Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3304)
З потоку життя (6538)
Душі криниця (3539)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1510)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1684)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
9 жовтня у С╕мферопол╕, в Кримськ╕й ун╕версальн╕й науков╕й б╕бл╕отец╕ ╕м. ╤. Я. Франка, в╕дбувся...


«ФРАНКО» ╤З АМЕРИКИ
В Музе╖ укра╖нсько╖ д╕аспори в Ки╓в╕ продовжу╓ експонуватися виставка «Нью-Йорк –...


ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ: РОМАНТИК ТА ╤ДЕАЛ╤СТ
╤м’я Олега Ольжича (1907-1944) – в╕домого пол╕тичного д╕яча, державника, нац╕онал╕ста...


ЗНАКОВИЙ ПОЕТ РОЗСТР╤ЛЯНО╥ ЕПОХИ
7 вересня минуло 110 рок╕в в╕д дня народження знакового укра╖нського поета Михайла Пронченка.


З ЮВ╤ЛЕ╢М!
Цього тижня наша кримська землячка, поетеса, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 13.09.2019 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#37 за 13.09.2019
ЛЮБОВ К ОТЧИЗН╤ ДЕ ГЕРО╥ТЬ

До 250-р╕ччя в╕д дня народження ╤вана Котляревського
(Зак╕нчення. Поч. у №36)

***
Наче неспод╕ваною усм╕шкою дол╕ виявилася пропозиц╕я. В╕дставного штабс-кап╕тана 3 червня 1810 р. запросив на цив╕льну службу Малорос╕йський генерал-губернатор, князь Я. ╤. Лобанов-Ростовський (1760-1831). Тод╕ ╤ван Котляревський на чверть стол╕ття об╕йняв посаду наглядача Будинку для виховання д╕тей б╕дних дворян, заснованого у 1805 р. попередн╕м генерал-губернатором Малорос╕╖, князем Олекс╕╓м Курак╕ним (1759-1829).
Заклад спочатку знаходився в будинку штабс-л╕каря ╤вана Тишевського поблизу Спасько╖ церкви, пот╕м - пере╖хав на Петровську площу (тепер - пл. Конституц╕╖), у кам’яницю купця Павла Руденка, поки не зупинився в будинку Полтавського малорос╕йського поштамту.
Будинок для виховання д╕тей б╕дних дворян було створено у Полтав╕ за ориг╕нальним проектом рос╕йського поета ╕ драматурга Василя Капн╕ста (1758-1823) - автора в╕домо╖ сатирично╖ поеми “Ябеда” (1796) та знаменито╖ “Оди на рабство” (1806), який, м╕ж ╕ншим, походив ╕з села Велика Обух╕вка Миргородського полку Ки╖всько╖ губерн╕╖. На в╕дм╕ну в╕д ╕нших навчальних заклад╕в головне м╕сце тут прид╕ляли не рел╕г╕йним, а саме загальноосв╕тн╕м предметам.
За глибокими переконаннями - справжн╕й просв╕тник, ╤ван Котляревський плекав у вихованц╕в ╕де╖ гуман╕зму, п╕клувався про матер╕альне забезпечення учн╕в. Педагог╕чну д╕яльн╕сть наглядача Будинку для виховання д╕тей б╕дних дворян високо оц╕нив кер╕вник канцеляр╕╖ Малорос╕йського генерал-губернатора князя Миколи Р╓пн╕на-Волконського, декабрист Михайло Новиков (у лист╕ до секретаря “В╕льного товариства аматор╕в рос╕йсько╖ словесност╕” Андр╕я Н╕к╕т╕на у 1818 р. в╕н написав: “У кол╕ вихованц╕в чиновник Котляревський ╓ шанованим ╕ суворим батьком”.
Тим часом одним ╕з вихованц╕в ╤вана Петровича в заклад╕ став Михайло Остроградський (1801-1861), у майбутньому - знаний механ╕к ╕ ф╕зик, внесений 2000 р. ЮНЕСКО до списку найвидатн╕ших математик╕в св╕ту, а також укра╖нський живописець Аполлон Мокрицький (1810-1870), учень Карла Брюллова ╕ товариш Тараса Шевченка.

***
Коли почалася В╕тчизняна в╕йна 1812 р., генерал-губернатор, князь Я. ╤. Лобанов-Ростовський доручив 12 серпня т.р. досв╕дченому оф╕церов╕ Котляревському сформувати у селищ╕ Горошиному Хорольського пов╕ту на Полтавщин╕ 5-й Укра╖нський к╕нний козачий полк. ╤з в╕дпов╕дальним завданням л╕тератор упорався за… три тижн╕, але наперед висунув ╓дину умову: по зак╕нченн╕ в╕йни з Наполеоном п╕дрозд╕л збережуть як пост╕йний козацький п╕дрозд╕л.
Нам важко уявити, але найб╕льшими труднощами при формуванн╕ полку були не новобранц╕, а належне матер╕альне забезпечення ополченц╕в. Так, п╕д час набору враховувався зр╕ст ╕ ф╕зичн╕ вади. Але, разом ╕з тим, козаку належало мати три сорочки, дв╕ пари чоб╕т, онуч╕ суконн╕ ╕ полотнян╕, шапку “на ш╕сть вершк╕в висоти з решетил╕вських смушк╕в”, бурку, суконний краватку, канчук, вал╕зу, а також коня, на придбання якого асигнувалося 100 рубл╕в. Заможн╕ селяни подалися до в╕йська, адже стараннями генерал-губернатора Я. ╤. Лобаноа-Ростовського, вс╕ козаки зв╕льнялися в╕д сплати оброчних податк╕в.
2 вересня 1812 р. 5-й к╕нний козачий полк виступив з Горошина на Могильов, де мав з’╓днатися з Дунайською арм╕╓ю адм╕рала Павла Чичагова. На той момент Москву французи вже окупували, але Б╕локам’яну ще не спалили. ╤з Горошина п╕дрозд╕л на чол╕ з полковником Олекс╕╓м Санковським виступив у всеозбро╓нн╕: 800 вершник╕в, 360 в╕зник╕в та 150 воз╕в, навантажених скринями з в╕длитими кулями, порохом, харчами. Одного лише сала козаки прихопили 625 пуд╕в (10 тонн) - за день полк з’╖дав 100 к╕лограм╕в того дел╕катесу.

Ледь-но 5-й к╕нний козачий полк д╕сталися району в╕йськових д╕й, як прийняв б╕й, виявивши завидну мужн╕сть. Але за р╕зних причин ╖м довелося невдовз╕ долучитися до партизанського руху, яким була охоплена вся кра╖на. П╕д час битви на р╕чц╕ Березина 14 (26)-17 (29) листопада 1812 р. п╕дрозд╕л укра╖нських ополченц╕в в╕дбив у француз╕в скарби, награбован╕ в Москв╕. Куди вони згодом под╕лися - нев╕домо. Анал╕зуючи причини поразки в Рос╕╖, Наполеон визнавав доблесть укра╖нських козак╕в, це вони знищили французьку к╕нноту й артилер╕ю:
- Дайте мен╕ самих лише двадцять тисяч таких козак╕в - ╕ я п╕дкорю всю ╢вропу!

***
Щоправда, того разу батьков╕ Енея не довелося брати участ╕ в бойових д╕ях, сформований п╕дрозд╕л в╕н передав фаховому командиру, штабс-кап╕тану Григор╕ю Рудницькому; саме в╕н, а не полковник Олекс╕й Санковський зд╕йснював оперативне командування п╕дрозд╕лом. Тим часом за усп╕шне виконання в╕йськового завдання ╕з формування народного ополчення ╤. П. Котляревського нагородили медаллю на честь переможного завершення в╕йни 1812 р.
Нав╕ть п╕сля розгрому наполеон╕всько╖ арм╕╖ ╤. П. Котляревський виконував доручення в╕йськового характеру того самого генерал-губернатора. Наприклад, на початку травня 1813 р. л╕тератор ви╖жджав з депешами у ставку рос╕йсько╖ арм╕╖, що квартирувала в Дрезден╕, затим дв╕ч╕ в╕дв╕дував Санкт-Петербург (1813), бував у Кременчуц╕ (1818).
Все це скидалося на секретн╕ операц╕╖. Адже як╕ саме папери спецкур’╓р доставляв до Дрездена, чи зустр╕чався там ╕з в╕йськовим м╕н╕стром, графом Олекс╕╓м Аракче╓вим, - нев╕домо. Сам╕ здогадки у серпанку державних та╓мниць.
Разом ╕з тим не полишав ╤ван Петрович красного письменства. Зокрема, в╕н працював над п’ятою частиною “Ене╖ди”, а в 1817 р. зробив пересп╕в рос╕йською мовою “Оди Сафо”. Кр╕м того, ╤. П. Котляревського вважають автором кантати “Малороссийский губернский общий хор”, написано╖ на честь перемоги у В╕тчизнян╕й в╕йн╕ 1812 р. над французами. 5 жовтня 1817 р. вже у чин╕ майора вийшов у в╕дставку та отримав д╕амантовий перстень ╕ пенс╕ю в розм╕р╕ 500 рубл╕в асигнац╕ями на р╕к, додатково до платн╕, яку чиновники, як правило, отримували зг╕дно штатного розкладу.

***
У 1816 р. князя Я. ╤. Лобанова-Ростовського на посад╕ Малорос╕йського генерал-губернатора зм╕нив Микола Григорович Р╓пн╕н-Волконський (1778-1845). Це був р╕дний брат декабриста князя Серг╕я Григоровича Волконського й батько т╕╓╖ само╖ княжно╖ Варвари Р╓пн╕но╖ (1808-1891), яка в найтяжч╕ роки Кобзаря стала в╕рним другом Тараса Шевченка. Саме тод╕ канцеляр╕ю Малорос╕йського генерал-губернатора очолив Михайло Нов╕ков, член та╓много “Союзу порятунку”. А незабаром у Полтав╕ утворилася масонська ложа “Любов до ╕стини”, до яко╖ ув╕йшов ╤ван Котляревський, якого серед брат╕в-каменяр╕в називали “вит╕я”, тобто промовець, виголошувач текст╕в.
Усе в ц╕м св╕т╕ ма╓ причинно-насл╕дкову залежн╕сть, ╕ батько Енея не був винятком ╕з правил. П╕сля видання “Ене╖ди” в Санкт-Петербурз╕ у 1808 р. зв’язки ╤. П. Котляревського й мецената, полтавського губернського маршала (предводителя дворянства) Семена Михайловича Кочубея (1778-1835) не ув╕рвалися, як це часто-густо в Укра╖н╕ траплялося. Через дев’ять рок╕в ╖хн╕ дол╕ знову переплелися - того разу не л╕тературно, а духовно. В умовах рос╕йського царату, де будь-як╕ форми легально╖ пол╕тично╖ опозиц╕╖ були неможлив╕, майданчиком для та╓много об’╓днання опозиц╕╖ стали масонськ╕ товариства.
У Полтав╕ одним ╕з засновник╕в тако╖ орган╕зац╕╖, зокрема ун╕кально╖ масонсько╖ лож╕ “Любов до ╕стини” (1818-1819), став Семен Михайлович Кочубей. Поруч ╕з ним братами-каменярами були: генерал-губернатор Микола Р╓пн╕н-Волконський (1777-1845), ╤ван Петрович Котляревський, переяславський пов╕товий маршал (Василь Лукич Лукашевич (1783-1866), родич Миколи Гоголя, етнограф ╕ правник Василь Васильович Тарновський-старший (1810-1866), практично вся адм╕н╕стративна верх╕вка укра╖нсько╖ губерн╕╖.
Зас╕дання Полтавсько╖ ф╕л╕╖ в╕дбувались у будинку кер╕вника канцеляр╕╖ Малорос╕йського генерал-губернатора князя М. Г. Р╓пн╕на, декабриста Михайла Миколайовича Нов╕кова (1777-1824), спец╕ально для цього спорудженого коштом нам╕сника майстра лож╕… Семена Кочубея.

***
Саме в Полтав╕, др╕бному м╕ст╕ на в╕с╕м тисяч городян, де нав╕ть газети губернсько╖ не видавалося, ╤.П.Котляревський в╕дкрив для себе… театр. Сталося це п╕сля в╕дв╕дин ним Слобожанщини, де не перший р╕к д╕яв Харк╕вський В╕льний театр. Ут╕м, у Полтав╕ власного храму Мельпомени не було. Буд╕вництво триповерхового пов╕тового театру завершилося ще 1810 р. Воно коштувало м╕ськ╕й казн╕ 20 тисяч руб. Проте не перший р╕к буд╕вля порожн╕ла, бо стац╕онарно╖ трупи не було.
Й ╤ван Петрович взявся влаштовувати аматорськ╕ спектакл╕ ╕, зна╓те, так захопився, що у домашньому нап╕вкр╕пацькому театр╕ генерал-губернатора князя Я.╤.Лобаноа-Ростовський нав╕ть грав ком╕чн╕ рол╕ у популярних тод╕ перелицьованих п’╓сах рос╕йського драматурга Якова Княжн╕на (1742-1791), а саме: “Сбитенщик”, “Невдалий примиритель”, “Диваки”, “Траур, або Ут╕шена вдова”, “Удавана божев╕льна”.
Якось природно громадськ╕сть сприйняла зв╕стку, що у 1818 p. 49-р╕чного ╤.П.Котляревського призначено одним ╕з двох директор╕в Полтавського В╕льного театру, недавно в╕дкритого стараннями нового генерал-губернатора Полтавсько╖ та Черн╕г╕всько╖ губерн╕й князя М.Г.Р╓пн╕на-Волконського. Другим сп╕вдиректором виявився кер╕вник канцеляр╕╖ генерал-губернатора... Олекс╕й Йосипович ╤мберх (1790-1864).
Л╕ктями за владу вони не штовхались, бо одразу розпод╕лили обов’язки: головним режисером театру ╕ художн╕м кер╕вником, на якого було покладено формування профес╕йно╖ трупи та визначення репертуарно╖ пол╕тики, став л╕тератор, а господарчим директором - обер-аудитор ╕з обрус╕лих н╕мц╕в. Про останнього ми б тепер сказали так:
- В╕н був крутим комерц╕йним директором, бо викрив у Лейпци╜у м╕льйон фальшивих рос╕йських рубл╕в, прихованих саксонським урядом у банк╕ра Фре╜е для подальшо╖ ф╕нансово╖ диверс╕╖.
Виконуючи завдання, поставлене перед ним, ╤ван Котляревський зустр╕вся ╕з численними негативними чинниками. По-перше, полтавський м╕щанин вважав, що наявн╕сть театру у м╕ст╕ згубно вплине на молодь, розбестить юнак╕в та д╕вчат. По-друге, ц╕ настро╖ п╕д╕гр╕вало м╕сцеве дух╕вництво, звертаючись до прихожан з пропов╕дями, в яких театр (читай: “л╕гво розпусти”) закликали не в╕дв╕дувати, “бо це зело гр╕ховно”. По-трет╓, ╕снував величезний брак профес╕онал╕в. Н╕, в Укра╖н╕ було чимало мандр╕вних актор╕в, але фаховий р╕вень п╕дготовки лише й годився що т╕льки п╕д окрем╕ антрепризи.
Разом ╕з тим, зг╕дно арх╕вних матер╕ал╕в Мемор╕ально╖ садиби-музею ╤.П.Котляревського, на оголошений кастинг до Полтави прибули лише 15 лицед╕╖в! Але як╕… Кожен мав колоритний талант ╕ м╕г стати прем’╓ром: Петро Барсов, ╤ван Щепк╕н, ╤ван Угаров.

***
Такий факт: коли той тандем прийняв на себе керування В╕льним театром запрошеним режисером взяли Петра Барсова (?-1823). Уже на першому зас╕данн╕ трупи головний режисер виступив з промовою, у як╕й визначив ╕сторичне значення в╕дкриття Полтавського театру:
- Можемо вважати себе щасливими вже з т╕╓╖ причини, що стояли б╕ля само╖ колиски нашого театру.
З╕рками трупи стали актори: М.Павлов, Петро Барсов, С.Нальотов, П.Медвед╓в, Д.Климов ╕ ком╕к ╤ван Угаров, а також актриси - М.Сорок╕на, Медвед╓ва, Алекс╓╓ва, Катерина Нальотова (1787-1869). Проте з-пом╕ж виконавиць примадонною одразу стала красуня та св╕тська левиця Тетяна Гнат╕вна Пряженк╕вська, за якою негайно став “упадати ╤ван Петрович Котляревський”, дос╕ байдужий до вродливиць. Колишня прима Харк╕вського В╕льного театру Тетяна Пряженк╕вська насправд╕ була роковою ж╕нкою (la femme fatale). К╕лькома роками ран╕ше в не╖ до нестями закохався м’який та лаг╕дний за вдачею укра╖нський проза╖к та драматург Григор╕й Кв╕тка-Основ’яненко (1778-1843).
Попервах п╕онерам нац╕онально╖ сцени було напрочуд важно. За перший м╕сяць (вересень 1818 р.) вистави часто доводилося скасовувати. 15 жовтня 1818 р. сп╕вдиректор В╕льного театру ╤.П.Котляревськ╕й допов╕в у службовому лист╕ Малорос╕йському генерал-губернатору:
- Збори по театру наст╕льки мал╕, що платню за вересень не вс╕м акторам ще видано. Одного вечора в театр прийшли чотири глядач╕ ╕ внеску зробили 14 рубл╕в. Вимушено я скасував спектакль. Нин╕ у нас ╕ погода гарна, але з пронизливим в╕тром. Що ж буде з театром, коли зробиться ос╕ння негода?

