чорний.

Сну╓ться над безсонням дим в╕к╕в.
Кипить в з╕ницях музи мандрагора.
Блукаю м╕ж спокусливих вогн╕в.
Цей потяг до ╕люз╕╖ – незборний.

Нектар кохання оп’янив ╕ зг╕рк.
Богине, хто ти – друг чи ворогиня,
Чи у собор╕ мр╕й невдячний г╕сть?

Дари небес в багн╕ втрачають ц╕нн╕сть.
Чому ж в сонети сиплеш пил гр╕х╕в,
Коли твор╕ння чисте ╕ глибинне?

14.
Коли твор╕ння чисте ╕ глибинне
З А╖ду кличе молоду весну,
Гапту╓ мр╕я в небесах барв╕нок
╤ музику зд╕йма╓ неземну.

Та р╕же душу туга журавлина.
За голос тв╕й плачу важку ц╕ну,
Евтерпо, в╕чно-юна й солов’╖на,
До зоряних бол╕нь м╕й сум сягнув!

Мелод╕я висока ╕ натхненна
Шумить у снах могутн╕х верхов╕ть.
Горта╓ б╕ль мо╖х блукань щоденник.

Солодкий жар на стор╕нках мигтить.
С╕я╓ ╕з п╕тьми тво╓ ╕мення.
Одв╕чн╕стю ста╓ прекрасна мить…

МАГ╤СТРАЛ
Одв╕чн╕стю ста╓ прекрасна мить,
Мен╕ б лише навчитись зупиняти…
Хм╕льна свобода ╕з рядк╕в гримить.
Я в╕рую, що прийде в серце свято.

Як св╕тла не ╕сну╓ без п╕тьми,
Добра без кривди не дано п╕знати.
Ц╕лунок музи на душ╕ щемить.
Безсмертя – це не рад╕сть, а розплата.

Мо╓ життя, немов печальний м╕ф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хот╕в С╕з╕ф.

Пов╕дай, а яка ж моя провина!
Невже та╖ться гр╕х у чаш╕ сл╕в,
Коли твор╕ння чисте ╕ глибинне?

(В╕нок 13.)
РИМОВАН╤ МИТАРСТВА

1.
Коли твор╕ння, чисте ╕ глибинне,
Розпалю╓ снагу палких звитяг,
Небесну мудр╕сть п╕зна╓ людина
╤ лаври похвалу ╖й шелестять.

Якщо ж приносить лиш г╕рк╕ бол╕ння,
Знев╕рою туманить майбуття,
Ста╓ тод╕ душа сл╕па й причинна.
Розбит╕ зор╕ в бур’янах ряхтять.

Я ж над ус╕м ╕ плачу, ╕ см╕юся,
╤ мр╕╖ крижан╕ють у вогн╕,
Зв’язала муза цей Горд╕╖в вузол –

То листям обл╕та╓ навесн╕,
То восени багряний спок╕й рушить –
Пробуджу╓ в серцях лунк╕ п╕сн╕.

2.
Пробуджу╓ в серцях лунк╕ п╕сн╕
Любов, що подола╓ час ╕ в╕дстань.
Невинн╕ мр╕╖, н╕би цв╕т рясний,
В╕д с╕ро╖ буденност╕ не збл╕днуть.

Лиш не для мене щебет чар╕вний…
Мо╖ слова пожухл╕ та безпл╕дн╕,
А сон казковий непом╕тно зник
╤ доля почала зворотн╕й в╕дл╕к.

Любила, музо, я тебе одну,
У в╕ршах снила про пол╕т орлиний.
Та якорем душа – на глибину…

Дола╓ фатум. Боротьба нер╕вна.
Лише на мить, маг╕чну ╕ хм╕льну,
Всм╕ха╓ться поету св╕тла днина.

3.
Всм╕ха╓ться поету св╕тла днина,
Як в╕чн╕сть в╕н склада╓ ╕з перлин.
Спива╓ волю ╕з джерел первинних
Його крилатий ╕ шалений к╕нь.

