Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3165)
З потоку життя (6380)
Душі криниця (3499)
Українці мої... (1463)
Резонанс (1498)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1670)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
40 РОК╤В ПОТОМУ ЕКСПЕРТИЗА ДОВЕЛА, ЩО ╤ВАСЮК НЕ М╤Г ВЧИНИТИ САМОГУБСТВО
Сл╕дчий експеримент провели в схожих до загибел╕ ╤васюка умовах, на прохання прокуратури...


ОПРИЛЮДНИЛИ ДОКУМЕНТИ КДБ ПРО ПОВЕРНЕННЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР З ДЕПОРТАЦ╤╥
99 документ╕в КДБ про майже п╕встол╕тню ╕стор╕ю повернення кримських татар ╕з заслання виклали у...


«КОЛИ ПРИЙШЛИ Ц╤ П╤ДЛ╤ РАДЯНСЬК╤...»
Депортац╕я кримських татар очима очевидця


З ╤СТОР╤╥ УКРА╥НСЬКОГО КОЗАЦТВА НА ЛУГАНЩИН╤
Нещодавно в Харков╕ вийшло друком сьоме, доповнене видання зб╕рки ╕сторичних нарис╕в...


ХТО ╤ КОЛИ НАСПРАВД╤ ЗАСНУВАВ МАР╤УПОЛЬ, ХЕРСОН ТА ОДЕСУ
Як справжня ╕стор╕я П╕вдня Укра╖ни в╕др╕зня╓ться в╕д “╕мперського м╕фу” та рос╕йсько╖...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2019 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#20 за 17.05.2019
ДО РОКОВИН ДЕПОРТАЦ╤╥ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

ДО РОКОВИН ДЕПОРТАЦ╤╥ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ
ПЕРЕКЛАДИ УКРА╥НСЬКО╥ ПИСЬМЕННИЦ╤ З КРИМУ ГАЛИНИ ЛИТОВЧЕНКО

Сеяре КОКЧЕ
(м. С╕мферополь)

СПОВ╤ДЬ СТАРОГО ТАТАРСЬКОГО ДОМУ

 Я народжувався ╕з глини та води. Руки творця надавали форми мо╖м складовим. Його кров, п╕т та енерг╕я входили в мене. Я п╕д╕ймався над землею, будучи вже ╖╖ частиною та частиною творця.
 В той час, КОЛИ ВСЕ СТАЛОСЯ, я вже ╕снував в нин╕шн╕й сво╖й конф╕гурац╕╖. Вс╕ роки я поглинав у себе почуття, думки, тепло свого творця та його родини. Мен╕ подобалося, коли т╕, що мешкали в мен╕, перед порогом скидали з╕ сво╖х к╕нц╕вок тверд╕ покриття ╕ тихо, буц╕м погладжуючи, ступали по мо╖й поверхн╕. Мен╕ було при╓мно в╕дчувати, як маленька крилата ╕стота ззовн╕ з дивними звуками заходила в мо╖ двер╕ ╕ ошален╕ло починала борсатися з боку в б╕к, пот╕шно розмахуючи крилами ╕ легенько лоскочачи п╕длогу. Зазвичай ╖╖ проганяли особливою формулою: «Тез чыкъ!»* та помахами очищувального предмета, що ма╓ назву «сипирки»**.
