Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця

Олег ГОНЧАРЕНКО

НІ! Я ЩЕ ПОЖИВУ…

Ні! Я ще поживу за себе і за брата,
І… ще за двох братів, яких уже нема.
Якщо вже склалось так, що, ніби, жив дарма,
принаймні, хоч дарма не хочу помирати.
Усе, що не сказав, тепер я й докажу
всім зрадникам (усім!) – і ворогу, і «другу»,
що віддали наш світ знов ницості в наругу,
відсунувши його геть, аж за Меж-Межу.
Я знаю, гендлярі, це ваш убогий час,
всіх, хто перемогти відмовив нам у праві…
Возрадуйтесь, раби, – нехай бійці криваві
приходять вам у сни і проклинають вас!
Од брязку буфонад аж серце залягло.
Аж нудить од марнот ганебного бурлеску.
Якби із пекла міг озватись Чаушеску,
він вам би нагадав, як Бог карає зло…
Герої, як сліпих, вас вивели із лих.
Чого ж вам не далось, вселенські ви безхатьки?!
Ні… Я ще поживу за себе і за батька,
й племінника мого, який за вас поліг.
Навряд чи сам зміню я вже «розклади» ці.
То хоч буттям своїм додам вам ще турботи,
рахубники дурні і щирі «патріоти»,
і ряжені кати, і «радісні» старці.
Дивлюсь на вас – дивлюсь у дзеркало криве…
Радію, що між вас не бачу внука й сина.
Так! Я ще поживу заради України,
яка і цю біду, і вас переживе!

Я поклявся гартом зброї за народ померти свій.
І за нього не боюся гибелі у млі завій!
 Номан ЧЕЛЕБІДЖИХАН

* * *

Минула радісна весна.
Сади землі моєї плачуть –
шепочуть рідні імена.
Настала осінь світу наче.
Зліта згорьована душа,
в молитві межи крони голі –
душа неначе поспіша,
якось позбавитися болю…
Той, хто садив колись тут сад,
тепер од служби людям вільний,
на жаль, так часто в яв назад
з Жури не відпускають війни…
Можливо, кануть у віки
його могила і дорога.
Та тільки вірним завдяки
і настає день перемоги!
Шлях від колиски до погосту
навіть не хочеш – то пройдеш…
Тому свою молитву Господу
я шепочу й за себе теж.
Не пориваюся в герої,
не прагну слави й нагород,
та я поклявся гартом зброї
життя віддати за народ.
Коли стечу в сумну остуду,
заплаче Рід, а не юрба.
Рано чи пізно, так і буде!
Бо подвиг – воїна судьба.
Тож гордим бути маю право.
Героям слава!

НЕ ВИНЕСЕНЕ ЗА ДУЖКИ…

Я другу і ворогу знову і знову,
допоки ще доля на крилах трима,
казатиму, що за дар отчої мови
нічого дорожчого в світі нема.
Всевишній нам віщі глибини відкрив ці,
коли ще Людьми життєлюбів нарік.
Тож світ має відати українців
молитву й прокляття, легенду і скрик.
Господь нам тоді, коли світ тільки виник
давав усього любосердно й сповна…
Тож світові плач дорогих українок
нехай тепер совісті кличем луна!
Господь і мені дарував, як нікому,
таланту до рими, а ще – талану.
Глашатаєм нашого Слова й Закону
я буду, аж поки і сам не мину.
Хай Рід ще надію тримає на мене.
Я чесно на чатах добра постою!
І пісню мою передам, як знамено,
тим воїнам юним, що – поряд в строю.
Вони іще Істини створять веселі
й любові Канони, палкі, як вогонь.
Хай Слово луна і в печальній оселі,
над бруком жорстким узголів’я мого.
Завітів сумних не лишаю я… наче…
Й коли цю земну завершатиму путь,
єдине прошу – хай за мною не плачуть
красуні, а тихо нить мови прядуть…
Хай краще звучать там бандура і лютня!
Там вої співають хай смерті на зло!
Й нить мови хай плине тихенько в майбутнє,
щоб знову майбутнє те нашим було.