Моя ж душа блука╓ в царств╕ т╕ней.
Блага╓ чисту мр╕ю: «Не покинь!»
У в╕рш╕в самоти один в╕дт╕нок
╤ тягнеться ланцюг важких годин.

Чи може ум╕стити серце ж╕нки
Ус╕ кра╖ небесн╕ та земн╕,
Коли бува╓ там для горя м╕лко?

Та мить – ╕ св╕т коханням заясн╕в.
╤ знов п’янка весна сп╕ва╓ дзв╕нко,
У сонц╕ оживають чари сн╕в.

4.
У сонц╕ оживають чари сн╕в,
╤ травень гордо носить пишн╕ шати.
Та в╕дчай сад весняний зат╕нив.
Не знаю я, куди тепер податись.

М╕й рай для тебе, музо, був т╕сний.
Не гр╕╓ вже тво╖х оман багаття.
Мотив свято╖ мр╕╖ в╕дбрин╕в.
Гр╕хи повзуть в едем╕, н╕би гаддя.

Про щастя спогад у п╕тьм╕ топлю,
Сховала скриньку-серце у хмаринах,
Жбурнула в пекло дерев’яний ключ…

Любов розбилась на др╕бн╕ мачини.
Святку╓ фальш. Зрива╓ сл╕в салют.
Мо╖ ж сонети, мов трава полину…

5.
Мо╖ ж сонети, мов трава полину.
Нема╓ музи ╕ нема мети.
Лечу я в не╕снуючу кра╖ну
Утрачен╕ ╕люз╕╖ знайти.

Нависли хмари, як пухк╕ перини.
За мною палахтять хитк╕ мости.
Шепочуться легендами маслини,
У хащах лунко вигра╓ сатир.

Зустр╕ла дев’ять муз я на Парнас╕,
Але нема мо╓╖ пом╕ж них…
Холодний дощ умив печаллю рясно.

Затихли водев╕л╕ голосн╕.
Бреду в соб╕ у покаянн╕й ряс╕.
В душ╕ скорбота, як ╕ржавий н╕ж.

6.
В душ╕ скорбота, як ╕ржавий н╕ж.
Покину назавжди палац К╕пр╕ди.
Любов мою невинну очорнив
Пекельний в╕дчай, у перо налитий.

Як стерти над гр╕хом фальшивий н╕мб?
Благаю правосуддя у Фем╕ди!
Вона ж не чу╓ спов╕дань сумних,
А може лиш презирством спопелити.

Думок печальних обступив табун.
Дражнила муза диво-сном донин╕,
Тепер шепоче ╕з п╕тьми: «Забудь!»

Замерзне на папер╕ кров-калина.
Зак╕нчивши даремну боротьбу,
Розбит╕ мр╕╖ в забутт╕ спочинуть.

7.
Розбит╕ мр╕╖ в забутт╕ спочинуть
На пристан╕ для блудних корабл╕в.
Розрадь в душ╕ лиху в╕йно, Аф╕но!
Троянду чисту хитрий зм╕й обвив…

Набридло волокти ярмо рутинне,
Шукати друз╕в пом╕ж ворог╕в.
Танцю╓ воля ╕з пером неспинно,
Бо св╕т мене ще й дос╕ не зловив.

╤з в╕рш╕в, що писала недолуго,
Вплела у долю нит╕ сивини
Моя фатальна ╕ солодка туга.

О в╕дчаю, сл╕пий ╕ нав╕сний!
Чи в спок╕й заведе буремна смуга,
Чи б╕ль м╕й переродиться у гн╕в?

8.
Чи б╕ль м╕й переродиться у гн╕в,
Чи см╕хом роз╕ллються р╕ки-думи?
Реальний св╕т ущент давно прогнив,
Казковий – пос╕р╕в ╕ збл╕д в╕д суму.

Хто голосом солодким поманив,
А пот╕м безсердечно ранив глумом?
Проща╓ться ╕скрою вдалин╕
Любов моя, висока ╕ бездумна.

Тож бався, музо, водев╕лем душ,
Пали ╖х, мов палаци паперов╕.
Мо╓╖ ж не торкнись! Пов╕к не руш!