 КОЛИ ВСЕ РОЗПОЧАЛОСЯ, тривоги ще не було. Все сталося неоч╕кувано, швидко та досить дивно. Ран╕ше я думав, що н╕чого кр╕м руйнування не боюся. Але виявилося, що руйнування – це не найстрашн╕ше. В той досв╕тн╕й весняний ранок я залишився сам… Ще деякий час у двер╕ заглядала та крилата ╕стота, але ╖╖ вже н╕хто не проганяв… Вона злякано озиралася навкруги, але дал╕ йти не наважувалася. А через деякий час ╕ вона покинула мене.
 З тих п╕р у мен╕ жили лише туга та самотн╕сть… Зр╕дка, ковзаючи в╕д одн╕╓╖ ст╕ни до ╕ншо╖ та обдаровуючи над╕╓ю, нав╕дувалися т╕н╕ минулого. Але ╕ вони в╕дходили у щасливе колишн╓.
 Та одного разу мо╖ двер╕ в╕дчинилися ╕ ув╕йшли чуж╕ брудн╕ ╕стоти. Сво╖м виглядом вони нагадували творця – дв╕ ноги, дв╕ руки ╕ те, що називають головою, але тепер я знав достеменно – що зовн╕шня схож╕сть ще н╕чого не значить. Всередин╕ вони були ╕ншими. Як╕сь розхристан╕, темне клоччя вис╕ло там, де у творця жив св╕тлий теплий клубочок.
 Вони потупцювали голими к╕нц╕вками, по-хазяйськи позаглядали у кутки. А коли вже з╕бралися влаштовуватися надовго, ╖х не стало… Я
так захот╕в!.. Я в╕дчував, що порожнечу всередин╕ мене заповнити вже не можна. Т╕, що мене створили, т╕, що мешкали в мен╕ ╕ чи╖м життям жив я, уже н╕коли не прийдуть. Вони залишилися десь там – в далек╕й пустельн╕й земл╕, бо вона забрала ╖х до себе. Це я знав певно! Не дарма ж я – частина ц╕╓╖ ж само╖ Земл╕.
 Спочатку ╕ я хот╕в п╕ти, як ╕ вони. Але залишився. Залишився, щоб побачити, як одного разу в╕дчиняться двер╕. Нехай ╕ не мо╖. ╤нших будинк╕в. ╤ вони повернуться!
 А можливо ╕ я впущу в себе когось похожого на творця… Можливо… Коли небудь…

* - «Виходь швиденько!»
** - в╕ник

 ВЕТАНЫМ, КЪЫРЫМЫМ
 (в╕д ╕мен╕ кримсько╖ земл╕, яка 18 травня 1944 року протягом к╕лькох
 годин втратила сво╖х д╕тей – кримських татар, вивезених в╕д не╖ у
 нев╕домому напрямку)
 
 Я кликала, але н╕хто не чув. Кр╕зь пелену сл╕з на п╕востр╕в прокрадалася весна, але н╕хто ╖й не рад╕в. Н╕кому було. Пахло б╕дою… Пахло в╕дча╓м та нев╕дом╕стю. Я все гадала, де ж це вони? Куди ╖х повели? Невже вс╕х? Н╕, я б знала, я б в╕дчула. Трава поривалася на волю, догори, до сонця, але мен╕ не хот╕лося, щоб вона росла… А ще джерела… ╥х улюблен╕ джерела з╕ ср╕бною водою… Для кого вони тепер ╕ для чого? Кого вони тепер напуватимуть? Та й не хочу я тепер когось ╕ншого… Н╕, нехай соб╕ сплять. Чекають.
 Л╕сами тиняються здичав╕ли коти, собаки, кон╕, кози. Теж вижидають, шукають, але знаходять лише смерть. Не чекала в╕д них. Думала, що ╖м все одно. Аби тепло було та дах над головою. Та ╕ ╖х терза╓ те, що й мене… Любов.
 Лежу ╕ дивлюся вгору (я завжди дивлюся вгору), намагаюся прочитати Шлях по З╕рках, але Всевишн╕й прихову╓ в╕д мене ╖хню долю… Невже жал╕╓ мене?.. Невже все так сумно?.. Нав╕ть дещо докоряю соб╕: для чого ж я так сильно до них привикла? Жила ж тисяч╕ рок╕в ╕ н╕коли не дозволяла соб╕ так прив’язуватися. Бо ж, к╕нець-к╕нцем, ус╕ йдуть… одн╕ в╕дходять, ╕нш╕ приходять… Завжди так було.
 Це все вона – Золота Колиска мен╕ нашептала, що вони обран╕, справжн╕, мо╖… Але ж н╕, чого там уже кривити душею. Я ╖х просто любила. За скромн╕сть, за працьовит╕сть, за безмежну в╕ддан╕сть та любов до мене. Ну просто любила ╕ все… А я ж в╕дчувала, що моя безтурботн╕сть та щастя не можуть тривати в╕чно. Не можуть! А так хот╕лося…
 Вони називали мене «Ветаным»* «Къырымым»**. Вони розпестили мене сво╓ю любов’ю. Сонце заходить ╕ поверта╓ться знову, а вони – н╕, вони не повернулися. Час сплива╓…
 Ц╕каво, якими вони тепер стали (мен╕ ж в╕риться, що вони десь ╓)? Чи пам’ятають мене? Для них час тече швидше, але ж я все збер╕гаю в пам’ят╕. Дивлюся на ╖хн╕ осел╕, що скособочилися в╕д часу, ╕ збер╕гаю в пам’ят╕ кожного. Приходили та в╕дходили ╕нш╕ ╕, чесно, я намагалася викинути ╖х ╕з серця, але ж як, коли Колиска все шепоче та шепоче про них… молиться, а пот╕м заводить сво╖ тужлив╕ п╕сн╕. ╤ ще… вона тепер не сп╕ва╓ Айнен╕*** (а ран╕ше я думала, що вона склада╓ лише колисков╕). Море ста╓ все солон╕шим ╕ солон╕шим, а я все чекаю… Напевне, я ╖х буду чекати завжди…
 Колиска каже, що якщо молитися, то ста╓ легше. Тому я тепер теж молюся… прошу у З╕рок повернути ╖х мен╕ коли-небудь. Вони ж не можуть забути мене хоча б тому, що багато М╕сяц╕в ╕ Сонць назад залишили в мен╕ сво╖х близьких людей. Напевне, мен╕ судилося чекати ╖х завжди, тому що вони називали мене «Ветаным», «Къырымым»… вони розпестили мене сво╓ю любов’ю…
* - моя Батьк╕вщина
** - м╕й Крим
*** - колискова

 ЧАША
 (На п╕дстав╕ документальних факт╕в).

 Доля мого народу уявля╓ться мен╕ у подоб╕ розбито╖ чаш╕.
 Повернувшись на Батьк╕вщину, ми все намага╓мося ╖╖ скле╖ти,
 але деяк╕ фрагменти-дол╕ загублен╕, а деяк╕ наст╕льки
 обтесалися, що н╕як не п╕дходять до в╕зерунка основно╖ чаш╕ –
 чаш╕ народу.
 Чашу розбили. В друзки. Впинаючись у шк╕ру, осколки доль до сих п╕р примушують кровоточити серце, пам’ять, ╕ не дозволяють забути.
 ***
 На першому курс╕ ми «збирали фольклор». Нав╕далися до знайомо╖ бабус╕ – Ем╕не к’артана. Вона трималася, як партизан. Ми не дочекалися в╕д не╖ жодно╖ казки, жодно╖ сп╕ванки. В повсякденному житт╕ вона не була лякливою людиною, а тут на нас дивилися оч╕ сповнен╕ жаху… А раптом, розпов╕даючи казку р╕дною мовою, вона скаже щось таке, за що знову зможуть вислати?
 ***
 Через сорок рок╕в Зоре стояла б╕ля р╕дно╖ осел╕, зв╕дки на св╕танку сорок четвертого року ╖╖ разом з мамою та маленькою сестричкою вивезли в товарному вагон╕ на чужину. (Маленька Айше назавжди залишилася там, в чуж╕й земл╕, не доживши до сьогодення). А будинок був той самий. Т╕льки тепер ╕ в╕н, ╕ Зоре – сироти…
 Зоре стояла б╕ля р╕дно╖ дом╕вки. З очей текли сльози, а руки чомусь весь час рвали ╕ рвали на др╕бн╕ шматочки як╕сь кв╕ти, що росли б╕ля хв╕ртки. Вона стояла ╕ шепот╕ла: «Та виходьте, виходьте ж… я вам про все розпов╕м…». Але, зв╕сно, н╕хто не вийшов. А ви вийшли б, знаючи, що живете в чужому дом╕?!
 ***
 В╕н пройшов в╕йну, але втратив ногу. А трохи п╕зн╕ше виявилося, що не лише ногу, а й ус╕х р╕дних, ╕ д╕м, ╕ Батьк╕вщину. Повертатися було н╕куди, а з одн╕╓ю ногою знайти р╕дню здавалося неможливим. Але в╕н зум╕в. Допомогли.
 В╕н повернувся в Крим одним з перших. Але ╕ тепер йому не давали спокою. Не прописували. Для прописки мають бути «правильн╕ квадрати» житлово╖ площ╕ ╕ ще наявн╕сть роботи. А щоб влаштуватися на роботу, потр╕бна прописка. ╤ так по колу. Тому раз за разом приходили особи в цив╕льному ╕ в черговий раз попереджали, що радянськ╕ люди повинн╕ мати прописку, а ╕снувати без не╖ не мають права. Вони все ходили ╕ ходили, тривожили старого та його родину. А якось нав╕ть при╖хав «чорний воронок» ╕ зупинився б╕ля вор╕т. Сус╕ди не пов╕рили сво╖м очам, але сумн╕ватися не довелося: виштовхали дружину, д╕тей, онук╕в та виволокли старого ╕нвал╕да, якого ще зовс╕м недавно кликали в школу розпов╕дати про в╕йну, ╕ чия дерев’яна кукса тепер стукала, б’ючись об сходинки, коли його тягли за руки, бо самост╕йно ╕ти в╕н не м╕г.
 ***
 Коли стало в╕домо, що сталося з кримськими татарами, його без зайвих питань в╕дпустили на розшуки р╕дних. Його поважали ╕ шанували. Радянський оф╕цер. Груди в орденах. В╕н стояв на майдан╕ ╕ дивувався крас╕ споруд, що берегли багатов╕кову ╕стор╕ю, а ще тому, що чиюсь Батьк╕вщину (для м╕сцевого населення таку ж р╕дну ╕ ╓дину, як Крим для кримських татар) тепер зробили м╕сцем покарання ╕ншого народу. В╕н звернув увагу на маленьку постать б╕ля фонтану. Серце йокнуло. Це була сус╕дська д╕вчинка… З Криму. Вона видавалася зовс╕м самотньою. Погасл╕ оч╕, знеможене т╕ло. Д╕вчинка дивилася кр╕зь нього ╕ не вп╕знавала. Виявилося, що мама померла ще в дороз╕. Залишалися старенька бабуся ╕ братик, але вона загубила ╖х вже тут. Вона не могла пояснити, як в╕дстала в╕д них ╕ т╕льки плакала. В╕н нагодував д╕вчинку, роздобув харч╕в, щоб не голодувала, поки знайде р╕дних ╕… п╕шов. До к╕нця життя не простить соб╕… не пробачить, що покинув, що не взяв з собою.
 ***
 Для чого забивати соб╕ голову дурницями? У чолов╕ка хороша робота, а тепер ще й прекрасний д╕м. Щоправда, не св╕й, але ж – яка р╕зниця? Чолов╕к каже, що в╕дразу ж вир╕шив, що цей будинок буде нашим. Св╕тлий, затишний. А яке начиння чудове! Зда╓ться, колишн╕й господар знав у цьому толк. Кавоварки р╕зних розм╕р╕в, котли, каструл╕ ╕ нав╕ть лужен╕ тази були витворами мистецтва. Зразу видно, що робили сво╖ми руками, для себе, на сов╕сть.
 Вона гнала в╕д себе думки, що все це чуже, нажите, напевне, працею та потом колишн╕х господар╕в, але ж вони – зрадники, а значить так ма╓ бути! Правду кажучи, н╕коли було розпитати, в чому ж все таки ╖х провина. Вона, як ╕ вс╕, бажала справжнього родинного щастя, достатку та д╕тей… Дуже хот╕лося мати дитятко. В╕ддалена к╕мната в будинку все ще збер╕гала сл╕ди недавньо╖ присутност╕ в осел╕ немовляти. Вона забороняла соб╕ розм╕рковувати над тим, куди воно под╕лося…
 Пройшли роки. Якось не так все склалося… Чолов╕кова робота виявилася зовс╕м не такою, якою вона ран╕ше ╖╖ уявляла, а довол╕ нервовою. В╕н помер, коли ╖й було за ш╕стдесят. Д╕тей не мала. Працювати не вм╕ла. А в той час на п╕востр╕в почали повертатися кримськ╕ татари ╕ вона страшенно боялася, що колись пролуна╓ стук у двер╕, ╕ з’являться справжн╕ господар╕ дому, який, до реч╕, так по-справжньому ╕ не став ╖╖ дом╕вкою. Бувало часом вона не стримувалася ╕ виказувала чолов╕ков╕, що саме тому нема╓ у них д╕тей, що вони поселилися в ньому. Та чолов╕к з того лише посм╕ювався.
 У двер╕ так ╕ не постукали, але з кожним днем ставало складн╕ше жити. Маленько╖ пенс╕╖ не вистачало нав╕ть на ╖жу. ╤ тод╕ вона вир╕шила продати той посуд, якому колись так рад╕ла. Вона понесла його до сус╕д╕в – кримських татар. Довелося пережити непри╓мн╕ хвилини, розпов╕даючи, де служив чолов╕к. Сус╕ди з╕бралися на подв╕р’╖ та розглядали джезве з казанами. Дивилися мовчки ╕… плакали. В ту мить ж╕нка усв╕домила, що вони оплакували тих, кому це все належало. Подумалося, що н╕яких кошт╕в вже ╖й не отримати, то хоча б без проблем накивати п’ятами. Але сус╕ди не стали з нею розмовляти, заплатили ст╕льки, ск╕льки вона просила, з╕брали посуд ╕, нав╕ть не глянувши в ╖╖ б╕к, мовчки п╕шли. Не сказавши н╕ слова! Нехай би краще сварилися, ображали, але ж не так!
 Вона самотньо стояла серед чужого об╕йстя, розум╕ючи, що по сут╕ нема╓ в не╖ дому. Той будинок, як ╕ це подв╕р’я – чуж╕… чи╖сь… Мовчки попленталася в той д╕м. Не жити. Доживати. Але ж ╖╖ н╕хто ╕ не виганяв… лише це п╕зн╓, незнайоме до того в╕дчуття вини…

 Чашу розбили. В друзки. ╥╖ вже не скле╖ти. Надто багато не вистача╓ фрагмент╕в. У руках Творця народжу╓ться нова чаша, ╕нша, але в не╖ окр╕м нових доль ув╕ллються ╕ осколки т╕╓╖ колишньо╖ чаш╕ та ще й ╕нших, попередн╕х. ╤ вони, впинаючись у нашу шк╕ру, серце, пам’ять, не дадуть забути.
(Переклала з рос╕йсько╖ мови
Галина ЛИТОВЧЕНКО)


СЕЯРЕ КОКЧЕ

***
Матусин голос, шум струмочка чую зранку,
Мал╕й сестричц╕ тато дмуха╓ на ранку –
Упала ╕ розбила в кров кол╕но.
Десь в╕вц╕ мекають, десь пахне сир ╕ кава,
Весна в садах сп╕ва╓ солов’╖но.
Тут пахне духом Батьк╕вщини-Криму –
Створив Аллах такою цю кра╖ну.
(переклад з кримськотатарсько╖ мови)

С╤МФЕРОПОЛЮ…
Я вибираю це с╕ре зажурене м╕сто
з пластикою в╕кон
зам╕сть шляхетних в╕кових зморшок
навкруг мудрих очей.
Я вибираю це с╕ре засмучене м╕сто
з ботоксом новомодних споруд,
що бадьоро звелись на могилах
стародавн╕х будинк╕в.
Я блукаю його захололими вулицями
й разом з ним плачу
над обломками гордост╕, сили та вол╕.
Серед тисяч щасливих ╕ чудових м╕ст
я вибираю тебе, мо╓ с╕ре сумне
╕ зажурене м╕сто,
де в глибин╕ згасаючих в╕кон
все одно в╕дбива╓ться пром╕нь
весняного сонця.
Пром╕нь над╕╖…
(переклад з рос╕йсько╖ мови)

ЯКА Ж БО ТИ ДОВГА ДОРОГА ДОДОМУ…
Мене залишили в дороз╕.
Не знаю, яка це стоянка
╕ що за м╕сцев╕сть…
Гукнути б, та боляче в грудях
╕ пил на губах…
я – померла…
А в тому вагон╕ к’изим,
ще зовс╕м маленька…
благаю: будь ласка, живи…
╤ дуже стара к’артана –
не бачить, не чу╓ н╕чого…
То як же з цим бути мен╕?!
Я тут не сама – 
виявля╓ться, наших багато
й ми в╕чно йдемо
в Крим по рейках додому назад …
Ст╕й… а, може, вперед…
Серце розбите,
пошматоване в клоччя,
╕ з нього все капа╓ й капа╓
краплями кров ╕ любов.
Просочилася в землю
╕ кв╕ти в╕д того червон╕ –
пам’ята╓ земля
тих, хто в травн╕ нав╕к залишився.
В Чорн╕м мор╕ вода
солон╕шою стала в╕д кров╕ ╕ сл╕з…
М╕й народ в безк╕нечн╕й ход╕,
в безк╕нечн╕й ход╕
в╕дчеканю╓ кроки сво╖ ╕ чуж╕.
Ой яка ж бо ти довга й страждальна,
дорога додому…
(переклад з рос╕йсько╖ мови)

ПЛЕМ’Я
Ст╕каючи жолобом часу,
Крапл╕ вашо╖ кров╕ ╓днались,
Але не зм╕шувалися.
Я – та, що п╕дхопила цей тягар,
Знаю кожну краплину,
Чую кожного з племен╕.

Ви мен╕ шепочете сво╖ радощ╕,
Про що плакали ╕ см╕ялися.
Трохи на╖вн╕, чист╕, мудр╕,
Багато бачили, багато пробачали,
Але завжди Колиску свою пам’ятали,
Ви завжди сюди поверталися…
Тому що кожна краплина
Була частиною то╖, що народжувалася…
Ви течете, в нас в╕дроджуючись,
Ви вселя╓те в нас снагу ╕ хоробр╕сть,
Але часом, в нас закипаючи,
Мовите: «Добре все запам’ятай,
Наступним краплинам передаючи:
Ми не брали в руки збро╖,
Кров’ю ворожою не умивалися,
Але завжди, ви чу╓те нас, Плем’я,
Ми завжди Додому поверталися»

Ст╕каючи жолобом часу,
Крапл╕ вашо╖ кров╕ ╓днались,
але не зм╕шувалися.
Я –  та, що п╕дхопила цей тягар,
Трохи ╕нша, ╕нше ╕ Плем’я.
Мудр╕сть ми не пом╕ня╓мо на жорсток╕сть,
Пам’ят╕ ваш╕й не зрадимо,
Але н╕ зрадництва, н╕ злочинства –
Н╕чого не забудемо, н╕чого не пробачимо.
(переклад з рос.мови)

МАЙ╢ САФЕТ

Переформат. Про волю

Кожен ╤уда к╕нець-к╕нцем
знайде сво╓ дерево,
виплавить кулю свою,
налл╓ соб╕ трунку,
в╕дшука╓ останн╕й св╕й бункер.
Просто не видержать нерви
нав╕ть в останньо╖ суки,
бо враз захлинеться страхом,
розум╕ючи неповернення.

Хлопчики, т╕ що убит╕,
станьте, благаю вас, ангелами.
Насправд╕, ви дуже любили ╖╖:
непорочну й незайману.
Так ╕ стають звичайн╕ хлопчики
людства героями…
Береж╕ть в╕дтепер ╖╖ зв╕дти,
Неба сини…

А кожен ╤уда вже шука╓ сво╓ дерево
п╕д акомпанемент ср╕блом набитого капшука. 
(переклад з рос╕йсько╖ мови)

САДЖАНЕЦЬ

╢ сонячний остр╕в,
в якого пошарпана карма,
Вагою колоди придушений
з карточних арм╕й.
З на╖вн╕стю чистого неба
й бездушн╕стю хмари.

Таким в╕н бува╓.

╢ море, яке уявля╓ться
м’ятно-зеленим.
Як апр╕ор╕ ╕ т╕лу
╕ оку при╓мним,
Враз проковтнувши тих,
що далеко в╕д суш╕.

З в╕тром сп╕ва╓.

- Деде, твоя опов╕дка, ляка╓,
як поноч╕ ряджен╕…
- Не б╕йся, м╕й хлопчику…
Краще полий оцей саджанець.
(переклад з рос╕йсько╖ мови)

КРИМСЬК╤Й СТЕПОВИЧЦ╤

Як ╕з ворсинок древнього руна
зваляли войлок, спробую словами
пов╕дати про те, яка вона,
дочка степ╕в, обласкана в╕трами.
╤ погляд сокола, ╕ крил могутн╕х сплеск,
╕ пам’ять кров╕ тупотом тарпан╕в,
сплелися в н╕й в╕ночком арабеск
ледь-ледь г╕ркий, як аромат ювшана*.
Вона та╖ть в соб╕ вогонь костра
так, наче жде коханого з походу.
Св╕танкова Чолпан** ╖╖ сестра –
яскраве ся╓во, наперек╕р незгодам.
А в серц╕ ставних сонцеликих д╕в
любов, як н╕жний паросток ковилу,
╕ голосний над степом лл╓ться сп╕в –
за те ╖й мак земля дару╓ мила.
╥й жайворонок – птиця босторг’ай
п╕дсп╕ву╓ вгор╕ дзв╕нкоголосо.
В священн╕й чашц╕ молоко приносить
для д╕точок ╖╖ ана-Умай***.
Триватиме багато так стол╕ть,
вп╕зна╓ кожен ж╕нку цю по вдач╕.
Характер повелительки та╖ть
велике серце, сильне ╕ гаряче.
Вдивляючись в примарну далину,
де заховались степу крайн╕ меж╕,
вона вдиха╓ запах полину,
як предк╕в дух, як╕ за степом стежать.
Хай бережуть колосся й неба стяг,
стовпи ╕стор╕╖ ╕з древн╕ми тамгами,
два моря ╕ великий Чатирдаг
степ╕в дочку, обласкану в╕трами.
* полин
** Венера
*** ж╕ноче божество
(переклад з рос╕йсько╖ мови)

ЗАГРАЙ НА ТРУБ╤!
З тобою п╕дем на яйлу, трубу в╕зьми,
Загра╓ш там мотив Пешрафа й Хайтарми*.
Щоб той мотив почули зор╕ – так заграй,
Й луною хвил╕ в╕д╕звались на весь край.                                  

«Ай, не помру!» – я засп╕ваю на ходу,
╤ «Порт-Артур», «Урал» ╕ «Шомпол»* заведу.
Не посягайте на мою нову весну,
Вона прийде ╕ св╕т розбудить п╕сля сну.
                                                                       
М╕й голос Кримом полетить, як бистра лань,
Почують п╕сню степ Буджаку ╕ Тамань.
Не подолають сильний голос м╕й в╕три,
Скипить р╕ка, з╕йде лавина ╕з гори.

Розкв╕тне вишня, зарожев╕╓  мигдаль,
Новою зеленню у л╕с покличе даль.
╤ н╕жний звук тво╓╖ м╕дно╖ труби
Розв╕╓ подихи холодно╖ доби.
* кримськотатарськ╕ народн╕ п╕сн╕. 
(переклад з кримськотатарсько╖ мови)

АЛ╤╢ КЕНДЖЕ-АЛ╤

***
Мокре кам╕ння, мокре слизьке кам╕ння. 
Тисяч╕ л╕т заховались в кипучих штормах.
Скел╕ одв╕чн╕ втомилися в╕д розум╕ння,
Що батьк╕вщини на ╖х Батьк╕вщин╕ нема.

Скел╕ з╕тхають боляче, хрипко, невпинно.
Згадують дотики рук в╕д любов╕ гаряч╕.
Хто ╖х полюбить сильн╕ше? Скел╕ загинуть,
т╕льки-но люблячих правнуки стануть незряч╕.
(переклад з рос╕йсько╖ мови)

***
Чому я закохана в тебе, застуджений Крим?
Люблю тво╖ вулиц╕ нав╕ть в холодн╕ весни.
╤ дерева цв╕т, що з╕в’яв ╕ уже не воскресне,
Бо страчений поглядом недруга чорним, брудним.
Що ранить ╕ ранить мо╓ загорьоване серце.

М╕й Крим – моя доля – написано так на роду.
В н╕м м╕сце для горя знайшлося всередин╕ щастя.
Коли ╕з-за ╜рат╕в темниц╕ зв╕льнитися вдасться,
На повн╕ щоб груди вдихнути весну молоду?
За що ж я люблю тебе так, може скажеш, за що?
(переклад з кримськотатарсько╖ мови)

***
Давайте по колу, мовчання у мод╕,
Мовчання життю в╕дтепер р╕вноц╕нне.
Не так вже й давно йшли на п╕вн╕ч походом,
були за правдив╕ слова п╕д приц╕лом.
Чи може забулись щур╕в перегони?
(Я бачу хвости ╖х, неначе в гарячц╕).
Мовчання буду╓ з посл╕ду заслони,
По колу несемось в манеж╕, на скачц╕.
По колу роки ╕ уми, тож – мовчати.
Невже все забулось? Для чого проблеми?
Давайте, затиснувши рот, посм╕хатись.
…Мовчання бува╓ занадто н╕кчемним.
(переклад з рос╕йсько╖ мови)

***
У мене болить голос.
Вам не почулося.
Голос. Не горло.
Так бува╓, коли багато чого замовчу╓ш,
Або весь час, весь час,
Говориш не те.
Не тремтить, не ста╓ тих╕шим.
Болить.

Це коли твоя дорога
Залишилась за схилом гори,
А ти ковза╓ш зрадницьки
По зимов╕й глин╕,
Ч╕пляючись уже подертими руками
За гостр╕ виступи нечастого кам╕ння –
Руки болять.
Саме так у мене болить голос.

Це не в╕дчуття вини, не боягузтво,
Не слабодух╕сть.
Це – недомовлен╕сть.
Величезний шматок скали зам╕сть голосу.
Кому мен╕ сказати? Кому?
Хто витрима╓ цю тяжк╕сть?
╤ сама соб╕ сказати не можу – розчавить.

Сьогодн╕ у дзеркал╕ вловила свою посм╕шку.
Не в╕дразу й зрозум╕ла, не вп╕знала.
Мо╖ губи так спок╕йно розтягувались
До милого виразу обличчя,
Допоки я була в соб╕ п╕д тяжк╕стю
Свого хворого
Голосу.
(переклад з рос╕йсько╖ мови)

На фото: Галина Литовченко (у центр╕) на вечор╕ кримськотатарсько╖ поез╕╖ у С╕мферопол╕ (Фото Шевкета Сулейманова)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2019 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=21149

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков