Версiя для друку Обговорити в форумi

ДРУГИЙ ШАНС
(Все можливо)

Олена МАЦІЯКА, учениця Степнянської ЗОШ, Мар’їнський район, Донецька область

 Ця історія почалася задовго до народження Елізабет Крофт.
 Франція 1794
 Люди свідомо чи не свідомо іноді скоюють вчинки, які ми називаємо гріхами. І думаю, це з ними трапляється тому, що вони впевнені: є на світі янголи, які зможуть їх захистити, допомогти, як то кажуть «крилами прикрити», відмолити. А от що до самих рятівників, чи ті янголи такі вже ідеальні й сильні? А раптом станеться так, що сам небесний крилатець втратить свою силу? Ну от до прикладу, сам нагрішить? Як ви думаєте, що тоді трапляється з винуватцем?
 Може, він помирає?
 Перероджується знову?
 Або стає… людиною?
 Цього ніхто не знає. Але спроба це з'ясувати вартує уваги. Чи не так? Тож запрошую у подорож крізь століття, у подорож Землею і Небом, у емоційну подорож, насичену почуттями, стосунками, мріями, долями і вчинками. Пориньмо і дізнаємося: яке покарання чекає Янгола і через які труднощі доведеться пройти Елізабет Крофт, щоб зустріти своє щастя.
 ***
 Десь там за хмарами…
 - Ти! Як ти посмів порушити заповітне правило янголів? Будеш покараний! Ти ж розумієш, що тобі не уникнути цієї долі? - ці слова були адресовані Янголу. Дуже привабливому, на вигляд. З сірими, великими і пухнастими крилами. Блакитними очима і темним волоссям.
 - Як ти думаєш, що тебе чекає за це?
 - Не знаю. Але я готовий до будь-якого покарання.
 Відчай, смуток, образа і біль – все, що наповнювало його останнім часом, волало про те, що далі так не може продовжуватися. Він не хотів жити. Хлопець міг прямо зараз стрибнути в розпечений вулкан з полум'ям, лише для того, щоб його душевний біль перетворився на фізичний. Щоб він більше не карався муками совісті, які просто роздирали груди. Щоб, нарешті, придушити оту гидку відразу до самого себе.
 Янгол, не чекаючи суду, підійшов до краю прірви і зробив крок. Він почав падати і був уже готовий зіткнутися зі смертю віч-на-віч. Але, розплющивши очі, нічого не розуміючи, відчув лише притамований біль. Навколо нього було темно і дуже холодно.
 - Що трапилося? Де я? Тут є хто-небудь? Гей ?!
 -Вестер! - цей голос лунав зверху. - Ти вже дуже довго мені служиш. Ось уже 500 років вірою і правдою доводиш, що я не помилився, зробивши тебе янголом. А отой один-єдиний випадок стався через… Не хочу навіть згадувати. Я даю тобі другий шанс. Доведи, що ти справжній, що не витратив силу, що спроможний рятувати людей від гріха, що той один раз був просто випадковим. Спускайся на Землю і знайди Елізабет Крофт. Піклуйся про неї і не дай ступити на невірний шлях.
 - Але як я її знайду?
 Після цих слів Вестер почав падати в непроглядну темряву. А перед тим, як остаточно знепритомніти, він почув:
 - Через 200 років ви зможете зустрітися в Гамільтоні. Дослухайся до серця – воно підкаже.
 ***
 Прокинувся він посеред дороги. Примруживши очі від яскравого світла, хлопець помітив людей, що стовпилися навколо нього.
 - Пане, вам допомогти?
 Піднявшись, Вестер звернув увагу на жінку, яка це сказала. Вона була молода. Років, напевно, двадцяти семи. Одягнена в туніку, волосся кольору сонця обрамляло обличчя пані. Вестер почав потрохи приходити до тями. Озирнувшись, побачив ще дві дівчини, вони здивовано розглядали юнака, який практично нізвідки звалився, без перебільшення, їм на голову.
 - Ні. Все в порядку. Просто трохи запаморочилося в голові. Перепрошую, пані.