Зникайте т╕н╕ у зор╕ ранков╕й!
Та знов омани золот╕ довкруж…
Вертаюсь, щоб п╕ти. Ходжу по колу!

9.
Вертаюсь, щоб п╕ти. Ходжу по колу.
М╕й шлях по морю самоти прол╕г.
Шукаючи Пегасову п╕дкову,
За пом╕ччю зд╕ймаюсь на Ол╕мп.

Там завжди безтурботно ╕ святково,
Солодк╕ г╕мни грають сотн╕ л╕р.
В очах бог╕в, глибоких ╕ тернових,
Стають см╕шними гр╕зн╕ корол╕.

Одна забава в юнака-Амура,
А сивий Зевс такий же серце╖д.
Облудами людей титани дурять.

Тут правди не знайду я вочевидь.
Та сяють зор╕ кр╕зь думки похмур╕,
З п╕тьми жага натхнення гуркотить.

10.
З п╕тьми жага натхнення гуркотить.
╤з в╕рш╕в замика╓ться корона.
Поез╕я пробилась кр╕зь гран╕т –
Сяга╓ до з╕рок могутня крона.

Нема╓ для поета б╕льших б╕д,
Н╕ж мр╕╖ поховати в заборонах.
Блука╓ у саду гран╕тних плит
Душа моя, тремка ╕ безборонна.

Лиш промен╕ над╕й ╕ спод╕вань
Осв╕тлюють на неб╕ шлях шовковий.
Здолала море, перейду й лиман.

Пливе в маг╕чний вим╕р м╕сяць-човен.
Я музу поверну в палац оман,
Хоч сумн╕ви холодним градом колють.

11.
Хоч сумн╕ви холодним градом колють,
Нехай перо з╕тче новий сюжет.
Хай творить св╕т сумний ╕ загадковий,
Бо слово – це ╕ скрипка, ╕ багнет.

Хоч у раю бур’ян уже не полють,
Свят╕й печал╕ не з╕рвати лет.
Колодязь почутт╕в красою повен.
Нема спас╕ння в╕д п’янких тенет.

За музою спущусь в п╕дземне царство.
У гр╕ на долю це останн╕й х╕д.
Б╕жу ╕з вол╕ у солодку пастку.

Чого не мала, утрачаю вмить.
Долаючи римован╕ митарства,
╤ду до миру через сотн╕ битв.

12.
╤ду до миру через сотн╕ битв,
Натхнення через край уже не лл╓ться.
Розтяту душу занесла в А╖д
╤люз╕╖ безжальна кол╕сниця…

П╕дземний бог кара╓ гр╕шний р╕д.
Для нього вс╕ н╕кчемн╕ та безлиц╕.
В очах пекельна кара клекотить,
Аж землю колиха╓ хитавиця.

«В╕ддай же музу! – я молю царя,
Та що титанам до жалю людського?
П╕тьма сп╕ва╓ спов╕дями втрат…

«В тоб╕ вона! – аж раптом в╕н промовив. –
Як ти воскреснеш, оживе ураз
Ця мр╕я, ╕ реальна, ╕ казкова».

13.
Ця мр╕я, ╕ реальна, ╕ казкова,
Пилилась в забутт╕ п╕д чорним склом.
Печаль мен╕ сп╕вала колисков╕,
Душа плила у н╕ч з одним веслом.

Та ранок розжене почвари знову.
Заго╖ться у серц╕ б╕ль-розлом.
Жагу любов╕ люта смерть не скорить.
Розкв╕тне в римах все, що в╕дцв╕ло.

Хоч в╕дчай ╕з п╕тьми не в╕дпуска╓
╤ лютий Цербер на цепу гарчить,
Я вибухну на волю вогнегра╓м,

Розв╕явши примари страхов╕ть.
Над╕я ╕з безодн╕ вирина╓,
В об╕йми до небес вогнем летить.

14.
В об╕йми до небес вогнем летить
Любов, що ╕з приречення воскресла.
Весняним кв╕том зацв╕те пустир,
Птах╕в травневих загримлять оркестри.

Пробач же, мила музо, що не тим
Писала в╕рш╕ й дарувала весни.
Благала, то вернись, то в╕дпусти,
Не знаючи, що ти для мене – Всесв╕т.