Всяк назива його – «зелений острів».
Моя Вітчизна, мій чарівний Крим!
Ісмаїл ГАСПАРИНСЬКИЙ

* * *

Я кипарисів кілька ось стрів
край шляху у селі старім.
Вітчизни милий Божий острів –
гюзель Кірім, ватан Кірім,
пробач, що був далеко досі…
що … невідомо був і ким…
Простую. Ноги мої босі
з трави збивають пил віків.
Я заблукав-був… і «не трохи»…
Тонув у попелі й піску…
Всі полини й чортополохи
в твій обрій точать млу гірку.
І в тім також – моя провина,
яку змиває лише кров.
Священний Криме, вибач сина!
Все важче й важче вже мій крок…
Я – ТИ! Але погано жив цим:
знов «завтра» не далось мені.
Знов на шляхах твоїх – чужинці!
А я на них – лише вві сні.
Та навіть в горі і печалі
ще шепочу уперто: «Вір!
Я повернусь у рідні далі –
до кипарисів, моря, гір!
Мій ятаган достатньо гострий,
й віщо гримить, (ти чуєш?), грім,
Вітчизни милий Божий острів –
гюзель Кірім, ватан Кірім!»

* * *

Не тамуй, не гамуй ні порив і ні подих!
То нехай слабкодухі ідуть навмання,
у безсиллі своєму вбачаючи подвиг.
Якщо ти чоловік, твоя доля – борня!
Із твоїх берегів же дивитись у Воду
до Атлантики можна і треба аж,
щоб узріти майбутнє… а в нім – свободу,
щоб забути печалі гіркої блаж.
Коли ворог руйнує старі святині,
і ганьбить знов святої Вітчизни стан,
чи ж достойно мовчати про те людині?
Прокидайся! Озвися! Героєм стань!
Заблукала і доля вже десь край світу,
І надія з дарами не поспіша…
Та ж хіба не жадаєш за біль одвіту?
Справедливості прагне твоя душа!
Пригадай же відвагу і честь, забуті.
Кожну мить в цім житті присвяти борні.
І, якщо ти не зрадиш своєї суті,
то удача і слава не зрадять, ні!
Не зневаж свою зброю, свою дорогу.
Ще розвіють вітри в світі злу пітьму!
І народу твоєму ще перемогу
дасть Господь наш.
І бути цьому!

Живемо, під собою країни не чуючи...
О. МАНДЕЛЬШТАМ

* * *

Живемо, під собою країни не чуючи,
в страм і сум притопивши праотчі лани:
хоч – вмирай, хоч – молитву звитяжну мечу ячи,
хоч – своє на базарах чужинських кляни.
Пересуди й суди… А ні кари, ні спросу
з тих, хто зраджує, палячи дійсність до тла.
Падає Україна сльозою між роси
й на полинних погарищах кров’ю пала.
Переявлена Яв – манівці непролазні…
Неприкайні знамена аж стогнуть вгорі!
Тягнуть братчики-злидні знов юду і блазня,
і почвару, і ворога злого «в царі».
Озираюсь в минуле… а там же так само –
коней на переправі міняють діди…
чайки добрі козацькі міняють на сани…
і здивовано дивляться… з-під Води…
Нас нічому не вчать навіть смерть і поразка.
Чи не любить життя нас?! Не вабить весна?!
Закривати народу «прориви» щораз ким,
якщо й вої забудуть свої імена?!
Хоч мені вже й зоріє Дорога-До-Бога,
я не хочу пітьми і суми, і тюрми!
Ось тому й не гукаю нікуди нікого,
закликаю лише залишатись Людьми.

ЗОРЯНИЙ ДОЩ

Знов чаклує замріяна ніч: «Крабле… крібле…» –
невідомим прадавнім богам на догоду.
З глека мудрості точиться зоряне срібло,
розбавляючи пам’яттю Вічності воду.
Оживає і те, що, здавалось, погасло.
Просявають забутих ковчегів сувої
із пустелі, із мли світового «поганства»,
з навісної, плиткої жури світової.
Знов герої буттям ризикують «на пропад» –
не успішно шукають суть див в Сокровенні…
А закохані бродять по місячних тропах.
І по місячних тропах блукають натхненні.
Невідомість така, хоч у лунах пра-«О!» паси.
Всяк питає себе: «Я без Божих сур жив ким?»
Й, забуваючи зовсім новенькі правописи,
захмелілі поети розхлюпують «суржики» –
степові діалекти, зневажені досі,
материнські говірки і батьківські приказки.
Геть однаково всім – чи то літо, чи осінь?
Молитви голосніють… Прощаються прикрості…
От і справді – блаженним боятись ще доки зим?
Хай триває космічна симфонія-злива!
Й, незважаючи навіть на «факти» і «докази»,
хай дитячо нам віриться в завтра щасливе…

МУЗИ

А ви знаєте, музи – не з тих, що «Злетя-я-яться…»,
і не з тих, що «належно запилюють квіти».
Це такі собі фіфи й такі собі цяці,
що, повірте, вам – зась їхню блаж зрозуміти.
Ангелиці в пуантах… Панєнки сердечні…
Хоч сонети й сонати про їхній же блуд пиши!
Ох, як просто вони Божий дар і яєчню
празниковим натхненням осутнюють, сплутавши.
Вам здавалось, що ви – уже визнаний геній?
Ви без них – лише поц і паяц невідомий!
Отже, просто зневажте натруджені гени
і моліться, щоб «найда» вернулась додому,
щоби, десь наблукавшись лункими світами,
зажадала спокійності крові і крову,
й тим зі стуми вас вивела знову до тями –
на осоння пісенне, в югу кольорову.
Пришивайте собі з неба й зорі на ментик –
знаки срібні гусарської долі поетів.
І в Писаннях вичитуйте знов компліменти.
І розучуйте жалісні па менуетів.
І грунтуйте Незнаності золотом ви тло.
Та й виносьте знов серце бентежне під віти
у надії, що фея прилине на світло,
аби руку направити вам… чи підбити…

* * *

Все менше у Господа друзів – не «слуг»:
знов множиться чернь недолуга…
Закину на Небо надійний свій плуг
на кромці Великого Лугу.
Хай світить він карбом орлиним вночі,
щоб думка і часу не крала:
«Чи перекувать на орала мечі,
чи знову мечі – на орала?»
В тім тільки здається, що сенсу нема…
Плекаючи кожну іскрину,
хай Всесвіт і Всестеп наш Бог підніма –
усі в них «цілини» й «царини».
У поті лиця відсувати Межу,
ще поки в Безмежжя ітиму,
я Господу сам залюбки поможу,
і кличу вас всіх на братину.
Засіймо розумне і добре в зірки,
й дівчатам на радість – красиве.
Хай знову вдивляються чоловіки
в ясинь, видивляючись Диво.
Нехай матері забувають про жаль…
Народу натхнення навію!
Нічого, що довго чекати врожай,
та матимем Поле Надії.

* * *

Найлегше спинити не поповз, а лет,
нараз погасивши високі розмаї…
Давно вже не чистив я свій пістолет,
якого у мене давно вже й немає.
Мла перевіряє усіх нас на злам
тут, наче ламається зрештою де й всяк…
Пугач тот остался в «руж-комнатє» зла,
хоть номєр счастлівий імєл: 10 – 10.
Стомився уже я боятися кар,
бо ж учать з дитинства: «За кожним вина є…»
Він був, та й усе, його звали «макар»
із тих, що «куди і телят не ганяє».
Скількох вірних друзів я вже схоронив
в жертовнім огні неспалимої рути?..
Здається він був й, наче кінь, вороним.
Кого б і коли б тільки вивіз зі скрути?
Сумнішають наші вишневі міста…
Не люди на вулицях – блазенський крап лиць…
Тож фатуму ствол ожива неспроста
десь в пруських казармах, що звалися – Крамплітц.
Мій «шпаллєре», що вже давно і не мій,
поцілиш коли, як мене й звідкіля ти?!
Ви ж знайте, брати, я вмирати не вмів,
та добре стріляти умів й не стріляти…

