Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця
Михайло ЖАЙВОРОН

ДЕ ВИ, УКРАЇНЦІ, В СВОЇЙ УКРАЇНІ?

Де ви, українці, в своїй Україні?
Хто править над вами у вашім краю?
Де ваших мойсеїв скрижалі камінні?
Хто виведе вас на дорогу свою?

То мрієте вічно про старшого брата,
То пнетеся знову в Європі пожить.
Своїх прабатьків вже й забули, як звати,
Під корінь рубаєте свій родовід.

Витравлюють пам’ять ординські внучата,
Безбожно грабують прадавніх богів.
А ви, наче ріки у руслах хрещатих,
Течете кудись поміж двох берегів.

Де інші народи виходять з пустелі,
Новітні мойсеї в пустелю ведуть.
Не падає манна небесна зі стелі,
Одна вишиванка не красить біду.

Цілований Богом, мій край вікопомний
Зійдe із хреста і воскресне колись,
Коли українець запалить свій комин,
Якщо за Вкраїну не тільки моливсь.

13.04.2016

***
Сонце в літі давно повернуло незримо на зиму,
І вкорочує дні… Але те аж ніяк не пече!    
На термометрі тридцять. І стільки ж душі невгасимій,
Хоч колюча щетина стерні вже не марить дощем.     

А громи ще клепають плуги й лемеші піднебесні,
Блискавиці викошують поле всебіч воскове.
Усе це переореться і в насінині воскресне,
На муку перемелеться і у хлібах оживе.

01.08.2017

***
Слово було на початку – і більше нічого.
Все почалося із нього при свічах зірок...
Фіговим листям прикрились і кинули Бога –
Стало затiсно в Едемі до пекла за крок.

Вставили слово своє – ну, їй-бо, недоречне!
Жити по Фрейду схотілось – і Ніцше скрививсь.
Вивчили мову людську із любові і зречень,
Хоч повставала у венах загравами вись.

Словом топтали, підносили з грязі у князі,
Мудрий Езоп виглядав з потаємних рядків.
Скрізь розпинали слова на пергаментах часу
І забивали у душі іржаві гвіздки.

Ним воскрешали із мертвих, шептали молитви,
Іменем вищим судили без праведних слів.
З крапель і річищ словесних, у землю пролитих,
Руслами лишиться тільки божественний слід.

18.03.2017

***
Починається день, у якому немає початку,
І немає кінця, коли сонце пірнає за схил.
Та розорано межі меж нами давно і нещадно,
І посіяно зуби дракона поміж полюсів.

Допиває світанок холодну росу мезозою,
Точить леза засохлих боліт молода осока.
Починається день, а туман уже марить грозою,
Позирає у синяву неба либонь звисока.

Розчиняються в часі віки на секунди й епохи,
Солонішає в морі вода і твердіє смола.
Та душею лишаємось ми споконвіку убогі,
А багаті і щедрі лише на високі слова.

І немає кінця цьому дню, не прокинувшись завтра,
Не складемо нікому ціну, не пізнавши утрат.
Оживають у хмарах химерні стада динозаврів,
За якими плетемося ми у загублений рай.
 
09.08.2018

***
З роками, із віком частішає думка про Бога,
Хоча атеїсту колишньому ніби й не гоже.
А чашу гірку випиваєш за отчим порогом,
Який би не був ти безбожник, волаєш: «О, Боже!..».

Давно вже немає країни, де пуп закопали,
Де замість ікон визирали вожді з-під кашкета,
І клали під ноги старезні хрести, наче шпали,
Котились у світле майбутнє, затиснуті в рейках.

І снилась ночами обіцяна манна небесна,
Ставали сумирно у черги за дрантям ілюзій.
Оманна країна ніколи уже не воскресне, –
Найвищим законом поставлено хрест на Союзі.

Прокручує глобус Всевишній, сміється у вуса, –
Он скільки імперій із їх божествами не стало!
А й досі від величі тої, – ой лишенько! – луснуть,
Аби тільки влізти на трон і вертіти світами.

Либонь, допекла ця планета, на атома схожа,
Що скалкою в тілі живому застрягла між ребер.
Які ж ми маленькі в нейронах галактик, о, Боже!
Які ж ми великі, коли зазирнути у себе!

Нитки Аріадни вшиває у нерви епоха.
Частішає думка про Бога із віком, з роками.
Заходиш у храми і прощення просиш хоч трохи,
А Він зазирає у вічі росою, зірками...

08.05.2018

***
Спекoтне літо... Ні дощу, ні вітру.
Грозoю марить синя височінь.
Гніздeчка хмар розкuдані по свiту,
І дзьобики свої ховає тінь.

Повітря гусне в срібній павутuні,
А сонце павучком повзе увись.
І липнуть до землі короткі тiні,
На нас не схожі, нiбито чиїсь.

Вони услiд, попeреду і збоку,
Мов пoслані згори поводирi.
На світлі ми без них вже ані кроку,
Як човен серед моря без вітрил.

Сховатися б самому десь у тiні,
І вгамувати спрагу самотu.
Спекoтне літо вuсне в павутuні,
І п’є росу метелик золотий.

17.06.2019

***
Не вдягайся у ніч. Треті півні далеко.
Іще вечір. Шампанське давно на столі.
Тюль на вікнах, немов павутина тоненька,
Я, немов павучок на їх білому тлі.

Ти, неначе шовкова троянда весною,
Твої тридцять, як тридцять пелюсток її,
Запальні і гарячі, умиті росою,
Спопеляють усі пережиті мої.

Нам в оголених душах ніщо не сховати,
Ми обоє пройшлись по життєвих шипах.
Ти нічого не мусиш мені обіцяти,
І я долі своєї іще не проспав.

Роздягається ніч попід зоряним дахом,
У бутонах сердець вибухають вогні.
На світанку злечу я окриленим птахом.
Чи зостануся небом в твоєму вікні?

21.04.2016

***
Пірнaю в очі, в синю завірюху.
Бреде туман прожuлками стернi.
Немов ріллю перевертає плугом,
Менe весна розoрує в менi.

Душа уся парує на осонні,
Горять грайливо бісики з-під вій.
А серце по стерні отій – босoніж
Аж рветься із грудей у білий світ.

Очей кульбави – вихори галактик,
В яких тону, здіймаюся, лечу,
Стаю рабом і ангелом крилатим,
Хоча й сліпим, якого світ не чув.

Все пізнаЮ – від блискавки до грому,
Люблю тебe і грішну, і святу.
Земля пливе собі житейським кoлом, –
Десь я на ній кульбавою цвіту.

18.05.2019

***
Мінус 40 – за бoртом. Всерeдині – плюс.
Горизонту обрyч сповиває планету.
Рейс «Анталія – Київ». Туману обрyс
На латаття хмарин і осоння роздeрто.

Під крилом унизy пропливають моря,
Береги золоті і оази недрeмні,
Де гріхи попід зоряним небом горять,
І себе відчуваєш Адамом в Едемі.

Стає прісним одначе омріяний рай,
Де «все включено», крім батьківщини і дому,
І пильніше вдивляєшся за небокрай,
Де закопано пуп і розрито утому.

Де корінням проріс до землі і небес,
І стернею сколов босоноге дитинство.
Набридає готель зірковuй уже днeсь,
І стає у комфорті такому затiсно.

З нетерпінням чекаєш останній трансфeр
Добровiльним вигнaнцем за хлібом насущним.
Сам тікаєш із раю на зболену твердь,
На лиці – павутинкою дні проминущі.

Розпрямляється oбширу тoнкий обрyч,
Вивільняючи пульс посадкoвої смуги.
Де вкраїнці рікою крізь душу течуть
Від Дніпра і Дністра, від Дунаю і Бугу.

Де останні святі покидають світи,
Сиротіє Господь без причастя й молитви.
Як маля до грудей, притуляєшся ти
До своєї землі, на якій тобі жити.

08.07.2018

***
Тропічний клімат. Золотий пісок.
І як піску, людей з усього світу!
Залитий берег хвилями осонь,
І сонце п’є солону аква віту.

Для когось – рай, для когось – вавілон,
Де хто як може, зводить свої вежі.
Біжать сюди від рабства у полон
Подалі з незалежної – в безмежну.

Біжать туди, де інші прапори,
Не рідна мова, звичаї і віра.
Поміж світами їхніми – гольфстрім,
Який відносить в безвісти сузір’я.

Пісок зірок тече крізь пальці пальм,
В пітьму кричать оглушливо цикади.
І б’ється в грудях серце, наче птах,
Якого вряд чи вже перекричати.

27.06.2018

***
Ми за круглим столом, де немає кутів, –
Їх і так у житті не бракує ніколи, –
І смакуємо спогади перипетій
Із гірчинкою кави і правди гіркої.

Розлетілися десь по далеких світах,
Досхочу наліталися в інших широтах.
Нашим ангелам, мабуть, схотілося так,
Щоб озерця очей розливались навпроти.

Випиваємо ніч карооку до дна,
Слів замало стає на розпутті світання.
Не втекти нам із кола вчорашнього дня,
Що уже бадилинням густим заростає.

Ти і я – інь і ян, з протиріч і мовчань,
Та за круглим столом оминаєм кути ми.
І сміється в тобі жовтороте дівча,
Від якої не знаю я протиотрути.

12.06.2017

***
Ну що тут скажеш – вік лише на злеті.
Муркоче світ закоханий тобі.
Скавчать серця розбиті в інтернеті,
Ковтають слину жадібно в юрбі.

Уся в соку, як вранішня стеблина,
Сотаєш соки соромітських снів.
І привидами дивляться у спину
Облислі тіні влеслої брехні.

Без них, либонь, ніяк навпроти світла,
І їм ніяк без тебе не прожить.
Безлико зирять звідусюди вікна,
Коли проходиш повз бетонних кліть.

Жбурнули б камінь, хоч і не безгрішні,
Аж вилисками кола на душі.
Тебе ж такою сотворив Всевишній,
Хоча Йому ті інші не чужі.

Їх Крим і Рим не витопче сумління,
А в тебе під ногами цілий світ.
Світанок точить кігтики проміння
І ніч з плечей зістрибує, мов кіт.

14.11.2017

***
Душевні люди залізають в душу
Потроху, безголосо, крадькома.
Подивишся, то ніби не байдужі,
Й за пазухою каменя нема.

Облещують – а ти тому і радий,
Лукавлять – а ти начебто сліпий.
Не просиш – все одно тобі порадять,
Кого, коли і де переступить.

Душа відкрита нaвстіж і нарoзхрист,
Заходять всі, кому уже не лінь.
Не вгледиш – хазяюють твої гості,
Й тебе самого вже нема у ній.

Болить душа самотня у конфузі,
Потоптана, сплюндрована, німа.
Вмивають руки учорашні друзі,
І ворогів вже начебто нема.

Бредеш отак один у велелюдді,
Все починаєш нібито з нуля.
Проте і сам нікого вже не судиш, –
В душі колишеш боже немовля.

16.02.2016

***
Піщинку планети підхоплює сонячний вітер 
І шляхом Чумацьким з собою у бeзвість несе.
І сам я – маленька піщинка у променях світла,
Яку закрутила життєва оця карусель.

Всьогo лиш піщuнка на битій прадавній дорозі,
Яку притоптали копuта і шини коліс.
А я все дивлюся у світ, у розхристану просинь,
Яке наді мною тримали Атланти колись.

Нікому до мeне нема вже ніякого діла,
Хіба що пустили б, як решту піску, на заміс.
Та сонячний вітер в душі напинає вітрила,
І я виринаю зі шторму у зоряну вись.

Де світить у темряві ночі Червона планета,
І бурі піщані чиїсь замітають сліди.
Сюди вже несе, наче Ноя, земного поета.
І буде там Слово.
А Слово – найперше завждu.

23.05.2019

***
Мій пуп закопали в Союзі, бо ніде було.
Не знав, що іще є щось краще Союзу.
Залізна завіса моє захищала село
Від дядечки Сема і чорного блюзу.

В державі такій, як здавалось, нівроку жилось.
Всі сторони світу вміщалися в хаті.
І іншої долі шукати вже годі було.
Що мали – тим раді були і багаті.

В багатті світанків згоріли примарні краї,
Країни химерних ілюзій не стало.
Туман впав росою в покоси густої трави,
І всі, хто куди, розбрелися світами.

Крізь терни – на волю, хоч вітер в кишенях, без віз,
Услід за птахами у вирій далекий.
Хай знає Європа, де пуп закопала колись,
Ще як із варягів ходила у греки.

Тут чисті джерела вливаються в річища вен,
І серце при зустрічі кожній бентежне.
Усесвіт господній безвізу із давніх-давен
Між небом й землею розорює межі.

04.06.2017

***
Раніше дефіцитами були
Авто і килими, кришталь і хутра,
Взуття заморське – й те із-під поли,
Не кажучи уже про Камасутру.

Добра цього сьогодні повно скрізь,
Проте гуляє вітер у кишенях. 
Все, що вважали праведним колись,
Перетворили раптом у мішені.

У доброчесність цілять без пуття,
У душу заганяють леза бритви.
У дефіциті правда й співчуття,
Любов до ближніх – й та лише в молитві.

Тепер сумління в кожного своє, –
У когось – панське, в іншого – злиденне.
В чиновника воно хтозна-чиє,
Хоч сам не сам і пиха алергенна.

Сумління в когось чисте, мов сльоза,
Яке, на жаль, згубилося в дорозі.
Той з грязі в князі, ходить у тузах,
Й не мучить совість, бо в анабіозі.

Хтось прокурорську совість причинив,
За честь тримає честь свого мундира.
Всяк перед ним з колиски завинив,
А що почім – була б лише людина.

У наймитах сумління-адвокат,
Мов флюгер, на вітрах його колише,
Воно в судді проснеться за відкат,
Бо недарма закон той, наче дишло.

Торгують ним – і сорому не ймуть,
Під куполом ще тисячі напишуть,
Колотять в ступі совість-каламуть,
Кривлять душею: гроші люблять тишу.

Не мучить їх сумління, бо мовчить,
Без права голосу, готове на поразку.
Дістало вже! Німа душа болить!
Таку продажну совість – у відставку!

25.12.2015

***
Далі нікуди вже! Докотились до краю.
Богу душу – одні, інші – славу і честь.
Небосхил розпанахує сонячну рану, –
Розіп’ятий народ на хрестах перехресть.

Ні пройти, ні проїхати шляхом чумацьким,
Всю планету трясе на вибоїнах душ.
Розминає асфальт сам нечистий у пальцях
І виліплює чортики чорних калюж.

Чортихаються шини на тих каламутях,
Бризки сонць розлітаються з-попід коліс.
Розростаються вшир метастази розпуття,
І божественна глина іде на заміс.

Далі нікуди вже! Ні Європи, ні Азій!
Сам на сам у Всевишнього молить Ісус.
У бинтах бездоріж – покалічені траси.
І парує бетон по весні на грозу.

31.03.2018

***
Доля встромляє у кожного голку,
Нитку коротку чи довгу пряде,
Білу і чорну, із льону і шовку 
Гладдю гаптує чи навхрест кладе. 

Шви залишає прямі і навскiсні,
Навіть виколює в серці тату.
Те вишивання – мелодія пісні,
Вплетена в кожен узор і лиштву.

Доля «в прокол» і «в прикріп» нас мережить.
Кожен орнамент – відлуння потуг.
Те рубцювання – як межі безмежні,
Котрі розорює сонячний плуг.

26.06.2017

***
Відпускаю тебе! Не тримаю у кліті.
Божевільні і вільні твої береги.
У тумани оманні вони оповиті,
Завивають вовки в очеретах глухих.

Відпускаю тебе! За вітрами розлуки,
Де без мене колись загірчать полини.
І по вітру розвію обійми і руки,
Що були нам крильми над гніздечком весни.

Відпускаю гріхи, сам не маючи сану,
Забуваю слова найщиріших осан.
А собі залишаю розхристану рану,
Забиваю у душу гвіздки собі сам.

Відпускаю тебе! Научаюсь прощати,
Щоб самого не взяв небозвід у кільце.
Закільцьована птаха у срібло і злато
На свободі недовго летить манівцем.

Не тримаю в собі ані гніву, ні шалу,
Час воздасть нам із часом по вірі сповна.
Упаде з вишини ключ осінньо-іржавий,
І ніхто не підніме його вже із дна.

Відпускаю тебе! В міражі і омани.
Вивільняюся сам – від ілюзій і злуд.
Сивий попіл небес мені зцілює рани,
Із душі зішкрібає залишений бруд.

01.05.2018

***
Лікує час і вводить карантин.
Лиш на догоду Богу твоя цнота.  
Мільйони душ довкруж, а ти один.
Дай часу час.
Самотність – це свобода.

На зморшки скатертини вечір ліг,
Поблимує свіча в бокалі виннім,
І червоніють спогади без слів.
Ти – вільний
і усі від тебе – вільні.

Лиш тінь твоя навпроти за столом
Вже згорблена – пережила незгоди, –
Смакуєте удвох старе вино,

Чужі кістки не миєте з нагоди.
Шепоче тиша за віконним склом.
Хмелієш від безмежної свободи.

02.08.2016

***
Самотність не приходить надарeмне,
Вона вартує щонайвищих проб.
Слабким потрібні натовпи й арени,
Де на виду зіграти можна роль.

Там або перший ти, або останній.
Отам зворотній бік самотини.
Примарна слава і гучні вистави
Лиш піднімають мул із глибини.

Там і нікчему вознесуть у сани,
Там у ціні – відверті брехуни.
Сьогодні всі волатимуть: «Осанна!»,
А завтра безсоромно: «Розіпни!».

Змовчить в душі глибока порожнеча,
Хоча довкіл гудітиме, як рій.
Примариться чиєсь життя чернече –
Позаздриш мимоволі долі тій.

Та не відпустиш сам себе на волю,
Жало жалів носитимеш в собі.
Твій час медu збирати й пити вволю,
А там хай свічка плаче, далебі.

Самотність не приходить надаремне,
Слабких вона не любить і не жде.
Боятися лише одного треба –
На самоті зостатись між людей.

07.02.2016

***
Я – із краплі дощу, – випиваю себе до краплини,
Забредaю в туман і вертаюся знов у росі. 
Щосвітанку виліплюю світ із черленої глини,
І випaлюю серцем у ньому свої голосu.

Зішкрібаю з душі як непотріб усю позолоту,
І шліфую її на гончарному крузі землі.
Наливаю по вінця вина, до країв горизонту,
Де хлібиною сонце і зоряна сіль у імлі.

Я маленька краплина лишень із небесної висі,
Упаду – піднімаюся знову з роси і води.
На листочку вигойдую сни у зеленій колисці,
І проціджую світло крізь сита густих павутин.

Із такими, як я, навесні проливаюсь дощами,
В снігові хуртовини узимку замотую дні.
Підперезаний вітром, бреду по світах мов прочанин,
І твердішає глина,
і слово,
і віра в мені.

06.02.2019

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2019 > Тема "Душі криниця"