Я довго спала. ╤ жила всл╕пу.
Та з╕йде ╕з душ╕ стол╕тн╕й ╕н╕й.
╤ р╕ки мр╕й в кохання упадуть.

Розпалить н╕ч казкове мерехт╕ння,
Перо сп╕вуче прожене журбу,
Коли твор╕ння, чисте ╕ глибинне.

МАГ╤СТРАЛ
Коли твор╕ння, чисте ╕ глибинне,
Пробуджу╓ в серцях лунк╕ п╕сн╕,
Всм╕ха╓ться поету св╕тла днина,
У сонц╕ оживають чари сн╕в.

Мо╖ ж сонети, мов трава полину.
В душ╕ скорбота, як ╕ржавий н╕ж.
Розбит╕ мр╕╖ в забутт╕ спочинуть
Чи б╕ль м╕й переродиться у гн╕в?

Вертаюсь, щоб п╕ти. Ходжу по колу.
З п╕тьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумн╕ви холодним градом колють,

╤ду до миру через сотн╕ битв.
Ця мр╕я, ╕ реальна, ╕ казкова,
В об╕йми до небес вогнем летить.


Еп╕лог

(В╕нок 14.)
РЕНЕСАНС ЛЮБОВ╤

1.
В об╕йми до небес вогнем летить,
В безодню з╕р моя весна впада╓.
Дзвенить ручайно талий сн╕гоцв╕т.
Казками сн╕в ряхтять маг╕чн╕ дал╕.

Шепоче в╕тер, н╕би ворожбит,
На мову солов’╖в переклада╓
Духмяну п╕сню яблуневих в╕т
╤ забуття, солодке та жадане.

╤знов дурманить почуття п’янке,
На струнах ноч╕ чудеса колише.
Хм╕льного щастя загримить оркестр.

Жага вв╕рветься у сумне затишшя.
╤з нот медових потече л╕кер –
Натхнення, переболене на в╕рш╕!

2.
Натхнення, переболене на в╕рш╕,
Ц╕лу╓ струни золотих к╕фар.
Трояндами буя╓ попелище.
Орфею, оживи ╕ знов сп╕вай!

Заповни у душ╕ бездонну н╕шу,
Розбий б╕ди-печал╕ саркофаг.
П’янка любове, за життя мил╕ша,
Не час ╕ще казати «Прощавай!»

Щемлива муза розтина╓ прост╕р,
Маг╕чним димом у рядках чадить,
Фарбу╓ дивиною св╕т наосл╕п.

Кохання – пожитт╓вий м╕й вердикт.
Мо╓ перо солодка мука гострить,
Сп╕л╕ють в серц╕ чар╕вн╕ плоди.

3.
Сп╕л╕ють в серц╕ чар╕вн╕ плоди.
Весна натхненням закв╕тча╓ в╕ття,
Нектарами кохання пригостить,
З мережива з╕рок розкине с╕т╕.

Дзвенить дощами дивний аметист,
З душ╕ змива╓ злива пил стол╕тн╕й.
Про диво соловейко спов╕стить,
Складуться зор╕ в золот╕ суцв╕ття.

Розбурхав небеса дзв╕нкий акорд
╤ мр╕╖ неземн╕ течуть ╕з тр╕щин.
Осп╕ву╓ красу небесний хор.

Хм╕льн╕ сонети юний кв╕тень пише.
Врожай палких думок його – «amor!» –
Медами ╕ вином налит╕ вишн╕.

4.
Медами ╕ вином налит╕ вишн╕
Дозр╕ють у саду тво╖х казок,
Богине слова, осяйна ╕ пишна!
Натхненням запала╓ горизонт.

Траг╕чна ╕ палка, свята ╕ гр╕шна,
Молюсь за тебе, неземна красо!
Нехай хоч це мою печаль ут╕шить.
Ховаю у душ╕ тривожний зойк…

Нехай давно скував холодний мармур
Прообраз музи, що в╕д часу збл╕д,
╥╖ розбудить поц╕лунком травень.