***
Укра╖нськ╕ ж╕нки - вони так╕: люблять не ст╕льки вухами, ск╕льки вчинками. ╤ вир╕шив тод╕ ╤ван Петрович довести - здеб╕льшого соб╕, - що здатен долати, здавалося, непереборн╕ труднощ╕. Дебютувати новостворен╕й нац╕ональн╕й труп╕ хот╕лося укра╖номовною п’╓сою, а таких твор╕в у природ╕ не ╕снувало. Тим часом бажання було природн╕м, адже губернський театр в╕дкривався в самому серц╕ Укра╖ни. В один голос трупа попросила головного режисера п╕д╕брати щось гарне, укра╖нське, аби вистава за душу брала. Деякий час ╤ван Петрович вагався, адже н╕ в╕н, н╕ хто-небудь до нього н╕чого под╕бного не писав.
Мен╕ зда╓ться, його з╕гр╕вали нам’╓тност╕, пристраст╕. Бо, зас╕вши за письменницький ст╕л, в╕н - як драматург працевлаштував свою трупу, як головний режисер зв╕ряв рол╕ ╕з людськими вдачами конкретних актор╕в, як закоханий чолов╕к бажав подарувати Тетян╕ Пряженк╕вськ╕й те, на що не був здатен подарувати жоден ╕нший кавалер на земл╕ - роль життя. Як стверджували очевидц╕, Тетяна Гнат╕вна на вс╕ сто в╕дпов╕дала рол╕ Терпелихи ╕ була наче з не╖ списана.
Талановита виконавиця, писана красуня, св╕тська левиця, вона блискуче виконувала л╕ричн╕ та драматичн╕ рол╕, а також гарно сп╕вала й танцювала. Саме ота виразна пронизлив╕сть у куп╕ з б╕довою вертк╕стю свого часу не сподобалися майбутн╕й свекрус╕, Мар╕╖ Васил╕вн╕ Кв╕тц╕, ╕ супроти неприхильност╕ до наречено╖ матер╕ молодший син, Григор╕й Кв╕тка-Основ’яненко, не п╕шов ╕ 1813 р. вес╕лля скасували.

***
Головний директор В╕льного театру у Полтав╕ був б╕льше ан╕ж адм╕н╕стратор чи драматург. Пост╕йно ╤ван Котляревський в╕дв╕ду╓ репетиц╕╖, порадами допомага╓ акторам уточнити амплуа, перероблював певн╕ м╕сця в п’╓сах, коли розум╕в, що у такому раз╕ кращим виявиться враження глядача. Як пригадував брат Михайла Щепк╕на, Абрам Семенович Щепк╕н (1803-1895):
- Просто в зал╕, зараз же придумував в╕н нов╕ розмови або вирази, як╕ ц╕лком зам╕няли т╕ незручн╕ м╕сця, особливо у в╕ршах: в╕н дуже добре волод╕в версиф╕кац╕╓ю.
Чимало зусиль доклав директор-л╕тератор, аби сформувати репертуар.
В╕н регулярно в╕дв╕дував репетиц╕╖, власноручно переробляв тексти деяких п’╓с. До 1821 р. Полтавський театр став пров╕дним в Укра╖н╕ та зажив добро╖ слави.
- Хто живе чесно ╕ году╓ться трудами сво╖ми, тому ╕ кусок черствого хл╕ба смачн╕ший од м’яко╖ булки, неправдою нажито╖, - чита╓мо ми дос╕ в п’╓с╕.
Досл╕дники творчост╕ батька укра╖нсько╖ л╕тератури не часто порушують ось таке питання. За царату мало було драматургу написати шедевр – треба було подбати, аби поставити п’╓су. Тепер ми геть забува╓мо, що ╕снувала сувора заборона на публ╕чн╕ вистави, як╕ не входили до щор╕чного списку твор╕в, затверджених Головним управл╕нням цензури М╕н╕стерства народно╖ осв╕ти Рос╕йсько╖ ╕мпер╕╖.

***
Пов╕рте, укра╖нських автор╕в, не те що ╖хн╕х п’╓с, у такому циркуляр╕ не було. Ситуац╕ю ускладнювали к╕лька обставин. По-перше, тв╕р був написаний укра╖нською мовою. По-друге, виразно проступала крамольна тема - проста селянська д╕вчина не слуха╓ться матер╕, а твердо наполяга на сво╓му: “Або з Петром, або н╕ з ким”. Зважте, роман “Батьки ╕ д╕ти” ╤вана Турген╓ва з’явився лише через 44 роки; скажу б╕льше, у 1818 р. той рос╕йський белетрист т╕льки народився.
Вих╕д бовван╕в один: зайти ╕з п’╓сою в Головне управл╕ння цензури через такого сановника, якому н╕ за що не в╕дмовлять. ╢диним б╕льш-менш знайомим кандидатом под╕бного рангу виявився прямий начальник, Малорос╕йський генерал-губернатор Микола Григорович Р╓пн╕н-Волконський... ╢ в╕домост╕, що, почувши прохання, в╕н одразу завагався, але генералу та масону, князю Серг╕ю Волконському (1788-1865) вдалося переконати старшого брата не надсилати запит до Санкт-Петербургу, а самому видати потр╕бний дозв╕л. В╕н - ╕ренарх, як не як.
Саме тепер запитаймо сучасник╕в драматурга: яким в╕н видавався? Степан Стебл╕н-Кам╕нський так змалював ╤вана Петровича Котляревського, оте джерело неспок╕йно╖ вдач╕:
- Це справжн╕й тип малороса: обличчя, яке зберегло пом╕тн╕ сл╕ди натурально╖ в╕спи, проте було при╓мно енерг╕йне; волосся чорне, як смола, зуби б╕л╕, н╕с римський; моложав╕сть довго збер╕галася в ньому, майже до похилих рок╕в; р╕ст мав високий, стан стрункий, погляд живий, посм╕шка не сходила з його уст.

***
Чомусь мене не диву╓, що у 1817-1818 рр. ╤.П.Котляревський створив два яскрав╕ твори, що заклали п╕дмур╕вок укра╖нського нац╕онального театру: “Наталку Полтавку” та “Москаля-Чар╕вника”. ╤з величезним усп╕хом у виклад╕ режисера Петра Барсова в╕д 1 вересня 1819 р. “Наталка Полтавка”, о 18-й годин╕, п╕шла на сцен╕ Полтавського театру, що стояв у Театральному провулку (вул.Балак╕на, 2), ╕ невдовз╕ перетворилася на окрасу репертуару. Ц╕каво, що роль виборного Макогоненка автором писалася виключно п╕д тод╕шнього актора трупи, видатного майстра сцени Михайла Семеновича Щепк╕на (1788-1863).
Разом ╕з тим весела й моторна “Наталка Полтавка” озвалася особистою драмою в життя автора. Адже в╕д першого дня постановки роль Терпелихи однозначно в╕ддали акторц╕, яку полтавчани вважали нареченою ╤вана Петровича, - красун╕ Тетян╕ Пряженк╕вськ╕й. П╕д час репетиц╕й прима глибоко вжилася в образ вродливо╖, розумно╖ ╕ сильно╖ характером геро╖н╕, аби належним чином драматург оц╕нив ╖╖ талант.
Та сталося так, що напередодн╕ прем’╓ри важно захвор╕ла старенька мати поета - Параскева Леонт╕╖вна. Ясна р╕ч, л╕тератор розривався м╕ж двома найважлив╕шими в його житт╕ ж╕нками, м╕ж двома бажаннями: почути овац╕╖ публ╕ки та виконати обов’язок сина - доглядати стареньку неньку.
Сказати, що публ╕ка влаштувала труп╕ овац╕╖, значить, н╕чого не сказати. В╕д бурхливих оплеск╕в дах ходив ходуном. Змигнуло п╕вгодини, але н╕хто не залишив залу, нав╕ть зн╕яков╕л╕ в╕д такого гарячого прийому публ╕ки брати, княз╕ - генерал-губернатор Микола Р╓пн╕н-Волконський та Серг╕й Волконський. Актори були на сьомому неб╕, головний режисер говорив, звертаючись до вс╕х:
- Шановне панство, дорог╕ мо╖ земляки, полтавц╕! Я щасливий тим, що судилося стати автором першо╖ п’╓си, писано╖ р╕дною мовою. Стане вона новою стор╕нкою в ╕стор╕╖ театру ╕ йтиме на сценах всього св╕ту, а театр у Полтав╕ стане знаменитим, першим театром Укра╖ни.
Зна╓те, що мене особисто вразило в т╕й прем’╓р╕? ╤ван Петрович виступив не лише сп╕вдиректором, промоутером, ╕мпресар╕о та драматургом, але й, виявля╓ться, композитором. Деяк╕ досл╕дники стверджують, мовляв, у Санкт-Петербурз╕ збер╕га╓ться аф╕ша “Наталки Полтавки”, де зазнача╓ться, що музику до спектаклю створив ╤.П.Котляревський.
…Коли п╕сля прем’╓ри син повернувся додому, мат╕р вже покликав Господь. Через цю трагед╕ю ╤ван Петрович прийняв сувору об╕тницю - н╕коли не одружуватися.

***
З╕ свого боку, не додаватиму вселенського смутку дню прем’╓ри…
Як зазначав б╕ограф ╤.П.Котляревського Олександр Терещенко (1806-1865), котрий у середин╕ 1850-х рр. розшукав у Полтав╕ ╕ передав Петербурзьк╕й публ╕чн╕й б╕бл╕отец╕ 126 документ╕в, пов’язаних ╕з д╕яльн╕стю укра╖нського драматурга:
- У присмерку ос╕нньо╖ днини того року на Колон╕йский вулиц╕ м╕ста, недалеко в╕д палацу магната Олександра Абази, юрбилися групи молод╕, хто йшов п╕шки, хто ╖хав берлиною - вс╕ до старого б╕лого будинку, осв╕тленого великими л╕хтарями. У вестибюл╕ було трохи гам╕рно, чути було притишений д╕вочий см╕х та влучн╕ дотепи панич╕в. Вс╕ прийшли до театру. Вс╕ чекали дзвоника, щоб нарешт╕ вступити до зали. Ставили новину, що звалася “Наталка Полтавка” ╕ писана, як промовляла аф╕ша, самим директором театру, паном Котляревським.
Доля усм╕хнулась ╤вану Петровичу - як авторов╕, ╕ як сп╕вдиректору Полтавського театру: п╕д час перших вистав п’╓си склався чудовий акторський ансамбль. Основний склад виконавц╕в посилили актори харк╕всько╖ трупи антрепренера ╤вана Федоровича Штейна (?-1837), яким у 1818 р. ╤.П.Котляревський, як ╕мпресар╕о, запропонував куди виг╕дн╕ш╕ умови.
Отже, на сцен╕ виступали добре в╕дом╕ в Укра╖н╕ артисти: Петро Барсов (Петро), якого за чудовий голос називали “полтавським Тамбур╕н╕”, ╤ван Угаров (возний Тетерваковський), особливо вдатний до характерних образ╕в “старого в╕ку п╕ддячих”, Тетяна Пряженк╕вська (Терпелиха), яка за майстерн╕сть сцен╕чного перевт╕лення користувалась гарячою прихильн╕стю глядач╕в. Сл╕пучою з╕ркою спалахнув на полтавськ╕й сцен╕ Михайло Щепк╕н, п╕д якого, власне, ╕ була створена роль виборного Макогоненка. Роль головно╖ геро╖н╕ виконувала чудова сп╕вачка ╕ танцюристка, не така вже й молода для тод╕шньо╖ Укра╖ни д╕вчина, 31-р╕чна Катерина Нальотова (1787-1869). Весь час вона була у В╕льному театр╕ ╤.П.Котляревського на головних ролях, ╕ як артистку ╖╖ знали далеко за межами Полтави. Шанобливо до не╖ ставився сам Михайло Щепк╕н ╕ згадував, що “вона мала прекрасний голос ╕ була знаменитою артисткою”, але прожила таке траг╕чне життя.

***
Отже, перша справжня укра╖нська п’╓са... Очевидц╕ передають, яке враження справила та вистава. Глядач╕ слухали п╕сн╕, затамувавши подих, деяк╕ - плакали. Б╕льш╕сть вперше узр╕ли сцену, вперше бачили й артист╕в. У б╕льшост╕ була думка, що то все “насправд╕”, ╕ полтавчани щиро гн╕валися, коли ╖м суперечили на це. Таке ставлення було типовим не т╕льки для Полтави, але ╕ для багатьох м╕ст Великорос╕╖, нав╕ть для обох столиць ╤мпер╕╖. Мандруючи Укра╖ною, полтавська познайомила глядач╕в багатьох м╕ст ╕з найкращими творами укра╖нсько╖ та св╕тово╖ драматург╕╖. Зокрема 21 с╕чня 1821 р. “Наталку Полтавку” вперше поставив ╕нший театр, зокрема - харк╕вський.
Сл╕д не забувати, що саме ╤.П.Котляревський сприяв визволенню з кр╕пацтва актора Полтавського театру М.С.Щепк╕на (1788-1863), котрого у курсько╖ графин╕ Анни Волькенштейн 1821 р. таки викупив генерал-губернатор, князь М.Г.Р╓пн╕н-Волконський. Задля цього належало з╕брати купу грошей: за Щепк╕на правили в╕с╕м тисяч рубл╕в. Для пор╕вняння: за Тараса Шевченка пан Ен╜ель╜ардт 22 кв╕тня 1838 р. узяв 2500 рубл╕в асигнац╕ями.
Хоча Полтавський В╕льний театр в╕д╕грав визначальну роль у розвитку укра╖нського профес╕онального театру, бо заклав п╕дмур╕вок нац╕онально╖ драматург╕╖ та виконавсько╖ акторсько╖ школи, через важкий матер╕альний стан д╕яльн╕сть осв╕тнього закладу була нетривалою. У сам╕й восьмитисячн╕й Полтав╕ назбирати театрал╕в на кожну виставу було нереально, тож ф╕нансова скрута примушувала ╖здити на гастрол╕ - до Харкова, Кременчука, Ромен. Саме тому у 1818-1821 рр. трупа б╕льше часу провела на гастролях, ан╕ж у р╕дн╕й Полтав╕.
Неодноразово ╤.П.Котляревський звертався до можновладц╕в по допомогу, але в листопад╕ 1821 р. перший Полтавський театр припинив ╕снування. Аби зак╕нчити тему драматург╕╖, скажу таке. В╕с╕мнадцять довгих рок╕в у сотнях списк╕в ходила “Наталки Полтавки” по вс╕й Укра╖н╕ та за ╖╖ межами - часто без пр╕звища автора. На щастя, у 1837 р., на схил╕ л╕т, автор устиг побачити п’╓су надрукованою, а ось тв╕р “Москаль-Чар╕вник” у палятурц╕ з’явився т╕льки 1841 р.

***
╤ дос╕ вража╓ сила вол╕ цього просв╕тника. У нам╕р╕ посприяти розвитку нац╕онально╖ культури його н╕що не зупиняло. Тривали бурхлив╕ роки… ╤.П.Котляревський добре знався на ╕стор╕╖ та на пам’ятках старовини, наполегливо студ╕ював укра╖нський фольклор. Тож в╕н вс╕ляко допомагаючи вченим-╕сторикам ╕ етнографам - автору багатотомно╖ “Истории Малой России” Дмитру Бантишу-Каменському (1788-1850), слав╕сту та б╕ографу Iзма╖лу Срезневському (1812-1880), Вадиму Пассеку (1808-1842). У 1821 р. ╤вана Петровича обрали почесним членом “В╕льного товариства любител╕в рос╕йсько╖ словесност╕”.
Немислимою за час╕в царату була просв╕тницька д╕яльн╕сть, якщо ╖╖ не посилювали нам╕ри створити б╕льш справедливу державу. Тож не випадково, що ╤ван Котляревський вв╕йшов до полтавсько╖ масонсько╖ лож╕ “Любов до ╕стини”, яка нараховувала 40 член╕в. П╕сля придушення повстання декабрист╕в на допитах часто-густо лунало ╕м’я кер╕вника губернсько╖ лож╕ М.М.Нов╕кова. Траплялися згадки ╕ про ╤.П.Котляревського як члена “Малорос╕йського товариства”, та за браком доказ╕в укра╖нський л╕тератор до Сиб╕ру не почвалав.
Якщо не покласти життя на в╕втар свободи, що в╕н м╕г ще зробити задля свого народу? В╕д 25 серпня 1827 р. автор “Ене╖ди” с╕м подальших рок╕в служив наглядачем Полтавських богоугодних заклад╕в. Не закладу, як пишуть деяк╕ оглядач╕, а саме заклад╕в. У м╕ст╕ таких було ш╕сть: м╕ська л╕карня, богад╕льня для б╕дних ╕ самотн╕х людей, божев╕льця, шпиталь для пород╕ль, будинок ╕нвал╕д╕в, контора. Ясна р╕ч, ╖хн╓ ф╕нансування, як ╕ решти под╕бних установ, було геть куцим. Виключно завдяки наполегливост╕ й ретельност╕ ╤вана Петровича пац╕╓нти отримували все, у чому потребували. З дня у день, с╕м довгих рок╕в чиновник плекав благод╕йно-л╕кувальну ниву. На т╕й посад╕ ╤ван Петрович виявив себе талановитим педагогом та орган╕затором осв╕тнього процесу, котрий чуйно ставився до п╕доп╕чних, полегшуючи ╖хн╓ важке буття.

***
За свого життя ╤.П.Котляревський намагався допомогти якнайб╕льшому числу в╕домих ╕ нев╕домих людей - кому словом, кому порадою, кому натхненням. Хоча самому доброд╕ю не пощастило розкошувати у статках чи, хоча б, побачити повне видання “Ене╖ди” в шести частинах.
У той час, коли О.С.Пушк╕ну за рядок платили 25 рубл╕в, полтавському колез╕ тицяли м╕дяки. Зокрема, за свою поему-бурлеск ╕з спец╕альним укра╖но-рос╕йським словником на тисячу (!) сл╕в, яку в╕н переписував 25 рок╕в, укра╖нських л╕тератор правив гонорар у 2000 рубл╕в, тод╕ як московськ╕ видавц╕ пропонували… менше половини. Маючи щор╕чний пенс╕он у розм╕р╕ 500 рубл╕в (кр╕м отримувано╖ платн╕), в╕дставний майор ╤ван Котляревський так ╕ не продав виплекану “Ене╖ду”. Чому?
В╕н вклав у не╖ всю душу. Т╕льки побутова лексика ╕з найр╕зноман╕тн╕ших семантичних груп у твор╕ - с╕м тисяч сл╕в. Наприклад, 13 сл╕в ╕ словосполучень використову╓ автор, аби змалювати портрет С╕в╕лли, “бабищ╕ старо╖”, 16 - щоб в╕дтворити зовн╕шн╕сть Харона.
Православну душу не продають, бо в душ╕ весь св╕т.
- Т╕лько великим гр╕шникам часто ╕ даром проходить, а маленьким гр╕шникам такого задають бешкету, що ╕ старикам невпам’ятку, - сумно зауважив батько укра╖нського нац╕онального театру в одн╕й ╕з власних п’╓с.
Н╕, щось потроху таки друкувалося. Зокрема, за допомогою автора пов╕стей на укра╖нськ╕ теми, критика ╕ видавця Ореста Сомова батько Енея опубл╕кував в петербурзькому альманас╕ барона Антона Дельв╕╜а - “Северные цветы” (1830) лише одну ар╕ю Наталки - “Ой мати, мати, серце не вважа╓” з опери “Наталка Полтавка”, хоча в╕н був автором знаменитих укра╖нських п╕сень, а саме: “В╕╓ в╕тер, в╕╓ буйний”; “Ой п╕д вишнею, п╕д черешнею”; “Сонце низенько, веч╕р близенько”.

***
Як зображу╓ в нарис╕ “╤ван Котляревський” (2010) Тетяна Панасенко:
- В останн╕ роки свого життя л╕тератор запустив пишн╕ козацьк╕ вуса. Одягався небагато, але охайно, з╕ смаком. На службу - в чорний сюртук, у парадн╕ дн╕ з’являвся в арм╕йському мундир╕ ╕ трикутному капелюс╕ з чорним султаном. Жив письменник одинаком, без родини, ╕ в╕в досить пом╕рне життя. Удома приймав т╕льки невеликий гурт приятел╕в. Мав невелику б╕бл╕отеку латиномовних твор╕в класичних автор╕в ╕ французьких книжок, зб╕рок фольклору, рукописних твор╕в Григор╕я Сковороди та Б╕бл╕ю. Збер╕галися тут рос╕йськ╕ переклади роман╕в Вальтера Скотта ╕ Фен╕мора Купера. Особливо любив ╤ван Петрович славнозв╕сного “Дон К╕хота” М╕╜еля де Сервантеса, якого в╕н читав у рос╕йському переклад╕.
Л╕та невблаганно брали сво╓ ╕ молодост╕ пут╕вников╕ не додавали. Через тяжку хворобу 31 с╕чня 1835 р. дворянин ╤.П.Котляревський вийшов у в╕дставку - “╕з правом нос╕ння мундира”. Адже честь для под╕бних чолов╕к╕в завжди вища титул╕в та ранг╕в. Нехай при цьому виявився менший, н╕ж у звичайного цив╕льного чиновника, пенс╕он. Такою була людська порода укра╖нського лицаря! В останн╕ роки життя в╕н сп╕лкувався лише ╕з р╕внею. Так, батько укра╖нсько╖ л╕тератури п╕дтримував т╕сн╕ стосунки з д╕ячами нац╕онально╖ культури, зокрема листувався з в╕домим перекладачем “╤л╕ади” Гомера рос╕йською мовою, колишн╕м вихованцем Полтавсько╖ слов’янсько╖ сем╕нар╕╖ Миколою Гн╓дичем (1784-1833).

***
Напередодн╕ смерт╕ гуман╕ст в╕дпустив на волю дв╕ с╕м’╖ власних кр╕пак╕в. Ран╕ше зд╕йснити запов╕тну мр╕ю в╕н не м╕г: за под╕бн╕ вчинки в царськ╕й Рос╕╖, негайно приписуючи крамолу в╕льнодумства, нав╕ть впливових дворян карали в’язницею або засланням… ╤з щирими “Ой-Божечки” та “Бережи-Вас-Господь” ш╕сть душ випурхнуло, та бурхливого життя так ╕ не з’явилося, особисте майно л╕тератор у запов╕т╕ розпод╕лив м╕ж родичами та друзями.

Зокрема, будинок варт╕стю ш╕сть тисяч рубл╕в, поставлений на гор╕ в Полтав╕, поет переписав унтер-оф╕церськ╕й вдов╕ Мотрон╕ Векливечив╕й; подейкують, що на схил╕ л╕т з економкою Мотрею у них був справжн╕й роман. Пам’ята╓те, як ╤ван Петрович зауважив у “Наталц╕ Полтавц╕”:
- Так бува╓, що одну н╕бито любить, а о друг╕й - дума╓.
Нам теж ╕з вами дещо перепало ╕з Його Запов╕ту. Незабутн╓:
- Любов к отчизн╕ де геро╖ть, / Там сила вража не усто╖ть, / Там грудь сильн╕йша од гармат, / Там жизнь-алтин, а смерть-коп╕йка …
╤з спогад╕в укра╖нського письменника, педагога та л╕тературознавця Бориса Гр╕нченка (1863-1910) в╕домо:
- Заплакала вся Полтава, ховаючи ╤вана Котляревського. Заплакали т╕ прост╕ люди, що в╕н ╖м пособляв та за яких оступався; заплакали й т╕ розумн╕ осв╕чен╕ люди, що любили ╤вана Петровича та шанували його за гарн╕ писання. Дощ ╕шов, хмарно та сумно було, як несли пок╕йного в трун╕ до холодно╖ ями. Та не роз╕гнав дощ тих, хто любив його.

***
Того дня на висок╕й гор╕, що нависла над Полтавою, попри дощову негоду, на одне кол╕но став кремезний смаглявий чолов’яга при шабл╕ на пояс╕, закрутивши за вухо густого чорного оселедця й скупо накрапуючи сльозами, читав по пам’ят╕ в╕дом╕ в╕рш╕. Та звертався бурлака здеб╕льшого до Зевса, не до людей:
- Еней був парубок моторний / ╤ хлопець хоть куди козак, / Удавсь на все╓ зле проворний, / Завзят╕йший од вс╕х бурлак. / Но греки, як спаливши Трою, / Зробили з не╖ скирту гною, / В╕н взявши торбу тягу дав; / Забравши деяких троянц╕в, / Осмалених, як гиря, ланц╕в, / П’ятами з Тро╖ накивав.
В╕н здаля бачив, як у батьк╕вському будинку над Ворсклою 29 жовтня (10 листопада) 1838 р. на с╕мдесятому роц╕ життя у домовину поклали ╤вана Петровича Котляревського, мужнього оф╕цера, непохитного укра╖нського поета, народного доброд╕йника. Останн╕ два роки життя в╕н майже не залишав батьк╕всько╖ хати, Там в╕н ╕ помер, а тепер його в╕днесли на цвинтар╕.
На похорон старого з╕йшлися ледь не вс╕ полтавчани й мешканц╕ навколишн╕х с╕л, виявляючи глибоку шану неймов╕рному поету - людин╕ прост╕й, щир╕й та ц╕л╕сн╕й.

***
Зг╕дно з бажанням дотепного батька сучасно╖ укра╖нсько╖ л╕тератури поклали у п╕вденному кутку старого Полтавського кладовища, п╕д кроною розлого╖ топол╕ край шляху, що веде з Полтави до Кобеляк╕в (колишня вулиця Кобеляцька, тепер - вул. Фрунзе). То була невиправна втрата для вс╕╓╖ Укра╖ни. Як зазначив у в╕рш╕ “На в╕чну пам’ять Котляревському” (1838) молодий Кобзар:
- Недавно, недавно у нас в Укра╖н╕ / Старий Котляревський отак щебетав; / Замовк, неборака, сиротами кинув / ╤ гори, ╕ море, де перше витав, / Де ватагу пройдисв╕та / Водив за собою, - / Все осталось, все суму╓, / Як ру╖ни Тро╖. / Все суму╓ - т╕льки слава / Сонцем зас╕яла, / Не вмре кобзар, бо нав╕ки / Його прив╕тала. / Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди; / Поки сонце з неба ся╓, / Тебе не забудуть!
Плинув час, пригоди Енея у пошуках р╕дно╖ дом╕вки тривали. Перший пам’ятник постав у вигляд╕ невисоко╖ колони ╕з позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на м╕дн╕й дошц╕ вкарбували еп╕таф╕ю:
- Майор Котляревский, сочинитель малороссийской “Энеиды”.
Поступово цегла руйнувалася, ╕ надгробок розвалювався. ╤з роками, по старост╕ л╕т, обл╕злу нап╕вру╖ну довелося роз╕брати. Через ш╕стдесят рок╕в (1898) пам’ятник оновили, хоча згадка про в╕йськовий чин зникла. Сп╕ритуал╕сти засв╕дчили: пок╕йний батько укра╖нсько╖ “Ене╖ди” перевернувся в трун╕ - до сво╓╖ в╕йськово╖ служби оф╕цер завжди ставився шанобливо.
Л╕тн╕ л╕тературознавц╕ нав╕ть упов╕дають кумедну ╕стор╕ю, що сталась у кв╕тн╕ 1818 р., коли до Полтави нав╕дався цар Олександр ╤. Трапилась нагода, ╕ володар ╕мпер╕╖ по-батьк╕вськи запитав генерал-губернатора про шановних м╕стян. У розмов╕ спливло пр╕звище ╤.П.Котляревського.
- То може його, за заслуги перед В╕тчизною, цього вашого в╕дставного кап╕тана, рескриптом, нагородити? Пожалу╓мо якийсь цив╕льний титул - колезького асесора, наприклад?
- Даруйте, Ваша Величн╕сть, н╕ в якому раз╕! Образиться!
- ???
- Краще дайте майора.
Того разу за сумл╕нну службу ╤ван Петрович нагородили д╕амантовою каблучкою ╕ щор╕чним пенс╕оном в розм╕р╕ 500 рубл╕в.

***
Будете в Полтав╕, неодм╕нно в╕дв╕дайте музей-садибу ╤.П.Котляревського, що за адресою: вул.Соборний Майдан, 3. У в╕дреставрованому каб╕нет╕, ст╕ни якого обшит╕ св╕тлою дошкою, дос╕ промовисто висить автентичний сув╕й ╕з вир╕зьбленим кирилицею текстом про дату побудови хати:
- Создася дом сей во имя Отца и Сына и Святого Духа. Року 1705 месяца Августа 1.
Тут губи якось мимох╕ть, неначе Отченаш, ворушать знайом╕ з дитинства рядки Т.Г.Шевченка ╕з в╕рша “На вiчну пам’ять Котляревському":
- Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди; / Поки сонце з неба ся╓, / Тебе не забудуть!
https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #37 за 13.09.2019 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21517

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков