Версiя для друку Обговорити в форумi

З будь-якої пустелі можна вибратись, якщо не йти за міражами.
В.Б.

Найперше, відповідальна влада мала б перейнятися відновленням довіри свого народу. Для того було б вкрай необхідним назвати справжні причини, які привели до окупації та анексії. Не пересмикуючи, не перекладаючи відповідальність виключно на природну захланність нашого східного сусіди, на непереборні обставини, світові «криси» чи незручне геополітичне розташування. Адже сусідимо з захланним Гремліном не одні ми і «непереборні» обставини та «криси» трапляються не лише на нашому шляху. Звернімо увагу на те, що попри все своє бажання показати кузькину мать зарозумілому дядьку Сему чи приструнити нахабних синів Піднебесної, які останнім часом невпинно заполоняють його східні терени, Гремліну і на думку не спадає наполягати на поверненні до рідної гавані таких «исконно русских» земель як Аляска чи Порт Артур. Натомість всіма можливими засобами він засвідчує згаданим «партнерам» свою повагу та бажання дружби. Неважко здогадатися про причини такого різного ставлення з його боку до них і… до нас, чи не так?
Насправді, причин незавидного становища, в якому ми опинилися, чимало. Влада мала б назвати, бодай, основні. Визнати, наприклад, що найпершою і найочевиднішою з них було ослаблення країни через руйнування основи її потенціалу – економіки. Любителі конспірології можуть і тут пошукати московійський слід (і він таки прослідковується), але правда в тім, що українську економіку руйнувала все ж не так підступна Московія, як нездарне, ненажерливе кодло наших власних високопосадових шахраїв та злодюг. З перших років Незалежності, замість наполегливої роботи з диверсифікації економічних зв’язків, орієнтованих до того виключно на східного сусіду, ми й далі плентали в його кільватері, освоювали спільні «схеми», замість переорієнтації економіки відповідно до основних світових трендів, замість модернізації, системно її нищили.
Зважаючи ж на те, що світ, в якому живемо, аж ніяк не Елізиум, що успіху в ньому добиваються енергійніші, сильніші, згуртованіші, не дивно, що економічно знекровлена країна, слабка держава з неконсолідованим суспільством та шахраюватими нездарами на місці еліти нації, вже самим своїм існуванням провокує агресію в свій бік, є потенційною жертвою сильніших, успішніших сусідів.
«Щастя одного народу твориться з нещастя іншого», - казав мудрий Могаммед-ен-Несеві. Упродовж століть, як бачимо, тут мало що змінилося.
Відтак, відповідальна влада мала б визнати, що війна з її територіальними, гуманітарними та іміджевими втратами, так само як стагнація України на узбіччі світового прогресу, є прямими наслідками тих злочинних дій.
Неконсолідоване суспільство є ще одним злочином нашої влади. Замість настійних зусиль задля його згуртування, замість виведення його з міражів совєцької пропаганди, протиборчі клани української мафії, в боротьбі за владу, за контроль над грошовими потоками, докладали натомість чималих зусиль для його роз’єднання. І тут вони цілком свідомо грали на руку Московії, навперейми винаймаючи запоребрикових політтехнологів, не гребуючи розробками, спродукованими на Луб’янці. Поділ України на гатунки, на східняків і західняків, на московомовних і україномовних, підле роздмухування іскор ледь помітних до того етнічних тертів, ще небезпечніша гра на протиріччях релігійних – чи треба казати, що все те згодом результувалося в сепаратистських настроях певної частини українського суспільства в Криму і на Донбасі, сьогодні підіймає голову на Закарпатті, тліючим торфовищем випускає отруйні дими на сході, на півдні Краю, ба! - навіть в середмісті самого Київа.
Також, вкрай важливим є визнання того, що анексія Криму і наступна за тим окупація частини Донецької та Луганської областей відбулися в тому числі і в результаті ганебної нефаховості, злочинної бездіяльності, а чи й умислу клану, що став владою в результаті народних виступів 2013-2014 рр. Адже одне лише невиконання тодішнім виконувачем обов’язків Верховного головнокомандувача абсолютно чітких і однозначних приписів Конституції України, закону України «Про оборону України», невведення ним воєнного стану фактично паралізувало дії тих, хто хотів і міг зупинити агресію, обезголовило, полишило напризволяще органи державної влади на місцях, натомість, стало неоціненним фактором успіху для окупанта та сепаратистів, число яких після такого заохочення зросло в геометричній прогресії.
Про можливий умисел з невведенням воєнного стану, з невчиненням опору агресору під час загарбання Криму згадано зовсім не випадково. На роздуми про це наводить ряд подальших безпрецедентних, вельми дивних та загадкових вчинків нашої патріотичної влади, описати які детальніше без використання нецензурної лексики вкрай важко.
Найперше, політики, що посіли Печерські пагорби після Майдану, були настільки не «засмучені» втратою кримського електорату (який, треба визнати, всі попередні роки в більшості своїй голосував таки не на їх користь), що вже за чотири місяці по анексії оголосили півострів вільною економічною зоною і взялися активно підтримувати владу окупанта. І то не лише широким спектром продовольчих та промислових товарів в об’ємах, які Крим просто не міг переварити. Ми ще пам’ятаємо запеклі спроби уряду Яценюка продовжувати поставки електроенергії на півострів, ставлячи підписи в угоді, де той фігурував вже як суб’єкт Хведерації. Ми пам’ятаємо його ж натяки на можливість відновлення водопостачання через Північно-Кримський канал, про які неодноразово згадував ініціатор і виконроб водної блокади пан Андрій Сенченко. Ми пам’ятаємо, як наша влада кидала силовиків проти учасників Громадянської блокади Криму. А ще нам до кінця наших днів не забути, що на відміну від ATR, LALE чи Radio Meidan, єдину кримську україномовну державницьку газету Кримську Світлицю запекло викорчовував з півострова ніхто інший, як наша власна влада. Поперед окупаційних спецслужб. Холуйськи допомагаючи їм «зачистити» кримське інформаційне поле.
Саме тому визнання допущених «помилок» є вкрай необхідним і має результуватися у щирому покаянні та суворому покаранні високопосадових злочинців, що без опору здали ворогові землі і народ, які зобов'язувалися захищати.
Та найважливішим фактором відновлення довіри мало б бути припинення псевдопатріотичного галасу, відсунення від влади нездар і докладення всіх можливих зусиль для реанімації та потужного розвитку вітчизняної економіки. Лише здорова, очищена від монополій, позбавлена зарегульованості з боку держави, вільно функціонуюча економіка здатна перетворити Україну з об’єкта світової політики на повноправного суб’єкта, вивести її в ряд успішних країн, забезпечити благополуччя її громадян, прикривши все те надійним щитом потужного сучасного війська.
Все те не робиться за один день. Але вектор руху має бути чітко окресленим вже зараз і не змінювати свого напрямку за жодних обставин. Лише це може забезпечити невідворотність відновлення територіальної цілісності Краю. Найпевнішою гарантією тут міг би стати кількісний і якісний ріст рядів свідомого громадянського суспільства, активізація його дій. На жаль, як показали минулі президентські вибори, як демонструє нинішня парламентська виборча кампанія, в електоральному полі Краю і далі домінує бездумний, безвідповідальний охлос. І досі хитруваті хохли, не змигнувши оком, голосують за таврованих злодюг, за трафлених міллю шахраїв, за язикатих пустобрехів, з ентузіазмом ідіотів заводять у владу гурти комедіантів, вервечки естрадних співців, ватаги професійних патріотів. Злюмпенізована більшість не цінує фаховість, віддаючи перевагу гучності голосу, дзвінкості фраз, безапеляційності суджень, емоційності тону та театральності постав.
Може пора б пробуджуватися, міняти пріоритети, товариство? І робити те швидше. Адже час для тих, хто не забув про своє громадянство на окупованих територіях, ще більше для тих, кому окупанти відміряли десятки років за гратами, тече зовсім в інших вимірах.
А ще в цьому невільному вимірі з чималою тривогою сприймається модний нині тренд пошуку компромісів з агресором. Гнітюче відчуття тої тривоги виникає через те, що похвальне загалом бажання миру для України, в її сьогоднішній ситуації, може бути реалізованим лише у вигляді капітуляції. Повної і безумовної. В кінці якої знайоме імперське стійло. Чи видно його звідти, з материка?
Воно, може, для стомленої більшості і не важливі наші тривоги, але в чому тоді був сенс українського громадянського спротиву в Криму, на Донбасі? За що занапащені життя Решата Аметова, Ервіна Ібрагімова, Володимира Рибака, десятків, сотень інших мешканців Криму, Донбасу, які гинули, але не відрікалися від України? За що клали свої голови в ДАПі, під Пісками, Іловайськом, Дебальцевим? Як будемо дивитися в очі Олегу Сєнцову, Володимиру Балуху? Що скажемо кримцям, відступивши їх батьківщину їх одвічному ворогові? Якими словами пояснюватимемо своїм дітям, онукам, що незалежна Україна була лише невдалим проектом, що їх доля – бути пахолками Московії?
Тож дуже хотілося б почути запевнення від відповідальної української влади, що вона не забула про нас в наших окупаціях, що замість ганятися за примарними міражами, жебраючи миру в того, хто приніс нам війну, має стратегію, бачить шлях, який врешті виведе Україну з пустелі, по якій її так довго водили.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2019 > Тема "Резонанс"