Любов╕ зап╕зн╕ло╖ прих╕д
Вдиха╓ у рядки яскрав╕ барви.
У римах недоказане тремтить.

5.
У римах недоказане тремтить.
Перо жагу на серц╕ витина╓.
Ц╕лунок музи, як пекучий сл╕д.
Мандру╓ щастя весняними снами.

Любов ╕ в╕дчай, у рядках жив╕ть!
Щемливий б╕ль мене пронизав наскр╕зь,
Життя – лише до раю перел╕т.
Душа у море в╕рш╕в порина╓.

Я сотн╕ ненаписаних присвят
Невидимо на ст╕нах мр╕й залишу.
Вже близько яблуневий сн╕гопад…

╤з темряви мовчать усе гучн╕ше
Безсмертн╕ звуки неземних сонат.
Ст╕ка╓ на пап╕р гаряча тиша!

6.
Ст╕ка╓ на пап╕р гаряча тиша.
Ростуть плоди натхнення ╕ жури –
Одним садити, а збирати – ╕ншим.
Для мене ж муза – до з╕рок прорив.

Хай в час б╕ди холодний в╕тер свище,
Дощ╕ не об╕рвуть палкий порив.
А н╕ч перед св╕танком найтемн╕ша.
Запалить ранок дивн╕ кольори.

Пегас у неб╕, осяйний ╕ буйний
По зорян╕й дороз╕ цокотить,
Копитами уламки сн╕в карбу╓.

В садах Парнасу в╕чно-молодих
Захопить серце зоресяйна буря,
Перо пор╕же душу на листи…

7.
Перо пор╕же душу на листи –
Хай травень роз╕шле ус╕м стих╕ям.
За св╕тлий сум весна мене простить,
Запросить на сво╓ бучне вес╕лля.

Там кожен птах ╕ ген╕й, ╕ артист.
Пробудить чар╕вну пол╕фон╕ю
Палкого солов’я завзятий свист,
╤ серце в╕д п╕сень його зомл╕╓.

Хай в музи сотн╕ неземних ╕мен,
Сонети цих оман – жив╕ та в╕щ╕,
М’як╕, мов шовк та гостр╕, н╕би меч.

Любове неземна, св╕ти ясн╕ше,
Щоб не прин╕с у долю л╕тн╕й смерч
Дилеми несв╕домого без р╕шень.

8.
Дилеми несв╕домого без р╕шень
Зруйнують в серц╕ веснян╕ громи.
Розв╕й же, музо, листопад тор╕шн╕й.
У зоряний полон мене в╕зьми!

Ти сильна ╕ тенд╕тна, як п╕дсн╕жник,
Слова тво╖ пахуч╕, мов жасмин.
Сплелися у в╕нках жага ╕ н╕жн╕сть.
Корону сл╕в у св╕тлий дар прийми!

З ╕люз╕й та оман моя держава,
Та чисту мр╕ю не покри╓ цв╕ль.
Весна росою дикий мед розбавить.

А душу переповню╓ всуц╕ль
Вода ц╕люща ╕ нестерпна спрага.
Поез╕я – це битва божев╕ль.

9.
Поез╕я – це битва божев╕ль,
Мелод╕я натхненна ╕ небесна.
Мотив мо╖х порив╕в ╕ безсиль
На променях жаги заграй, маестро!

Нехай думок тривожний водев╕ль
Схова╓ неба та╓мниче плесо.
Голубить серце н╕жний дотик хвиль
╤ на душ╕ одв╕чна крига скресла.

Хай довго╖ розлуки сухов╕й
Зробив едем порожн╕м ╕ спекотним,
В кам╕нн╕, музо, дивний цв╕т пос╕й!

В пустел╕ самоти, немов колодязь,
Лиш ти, любове, порятунок м╕й –
Нап╕й оман земну журбу солодить!

10.
Нап╕й оман земну журбу солодить
╤ в╕рш╕, як бурхлива теч╕я,
Несуть спокусу, н╕жну ╕ лоскотну,
Мов голоси принадливих наяд.

У душу з п╕днебесся диво-дзвоном
Пролл╓ться торжество весняних свят.
П╕д чист╕ звуки чар╕вних симфон╕й
З розхристаних небес, любове, сяй!

Пелюстки сн╕в ╕ ноти зорепаду
Весна збира╓ в золоту тар╕ль.
Загуснуть ноти – заблищать смарагди,

Зелений шовк замайорить довк╕л.
У рай травневий непом╕тно надить
Нектар ╕люз╕й, мов отруйний хм╕ль.

11.
Нектар ╕люз╕й, мов отруйний хм╕ль,
Збол╕лу душу забуттям туманить.
Насп╕ву╓ казки весняний джм╕ль,
В н╕чому неб╕ мр╕ють син╕ плавн╕.

Виру╓ яблунева замет╕ль
╤ го╖ть рани, самотою рван╕.
Замр╕явся тобою небосхил.
Ти – муза-мука перша ╕ остання.

У зоряне блаженство упаду,
╤ серце не торкне лиха погорда.
Цв╕те любов, п╕знавши висоту.

За мр╕╓ю пливуть думки-ескорти.
Зм╕таючи житт╓ву су╓ту,
Стих╕я л╕тер обп╕ка╓ льодом.

12.
Стих╕я л╕тер обп╕ка╓ льодом,
Бо кров’ю серця цей роман пишу.
Розбурху╓ натхнення св╕тлий спогад,
З едему в гр╕х не перейду межу.

Вклоняюся тоб╕, моя любове,
За в╕чн╕сть, що в сонетах бережу.
Римую на в╕трах небесну пов╕сть,
Хоч у житт╕ я граю роль чужу.

Врятуй в╕д фарсу! Пом╕няй сценар╕й!
В садах душ╕ невпинно рву кук╕ль,
Та спокою вона н╕як не знайде…

Лиш м╕раж╕ – плоди мо╖х зусиль.
Лечу до музи золотими снами.
Яка ж ц╕на краси? – одв╕чний б╕ль…

13.
Яка ж ц╕на краси? – одв╕чний б╕ль.
Натхнення ╕ журба сплелися м╕цно.
Ус╕ в╕дт╕нки почутт╕в-чорнил
Маг╕чним сяйвом розбавля╓ м╕сяць.

Ти – сонце серед тисяч╕ св╕тил,
Забутого кохання св╕тлий в╕сник.
Стр╕чаючи весну, за сотн╕ миль
Почу╓ серце солов’╖ну п╕сню.

╤з небом залишусь я сам-на-сам,
Стечуть палк╕ слова медовим воском.
Уми╓ мр╕╖ весняна роса.

╤знов мене зове любов на поступ.
Освячений стражданням ренесанс.
Хто муза для митця? – г╕рка свобода.

14.
Хто муза для митця? – г╕рка свобода,
Гр╕ховна свят╕сть ╕ п’янка тюрма.
Блаженним божев╕ллям позолотить
Зав╕т свого маг╕чного письма.

У в╕чн╕сть в╕дкрива╓ горизонти,
Та серце викрада╓ крадькома.
Навколо шелестять поля осоту,
Та в╕чний у рядках палкий розмай.

Отак ╕ я молюсь на образ ясний.
У неб╕ св╕тла мр╕я лопотить.
Любов нестримна, мов пол╕т Пегаса,

У темряв╕ малю╓ дивосв╕т.
Душа ╖╖ жагуча ╕ прекрасна
В об╕йми до небес вогнем летить.

МАГ╤СТРАЛ
В об╕йми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на в╕рш╕.
Сп╕л╕ють в серц╕ чар╕вн╕ плоди –
Медами ╕ вином налит╕ вишн╕.

У римах недоказане тремтить,
Ст╕ка╓ на пап╕р гаряча тиша.
Перо пор╕же душу на листи –
Дилеми несв╕домого без р╕шень.

Поез╕я – це битва божев╕ль.
Нап╕й оман земну журбу солодить.
Нектар ╕люз╕й, мов отруйний хм╕ль.

Стих╕я л╕тер обп╕ка╓ льодом.
Яка ж ц╕на краси? – одв╕чний б╕ль.
Хто муза для митця? – г╕рка свобода…

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2019 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21586

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков