Перше кохання... Воно мов той спалах, висвітлює найпрекрасніші сторони людської душі, збагачує нас новими відчуттями, дарує насолоду спілкування з коханою людиною, окрилює, спонукає до творчості... Доля подарувала Степанові Руданському радісні хвилини закоханості, які знайшли відображення у багатьох його поезіях. Чароньки дівочі - Горять чорні очі, Як в чистому небі Зорі в опівночі! Очі, ясні очі! Зорі над зорями!.. С. Руданський знаходить найніжніші слова-звернення до любої: "голубонько-дівчинонько, зіронька моя!", "голубонько-дівчинонько, мій рожевий цвіт!", "моя мила", "дівчинонько-серце". Хто ж така ця красуня, що полонила серце юнака? Після закінчення Шаргородської бурси Степан поїхав на навчання в Кам'янець-Подільську духовну семінарію. Гуртожитку в семінарії не було, тому учні оселялись в приватних будинках в північній частині міста, де мешкало найбідніше селянство. Степан разом з семінаристом Іваном Квартировичем наймав кімнату у матушки-вдови Єлизавети Княгницької. Вдова мала три доньки. Старша, Марія, була справжньою красунею: біла, рум'яна, чорноброва, гнучка. Семінаристи закохалися в неї. Дівчина ж обрала Степана. Руданський був гідний любові красуні: веселий, життєрадісний, зачаровував співом українських народних пісень та польських романсів. Писав вірші (в семінарії на нього дивились як на поета). Однак перше кохання рідко буває щасливим. Найчастіше доля розлучає закоханих. Так трапилось і у Степана та Марії. Настала пора прощатися із семінарією. Степана чекало нове випробування - поїздка на навчання у Петербург. Від'їжджаючи до столиці, 21-літній Степан заручається згодою Марії на одруження. Попереду блискуча кар'єра, щасливе сімейне життя... А Іван Квартирович, якому теж подобалась Марія, пішки іде до Києво-Печерської лаври, щоб навіки залишитись там ченцем, бо життя без Марії втратило для нього сенс... Проте ченцем Іван не став. Захворів його батько, і він змушений був повернутися додому, по дорозі не витримує - заїжджає до Княгницьких. І взнає, що Маріїн наречений у Петербурзі вступив не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Нечувана зухвалість! Небачений виклик усталеному порядку! Всі священики відцуралися зухвальця. Обуренню батька Степана не було меж. (Він, зрештою, відцурався сина і не допомагав йому матеріально під час навчання, що спричинило руйнування здоров'я Степана через життя впроголодь і впрохолодь і призвело до захворювання сухотами). Стара ж Княгницька теж забороняє Марії думати про Руданського. Через рік Марія стає дружиною Івана Квартировича, він бере на утримання її стару матір і двох Маріїних малолітніх сестер. Весілля відгуляли восени 1855 року. 1857 року о. Іоанн одержав парафію в м. Межиров, де не було навіть церкви. Оселився з молодою дружиною в селянській хаті і взявся за вирішення парафіяльних справ. Марія народила йому п'ятеро дітей. Вона покірно зносила всі труднощі в житті, які переслідували родину: хвороби дітей, дві пожежі, які спалили господарські будівлі і хату з майном. Але не змогла пережити мати смерті трьох своїх дітей, які померли один за одним 1867 року. Захворіла і цього ж року померла сама. Що ж поселилося віднині в серці Степана? Біль за нездійсненими мріями, розпач: Нема щастя ні за мною, Ні передо мною, Тілько туга за тугою, Журба за журбою! (17.10 1857 р.) * * * "Ой світе мій, світе!.. Нудно в тобі, Як в неволі, тілько мука, тілько болі... Як чорнії хмари, чорнії думи звисли" ("Пісня", 4.11 1858 р.) У тузі за втраченим коханням немає у С. Руданського ні краплі егоїзму, а відчувається ніжна і вразлива душа людини, яку особисті страждання не можуть зіштовхнути в болото дрібних заздрощів, ревнощів, образ. А може, Степан відчував раніше розлуку з коханою? Можливо, він стояв перед вибором: священицька ряса і кохана дівчина - майбутня дружина з одного боку, а з іншого - наука, академія, вірші? І зробив свій вибір на користь високих ідеалів служіння народу ще у 1854 році, за рік до закінчення навчання в духовній семінарії? Бо як тоді пояснити, що саме у цьому році з-під пера з'являються дві поезії, написані одного дня, 19 лютого: "Ти не моя" про передчуття власної нещасливої доленьки, про марно пролітаючі роки, бо дівчина - чужа любов: "Віщує думонька смутная, що ти, дівчино, не моя!" та "Мене забудь" з побажанням коханій бути щасливою, шукати "собі коханка хутко". Хоча в обох віршах відчувається, що відштовхує він свою найщирішу любов: "Чим похвалюсь тобі і я? Хіба лиш тим, що тя кохаю". *** "Но якби я коли-небудь тебе забув... - О Боже з неба, мене забудь, забудь!" Настільки сильною була любов Степана до Марії, що навіть розлука, одруження Марії не змогли затьмарити її. Любов С. Руданського подарувала нам прекрасний шедевр - пісню "Повій, вітре, на Вкраїну", написану 24 липня 1856 року в Петербурзі. Тужив поет за рідним краєм, боліла розлука з коханою. Щирі почуття завжди знайдуть відгук в іншому серці. Чудову мелодію на слова С. Руданського "Повій, вітре, на Вкраїну" написала Людмила Володимирівна Александрова (на жаль, дати життя і смерті невідомі) - композитор і громадський діяч ХІХ - початку ХХ ст. Вона закінчила Варшавську консерваторію у 50-х роках, працювала у Харкові на ниві народної освіти. Її батько - Володимир Степанович Александров (1825 - 1894), лікар за освітою (у 1853 році закінчив медичний факультет Харківського університету), поет, палкий збирач фольклору. 1887 року опублікував "Народний пісенник з найкращих українських пісень". Він є автором популярної гумористичної пісні "Ходить гарбуз по городу", що лунає ось уже багато літ. До речі, Людмила Александрова склала також і первісну мелодію пісні "Дивлюсь я на небо" на слова Михайла Петренка, яка відразу ж стала дуже популярною в Україні. Аранжував ці поширені в народі пісні Владислав Заремба, земляк Степана Руданського. Пісня ж Руданського включена до опери В. Александрова "За Немань іду". Валентина ЯНЧЕВСЬКА, учениця 11-го "а" класу НВО № 15 м. Ялти.
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