ПОКИ ЩЕ МОЖУ СКАЗАТИ…

Не знаю… Моя Україно, мені
все важче, схопивши і голову в руки,
уже зрозуміти: чому ти в огні,
в крові і журі, замість м’яти і рути
і замість молитви, любові й краси?!
Раби тебе зраджують… Світ розпинає…
Знов чую вночі пращурів голоси.
А що відповісти, не знаю. Не знаю!
Ховаюсь в німотні темноти жалю,
в яких ще зневага хоча б не сто-явна.
І знову тривогою душу палю
в день літнього серце- і сонцестояння.
Ніщо, починаючись, вже не мина…
Нема перемог… Облягають «побіди»…
Війна, як була, так і досі – війна.
Лиш назви їй часом міняють – для виду.
Холопи, які нижче трав у бою,
і котрим ні волі, ні неба не треба,
прокляттям знецінюють славу твою
і славу героїв, що вмерли за тебе…
Не хочу душі знов шукати ім’я
і грати в чужинах «прописані ролі».
Ти просто пребудь, Україно моя!
А Я НЕ ЗРЕЧУСЯ НІ СЛАВИ, НІ ВОЛІ.

* * *

Ясо моя, не накликати біду
байдужістю – доля й така є…
В незнаність огненну я знову піду,
бо знов Україна гукає.
А ти, моя мила, даремно не плач:
«тарпанів не втримують вузди».
Й те брешуть, що нас і «первак», і пернач
однаково рушать із глузду,
Що нас лише на манівці помани –
ми й витопчем «вражі лани» ці,
що з трьох українців, всі три – гетьмани,
всі три – гультяї і п’яниці,
всі три – ниці дурні або варнаки,
всі – зрадники, всі – недотепи.
Між трьох, хоч один не ведеться таки
на тогу «царя-із-вертепу».
Хай, зрештою, чесних і менше, либонь,
та «правило винятків» діє:
ще їх вистачає на вірну любов,
на віру, на добру надію.
Ти, люба, чекай мене і помолись
за лицарську меншість загалу –
мужчин, які й перемагають колись,
хоч їх, небайдужих, так мало…

«АЛЕГОРІЇ»

Як дерево впало, грімкі розійшлися круги
у Простір і Час від сумного пенька вікового!
І так, наче раптом не стало натхнення й снаги
у всіх, кого бита на ту мить терпіла дорога.
Знов кільця вужів і пунктири старих павутин
програв грамофон голосної луни у бескетті.
Геть жаби шугнулись в перетин понять: «Полети-и-им!»
Й аж-аж загуло в серцевині, в ядрі – у Планеті!
Ну, жаби-то впали й під той же пеньок заповзли…
Й вужі зголоднілі туди ж подалися за ними…
Та в злах вовкулацьких десь мекнули, аки козли,
машкари агнців, що здавен одягалися ними
у засідки, в засвіти й на карнавали віків
із п’яну, із болю, із дива, із жару, із пилу…
В туманах ще форкнув щось мудре таке мудрий кінь,
у котре вже звабивши зовсім не мудру кобилу…
Дурні цвіркуни завели свою пісню дурну –
ліричну примовку про Мавку, про Панну, про Паву…
Болото бездонне в багно притопило вину –
десь булькнуло, охнуло, гикнуло, впало й пропало…
Все наче вляглося, й дорога стара ожила:
ізнов перехожі хмарини, як мешти, узули.
Ніхто й не помітив, що спала кривава імла,
і відлік зворотній посивіла стогне зозуля.

ДОБРОМУ ДРУГОВІ

Так і є – ти, що хочеш, у мене проси,
без жалю все віддам тобі, друже,
хоч не менш, як півсвіту звелося на пси,
й добрі інші півсвіту не дуже.
Стало модно й порядно «ходити на ви»
й «ви» безсилого перемагати
ради слави, хвали чи «халви й пахлави»,
чи… «гречаної вовни»… було б лиш багато!
Як гадаєш ти: «принцип» – од «принц» похідне?
Я обожнюю неологізми,
що Людиною буть надихають мене
й, світло знань пропустивши крізь призму
кришталю непідкупної чесності душ,
випадають снігами і квітом
на твердині і сірість засмучених міст.
Буду й завтра я несамовитим,
захищаючи добру чи радісну мисль,
поступ вірності, потяг до пісні і волі,
дружбу, віру, надію, любов осяйну…
Той, хто зверхньо розписував ролі,
помилився: ніколи я вже не мину
й не загину, принаймні для тебе,
бо мені-то нічого й не треба,
крім, хоч зрідка, зустрівшись крайнеба,
просто поряд вдивлятися у далину.

ДЕПРЕСІ-Я

Не те, що не пишеться – навіть не плачеться.
І сонце убивче… І море брудне…
Уперто з буття витискає мене
брюхата, забрьохана дійсність неначе ця.
Пророки в піски концентрований «дзен» ллють…
З пісків виростають не-злаки нам, злі…
За те й вимагають податок на землю…
Що ж, значить, таки я ще єсм на Землі!
Та вже, мій Дунаю, не жди – не приїду:
на Січ Золоту не відбудеться прощі,
бо тишу аж мертву, лихі люблять гроші,
яких, як шукати – нема і їх сліду.
Там навіть бурлак назвали «райя» –
«люд славний, що є собі у раю»…
А тут сам-однісінький, не в строю,
існую, неначе щодня вмираю.
Але все одно я іще, як приз, йму
ефір, у якому, що «а…» – що «а!»,
всяк свій особистий «Йом ха Шоа» –
всяк День Катастрофи і Героїзму.
Усе-таки вірю в свою удачу!
Тому розчарую знов «інших» й «іних»:
іще напишу завтра Книгу Всіх Книг –
за всіх і за все відплачУ і відплАчу.

ЧЕРНІГІВСЬКА ПАСТОРАЛЬ

Сумний пейзаж «дворянського гнізда»,
розореного часом і дощами,
де в яблуках вже вистигла вражда,
од «віщих» снів приводячи до тями,
тебе медовим запахом гука
у тридесяте царство тихих вражень…
Тепер собі й дай відповідь: яка
власне твоя, правічна п’ядь з цих сажень?
Ти тут же скрізь – у Бога на долоні!
Тамує біль цілюща млиста рань.
Й тобі однаково: чи наслідки дало – ні –
пекельне марнотратство сил й старань,
покладених у пусті безранетній
тобою марнославству на вівтар?
Статично й статистично тут «середній» –
сприймаєш ти звичайність цю, як дар.
Звичайність ця – старого саду ласка,
якій давно мов русло – часоплин…
І тиша тут така… така древлянська
чи сіверська – глаголиця билин…
Ти слухаєш, вдихаєш, бачиш тишу.
Вникаєш сутньо в тиші тло рябе.
Розсутнюєш і забуваєш ти шум.
І шум нарешті забува тебе.

НЕЗМІННЕ?

Тасує час віки – китайські шашки-го…
Та і саме життя – незрозумілий ребус…
Тарас тепер синів з яких ще забере бурс?
Та й чи Тарасом же і зватимуть його?
Ще ранки настають, але давно ворожі…
Ще сонце устає, та вже не молоде…
Де він тепер знайде лукаве Запорожжя,
як вранці сих орлів у невідь поведе?
І в окові якім – у правім чи у лівім
йому зоря сяйне, лишивши віщий слід?
Я знаю лиш одне: як вмоститься в сідлі він,
під ним хитнеться кінь і западеться світ!
Отак було і є. І так, панове, й буде –
один незмінний кадр вирішує усе.
Сценарії ж буття розпишуть «добрі люди».
Й затим ту «правду» знов час пилом замете…
Ну, козакам – судьба ж зі смертю вікувати.
Та в тім біда і суть усіх «розумних» книг,
що завтра все одно знов плакатиме Мати
і в тому, що вона загине перше них…
Чекаю сім життів, що зміниться минущість –
що зміниться сюжет цей невідомо й ким.
Та знову губить світ, під козаком сахнувшись,
цей кінь, що зветься «Чорт», цей клятий, клятий кінь.
 

* * *

Сучаснику мій, хай з роси і води
Всевишнім дається тобі по потребі!
Але заповітний свій сад насади.
Й по добрій роботі живи, як у небі –
як вільні птахи лише нині живуть…
Їм щастя судилось по суті пташиній.
Ти ж в поті чола пізнаєш світу суть,
почавши дорогу, ох, не на вершині:
так, наші начала – на битій землі.
Життя – добра, звична, щоденна робота…
В нім щоби дались врожаї немалі,
немало проллєш сліз, і крові, і поту.
Ген, ще ж і чужинці – в огромах твоїх!
Тож ти не зрікайся, ліричний герою,
ні древньої «тихої» мудрості книг,
ні древньої звучної мудрості зброї.
З жури і тривоги, зневіри й біди,
з печалі, бездомності і безнадії
ти все-таки, брате, свій сад насади
на кревнім, на отчім, на вічнім наділі!
На те не жалій молодої снаги:
ще світ цей забуде розлуку й розпуку,
у невідях згинуть лихі вороги
а сад твій цвістиме щасливим онукам.

ВСЕ. ЗУПИНІТЬ ЦЮ ЗЕМЛЮ! Я ЗІЙДУ
(українське бачення)

Покиньте й голубу іще таку, як сон, вись –
верніться у свої, геть зраджені краї.
І вітром по воді хоч напишіть знов: СОВІСТЬ –
згадайте, де й коли забули ви її.

На що, на що на що час ми втрачали досі?!
Куди, куди, куди мчимося на біду?!
Брешіть і скигліть, з мене ж точно досить.
Все. Зупиніть цю землю!

Ніколи і ніде я гасла не сипів ці,
які і досі вам іще диктує страх.
Так, знаю – хто для нас гра в пеклі на сопілці,
тому не йме душа злі танці на гробах.

На що, на що, на що час ми втрачали досі?!
Куди, куди, куди мчимося на біду?!
Гряде убога й безпросвітна осінь.
Все. Зупиніть цю землю! Я зійду…

Земле моя, коли тебе облишать круки?!
Що жатимуть лихі, посіявши грозу?!
З неволі і брехні, зі зради, і розпуки
мій Господи, веди! Я й мертвим поповзу…

На що, на що, на що час ми втрачали досі?
Змінилося усе, здається, у млівіч…
Тож всі, як хочте. З мене смутку досить.
Все. Землю цю спиніть! Мені пора на Січ.

* * *

Ти дивишся, сестро й не бачиш мене,
хоч я і навпроти – в минулому….
Таке і вікно в світі цім – лиш одне.
У Чорнім Квадраті тобі промайне
безмежжя, в якім промайнули ми,
бійці невідомі й не знати чиї ж:
нащадками легко так зраджені….
Рукою махни із майбутніх «пропаж» мені!
Я вчора стояв – де ти нині стоїш,
і не визнавав також враже «ні»,
і не визнавав там оков я.
Тепер я у пусті – луна,
котра і звучить, як мина
в імлі Завіконня, в пітьмі Завіков’я.
Йди ще на осоння, сестричко, сьогодні.
Безодня – я… Ти не вдивляйся в безодню!

* * *

Колись біля кожного серця гаразд грівсь,
тепер же й од сонця тепла більш нема:
цей світ остудили пихатість і заздрість,
і підлість, убивчі, як чорна чума.

Людське марнославство геть гірше, ніж зрада.
Людське себелюбство страшніше брехні.
Всяк ближнього топче «награди» заради…
Забили підборами душу мені.

Зачовгали душу мені підошвами.
Ні вже чуттів не шанує чужих…
Здається вам ніби когось я вчу жить?
Ні. «Навчений» вами, прощаюся з вами.

Мене й відпустіть, як чижа, на свободу ви –
відбути своє… до останнього подиву…

МОЇЙ СИВЕНЬКІЙ ПАНІ

Ти думаєш: я вже й нічого не бачу –
очей обмілілих, приборканих рук?..
Ну, що ж, і образи свої жалем бав, чуєш,
але не втавай же у невідь до скрух!
Достатньо – до пролісків під снігами
й отави, загубленої в сніги,
бо там насинаються віщі сни гарні
(ти навіть розгубишся, мов у снигарні!) –
там стомлені пані шукають снаги.
Там в них прокидаються (в ластовинні…
як в золоті скупані (!) однокласниці).
І там же прощаються бозна в чім й винні
оті, що «шторми» спричинили всі, власне, ці
скорботні герої минулого часу
(і зовсім-таки не в множиннім числі).
Я бачу усе. Я болю тим. Та часто
вже не вистачає ні сили, ні слів.
І наче ж у степ, де був лютим до щастя,
вертаюсь в чеканні чи сині, чи снів.
Так! Схоже, там даль дивовижна і паче…
Так! Мабуть, там й небо іще голубе…
Так, ти маєш рацію: я вже не бачу,
але відчуваю цей світ і тебе,
яку й не здивуєш «здобутками ратними».
Тому, коли йтимеш по Чорній Тропі,
прислухайся – вітром на вітті я гратиму
для тебе… як можуть одчайні Сліпі…

ПІДБИВАЮЧИ ПІДСУМКИ…

Вже й – шістдесят, а наче досі – літ шістнадцять…
І ніби ще не був, не жив, а все – учора…
Знов шеляг ламаний удача кида: «На, й цить!
Тобі і міді не потрібно буде скоро!
Ти й так дарунків перевів і більш, ніж досить!»
Усе тепер, на жаль, минуще, наче спалах…
Літа летять – не шапку – аж сивини зносить
шалений вітер на холодних перевалах.
Отож, вони й лягають сумно там снігами,
уже навічно. Тонуть в сріблі веди й весі…
Любов питаю: «Пам’ятаєш, дорога, ми
колись ішли тут – щедро квітли едельвейси?!»
Вона сумна – давно задивлена в минуле,
в якім співанок потребують наші діти.
Вона, здається, за турботами забула,
як ми кохались на гучних вершинах світу.
І, що поробиш? Бий хоч крилами у поли.
Ген, листя зжовкле й ангели у небі палять…
Життя вмістилось між «колись» і між «ніколи».
Я часто й плутаю: де – сутність, а де – пам'ять.
Проте поблажки не прошу собі у часу.
Нехай майбутні висі вже не кольорові,
ще й тричі світ спасу – ще в мене є три Спаси
і Покрова – свята, насправді, варті й крові!

ВІРНА ВІРА

Подавшись у юності в дальню дорогу,
і після – багато ще років потому,
у серці я образ жагучий ніс Бога,
зоставивши й мамину ладанку вдома.
Мій Бог в ті буремні заспівані доби
долати мене надихав перелоги!
Його візантійські сльозливі подоби
нехай заціловують люди убогі.
Це гордого Бога не злякане Слово
мене рятувало тоді від погонь
й гукало, до бою вертаючи знову.
Мій Бог – то Бог-біль, Бог-вогонь –
Ісус, що лишився незламним СОБОЮ,
борцем, що й тепер здобуває цей світ!
І досі тому не виходжу із бою,
шануючи Божий Завіт.
Ще, мабуть, нескоро вернуся додому,
та й то – на пробитім щиті,
солдат невідомий, поет невідомий,
що справжній не зрадив меті.
Без віри вкраїнської скнієш і мариш…
Я ж – той, кому вись дорога,
є й буду, друг Божий і Божий товариш –
не раб й не продажний слуга.
Брати! Ще вітрів відчуваєте пруг ви?
Хто вірний, хто чесний, – виходь!
Під славні гука і побідні хоругви
козачий сміливий Господь!

* * *

Душа згоріла в пошуках свободи…
Завмерло серце… З кров’ю честь стекла…
Вітчизна стогне… Мов нема народу…
Є територія неляканого зла…
Ми вичахли, відважні «донкіхоти» –
на лицарство поклавшись ворогів:
де треба було справжньої піхоти,
йшли легковірно і співали хором гімн.
Ми гинули! А всі чекали мАнни
небесної чи іншої манИ…
Лихі сусіди та свої погани
і вдарили, зайшовши зі спини.
Мій друже! Із можливого – останнє
зробімо: наші ночі й дні сумні,
всі сумніви, журбу й розчарування
присвятимо ворожій чужині.
Якщо вона знов затуляє нам вись,
якщо вона готує нам ярмо,
зло, біль, тривогу, лють, нудьгу, ненависть
на страдний кін борні покладемо.
Хай од проклять здригається земля та,
в якій усяк – тисячолітній хам.
Нехай вона і захлинеться, клята,
сльозами, потом, кров’ю… Чуєш? Хай!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2019 > Тема "Душі криниця"