Версiя для друку Обговорити в форумi

Україна, крім Світової, вступила у свою війну – Визвольну, рівно 80 років тому, 17 вересня 1939 року. Війну цю досі не закінчено…

Рівно вісімдесят років тому трагедія наймасштабнішої катастрофи в історії людства прийшла на територію сучасної України. Втім, суперечки та звинувачення, фейки та відверта брехня, ідеологічні штампи та замовчування все ще є визначальними в цій темі. Чому так довго? Тому що досі тут куди більше політики, аніж прагнення розставити акценти та історичні факти остаточно – раз і назавжди. Що ж сталося 17 вересня 1939 року та чи вірно ми досі оцінюємо ті дні?

Що потрібно не тільки знати, але й розуміти

Звичайно, знавці історичних фактів, зауважать, що першою українською етнічною територією, що опинилася в процесі безпосередньої підготовки до Другої Світової, було Закарпаття, тоді – Карпатська Україна, яку Гітлер у березні 1939-го, під час остаточного розшматування Чехо-Словаччини, вирішив лицемірно «подарувати» своєму союзникові – Угорщині.
Війною було вже наповнене повітря Європи, формально вона ще не почалася, але Гітлер уже вирішив, що йому можна все. Реакції Лондона та Парижа на аншлюс Австрії та ліквідацію незалежної Чехо-Словаччини не просто розв’язали йому руки, а дали дороговказ – із цими прибічниками подвійних стандартів треба вести себе якомога зухваліше, вони все терпітимуть та вмовлятимуть. А далі був пакт із Сталіним 23 серпня, який вже остаточно відкрив дорогу Другій Світовій. Обидва підписанти розраховували, що обдурять і використають одне одного. Ціною їх тимчасового порозуміння став поділ Східної Європи.
Гітлеру втрачати було нема чого – він й так в очах цивілізованого світу уже виглядав як агресор. Його ж умовини із Сталіним зруйнували одну з наріжних, але абсолютно наївних установок колишніх переможців у Першій Світовій: крайні праві режими по всій Європі стануть запобіжником наступу більшовизму на континенті. Воно-то може й так, але монстр нацизму виріс до гігантських розмірів і вгамовуватися не збирався. А головне: він розумів, що зараз йому треба розібратися із усіма з західного боку, а схід – може й почекати. Польща для Гітлера була приводом, а от подальша безпорадність Франції стала доказом цинічної та безжальної правоти злочинця.
Всім відомо про вересень 1939-го: Гітлер – агресор. А от Сталіна дехто й досі намагається загримувати під «визволителя». Адже Сталіну вдалося створити відповідне «оформлення» нападу на Польщу 17 вересня. Причина була знайдена більш-менш пристойна. Німці вже зайняли позиції, відповідні до секретного протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа, а радянських військ по інший бік лінії все ще не було. А чому? Бо польський уряд ще перебував на території країни, зайти в цих умовах – це автоматично стати агресором. Сталін вичікував і таки дочекався: в ніч на 17 вересня польські міністри полишили територію своєї держави, відтак – офіційної, визнаної Лігою Націй, влади у Польщі більше не було. Але було населення – на територіях, визначених пактом – значною мірою – українське та білоруське. От на цьому й був побудований всім відомий міф про те, що СРСР, відчуваючи «братні почуття» до українців та білорусів Галичини, Волині, Підляшшя та Берестейщини, прийшов на допомогу, «захистивши людей» від реальних нацистів та безладу у державі, яка, мовляв, перестала існувати. А те, що територія, на яку зайшли «совєти», була заздалегідь визначена у таємних протоколах до пакту, то вже Москва визнала аж у «пєрєстройку», через майже 50 років.
А тоді – нічим, окрім тверезого і підступного розрахунку, ці дії Сталіна пояснити не можна було. Так, у Другій Світовій усі тодішні суб’єкти великої політики були винні різною мірою, але байки про «золотий вересень» і «визвольний похід» – це ні що інше, як виправдання злочину.

Світова? Визвольна? Велика Вітчизняна? Радянсько-нацистська?

З 17 вересня Друга Світова прийшла на українські землі. Так, населення Львова та інших міст Галичини зустрічало радянські війська із захватом, тим більше – про нацистську етнічну політику мешканці Польщі чули трохи більше та конкретніше, а от про радянські реалії – трохи менше та загальніше. Проте новій владі вдалося дуже швидко наздогнати час та продемонструвати галичанам і волинянам усі «досягнення» радянської державної системи у повному розмаїтті кривавих барв – розстріли, заслання, тортури, «віджим» власності через колективізацію та просто експропріацію – все це швидко та, здавалося, безповоротно стало для Західної України та Білорусі жахливою реальністю.
Життя в анексованих регіонах колишньої Польщі до 1939 року відрізнялося від життя УРСР разюче. Як-ніяк, хоч й були для українців обмеження в мовних, освітніх та економічних правах, але – про концтабори для населення, чи штучно влаштований голодомор не йшлося навіть близько. І от ця атмосфера відносної свободи та демократії (ну, яка можлива в реаліях правого напіввійськового політичного режиму) давала можливості політичному спротиву. Це ми про діяльність ОУН та вихід її на новий рівень після приходу «совєтів». Послідовники Євгена Коновальця, яким доведеться розколитися саме після 1939 року, остаточно зрозуміли: іншого шляху як боротьба за незалежність – просто нема. І радянська влада отримала в Галичині та на Волині принципового ворога, для якого із 1939-го, крім Другої Світової, почалася й своя війна – Визвольна. І вона була на 100% виправданою – програною УНР війною з тодішньою радянською Росією у 20-х, Голодомором і колективізацією у 30-х, масовим терором, розв’язаним на західноукраїнських землях у 1939-1941 рр.
…Час і тоді спливав швидко, і повороти теж були карколомні: вже у червні 1941-го Гітлер розірвав свій тимчасовий союз із Сталіним та напав на СРСР. Це ми зараз знаємо, що нацисти лише трошки випередили комуністів, а так – було б порушення пакту з боку СРСР уже в липні-серпні 1941-го, і це замкнуло б коло аморальності остаточно. Але – тоді для десятків мільйонів людей почалася власна війна – і вона теж отримала окрему назву – Велика Вітчизняна. І відмахуватися від цієї реальності, зводячи усе виключно до протистояння і взаємних підступів двох тоталітарних режимів, є спрощенням історії. Мільйони радянських громадян різних національностей із зброєю в руках захищали свою країну в лавах Червоної Армії. При всіх її розгромних поразках перших місяців війни, при масовому дезертирстві і переходах на бік ворога, при всьому тому терорі, який розгорнула радянська влада, аби мобілізувати населення – якби не було тих, хто подекуди з голими руками йшов на німецькі танки – Друга Світова війна закінчилася б не так, і не тоді.
І тут важливо усвідомити, що й сучасної України, в її нинішніх межах, також би не було, якби не відчайдушний, алогічний, інколи, спротив кількох десятків тисяч вояків УПА, які не зважаючи ні на що билися спочатку з багатомільйонними арміями двох тоталітарних режимів, а потім – ще півтора десятиліття – довойовували Визвольну війну проти одного з них, після Другої Світової – володаря півсвіту.
На жаль, для сучасної України, яка веде війну з тією ж імперією, ця проблема – остаточне визначення і прийняття того, що почалося 17 вересня 1939 року - досі є невирішеною – світоглядно, в першу чергу. Радянський міф про «кровавих бєндєровцев і нож в спіну» досі володіє свідомістю частини українців, і це не дає поставити крапку у Визвольній війні, яка почалася 80 років тому.
Тут не можна не сказати й про те, що бандерівська чи, скажемо так, національна ідея – тому й має досі більшість своїх проблем, бо її досі не адаптовано до вимог сучасності. Це добре видно хоч би й по тих жалюгідних відсотках, що їх набирають в Україні націоналісти на виборах. Ідеологічно український націоналізм ніби назавжди залишився в першій третині ХХ століття. Так, у той час в Європі існувало чимало держав, створених і керованих саме націоналістами, але кінчили вони всі приблизно однаково – або потрапили в союзники до нацистської Німеччини і разом з нею зазнали краху у війні, а потім – майже всі «сіли» на багато десятиліть в «социалистический лагерь» до Москви, чи були окуповані нею безпосередньо. І взагалі, уявіть собі, що сучасну Польшу спробували б побудувати за лекалами маршала Пілсудського...
Між тим, нам треба подивитися на Другу Світову і її наслідки під дещо незвичним ракурсом. Як би там не було, але саме в 1939–1945 роках Україну було залучено до світу геополітики, через трагедію ми відчули свою спільність з усім світом, увійшли до історичного процесу.
Українцям довелося заплатити за свій шлях дуже дорого – протягом шести страшних років у середині минулого століття та й далі – десятиліттями радянського панування. Нам і нині доводиться за нього платити кров’ю найкращих. Новий агресор сучасності, що наслідує практику Гітлера, хоче зробити те саме, що й вісім десятиліть тому – зайняти «територію» та встановити через неї свій вплив. А потім – наступати далі. І у світу є простий вибір: або вчинити аморальне, здати не лише союзника, а й принципи, як і 1938-го у Мюнхені, – і все одно отримати Світову війну, або вже зараз її, Світову війну, вести на боці несправедливо скривдженого і проти агресора. Дипломатичну, гуманітарну, економічну – ту війну, яка не дасть згадати не тільки українцям, а усім європейцям, сигнали повітряної тривоги, руйнування цивілізації, та втрату мільйонів людських життів.
Олександр Севастьянов,
кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України
(Укрінформ)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 20.09.2019 > Тема ""Білі плями" історії"