Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли мої батьки привели мене у цей прекрасний світ, сім’я землян, разом зі мною, налічувала приблизно два мільярди девятсот мільйонів сто тисяч людей. Сьогодні нас сім мільярдів п’ятсот п’ятдесят мільйонів. Проста арифметика підказує, що за якихось шість десятків літ нас стало більше на чотири мільярди шістсот п’ятдесят мільйонів. Знаменна тут навіть не величина останнього числа – тенденція. Ось вона і справді вражаюча, якщо знати, що до першого свого мільярда людство доп’ялося лише в 1824 році, на зростання до другого йому треба було вже якихось 123 роки (1927 р.), а до третього – лише 33 (1960 р.). Сьогодні населення лише двох країн – Індії (1,339 млрд.) та Китаю (1,415 млрд.) складає майже стільки людей, скільки їх було на всій планеті в часі моєї появи на ній.
Чи треба казати, що за такої тенденції ключового значення набувають ресурси життєзабезпечення. Найперше, харчові. За даними ООН на 2017 рік, в світі недоїдали 821 мільйон людей в сорока п’яти країнах. Власне, продукції сільського господарства, яку виробляють сьогодні у світі, цілком достатньо, щоб прогодувати навіть 12 мільярдів, але проблема в тім, що доступна вона далеко не для всіх, не всім по кишені.
Здавалося б, кожна нація, народ чи плем’я мають всі можливості вирішувати ту проблему власними силами. Воно-то так, а проте ж, далеко не скрізь є сприятливий клімат, родючі грунти, далеко не скрізь розвиток суспільства (соціальний, технологічний, etc. )дозволяє використати навіть наявні можливості задля її вирішення. Ба! – десь те навіть не в пріоритеті. Не вірите? Спитайте венесуельців, кубинців, спитайте мешканців Північної Кореї чи деяких африканських, азійських країн.
Тим часом, недоїдання - це не просто неприємні відчуття у шлунку. Воно унеможливлює вигодовування немовлят внаслідок відсутності молока у матерів, робить звичайні хвороби смертельними. Жахливо, проте щорічно від голоду гинуть шість мільйонів дітей.
Ще більшою і значно пекучішою проблемою є брак прісної води. В багатьох місцях на нашій планеті її бракує навіть для пиття, не кажучи вже про значно більші об’єми для вирощування рослин, для розведення тварин, для санітарних потреб. Найзагрозливішим є швидке скорочення її запасів – як через промислове забруднення, так і внаслідок інтенсивного танення глетчерів та льодових шапок на полюсах.
Те ж саме з енергоресурсами. Традиційні вуглеводні – вугілля, нафта, газ - є вичерпними, до того ж, їх широке використання запустило процеси глобального потепління, ознаки якого і в катастрофічних буревіях, і в засухах, що нищать врожаї, і в досить вже помітних ознаках змін клімату.
На сьогодні це чи не найголовніші виклики, що стоять перед людством. Не політичні чи соціальні протистояння, навіть не привид третьої світової, якого мають надію все ж уникнути, застосовуючи відповідальну, зважену політику, в тому числі й політику компромісів. Відповідальність тут – ключове слово. Відповідальні уряди, усвідомлюючи повною мірою всю серйозність тих викликів, роблять все для забезпечення подальшого розвитку, процвітання, щонайменше – можливостей виживання своїх націй в нових умовах. За прикладами не треба далеко ходити: політикум кожної розвиненої нації, попри всі свої внутрішні протиріччя і розбіжності, єдиний в одному – в створенні максимально сприятливих умов для прогресу своєї нації, для того, щоб вона утрималась на його стрижні, не відстала, не здала важко напрацьованих позицій, не втратила імпульс, заданий поколіннями попередників. Можна скільки завгодно зневажати пана Трампа за його маніякальне намагання обмежити доступ імігрантів до благ своєї успішної країни, картати пані Меркель, яка відверто колаборує з ВВП у справі Північного Потоку чи ганити пана Ердогана за подібну ж співпрацю з Кремлем, але неможливо заперечувати, що кожен з названих тут голів держав керується у своїх діях інтересами своєї нації.
Чи так само відповідально чинять наші уряди? Не схоже, кажете? Справді, якщо пригадати здачу Чорноморського флоту, розкрадання колись одного з найбільших і найефективніших у світі Чорноморського морського пароплавства, фактичне знищення Миколаївських корабелень, десятків інших великих і безлічі малих підприємств, здачу Криму, зрештою. А хіба не разючим дисонансом виглядає демографічна ситуація в Україні, де на відміну від динамічно зростаючого населення світу, ми, по-суті, вимираємо? Справді, нас вже далеко не п’ятдесят два мільйони. Кажуть, навіть вже не сорок п’ять. Замогильним холодом віє, відтак, від висновку директора Інституту демографії та соціальних досліджень Елли Лібанової про те, що населення України і далі буде зменшуватись, іншими словами, нація і далі вгасатиме.
А чи не тому це стало можливим, що пронирливим, брехливим, злодійкуватим бастардам постсовецької номенклатури та бандитів 90-х, яких трепетно тримаємо за владу упродовж всіх років формальної незалежності, глибоко байдужі всі ті виклики, власне, як і доля самої нації? Сумним доказом нашої безвідповідальності – розграбована знекровлена країна з ледь дихаючою економікою, животіння на апараті штучного дихання МВФ держави, війна, в якій влада не шукає перемоги, колаборує натомість з ворогом, втрата величезних територій, які не поспішають повертати, незміримі репутаційні втрати, над якими, схоже, мало задумуються навіть наші інтелектуали.
Чи не продовжуємо ми й далі ту сумну традицію і сьогодні, вкотре бездумно підпираючи як не відвертих урок, то клоунів?
Хтось скаже, мовляв, тут вже нічого не вдіяти. Он і той діагноз пані Лібанової…
Справді, все аж надто запущено. А проте ж, далеко не безнадійно. Треба розуміти, що пані Лібанова давала свій висновок 2016 року, на підставі аналізу тодішньої ситуації. І хоч сьогоднішня мало чим відрізняється від тої, майже трирічної давнини, змінивши її, матимемо всі шанси стати на ноги, повернути собі гідність, державі - репутацію.
Але для того потрібні великі зусилля злагоджених команд фахівців в урядах, які замість шкурних інтересів бачитимуть натомість фарватер, яким виводитимуть корабель української держави зі смердючого болота, в якому наші доброзичливці сподівалися його згноїти. Потрібні фахові штурмани, які зроблять попередню прокладку не сьогодні-на-завтра, а на роки вперед. Потрібні капітани, які замість болотних купин та баговиння в себе під носом сягатимуть своїм поглядом горизонтів, поведуть державний корабель швидко і безпечно, ні на йоту не відхиляючи виконавчої прокладки від генерального курсу. Потрібні офіцери, які замість нишпорити в кишенях своєї команди, усвідомлюватимуть, що єдине їх призначення – щонайповніше задоволення її життєвих інтересів, процвітання лише разом з нею.
Хтось скаже, що то фантастика, мрії, якими лиш дурні й багатіють, що про швидкість мови вже точно немає. З місця б зрушити.
«По вірі вашій буде вам», каже Книга. А я скажу, що не маючи мрії, ви мертві.
Що ж до швидких змін, то історія знає вражаючі приклади. Не буду наводити вам за приклад успіх Лі Куан Ю, про якого так багато розмов, та надто мало тих, хто дійсно аналізував його досвід. Наведу інший приклад:
Ще в 1854 році Японія перебувала практично в глибокому середньовіччі. Документальне свідчення тому - подорожні нотатки Івана Гончарова, який перебував там в тому часі в якості секретаря при посольстві адмірала Путятіна (в 1858 році оформлені в книжку «Фрегат Паллада»). Іванові Олександровичу можна закинути багато чого – і зневажливе ставлення до японців, і низьку оцінку їх розумових здібностей, але він аж ніяк не міг помилитися, описуючи патріархальність тамтешнього ладу, примітивний рівень розвитку їх господарства, практично повну відсутність техніки. Лише на фоні того примітивізму старий 52-х гарматний московитський фрегат, на якому прибуло посольство, міг справляти враження прибульця з майбутнього. Іван Олександрович, на відміну від декого з команди, не дожив до 1905 року. Але якби те сталося, він був би, думаю, дуже вражений, дізнавшись, що за якихось 50 лише років відстала Японія не тільки навчилася будувати потужні бойові кораблі, але й розгромила, пустила на дно одну за другою дві московитські броненосні ескадри. А що вже мовити про те, де Японія сьогодні!
Робімо висновки, панове. Дієві висновки. Такі, які зробила в 1868 році Японія, рішуче реформувавши свою економіку, перенісши себе з патріархального середньовіччя в ряд найпередовіших індустріальних країн світу. Для нас це ще більш критично, бо ж мова йде не про щось інше, як про те, чи буде існувати незалежна держава Україна, а чи зникне з мапи світу, чи процвітатиме українська нація, а чи розчиниться поміж сусідів, рудими мишами розбіжиться по світу, називаючись чужими іменами.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 08.02.2019 > Тема "Резонанс"