 Вестер намагався швидко покинути місце свого падіння. Занадто багато очей слідкували за ним. Лише завернувши за ріг вулиці, міг перевести дух, розгледітись і, втамувавши хвилювання, роздивитись, куди на цей раз його відправили. Все, що відкрилося його очам, було якесь дивне, ще не бачене: кам'яні будинки і екіпажі, маленькі вулички, парканчики, старанно розфарбовані дивними кольорами, до яких Вестеру треба було звикнути. Звернувши на якийсь провулок, Янгол натрапив на зелений садок, у центрі якого сумлінним садівником був висаджений лабіринт із кущів. Йому вже доводилося на своєму шляху зустрічати лабіринти. Майже всі промайнули у спогадах: лабіринт страху, лабіринт духів, лабіринт жахів і навіть лабіринт смерті… А цей був для нього порятунком і відкриттям. Така собі чудова схованка, де можна заспокоїтись, усамітнитись, привести до ладу думки. Тепер він той, на плечах якого відповідальність за іншого.
 Він і не думав, що це місце стане для нього таким рідним. Саме тут відбулося його «народження». Саме сюди він повертався кожного разу, коли відчував потребу усамітнитися або поговорити із самим собою.
 «Двісті років». Він постійно пам’ятав про ту умову. Часто Вестер запитував себе, чому така велика часова відстань? Може, саме цей час потрібен для відновлення сил, може, це той термін, який потрібен для того, щоб знову не наразитися на гріхопадіння? А може, ще не народилася та, ім’я якої запеклою кров’ю пульсувало в його пам’яті? Тисячі питань, а відповіді – жодної.
 Ці двісті років були насиченими: різні країни, різні знайомі, мандри, історичні події. Найяскравішими за цей час були Велика французька революція та страта Максиміліана Робесп'єра – цього непідкупного лідера. Вестер міг би багато розказати про Шалену гієну (саме так прозвали поза очі Робі), міг би повідати про терор заради справедливості і «для блага народу». Міг би… Та його ніхто не питав. Він і сам намагався забути про все, і після страти Максиміліана, яка відбулася двадцять сьомого липня, відразу поїхав до Італії. І якщо б його запитали, чому саме Італія, він не зміг пояснити. Мабуть, «серце підказало» - улюблена фраза Вчителя…
 ***
 Італія 1999
 25 жовтня 1999 року в Італії народилася маленька дівчинка. Батьки назвали її Елізабет. Вона була дуже гарною. І не було жодного дня, щоб молода матуся, гуляючи з донечкою вулицями міста, не отримала комплімент від перехожих. Кожного разу їй обов’язково хтось говорив: «Ваша донечка – казкова красуня, пані». Світла шкіра, темне волосся, пишні вії, маленький носик, рожеві вуста, ямочка на щічках – все було в ній гармонійно красиве. Родина була щаслива і безтурботна, до одного трагічного дня. За день до 5 дня народження Елізабет, містер Форд помер. Потрапив в автокатастрофу.
 Правду народ каже: «Не родись красивою, а родись щасливою». Наступні десять років життя важко було назвати життям. Це було існування, мама все ніяк не могла оговтатись. Та щастя згледілось на цю маленьку родину і знову подарувало їм шанс. Через деякий час мама Еліз знову вийшла заміж. Це був приємний чоловік. З першого дня знайомства дівчинка відчула довіру, повагу та теплі почуття до цього чоловіка. І це було взаємно. Він щодня доводив турботою і повагою, що вона йому рідна, що жодного разу не образить. Саме він наполягав, щоб Еліз узяла його прізвище.
 ***
 Англія 2019
 Еліз за кожної нагоди тепло згадує своє дитинство, час, проведений у родинному колі. Промайнули швидко роки юності, і настав час дорослішання. Елізабет влаштувалася на роботу в кафе – офіціанткою. Завжди привітна, уважна, зі щирою посмішкою, вона дуже швидко стала улюбленицею всіх, хто заходив до цього закладу. Робота приносила їй задоволення. Та іноді одноманітність схожості одного дня на інший почала втомлювати дівчину. Особливо це відчувалося навесні. Останнім часом Еліз відчувала, що щось має статися. Щось, що змінить її вже такий призвичаєний спосіб життя.
 І ось одним весняним ранком, поспішаючи на роботу, вона зіткнулася з молодим чоловіком. ЇЇ увагу привернули його очі. Вони були такі гарні, що вона навіть і не помітила, як він вибачився і пішов далі. Ця зустріч гіпнотично вплинула на дівчину, дві хвилини розтяглися у часі. Потім, отямившись, швидко побігла на роботу. Цей день, почавшись незвичайно, ще мав декілька сюрпризів для Еліз.
 Ранок повільно переходив у обід. Відвідувачів майже не було. Раптом відчинилися двері, і до кафе зайшов той самий хлопець, з яким вона вранці зіткнулася. Черга обслуговувати клієнта була не Еліз, та вона, очима вибачившись перед напарницею, схопила папку з меню й рішуче підійшла до столика. Такої відвертості від себе не очікувала, але бажання знову поглянути в його очі було таким великим, магнетизм погляду був таким шаленим! Щось незвичайне і дуже приємне, раніше не знане відбувалося з Еліз.
 - Кава. Без цукру. І рахунок, будь ласка.
 Прохання змусило дівчину повернутися на землю.
 -Амм... Еее... Д..да. Одна кава без цукру. І рахунок.
 Елізабет швидко пішла, подумки проклинаючи себе, нарікаючи на свою дурнуватість.
 Та не лише дивне коїлося з дівчиною. Вестер (так, цей хлопець з красивими очима був саме ним) не міг зрозуміти, що ця випадкова зустріч зранку, потім дивне бажання зайти саме до цього кафе, а ще ця дівчина були частинками спільного. Схоже, пазли складалися в якусь картинку. Таке вже було. Давно. Вже знайомі, вгадувані передчуття огортали серце.
 - Ваша кава, прошу.
 Голос дівчини лагідно повернув Вестера до життя. Слухати її було так само приємно, як і дивитися на неї. Він уже не сумнівався. Ця випадкова зустріч була зовсім не випадково.
 Випивши каву, Вестер навмисно залишив свій телефон на столику і пішов з кафе. Він був впевнений: це допоможе знову зустрітися з дівчиною і познайомитись ближче.
 Саме так все і сталося. Елізабет намагалася потім пригадати дрібнички того дня, та все було ніби у сні. Ще ніколи вона так не чекала завершення робочого дня. Одягнувши пальто і взявши сумку, дівчина випурхнула з кафе. Щось підказувало шлях до парку. Дорога відкривала чудовий краєвид, у центрі якого яскравим світлом майорів чарівний захід сонця. Кольорове розмаїття тішило очі. Елізабет наближалася до першої лавочки, щось манило її туди. Скоріше не щось, а хтось.
 Підійшовши ближче, вона впізнала власника телефона.
 - Вибачте, думаю, це Ваш телефон?
 Хлопцеві відразу стало так тепло на серці. Все йшло за планом. Та все одно не думав, що не буде готовий до зустрічі. Хотілося, щоб цей момент тривав вічно. Без пояснень, розмов, просто очі в очі.
 - Дякую. Який же я роззява. Як я можу вам віддячити?
 - Ну що ви, не варто. – Еліз казала це вслух, а сама мріяла про продовження спілкування. Щось солодке було в його голосі. - Не хочу вас обтяжувати.
 - Повірте, мені бракує спілкування. Я зовсім недавно у цьому місті, нікого не знаю.
 - Ви до нас у справах?
 - Так, у справах..
 Вестер і сам на хвилинку забув, чому він тут. Якесь дивне відчуття народжувалося в ньому. Їхня розмова тривала. Вона була легкою. І якщо би пізніше їх обох спитали, про що вони говорили, то вони не змогли б нічого відповісти. Їм було зручно разом, всю дорогу сміялися і жартували. Нікого не помічаючи при цьому. Здавалося, весь світ належить тільки їм. Навіть не звертали увагу на перехожих.
 І тільки тоді, коли Вестер спитав про улюблені місця Елізабет, вона, озираючись, помітила кафе, до якого в дитинстві часто любила приводити її мама. Саме тут вони святкували значимі події. Із цим місцем були пов`язані найтепліші спогади дитинства. Вестер наполягав на тому, щоб зайти всередину і подивитися, чи багато змін відбулося за той час, поки Еліз не відвідувала кафе. Дівчина не могла відмовити. Пройшовши у кінець зали, вибрала столик на двох. Вестеру було цікаво спостерігати за Еліз. Було зрозуміло, що вона відчувала, опинившись тут. ЇЇ не можна було зупинити, від її уважного ока нічого не втаїлося. Помічаючи дрібнички в усьому, вона розповідала, як було раніше.
 Вестер слухав, а в голові роїлися думки. Він не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Він точно знав, для чого він тут. І коли вона промовила, що звати її Елізабет Крофт, підтвердивши цим не випадковість зустрічі, у нього спітніли руки, заниділа спина, виказуючи свою готовність до змін. Єдине, за що хвилювався, коли прийде час діяти, чи вистачить у нього сили, чи буде готовий, не розгубиться? Він точно знав, що небезпека зовсім поруч. У янголів завжди відбувається ведіння перед тим, як треба діяти. А вона, щебечучи, навіть не здогадувалася, що зовсім скоро її життя може змінитися. Що зовсім скоро на неї чекає небезпека, від якої він, Вестер, має її уберегти, захистити. Йому так хотілося, щоб це відбулося пізніше, не сьогодні, не завтра. Так хотілося продовжити час, проведений разом, слухати її, бачити світ її очима. Вона його другий шанс. Він не повинен закохатися в неї. Йому не можна. Адже він Янгол. А кохання робить їх слабкими і вразливими.
 ***
 Настав новий день, весняний, теплий. І він обіцяв принести багато гарного. Але не все обіцяне збувається. Сонце яскраво світило і своїми променями зігрівало все навколо. Весняний вітерець загравав з перехожими, квітами, злегка похитуючи верхівки дерев. Бутони крокусів, тюльпанів та інших квітів погойдувалися з одного боку в інший, пишались собою, ніби промовляли: «Прийшов наш час». Птахи перелітали з однієї гілки на іншу, весело щебечучи свої пісні. Стрибаючи вниз, вони тут же здіймалися вгору.
 Елізабет мала зустрітися з Вестером наступного дня. Вона поспішала і тому вирішила скоротити шлях, вибравши стежку, що проходила крізь старі будинки. Їх назвати будинками вже було важко. Руїни доживали останні свої дні у цьому місті. Завтра вже їх остаточно завалять і зачистять місце для нових будівель. Раптом нізвідки на шаленій швидкості прямо на дівчину, зірвавшись з даху, летіла ціла купа цеглин. Ще б мить, і від дівчини нічого не залишилося. Почувши гул, Елізабет підняла голову. Та замість каміння побачила, що хтось намагається прикрити її собою, захищаючи і уберігаючи від кам’яної навали. Вестер вже кілька хвилин відчував якесь тремтіння в тілі, знав його раніше, тому побіг назустріч Еліз. Усе сталося дуже швидко. Побачивши дівчину, оцінивши ситуацію, звільнив свої крила, і з усієї сили налетів на Еліз, рятуючи її. Коли небезпека минула, він допоміг їй підвестися.
 Справді, слова іноді бувають зайвими. Саме так це було і на цей раз. У її очах сяяла безмежна вдячність, неосяжна глибина кохання. Вестер мав зникнути. Використовуючи крила, Янголи втрачають силу. Зникають, щоб знову переродитися. Він не міг зрозуміти, чому він досі тут? Чому не зник назавжди? Може, це його покарання, за те, що він закохався? Чи що розкрив своє й інших існування? На цих думках Вестер втратив свідомість.
 ***
 - Вестере! Я весь час слідкував за тобою. Бачив твої подорожі. Твою радість та смуток. Помилки і…
 - Зачекайте! Я… Я… Я знаю, що зробив багато помилок. І що покарання мені не уникнути. Але? Чи маю право на останнє бажання?
 - Гаразд. Кажи.
 - Дозвольте мені будь-яке покарання відбувати на Землі? В образі людини, а не Янгола.
 - Хм… Це складне питання. Що тебе змусило зважитись на цей крок?
 - Кохання.
 - Кохання?
 - Так. Не знаю, що зі мною трапилося, але я почав це відчувати. Знаю: ці солодкі та водночас гіркі почуття доступні тільки людині. Та я їх відчуваю!
 - Але кохання не завжди буває таким, яким тобі хочеться. Воно може бути навіть гіршим за найстрашніше покарання. Ти впевнений, що готовий до цього?
 - Жити без коханої набагато гірше. Краще я відчую цей біль, аніж ніколи його не пізнаю.
 ***
 Осінь поспішала увійти у своє володіння, так само, як і поспішали Елізабет та Вестер одружитися. Дівчина була щаслива від думки, що її Янгол поруч, а Вестер - від усвідомлення, що другий шанс став подарунком долі. Що саме другий шанс подарував йому можливість стати людиною.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"