Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3304)
З потоку життя (6538)
Душі криниця (3539)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1510)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1684)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
З╤ СВЯТОМ!
Пропону╓мо уваз╕ читач╕в доб╕рку поез╕й Я. Шумляк╕всько╖, як╕ ран╕ше публ╕кувалися у...


ТРИ СВЯТА ПОКРОВИ
14 жовтня - свято Покрови Пресвято╖ Богородиц╕.


«МАР╤ЙКА ╤ КОСТИК»: ПЕРШИЙ ПОС╤БНИК З╤ ЗНАННЯ ЛЮДСЬКИХ СЕРДЕЦЬ ╤ ВИТОК╤В ПОЧУТТ╤В
Вс╕, кому близька проза Степана Процюка, звикли до глибоких ╕ складних матер╕й на стику художньо╖...


У ПОШУКУ СВО╢╥ АГАПЕ
Поетична матер╕я у проз╕ Петра Кухарчука


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Хтиво похиту╓ жад╕бн╕сть стегнами, дурня збагачу╓ думка, пер╕одичними модними трендами жаба в...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2019 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#39 за 27.09.2019
Н╤! Я ЩЕ ПОЖИВУ…
Олег ГОНЧАРЕНКО

Поетична Св╕тлиця

Олег ГОНЧАРЕНКО

Н╤! Я ЩЕ ПОЖИВУ…

Н╕! Я ще поживу за себе ╕ за брата,
╤… ще за двох брат╕в, яких уже нема.
Якщо вже склалось так, що, н╕би, жив дарма,
принаймн╕, хоч дарма не хочу помирати.
Усе, що не сказав, тепер я й докажу
вс╕м зрадникам (ус╕м!) – ╕ ворогу, ╕ «другу»,
що в╕ддали наш св╕т знов ницост╕ в наругу,
в╕дсунувши його геть, аж за Меж-Межу.
Я знаю, гендляр╕, це ваш убогий час,
вс╕х, хто перемогти в╕дмовив нам у прав╕…
Возрадуйтесь, раби, – нехай б╕йц╕ кривав╕
приходять вам у сни ╕ проклинають вас!
Од брязку буфонад аж серце залягло.
Аж нудить од марнот ганебного бурлеску.
Якби ╕з пекла м╕г озватись Чаушеску,
в╕н вам би нагадав, як Бог кара╓ зло…
Геро╖, як сл╕пих, вас вивели ╕з лих.
Чого ж вам не далось, вселенськ╕ ви безхатьки?!
Н╕… Я ще поживу за себе ╕ за батька,
й плем╕нника мого, який за вас пол╕г.
Навряд чи сам зм╕ню я вже «розклади» ц╕.
То хоч буттям сво╖м додам вам ще турботи,
рахубники дурн╕ ╕ щир╕ «патр╕оти»,
╕ ряжен╕ кати, ╕ «рад╕сн╕» старц╕.
Дивлюсь на вас – дивлюсь у дзеркало криве…
Рад╕ю, що м╕ж вас не бачу внука й сина.
Так! Я ще поживу заради Укра╖ни,
яка ╕ цю б╕ду, ╕ вас переживе!


Я поклявся гартом збро╖ за народ померти св╕й.
╤ за нього не боюся гибел╕ у мл╕ зав╕й!
 Номан ЧЕЛЕБ╤ДЖИХАН

* * *

Минула рад╕сна весна.
Сади земл╕ мо╓╖ плачуть –
шепочуть р╕дн╕ ╕мена.
Настала ос╕нь св╕ту наче.
Зл╕та згорьована душа,
в молитв╕ межи крони гол╕ –
душа неначе посп╕ша,
якось позбавитися болю…
Той, хто садив колись тут сад,
тепер од служби людям в╕льний,
на жаль, так часто в яв назад
з Жури не в╕дпускають в╕йни…
Можливо, кануть у в╕ки
його могила ╕ дорога.
Та т╕льки в╕рним завдяки
╕ наста╓ день перемоги!
Шлях в╕д колиски до погосту
нав╕ть не хочеш – то пройдеш…
Тому свою молитву Господу
я шепочу й за себе теж.
Не пориваюся в геро╖,
не прагну слави й нагород,
та я поклявся гартом збро╖
життя в╕ддати за народ.
Коли стечу в сумну остуду,
заплаче Р╕д, а не юрба.
Рано чи п╕зно, так ╕ буде!
Бо подвиг – во╖на судьба.
Тож гордим бути маю право.
Героям слава!


НЕ ВИНЕСЕНЕ ЗА ДУЖКИ…

Я другу ╕ ворогу знову ╕ знову,
допоки ще доля на крилах трима,
казатиму, що за дар отчо╖ мови
н╕чого дорожчого в св╕т╕ нема.
Всевишн╕й нам в╕щ╕ глибини в╕дкрив ц╕,
коли ще Людьми житт╓люб╕в нар╕к.
Тож св╕т ма╓ в╕дати укра╖нц╕в
молитву й прокляття, легенду ╕ скрик.
Господь нам тод╕, коли св╕т т╕льки виник
давав усього любосердно й сповна…
Тож св╕тов╕ плач дорогих укра╖нок
нехай тепер сов╕ст╕ кличем луна!
Господь ╕ мен╕ дарував, як н╕кому,
таланту до рими, а ще – талану.
Глашата╓м нашого Слова й Закону
я буду, аж поки ╕ сам не мину.
Хай Р╕д ще над╕ю трима╓ на мене.
Я чесно на чатах добра постою!
╤ п╕сню мою передам, як знамено,
тим во╖нам юним, що – поряд в строю.
Вони ╕ще ╤стини створять весел╕
й любов╕ Канони, палк╕, як вогонь.
Хай Слово луна ╕ в печальн╕й осел╕,
над бруком жорстким узгол╕в’я мого.
Зав╕т╕в сумних не лишаю я… наче…
Й коли цю земну завершатиму путь,
╓дине прошу – хай за мною не плачуть
красун╕, а тихо нить мови прядуть…
Хай краще звучать там бандура ╕ лютня!
Там во╖ сп╕вають хай смерт╕ на зло!
Й нить мови хай плине тихенько в майбутн╓,
щоб знову майбутн╓ те нашим було.


Всяк назива його – «зелений остр╕в».
Моя В╕тчизна, м╕й чар╕вний Крим!
╤сма╖л ГАСПАРИНСЬКИЙ

* * *

Я кипарис╕в к╕лька ось стр╕в
край шляху у сел╕ стар╕м.
В╕тчизни милий Божий остр╕в –
гюзель К╕р╕м, ватан К╕р╕м,
пробач, що був далеко дос╕…
що … нев╕домо був ╕ ким…
Простую. Ноги мо╖ бос╕
з трави збивають пил в╕к╕в.
Я заблукав-був… ╕ «не трохи»…
Тонув у попел╕ й п╕ску…
Вс╕ полини й чортополохи
в тв╕й обр╕й точать млу г╕рку.
╤ в т╕м також – моя провина,
яку змива╓ лише кров.
Священний Криме, вибач сина!
Все важче й важче вже м╕й крок…
Я – ТИ! Але погано жив цим:
знов «завтра» не далось мен╕.
Знов на шляхах тво╖х – чужинц╕!
А я на них – лише вв╕ сн╕.
Та нав╕ть в гор╕ ╕ печал╕
ще шепочу уперто: «В╕р!
Я повернусь у р╕дн╕ дал╕ –
до кипарис╕в, моря, г╕р!
М╕й ятаган достатньо гострий,
й в╕що гримить, (ти чу╓ш?), гр╕м,
В╕тчизни милий Божий остр╕в –
гюзель К╕р╕м, ватан К╕р╕м!»


* * *

Не тамуй, не гамуй н╕ порив ╕ н╕ подих!
То нехай слабкодух╕ ╕дуть навмання,
у безсилл╕ сво╓му вбачаючи подвиг.
Якщо ти чолов╕к, твоя доля – борня!
╤з тво╖х берег╕в же дивитись у Воду
до Атлантики можна ╕ треба аж,
щоб узр╕ти майбутн╓… а в н╕м – свободу,
щоб забути печал╕ г╕рко╖ блаж.
Коли ворог руйну╓ стар╕ святин╕,
╕ ганьбить знов свято╖ В╕тчизни стан,
чи ж достойно мовчати про те людин╕?
Прокидайся! Озвися! Геро╓м стань!
Заблукала ╕ доля вже десь край св╕ту,
╤ над╕я з дарами не посп╕ша…
Та ж х╕ба не жада╓ш за б╕ль одв╕ту?
Справедливост╕ прагне твоя душа!
Пригадай же в╕двагу ╕ честь, забут╕.
Кожну мить в ц╕м житт╕ присвяти борн╕.
╤, якщо ти не зрадиш сво╓╖ сут╕,
то удача ╕ слава не зрадять, н╕!
Не зневаж свою зброю, свою дорогу.
Ще розв╕ють в╕три в св╕т╕ злу п╕тьму!
╤ народу тво╓му ще перемогу
дасть Господь наш.
╤ бути цьому!


Живемо, п╕д собою кра╖ни не чуючи...
О. МАНДЕЛЬШТАМ

* * *

Живемо, п╕д собою кра╖ни не чуючи,
в страм ╕ сум притопивши праотч╕ лани:
хоч – вмирай, хоч – молитву звитяжну мечу ячи,
хоч – сво╓ на базарах чужинських кляни.
Пересуди й суди… А н╕ кари, н╕ спросу
з тих, хто зраджу╓, палячи д╕йсн╕сть до тла.
Пада╓ Укра╖на сльозою м╕ж роси
й на полинних погарищах кров’ю пала.
Переявлена Яв – ман╕вц╕ непролазн╕…
Неприкайн╕ знамена аж стогнуть вгор╕!
Тягнуть братчики-злидн╕ знов юду ╕ блазня,
╕ почвару, ╕ ворога злого «в цар╕».
Озираюсь в минуле… а там же так само –
коней на переправ╕ м╕няють д╕ди…
чайки добр╕ козацьк╕ м╕няють на сани…
╕ здивовано дивляться… з-п╕д Води…
Нас н╕чому не вчать нав╕ть смерть ╕ поразка.
Чи не любить життя нас?! Не вабить весна?!
Закривати народу «прориви» щораз ким,
якщо й во╖ забудуть сво╖ ╕мена?!
Хоч мен╕ вже й зор╕╓ Дорога-До-Бога,
я не хочу п╕тьми ╕ суми, ╕ тюрми!
Ось тому й не гукаю н╕куди н╕кого,
закликаю лише залишатись Людьми.


ЗОРЯНИЙ ДОЩ

Знов чаклу╓ замр╕яна н╕ч: «Крабле… кр╕бле…» –
нев╕домим прадавн╕м богам на догоду.
З глека мудрост╕ точиться зоряне ср╕бло,
розбавляючи пам’яттю В╕чност╕ воду.
Ожива╓ ╕ те, що, здавалось, погасло.
Просявають забутих ковчег╕в суво╖
╕з пустел╕, ╕з мли св╕тового «поганства»,
з нав╕сно╖, плитко╖ жури св╕тово╖.
Знов геро╖ буттям ризикують «на пропад» –
не усп╕шно шукають суть див в Сокровенн╕…
А закохан╕ бродять по м╕сячних тропах.
╤ по м╕сячних тропах блукають натхненн╕.
Нев╕дом╕сть така, хоч у лунах пра-«О!» паси.
Всяк пита╓ себе: «Я без Божих сур жив ким?»
Й, забуваючи зовс╕м новеньк╕ правописи,
захмел╕л╕ поети розхлюпують «суржики» –
степов╕ д╕алекти, зневажен╕ дос╕,
материнськ╕ гов╕рки ╕ батьк╕вськ╕ приказки.
Геть однаково вс╕м – чи то л╕то, чи ос╕нь?
Молитви голосн╕ють… Прощаються прикрост╕…
От ╕ справд╕ – блаженним боятись ще доки зим?
Хай трива╓ косм╕чна симфон╕я-злива!
Й, незважаючи нав╕ть на «факти» ╕ «докази»,
хай дитячо нам в╕риться в завтра щасливе…


МУЗИ

А ви зна╓те, музи – не з тих, що «Злетя-я-яться…»,
╕ не з тих, що «належно запилюють кв╕ти».
Це так╕ соб╕ ф╕фи й так╕ соб╕ цяц╕,
що, пов╕рте, вам – зась ╖хню блаж зрозум╕ти.
Ангелиц╕ в пуантах… Пан╓нки сердечн╕…
Хоч сонети й сонати про ╖хн╕й же блуд пиши!
Ох, як просто вони Божий дар ╕ я╓чню
празниковим натхненням осутнюють, сплутавши.
Вам здавалось, що ви – уже визнаний ген╕й?
Ви без них – лише поц ╕ паяц нев╕домий!
Отже, просто зневажте натруджен╕ гени
╕ мол╕ться, щоб «найда» вернулась додому,
щоби, десь наблукавшись лункими св╕тами,
зажадала спок╕йност╕ кров╕ ╕ крову,
й тим з╕ стуми вас вивела знову до тями –
на осоння п╕сенне, в югу кольорову.
Пришивайте соб╕ з неба й зор╕ на ментик –
знаки ср╕бн╕ гусарсько╖ дол╕ поет╕в.
╤ в Писаннях вичитуйте знов компл╕менти.
╤ розучуйте жал╕сн╕ па менует╕в.
╤ грунтуйте Незнаност╕ золотом ви тло.
Та й виносьте знов серце бентежне п╕д в╕ти
у над╕╖, що фея прилине на св╕тло,
аби руку направити вам… чи п╕дбити…


