Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно харківське видавництво «Фоліо» випустило в світ книгу «Добровольчі батальйони». Це 2-е, доповнене і перероблене видання. Автори (головний упорядник Артем Шевченко, журналісти і письменники Катерина Гладка, Дмитро Громаков, Вероніка Миронова, Ольга Плужник, Олег Покальчук, Ігор Рудич і Ввасіліса Трофимович) опитали велику кількість осіб – добровольців, організаторів і людей, причетних до створення добровольчих батальйонів. Вийшла велика картина самоорганізації українського народу в надзвичайно небезпечний для Батьківщини час. Окремий розділ присвячено анексії Криму. Мустафа Джемілєв говорить: «Під час захоплення Ради Міністрів і парламенту 110 терористами розташована у 20 км, в Піонерському, «Альфа», яка мала боротися з такими ситуаціями, жодним чином не відреагувала. І коли Рефат Чубаров (голова Меджлісу кримськотатарського народу) запитав в одного з майорів, чому вони нічого не зробили, той відповів, що, по-перше, команди не було, а по-друге, їх головним завданням була боротьба з кримськими татарами, їх готували проти кримських татар».
Росіяни повідомили, що на так званий референдум про приєднання Криму до Росії прийшло 83 відсотки виборців. З них 96-97 відсотків проголосували за приєднання. Мустафа Джемілєв говорить, що навіть під час дуже бурхливих виборів, місцевих виборів, частка участі не перевищувала 60 відсотків. До того ж кримські татари, які становлять 13 відсотків виборців, бойкотували референдум. Фактично на виборчі дільниці прийшло 32,4 відсотка виборців. Ця цифра - із секретної доповідної записки ФСБ Криму своєму керівництву. Доповідну пропонували продати кримським татарам, але заломили надто високу ціну. Татари не мали таких грошей.
Найактивнішими борцями за незалежну Україну в Криму були кримські татари. Кримські українці займали переважно пасивну позицію. Жодної потужної української організації в Криму не було.
Тиск на кримських татар посилюється. Мустафа Джемілєв розповідає: «За радянської влади, після 30-х років, не було зникнення людей, а зараз це вже практикується. І цей факт викрадення людей вони використовують як аргумент. На допитах, наприклад, людина гідно поводиться, і вони тоді питають, чи не боїться він або вона зникнути раптово, чи діти зникнуть. За радянської влади такого не було, зараз це робиться». Про майбутнє правозахисник Джемілєв зазначає: «Під Росією у кримських татар перспектив немає, тобто всі сили мають бути спрямовані, аби звільнитися від неї».
Створення проросійських сепаратистських організацій розпочалося ще тоді, коли СРСР розвалювався. У 1990 році в Донецьку виникло «Интердвижение Донбасса», а в Луганську – «Народное движение Луганщины». Згодом виникли інші подібні організації. Але на референдумі за незалежність України проголосували у Донецькій області – 83,9 відсотка, а в Луганській – 83,6 відсотка виборців. Однак покращення життя народу не сталося. Місцеві політики і підприємці у всьому звинувачували Київ. Російська агентура розгорнула шалену антиукраїнську пропаганду. Із Росії завозили низькохудожню, але багатотиражну продукцію під маркою «наукової фантастики» чи «альтернативної історії». Наскрізним сюжетом цих книг була майбутня війна з Україною або з США на українській території. Тему «Великой Отечественной войны» використовували в фільмах і телесеріалах для підготовки населення до відновлення Російської імперії і подальшої війни проти Заходу. Монастирі Московського патріархату стали осередками розповсюдження проросійської та антиукраїнської друкованої продукції. А згодом тут переховувалися російські диверсанти. Врешті-решт Українська православна церква Московського патріархату стала організовувати і надихати маси вірян для блокування українських військових частин, колон техніки та особового складу. ФСБ встановила контроль над контрабандистами в прикордонному краю. Потім, на початковому етапі заколоту, ці канали використовували для постачання зброї, боєкомплектів, агітаційних матеріалів, готівкових грошей. Для пропаганди також було використано рух реконструкторів – людей, які відтворюють воєнні події минувшини. Все це подавалося під виглядом гри у війну проти фашизму. А фашистами оголошувалися всі, хто не хотів повернення до СРСР. Так промивалися мізки підліткам і молоді. А Київ занедбав загальноукраїнські ідеологічні проблеми і навіть шкільну освіту в тій частині, де йшлося про Україну. Російські агенти працювали з місцевими бандитами. Донецька область лідирувала серед інших областей України за кількістю зареєстрованих злочинів. Кримінальників заохочували до побиття і вбивств українських патріотів. Сепаратисти ліквідували місцевих наркоділків, захопили їхні лабораторії і змушували наркоманів чинити злочини проти мирного населення та йти в бій «за дозу». Харківська організація «Оплот» перетворилася з нібито спортклубу на реальну терористичну організацію. Головним помножувачем маніпулятивних технологій проти України було і залишається російське телебачення. І нині з боку Росії та окупованих районів Донецької і Луганської областей діє 25 різних інформаційних проектів, які є складовою російської окупаційної політики.
Секретар РНБО Олександр Турчинов, який водночас виконував обов’язки Президента, відзначає, що вже наприкінці лютого 2014 року вздовж всього українсько-російського кордону посилювалася концентрація російських десантних і бронетанкових підрозділів. Міністр оборони України Ігор Тенюх уточнив, що до агресії проти нашої країни підготовлено 38 тисяч російських військовиків, понад дві тисячі броньованих машин, 761 одиницю танкової техніки, 720 артилерійських систем залпового вогню, понад 100 вертольотів і 90 літаків штурмової авіації. На бойове чергування в акваторії Чорного моря вийшло 80 військових кораблів Російської федерації. Україна мала лише близько 5 тисяч військовослужбовців, готових виконувати наказ. Голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко свідчив: «Януковичем і Якименком (зрадником і дезертиром, колишнім головою СБУ) кадри Служби безпеки в усіх областях (а передусім у Донецькій, Луганській і в Криму) були сформовані винятково з представників Донецького або Луганського регіонів і тільки з осіб, які стояли на антиукраїнських позиціях». На засіданні РНБО Наливайченко інформував: «І американці, і німці просять не починати будь-які активні дії, оскільки, за даними їх розвідок, Путін використає це для початку широкомасштабного сухопутного вторгнення».
В цей час загони Самооборони, сформовані на Майдані, стали основою для добровольчих загонів. Колишній командир батальйону патрульної служби міліції спеціального призначення «Дніпро-1», керівник штабу національного захисту у Дніпропетровській області Юрій Береза зробив висновок: «Найдурніше у всій цій історії – недовіра до добровольців. Якби тогочасне керівництво держави звернулося по-простому до народу, що в Криму йде війна, захоплення, вставай, країно, пішли захищати свою територію, - цих подій на Донбасі зараз би не було. Нам потрібно було битися в Криму». Кримські татари були готові допомагати українцям, якщо б розгорнулися бойові дії.
Велике значення мали настрої місцевого населення. Голова Одеської облради у 2014 році Олексій Гончаренко зробив висновок: «Дніпропетровськ, Харків, Одеса вибороли мир у своєму місті завдяки пересічним городянам ще на початку протистояння. А донецьким патріотам довелося вже брати до рук автомати, адже недостатньо категорична реакція на перші ж прояви сепаратизму в регіоні призвели до його окупації та війни».
На початку АТО колони наших військовослужбовців блокували проплачені жінки з дітьми. Сепаратисти ховалися за їхніми спинами. Армія до такого розвитку подій не була готова. Донецький журналіст Денис Казанський розповідає: «Я взагалі не знаю, якби все склалося, якби не стали стріляти добробати. Валити сепаратистів почали першими в Слов’янську, «Правий сектор». Це вони під’їхали і розмололи сепаратистський блокпост в районі села Билбасівка. У Красноармійську вбили двох людей. Зайшов начебто батальйон «Дніпро-1» або «Донбас». Їх почали блокувати, вони почали стріляти. Убили двох, і моментально все заспокоїлося, всі розбіглися, хто намагався їх блокувати».
12-13 квітня банда «Стрєлкова»-Гіркіна за допомогою 100-200 місцевих захопила Слов’янськ. Так розпочався новий етап агресії Росії: пряме збройне вторгнення – на той час силами диверсійних груп на Донбасі з метою знищення української незалежності. Коли українці почали оточувати Слов’янськ, у ніч з 4 на 5 липня банда Гіркіна на бронетехніці втекла із міста. Куратор батальйону «Київ-1» Євген Дейдей згадує: «Весь Слов’янськ був замінований, починаючи від шкіл та дитсадків. Скрізь, де були позиції сепаратистів, все було заміновано. Всі снайперські схованки та інші позиції, опорні пункти були вкриті шаром шприців. У місті було дуже важко знаходитись, адже все було просто всіяне трупами бойовиків, їхні пошматовані тіла лежали прямо посеред вулиць, і це було дуже важко як морально, так і фізично, адже стояв шалений сморід».
2 березня 2014 року головою Дніпропетровської облдержадміністрації було призначено Ігоря Коломойського. Він зі своєю командою та іншими громадянами не допустили поширення «російської весни» на Дніпропетровщину. Водночас довелося займатися переселенцями.
Міський голова Дніпра Борис Філатов згадує: «Перші переселенці пішли з Криму. Людей 30, проукраїнські громадяни, яких звідти видавлювали. Хтось все кинув і поїхав, у когось були родичі тут. Пам’ятаю на перших зустрічах дівчинку з-під Керчі. Інструктор з кінного спорту. Каже: «Як же я знайду роботу?» Потім пропала. Виявилося, знайшла молодого чоловіка, у них любов, влаштувала своє особисте життя. Був хлопець, який і досі продовжує їздити до Криму, бо там залишилися всі родичі, брати. А він тут ще й воював за Україну. Він вивіз сюди сім’ю, йому допомагає в тому числі і батальйон «Дніпро». За моїми даними, зараз у місті 76 тисяч переселенців».
Переселенці різні. Радник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Вадим Шебанов згадує: «Приїжджає молода дівчина з дитиною і каже: розмістіть нас тут, поки наші мужики хохлів перестріляють. Що з нею робити? Дати б ляпаса! Але розумієш – у людини в голові те, що їй нав’язали. Ми знайшли дівчат-психологів, близько 30 осіб. Вони з ними працювали. Потім екскурсії містом водили по середах, показували, що дітей не їмо. І через певний час ті розуміли, що їх жорстоко обдурили. У підсумку ставали волонтерами і вже самі «витягували» своїх колишніх земляків».
Важливе значення мало визволення Маріуполя добровольчим батальйоном «Азов». Штурму передувала ґрунтовна підготовка. Радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко розповідає: «Насамперед була важлива робота розвідки. Величезна кількість місцевих передавала «азовцям» інформацію - для прикладу, на момент планування операції «Азов» мав відео всіх укріплень ворога зсередини тільки тому, що деякі патріоти з Маріуполя брали участь у будівництві цих споруд для ДНР, постійно роблячи відеозйомку і, безумовно, ризикуючи власним життям. Таких прикладів багато. Саме завдяки цій допомозі «азовці» мали детальну інформацію про кількість сил противника, кількість озброєння, розташування позицій техніки, моральний стан ворога».
Звільнення Маріуполя справило великий вплив на армійських офіцерів: «Багато офіцерів подумали: «Як так? Як ці пацани, які без року тиждень тримають зброю в руках, і вони змогли піти і звільнити центр Маріуполя, а ми, офіцери спецназу, цього не зробили». Це був переломний психологічний момент.
Зрадники Батьківщини на Донбасі були приречені. Але почалася пряма агресія збройних сил Росії. На той час українська армія і Нацгвардія зазнали тяжких втрат у живій силі і техніці внаслідок інтенсивних артилерійських і ракетних обстрілів із території Росії, через що мусили залишити райони уздовж державного кордону, куди були введені для його прикриття.
Під час Іловайської операції під Амвросіївкою були вперше захоплені та продемонстровані всьому світові російські військовополонені. Однак сили були надто нерівні. Методи ведення війни українців і росіян дуже різні. Командир батальйону «Донбас» В’ячеслав Власенко зробив висновок: «Трагедія Іловайська полягає в одному: росіянину повірити – себе обдурити». Росіяни пообіцяли випустити українських військових із оточення, а потім розстрілювали наші колони з артилерії. Командувач сектора «Д» сил АТО Руслан Хомчак згадує: «Будь-яка війна – це вбивство, але пораненому треба надати допомогу. У нас теж були поранені з того боку, ми їм надавали допомогу. Вивозили, віддавали, не знущалися над ними. А що таке добити пораненого? Це було як з боку російських військ, так і з боку ополченців так званих. Багато хлопців, які загинули при виході з Іловайська, вони могли залишитися живими. Їх добили».
Під час оборони Маріуполя проти російської армії для будівництва дотів, за ідеєю Сергія Тарути, було використано сляби – листи сталі товщиною 200-300 міліметрів. В наші захисні споруди було близько 250 влучань, але вони витримали. Російські атаки було відбито.
У книзі зазначається: «Бійці добровольчих підрозділів були справжнім цвітом української нації. Адже майже всі вони мали одну і більше вищу освіту. І на момент вступу до лав добровольців багато хто з них мав успішний бізнес та власну справу. Насамперед добровольцями ставали люди, які знали українську мову досконально, а також вільно володіли російською, англійською та іншими мовами. Це люди, для яких заробітня плата і соціальний пакет мали другорядне значення. Саме через це вони не приділяли достатньої уваги своїй легалізації та документальному підтвердженню своєї участі в АТО».
Юрій Береза на звинувачення, що полк «Дніпро-1» - це приватна армія Коломойського чи Порошенка, відповів: «Ми – приватна армія народу». Це стосується всіх добровольчих батальйонів.
У книзі не приховується, що траплялися й порушення закону. На жаль, не лише патріоти йдуть захищати Батьківщину. Це війна.
Автори книги «Добровольчі батальйони» пишуть: «Події на сході України – це не просто війна між Росією та Україною, це війна між світоглядами. Це не війна між націями, не війна між українцями і росіянами. Це війна між моделями мислення, між минулим і майбутнім. І яскравим підтвердженням тому є наявність іноземців, які воюють у складі українських добровольчих батальйонів. Серед них є представники різних країн – шведи, росіяни, грузини, білоруси, греки, чеченці». До речі, чеченський батальйон імені Джохара Дудаєва при виході із Іловайського котла зазнав набагато менших втрат, ніж інші батальйони. Чеченці «це пояснили тим, що допоміг досвід багаторічної «дружби» з Росією – якщо росіяни роблять «коридор», то це тільки для того, щоб його розстріляти». Аміна Окуєва говорила: «Це війна з несправедливістю, яку являє собою російська імперія». Боєць батальйону «Карпатська Січ», росіянин із Владивостока Олег Жданов заявив пресі, що йому і його товаришеві Іллі Богданову постійно надходили листи і запити від багатьох росіян, які хочуть воювати на Донбасі на боці українців.
Радник голови Національної поліції України Віктор Чалаван упевнений: «Свого часу нам доведеться знову брати Іловайськ. Доведеться брати Торез, Сніжне, Донецьк, Луганськ, зачищати нашу територію від всієї наволочі…».

Анатолій Зборовський
м. Ірпінь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 21.12.2018 > Тема "З потоку життя"