Версiя для друку Обговорити в форумi

Мова про мову

Схоже, песимістичні прогнози стосовно законопроекту "Про забезпечення функціонування української мови як державної" можуть підтвердитися. Адже, за словами голови Комітету ВР з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторії Сюмар, важливий для України Закон (йдеться про інформаційну безпеку країну під час війни) може бути елементарно провалено. "Мені тривожно за долю закону, оскільки я розумію, що якщо його не буде прийнято до другого туру президентських виборів, то після президентських виборів він може бути провалений", - зазначила пані Сюмар.
Депутат пояснила, що результат голосування за мовний законопроект буде здебільшого диктуватися результатами першого туру президентських виборів, оскільки "очевидно буде поляризація на кандидата, якого умовно більше підтримує Південь і Схід, і кандидата, якого більше підтримує Центр і Захід". "Найбільша проблема - це, звичайно, політична воля, і сьогодні жоден з кандидатів не хоче втрачати голоси Сходу, східного виборця і боїться, що закон використають як формат агітації, антиагітації у виборчій кампанії", - підкреслила Вікторія Сюмар. Депутат прогнозує, що "година Х" для ухвалення законопроекту про мову має настати в єдиний пленарний четвер між першим і другом туром президентських виборів - "якщо буде політична воля для його ухвалення".
Нагадаємо, що законопроект №5670-д "Про забезпечення функціонування української мови як державної" у першому читанні ВР ухвалила 4 жовтня 2018 року. Друге читання проекту закону парламентарі розпочали 28 лютого; нині із 2082 поправок до нього розглянуто 993. Проте вихід у президентський другий тур двох діаметрально протилежних кандидатів, без сумніву, загальмує подальший розгляд поправок. Тобто, є всі підстави побоюватися, що життєво необхідний для держави законопроект може бути відтерміновано на невизначений час.
Годі говорити про те, наскільки це є небезпечним для інформаційної безпеки держави, адже українці століттями виборювали право на самостійність, яка неможлива без вільного розвитку рідної мови. Адже мова – найважливіша частина нашої особистості, що визначає ступінь її розвитку. За мовною ознакою людина шукає, ідентифікує себе з родом, народом та нацією. «Мова – це ключовий фактор національної безпеки, міцності держави, єдності нації, бо це перший об’єкт російської агресії та привід для нападу для захисту «окупаційномовних». Тому битва за мову – це битва за Україну, яку ми можемо програти», - з таким зверненням до влади виступили учасники Всеукраїнського громадського форуму «За українську мову!», який відбувся у травні минулого року. Маємо бути активними, аби українська мова утверджувалася у всіх сферах нашого життя. На жаль, значна частина населення досі не позбулася міфів, породжених незнанням історії та відсутністю критичного мислення. Такі висновки можна зробити, якщо проаналізувати дані дослідження Київського міжнародного інституту соціології. З’ясувалося, що досі в Україні 14% населення позитивно ставляться до тирана Сталіна; 30% наших співвітчизників не мають ненависті до цього кривавого тирана, який призвів до смертей мільйонів наших предків. Виникає питання: як такі люди можуть ставитися до рідної мови і чи взагалі здатні ідентифікувати себе з народом і нацією? Невтішні дані соціологічного опитування свідчать про необхідність проведення належної просвітницької роботи по всій країні. Подібні просвітницькі програми мають бути розраховані на різні верстви населення – від школярів до дорослих. Замовчувані факти, неправдиві сторінки історії – усе це лише спотворює людську свідомість, не дозволяючи поглянути на минуле об’єктивно. Один з таких міфів, який має бути назавжди розвінчаний, пов’язаний з тим, що на Донеччині ніколи не розмовляли українською мовою. Проте Олена Боряк, укладачка етнографічних матеріалів під назвою: «Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 20-х років» свідчить про протилежне. Ще у 2014 році в науковому архіві рукописів і фонозаписів етнолог знайшла теку архівних матеріалів під назвою «Мар’їнка». Як з’ясувалося пізніше, це був справжній скарб – неоціненний помічник дослідника. Уважно ознайомившись зі свідченнями селян про побут та повсякденне життя, Олена Боряк дійшла висновків, що у 1927-1929 роках тут панував український дух. Зрештою, лексика тамтешнього люду була українською. «Якщо взяти родинну обрядовість, то зафіксовані слова були абсолютно українськими, - пише дослідниця. – У цих матеріалах, записаних зі слів респондентів, російської мови не знайти. Ми йшли разом, наша історія та спадщина спільні». Науковець переконана, що саме генетична пам’ять допоможе українцям звільнитися від нашарувань минулого. І це справді важливо, адже від цього залежить, як швидко відбуватиметься ідентифікація українців. Хто ж має донести оці безцінні знання до української дитини? Хто має потурбуватися про те, щоб у школі зростала особистість з почуттям гідності? І тут важливо, щоб родина і школа працювали спільно, спрямовуючи свої зусилля на формування особистості. Адже діти надзвичайно чутливі до фальші, облуди і брехні. Якщо ми, дорослі, гадаємо, що діти не розуміють про подвійні стандарти, то глибоко помиляємося. Зневажати вдома рідну мову, а в товаристві розводитися про любов до «солов’їної”; проводити уроки українською, а на перерві терміново «русифікуватися» - це маркери нашого буття і ставлення до держави. Так, до держави, адже Іван Огієнко не втомлювався повторювати: буде національна мова – буде національна держава. Тому мова уроків і перерв – справа аж ніяк не другорядна. Про це сьогодні мало хто згадує, проте на початку 90-х років, коли Міністерство освіти очолював Петро Таланчук, до єдиного мовного режиму ставилися відповідально. Міністерство освіти видало указ №123 від 7 вересня 1992 року, у якому ставилася вимога: «Забезпечити упродовж всього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання українськомовного режиму в навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання і виховання, а також у тих, які почали перехід на нього». Сьогодні це здається майже фантастичним, але на початку 90-х років у Міністерстві освіти були прийнято важливі документи патріотичного спрямування. Мине зовсім небагато часу, і про них забудуть, вибудовуючи освітянський процес на догоду «п’ятої колони». На жаль, навіть після Революції гідності ситуація не змінилася.
Як же заохотити дітей не забувати про рідну мову не лише під час «офіціозу», чи то пак уроків? І як переконати підлітків, що говорити українською – престижно? Час від часу виникають дискусії, пропонуються поради і рецепти, проте мова уроків і мова перерв й досі існують у паралельному світі. На думку відомого мовознавця Олександра Авраменка, потрібно, щоб українською говорили успішні люди, і не тільки тоді, коли дають інтерв’ю, а й у побуті. Якщо молодь буде бачити, як українською мовою розмовляють успішні, цікаві люди, це буде для неї своєрідним сигналом. І тут справді багато можуть зробити патріотичні вчителі, яких так сьогодні потребує школа. «Кожен учитель, яку б дисципліну він не викладав, повинен пильно стежити і за своєю мовою, і за мовою учнів, якщо ми хочемо зберегти Україну, - пише професор Іван Ющук. – Діти повинні відчути, що мова колишніх колонізаторів в Україні – непрестижна, а своя – священна».
І тут на допомогу прийде її величність історія, без знання якої немає майбутнього. Адже українська історія знає безліч прикладів, коли, попри несприятливі умови, українці не зрікалися рідної мови. Тарас Шевченко з юних років опинився в російськомовному середовищі. Спочатку служба у пана Енгельгардта, згодом Вільно, Петербург, навчання в Петербурзькій академії мистецтв, десять років солдатчини в Оренбурзьких степах, знову Петербург – за цей час можна було забути рідну мову. На допиті його запитували жандарми: «Звідки береться магія ваших творів? – Тому, мабуть, і тільки тому, що по-малоросійському написані», - відповідав Шевченко. Користуватися російською мовою змалку змушений був і Панас Мирний. Навіть щоденник почав писати російською мовою. А потім замислився: «Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено… Не начать ли дневника на родном языке? С завтрашнего же дня бросаю московский и берусь за свой». І слова свого дотримав – записи у щоденнику з’явилися українською мовою. «Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчився нашої мови. Правда, в мене є велика надія, мені тільки 16 років», - ці слова класика української літератури Панаса Мирного можуть бути дороговказом для всіх.
Читаючи полум’яні патріотичні поезії Олени Теліги, важко уявити, що вона тривалий час взагалі не знала української мови. Талановита поетеса, яку німецькі фашисти розстріляли 1942 року в Бабиному Яру, народилася в Підмосков’ї, у російськомовній родині, жила в Петербурзі, виховувалася в імперському дусі. Про той період свого життя Олена Теліга пізніше писала: «Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино (йшлося про банкет, влаштований в еміграції комітетом російських монархістів – Авт.). – Не відомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову зо всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачий язик»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».
Видатний класик української літератури Григір Тютюнник здолав непростий шлях, аби долучитися до рідної мови. Хоча й народився він на Полтавщині, проте з шести років виховувався в дядька на Донеччині, бо батька репресували. Навчався в російській школі, служив у морському флоті, закінчив відділення російської філології в Харківському університеті – про українську мову ніхто навіть не згадував. За спогадами Григора Тютюнника, до 31 року життя він писав листи тільки російською мовою. Навіть перше оповідання «В сумерки» надрукував російською мовою. Проте старший брат Григорій Тютюнник застеріг молодшого: якщо не писатимеш мовою рідною, це виглядатиме неприродно. Пізніше він писав в «Автобіографії»: «Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті». А нам, читачам, Григір Тютюнник залишив щемливі новели, соковиту мову. Погодьмося, що якщо діти чутимуть такі розповіді від вчителів, бібліотекарів – престиж мови зростатиме. Маємо зробити все, аби епоха русифікації назавжди пішла в небуття. Зрештою, маємо й позитивні тенденції.
Понад 90% громадян ідентифікують себе українцями, які пов’язують себе з Україною та рідною мовою. Проте проблем не бракує. І якщо раніше, стверджують мовознавці, доводилося боротися з русифікацією, то останнім часом з’явилася нова загроза – надмірне запозичення з англійської. Чи варто на це реагувати? Чи англіцизми – прикмета нашого сьогодення і від цього нікуди не подітися? Відомий мовознавець Олександр Пономарів переконаний, що контролююча роль держави має бути обов’язково. І слідкувати за чистотою мови варто скрізь – як у приватному, так у діловому житті. І хоча процес взаємопроникнення слів різних мов триває постійно, проте не варто використовувати англіцизми там, де їх можна замінити українськими відповідниками. Допустимими є слова, які побутують у нашій мові тривалий час і є єдиною назвою поняття. Серед таких слів усім відомі слова: банк, фінанси, кредит, бізнес, шоу. Проте часто, надаючи перевагу чужинським словам, ми не замислюємося над тим, що в українській мові є відповідники. Той самий поширений «хендмейд» має цілком зрозумілий український відповідник – «рукотвір»; «дедлайн» - «реченець». Можна підібрати відповідники до слів «аргумент» (доказ); «екстраординарний» (особливий); «конвенція» (угода); «прерогатива» (перевага); кастинг» (відбір); прерогатива (перевага). Вживаючи чужомовну лексику, маємо бути особливо уважними до мовленого. Приміром, неоковирною є фраза «особлива специфіка досліджень», адже «специфіка» - це і є особливість. Треба сказати – «особливість досліджень». Неправильно говорити «сервісне обслуговування»(обслуговування або сервіс); «сатирична карикатура» (сатира або карикатура); «вільна вакансія»(вільне місце або вакансія). А чи правильно писати: «У своїй автобіографії я описав своє життя»? Ні, адже автобіографія – це і є опис власного життя.
Який висновок? «Колекціонуючи» в одному реченні іноземні слова, ми лише розписуємося у власному безсиллі. Маємо цікавий приклад Чехії, яка вилучила зі вжитку майже всі слова іншомовного походження, замінивши чеськими. «Кожна мова запозичає більшу чи меншу кількість слів, - пише Олександр Пономарів. – Але вона запозичає їх з поняттями, якщо таких понять не було, то, можливо, на перших порах вживається якесь слово, але потім йому треба знайти в лексичній системі своєї мови якийсь відповідник або його створити». І тоді не замуленим, а цілющим буде мови джерело. Бо що ж тоді залишимо дітям у спадок? Зрештою, від того, чи стане українська мова потужною зброєю в наших руках, залежить і наша спільна перемога.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 05.04.2019 > Тема "З потоку життя"