* * *

Все менше у Господа друз╕в – не «слуг»:
знов множиться чернь недолуга…
Закину на Небо над╕йний св╕й плуг
на кромц╕ Великого Лугу.
Хай св╕тить в╕н карбом орлиним вноч╕,
щоб думка ╕ часу не крала:
«Чи перекувать на орала меч╕,
чи знову меч╕ – на орала?»
В т╕м т╕льки зда╓ться, що сенсу нема…
Плекаючи кожну ╕скрину,
хай Всесв╕т ╕ Всестеп наш Бог п╕дн╕ма –
ус╕ в них «ц╕лини» й «царини».
У пот╕ лиця в╕дсувати Межу,
ще поки в Безмежжя ╕тиму,
я Господу сам залюбки поможу,
╕ кличу вас вс╕х на братину.
Зас╕ймо розумне ╕ добре в з╕рки,
й д╕вчатам на рад╕сть – красиве.
Хай знову вдивляються чолов╕ки
в ясинь, видивляючись Диво.
Нехай матер╕ забувають про жаль…
Народу натхнення нав╕ю!
Н╕чого, що довго чекати врожай,
та матимем Поле Над╕╖.


* * *

Найлегше спинити не поповз, а лет,
нараз погасивши висок╕ розма╖…
Давно вже не чистив я св╕й п╕столет,
якого у мене давно вже й нема╓.
Мла перев╕ря╓ ус╕х нас на злам
тут, наче лама╓ться зрештою де й всяк…
Пугач тот остался в «руж-комнат╓» зла,
хоть ном╓р счастл╕вий ╕м╓л: 10 – 10.
Стомився уже я боятися кар,
бо ж учать з дитинства: «За кожним вина ╓…»
В╕н був, та й усе, його звали «макар»
╕з тих, що «куди ╕ телят не ганя╓».
Ск╕лькох в╕рних друз╕в я вже схоронив
в жертовн╕м огн╕ неспалимо╖ рути?..
Зда╓ться в╕н був й, наче к╕нь, вороним.
Кого б ╕ коли б т╕льки вив╕з з╕ скрути?
Сумн╕шають наш╕ вишнев╕ м╕ста…
Не люди на вулицях – блазенський крап лиць…
Тож фатуму ствол ожива неспроста
десь в пруських казармах, що звалися – Крампл╕тц.
М╕й «шпалл╓ре», що вже давно ╕ не м╕й,
поц╕лиш коли, як мене й зв╕дк╕ля ти?!
Ви ж знайте, брати, я вмирати не вм╕в,
та добре стр╕ляти ум╕в й не стр╕ляти…


ПОКИ ЩЕ МОЖУ СКАЗАТИ…

Не знаю… Моя Укра╖но, мен╕
все важче, схопивши ╕ голову в руки,
уже зрозум╕ти: чому ти в огн╕,
в кров╕ ╕ жур╕, зам╕сть м’яти ╕ рути
╕ зам╕сть молитви, любов╕ й краси?!
Раби тебе зраджують… Св╕т розпина╓…
Знов чую вноч╕ пращур╕в голоси.
А що в╕дпов╕сти, не знаю. Не знаю!
Ховаюсь в н╕мотн╕ темноти жалю,
в яких ще зневага хоча б не сто-явна.
╤ знову тривогою душу палю
в день л╕тнього серце- ╕ сонцестояння.
Н╕що, починаючись, вже не мина…
Нема перемог… Облягають «поб╕ди»…
В╕йна, як була, так ╕ дос╕ – в╕йна.
Лиш назви ╖й часом м╕няють – для виду.
Холопи, як╕ нижче трав у бою,
╕ котрим н╕ вол╕, н╕ неба не треба,
прокляттям знец╕нюють славу твою
╕ славу геро╖в, що вмерли за тебе…
Не хочу душ╕ знов шукати ╕м’я
╕ грати в чужинах «прописан╕ рол╕».
Ти просто пребудь, Укра╖но моя!
А Я НЕ ЗРЕЧУСЯ Н╤ СЛАВИ, Н╤ ВОЛ╤.


* * *

Ясо моя, не накликати б╕ду
байдуж╕стю – доля й така ╓…
В незнан╕сть огненну я знову п╕ду,
бо знов Укра╖на гука╓.
А ти, моя мила, даремно не плач:
«тарпан╕в не втримують вузди».
Й те брешуть, що нас ╕ «первак», ╕ пернач
однаково рушать ╕з глузду,
Що нас лише на ман╕вц╕ помани –
ми й витопчем «враж╕ лани» ц╕,
що з трьох укра╖нц╕в, вс╕ три – гетьмани,
вс╕ три – гультя╖ ╕ п’яниц╕,
вс╕ три – ниц╕ дурн╕ або варнаки,
вс╕ – зрадники, вс╕ – недотепи.
М╕ж трьох, хоч один не ведеться таки
на тогу «царя-╕з-вертепу».
Хай, зрештою, чесних ╕ менше, либонь,
та «правило винятк╕в» д╕╓:
ще ╖х вистача╓ на в╕рну любов,
на в╕ру, на добру над╕ю.
Ти, люба, чекай мене ╕ помолись
за лицарську менш╕сть загалу –
мужчин, як╕ й перемагають колись,
хоч ╖х, небайдужих, так мало…


«АЛЕГОР╤╥»

Як дерево впало, гр╕мк╕ роз╕йшлися круги
у Прост╕р ╕ Час в╕д сумного пенька в╕кового!
╤ так, наче раптом не стало натхнення й снаги
у вс╕х, кого бита на ту мить терп╕ла дорога.
Знов к╕льця вуж╕в ╕ пунктири старих павутин
програв грамофон голосно╖ луни у бескетт╕.
Геть жаби шугнулись в перетин понять: «Полети-и-им!»
Й аж-аж загуло в серцевин╕, в ядр╕ – у Планет╕!
Ну, жаби-то впали й п╕д той же пеньок заповзли…
Й вуж╕ зголодн╕л╕ туди ж подалися за ними…
Та в злах вовкулацьких десь мекнули, аки козли,
машкари агнц╕в, що здавен одягалися ними
у зас╕дки, в засв╕ти й на карнавали в╕к╕в
╕з п’яну, ╕з болю, ╕з дива, ╕з жару, ╕з пилу…
В туманах ще форкнув щось мудре таке мудрий к╕нь,
у котре вже звабивши зовс╕м не мудру кобилу…
Дурн╕ цв╕ркуни завели свою п╕сню дурну –
л╕ричну примовку про Мавку, про Панну, про Паву…
Болото бездонне в багно притопило вину –
десь булькнуло, охнуло, гикнуло, впало й пропало…
Все наче вляглося, й дорога стара ожила:
╕знов перехож╕ хмарини, як мешти, узули.
Н╕хто й не пом╕тив, що спала кривава ╕мла,
╕ в╕дл╕к зворотн╕й посив╕ла стогне зозуля.


ДОБРОМУ ДРУГОВ╤

Так ╕ ╓ – ти, що хочеш, у мене проси,
без жалю все в╕ддам тоб╕, друже,
хоч не менш, як п╕всв╕ту звелося на пси,
й добр╕ ╕нш╕ п╕всв╕ту не дуже.
Стало модно й порядно «ходити на ви»
й «ви» безсилого перемагати
ради слави, хвали чи «халви й пахлави»,
чи… «гречано╖ вовни»… було б лиш багато!
Як гада╓ш ти: «принцип» – од «принц» пох╕дне?
Я обожнюю неолог╕зми,
що Людиною буть надихають мене
й, св╕тло знань пропустивши кр╕зь призму
кришталю неп╕дкупно╖ чесност╕ душ,
випадають сн╕гами ╕ кв╕том
на твердин╕ ╕ с╕р╕сть засмучених м╕ст.
Буду й завтра я несамовитим,
захищаючи добру чи рад╕сну мисль,
поступ в╕рност╕, потяг до п╕сн╕ ╕ вол╕,
дружбу, в╕ру, над╕ю, любов осяйну…
Той, хто зверхньо розписував рол╕,
помилився: н╕коли я вже не мину
й не загину, принаймн╕ для тебе,
бо мен╕-то н╕чого й не треба,
кр╕м, хоч зр╕дка, зустр╕вшись крайнеба,
просто поряд вдивлятися у далину.


ДЕПРЕС╤-Я

Не те, що не пишеться – нав╕ть не плачеться.
╤ сонце убивче… ╤ море брудне…
Уперто з буття витиска╓ мене
брюхата, забрьохана д╕йсн╕сть неначе ця.
Пророки в п╕ски концентрований «дзен» ллють…
З п╕ск╕в виростають не-злаки нам, зл╕…
За те й вимагають податок на землю…
Що ж, значить, таки я ще ╓см на Земл╕!
Та вже, м╕й Дунаю, не жди – не при╖ду:
на С╕ч Золоту не в╕дбудеться прощ╕,
бо тишу аж мертву, лих╕ люблять грош╕,
яких, як шукати – нема ╕ ╖х сл╕ду.
Там нав╕ть бурлак назвали «райя» –
«люд славний, що ╓ соб╕ у раю»…
А тут сам-одн╕с╕нький, не в строю,
╕сную, неначе щодня вмираю.
Але все одно я ╕ще, як приз, йму
еф╕р, у якому, що «а…» – що «а!»,
всяк св╕й особистий «Йом ха Шоа» –
всяк День Катастрофи ╕ Геро╖зму.
Усе-таки в╕рю в свою удачу!
Тому розчарую знов «╕нших» й «╕них»:
╕ще напишу завтра Книгу Вс╕х Книг –
за вс╕х ╕ за все в╕дплачУ ╕ в╕дплАчу.


ЧЕРН╤Г╤ВСЬКА ПАСТОРАЛЬ

Сумний пейзаж «дворянського гн╕зда»,
розореного часом ╕ дощами,
де в яблуках вже вистигла вражда,
од «в╕щих» сн╕в приводячи до тями,
тебе медовим запахом гука
у тридесяте царство тихих вражень…
Тепер соб╕ й дай в╕дпов╕дь: яка
власне твоя, прав╕чна п’ядь з цих сажень?
Ти тут же скр╕зь – у Бога на долон╕!
Таму╓ б╕ль ц╕люща млиста рань.
Й тоб╕ однаково: чи насл╕дки дало – н╕ –
пекельне марнотратство сил й старань,
покладених у пуст╕ безранетн╕й
тобою марнославству на в╕втар?
Статично й статистично тут «середн╕й» –
сприйма╓ш ти звичайн╕сть цю, як дар.
Звичайн╕сть ця – старого саду ласка,
як╕й давно мов русло – часоплин…
╤ тиша тут така… така древлянська
чи с╕верська – глаголиця билин…
Ти слуха╓ш, вдиха╓ш, бачиш тишу.
Вника╓ш сутньо в тиш╕ тло рябе.
Розсутню╓ш ╕ забува╓ш ти шум.
╤ шум нарешт╕ забува тебе.


НЕЗМ╤ННЕ?

Тасу╓ час в╕ки – китайськ╕ шашки-го…
Та ╕ саме життя – незрозум╕лий ребус…
Тарас тепер син╕в з яких ще забере бурс?
Та й чи Тарасом же ╕ зватимуть його?
Ще ранки настають, але давно ворож╕…
Ще сонце уста╓, та вже не молоде…
Де в╕н тепер знайде лукаве Запорожжя,
як вранц╕ сих орл╕в у нев╕дь поведе?
╤ в оков╕ як╕м – у прав╕м чи у л╕в╕м
йому зоря сяйне, лишивши в╕щий сл╕д?
Я знаю лиш одне: як вмоститься в с╕дл╕ в╕н,
п╕д ним хитнеться к╕нь ╕ западеться св╕т!
Отак було ╕ ╓. ╤ так, панове, й буде –
один незм╕нний кадр вир╕шу╓ усе.
Сценар╕╖ ж буття розпишуть «добр╕ люди».
Й затим ту «правду» знов час пилом замете…
Ну, козакам – судьба ж з╕ смертю в╕кувати.
Та в т╕м б╕да ╕ суть ус╕х «розумних» книг,
що завтра все одно знов плакатиме Мати
╕ в тому, що вона загине перше них…
Чекаю с╕м житт╕в, що зм╕ниться минущ╕сть –
що зм╕ниться сюжет цей нев╕домо й ким.
Та знову губить св╕т, п╕д козаком сахнувшись,
цей к╕нь, що зветься «Чорт», цей клятий, клятий к╕нь.
 

* * *

Сучаснику м╕й, хай з роси ╕ води
Всевишн╕м да╓ться тоб╕ по потреб╕!
Але запов╕тний св╕й сад насади.
Й по добр╕й робот╕ живи, як у неб╕ –
як в╕льн╕ птахи лише нин╕ живуть…
╥м щастя судилось по сут╕ пташин╕й.
Ти ж в пот╕ чола п╕зна╓ш св╕ту суть,
почавши дорогу, ох, не на вершин╕:
так, наш╕ начала – на бит╕й земл╕.
Життя – добра, звична, щоденна робота…
В н╕м щоби дались врожа╖ немал╕,
немало пролл╓ш сл╕з, ╕ кров╕, ╕ поту.
Ген, ще ж ╕ чужинц╕ – в огромах тво╖х!
Тож ти не зр╕кайся, л╕ричний герою,
н╕ древньо╖ «тихо╖» мудрост╕ книг,
н╕ древньо╖ звучно╖ мудрост╕ збро╖.
З жури ╕ тривоги, знев╕ри й б╕ди,
з печал╕, бездомност╕ ╕ безнад╕╖
ти все-таки, брате, св╕й сад насади
на кревн╕м, на отч╕м, на в╕чн╕м над╕л╕!
На те не жал╕й молодо╖ снаги:
ще св╕т цей забуде розлуку й розпуку,
у нев╕дях згинуть лих╕ вороги
а сад тв╕й цв╕стиме щасливим онукам.


ВСЕ. ЗУПИН╤ТЬ ЦЮ ЗЕМЛЮ! Я З╤ЙДУ
(укра╖нське бачення)

Покиньте й голубу ╕ще таку, як сон, вись –
верн╕ться у сво╖, геть зраджен╕ кра╖.
╤ в╕тром по вод╕ хоч напиш╕ть знов: СОВ╤СТЬ –
згадайте, де й коли забули ви ╖╖.

На що, на що на що час ми втрачали дос╕?!
Куди, куди, куди мчимося на б╕ду?!
Бреш╕ть ╕ скигл╕ть, з мене ж точно досить.
Все. Зупин╕ть цю землю!

Н╕коли ╕ н╕де я гасла не сип╕в ц╕,
як╕ ╕ дос╕ вам ╕ще дикту╓ страх.
Так, знаю – хто для нас гра в пекл╕ на соп╕лц╕,
тому не йме душа зл╕ танц╕ на гробах.

На що, на що, на що час ми втрачали дос╕?!
Куди, куди, куди мчимося на б╕ду?!
Гряде убога й безпросв╕тна ос╕нь.
Все. Зупин╕ть цю землю! Я з╕йду…

Земле моя, коли тебе облишать круки?!
Що жатимуть лих╕, пос╕явши грозу?!
З невол╕ ╕ брехн╕, з╕ зради, ╕ розпуки
м╕й Господи, веди! Я й мертвим поповзу…

На що, на що, на що час ми втрачали дос╕?
Зм╕нилося усе, зда╓ться, у мл╕в╕ч…
Тож вс╕, як хочте. З мене смутку досить.
Все. Землю цю спин╕ть! Мен╕ пора на С╕ч.


* * *

Ти дивишся, сестро й не бачиш мене,
хоч я ╕ навпроти – в минулому….
Таке ╕ в╕кно в св╕т╕ ц╕м – лиш одне.
У Чорн╕м Квадрат╕ тоб╕ промайне
безмежжя, в як╕м промайнули ми,
б╕йц╕ нев╕дом╕ й не знати чи╖ ж:
нащадками легко так зраджен╕….
Рукою махни ╕з майбутн╕х «пропаж» мен╕!
Я вчора стояв – де ти нин╕ сто╖ш,
╕ не визнавав також враже «н╕»,
╕ не визнавав там оков я.
Тепер я у пуст╕ – луна,
котра ╕ звучить, як мина
в ╕мл╕ Зав╕коння, в п╕тьм╕ Зав╕ков’я.
Йди ще на осоння, сестричко, сьогодн╕.
Безодня – я… Ти не вдивляйся в безодню!


* * *

Колись б╕ля кожного серця гаразд гр╕всь,
тепер же й од сонця тепла б╕льш нема:
цей св╕т остудили пихат╕сть ╕ заздр╕сть,
╕ п╕дл╕сть, убивч╕, як чорна чума.

Людське марнославство геть г╕рше, н╕ж зрада.
Людське себелюбство страшн╕ше брехн╕.
Всяк ближнього топче «награди» заради…
Забили п╕дборами душу мен╕.

Зачовгали душу мен╕ п╕дошвами.
Н╕ вже чутт╕в не шану╓ чужих…
Зда╓ться вам н╕би когось я вчу жить?
Н╕. «Навчений» вами, прощаюся з вами.

Мене й в╕дпуст╕ть, як чижа, на свободу ви –
в╕дбути сво╓… до останнього подиву…

 

МО╥Й СИВЕНЬК╤Й ПАН╤

Ти дума╓ш: я вже й н╕чого не бачу –
очей обм╕л╕лих, приборканих рук?..
Ну, що ж, ╕ образи сво╖ жалем бав, чу╓ш,
але не втавай же у нев╕дь до скрух!
Достатньо – до прол╕ск╕в п╕д сн╕гами
й отави, загублено╖ в сн╕ги,
бо там насинаються в╕щ╕ сни гарн╕
(ти нав╕ть розгубишся, мов у снигарн╕!) –
там стомлен╕ пан╕ шукають снаги.
Там в них прокидаються (в ластовинн╕…
як в золот╕ скупан╕ (!) однокласниц╕).
╤ там же прощаються бозна в ч╕м й винн╕
от╕, що «шторми» спричинили вс╕, власне, ц╕
скорботн╕ геро╖ минулого часу
(╕ зовс╕м-таки не в множинн╕м числ╕).
Я бачу усе. Я болю тим. Та часто
вже не вистача╓ н╕ сили, н╕ сл╕в.
╤ наче ж у степ, де був лютим до щастя,
вертаюсь в чеканн╕ чи син╕, чи сн╕в.
Так! Схоже, там даль дивовижна ╕ паче…
Так! Мабуть, там й небо ╕ще голубе…
Так, ти ма╓ш рац╕ю: я вже не бачу,
але в╕дчуваю цей св╕т ╕ тебе,
яку й не здиву╓ш «здобутками ратними».
Тому, коли йтимеш по Чорн╕й Троп╕,
прислухайся – в╕тром на в╕тт╕ я гратиму
для тебе… як можуть одчайн╕ Сл╕п╕…


П╤ДБИВАЮЧИ П╤ДСУМКИ…

Вже й – ш╕стдесят, а наче дос╕ – л╕т ш╕стнадцять…
╤ н╕би ще не був, не жив, а все – учора…
Знов шеляг ламаний удача кида: «На, й цить!
Тоб╕ ╕ м╕д╕ не потр╕бно буде скоро!
Ти й так дарунк╕в перев╕в ╕ б╕льш, н╕ж досить!»
Усе тепер, на жаль, минуще, наче спалах…
Л╕та летять – не шапку – аж сивини зносить
шалений в╕тер на холодних перевалах.
Отож, вони й лягають сумно там сн╕гами,
уже нав╕чно. Тонуть в ср╕бл╕ веди й вес╕…
Любов питаю: «Пам’ята╓ш, дорога, ми
колись ╕шли тут – щедро кв╕тли едельвейси?!»
Вона сумна – давно задивлена в минуле,
в як╕м сп╕ванок потребують наш╕ д╕ти.
Вона, зда╓ться, за турботами забула,
як ми кохались на гучних вершинах св╕ту.
╤, що поробиш? Бий хоч крилами у поли.
Ген, листя зжовкле й ангели у неб╕ палять…
Життя вм╕стилось м╕ж «колись» ╕ м╕ж «н╕коли».
Я часто й плутаю: де – сутн╕сть, а де – пам'ять.
Проте поблажки не прошу соб╕ у часу.
Нехай майбутн╕ вис╕ вже не кольоров╕,
ще й трич╕ св╕т спасу – ще в мене ╓ три Спаси
╕ Покрова – свята, насправд╕, варт╕ й кров╕!


В╤РНА В╤РА

Подавшись у юност╕ в дальню дорогу,
╕ п╕сля – багато ще рок╕в потому,
у серц╕ я образ жагучий н╕с Бога,
зоставивши й мамину ладанку вдома.
М╕й Бог в т╕ буремн╕ засп╕ван╕ доби
долати мене надихав перелоги!
Його в╕зант╕йськ╕ сльозлив╕ подоби
нехай зац╕ловують люди убог╕.
Це гордого Бога не злякане Слово
мене рятувало тод╕ в╕д погонь
й гукало, до бою вертаючи знову.
М╕й Бог – то Бог-б╕ль, Бог-вогонь –
╤сус, що лишився незламним СОБОЮ,
борцем, що й тепер здобува╓ цей св╕т!
╤ дос╕ тому не виходжу ╕з бою,
шануючи Божий Зав╕т.
Ще, мабуть, нескоро вернуся додому,
та й то – на пробит╕м щит╕,
солдат нев╕домий, поет нев╕домий,
що справжн╕й не зрадив мет╕.
Без в╕ри вкра╖нсько╖ скн╕╓ш ╕ мариш…
Я ж – той, кому вись дорога,
╓ й буду, друг Божий ╕ Божий товариш –
не раб й не продажний слуга.
Брати! Ще в╕тр╕в в╕дчува╓те пруг ви?
Хто в╕рний, хто чесний, – виходь!
П╕д славн╕ гука ╕ поб╕дн╕ хоругви
козачий см╕ливий Господь!


* * *

Душа згор╕ла в пошуках свободи…
Завмерло серце… З кров’ю честь стекла…
В╕тчизна стогне… Мов нема народу…
╢ територ╕я неляканого зла…
Ми вичахли, в╕дважн╕ «донк╕хоти» –
на лицарство поклавшись ворог╕в:
де треба було справжньо╖ п╕хоти,
йшли легков╕рно ╕ сп╕вали хором г╕мн.
Ми гинули! А вс╕ чекали мАнни
небесно╖ чи ╕ншо╖ манИ…
Лих╕ сус╕ди та сво╖ погани
╕ вдарили, зайшовши з╕ спини.
М╕й друже! ╤з можливого – останн╓
зроб╕мо: наш╕ ноч╕ й дн╕ сумн╕,
вс╕ сумн╕ви, журбу й розчарування
присвятимо ворож╕й чужин╕.
Якщо вона знов затуля╓ нам вись,
якщо вона готу╓ нам ярмо,
зло, б╕ль, тривогу, лють, нудьгу, ненависть
на страдний к╕н борн╕ покладемо.
Хай од проклять здрига╓ться земля та,
в як╕й усяк – тисячол╕тн╕й хам.
Нехай вона ╕ захлинеться, клята,
сльозами, потом, кров’ю… Чу╓ш? Хай!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2019 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21560

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков