Версiя для друку Обговорити в форумi

КРИМСЬКЕ, ГРУДНЕВЕ…

***
Вечірній снігопад відваджує від сну,
цяткує шибу зграями сніжинок,
господарці зимі під сосонку рясну
наносить кучугуру на зажинок.

Приховує стежки в безлюдному дворі,
зірки раніш засунув у кишені.
Під світло ліхтаря злетів пухнастий рій –
метеликами пурхає у темінь.

В захопленні чолом тулюся до вікна,
дивлюся на оте грудневе диво.
Хай вибачить моє відступництво весна,
бо взимку теж буваю я щаслива.
11.12.18

***
А грудень задощив, зійшов з лижні –
не втримався на трасі й розгубився.
В чоботях гумових так затишно мені,
то ж нащо сніг тоді вночі наснився? 

Не віщий сон. Пручається мороз,
не дружить з цим чудним південним краєм.
Не заявляє авітаміноз
про себе тут, депресії немає.

Броджу в тумані, дихаю дощем,
шукаю, де прилавок із хурмою.
Сахаюся від зустрічей, а ще
ховаюся між осінню й зимою

в яскравий купол: з зонтиком в руці
знов доведеться зиму пережити.
Бо губляться її десь манівці.
Все сіють мряку небеса крізь сито.
14.12.18

ГОРОБЧИК ГОРДІЙКО
Гордійко, так звали звірята та пташенята сіренького горобчика, сидів на голій гілочці кизилу і спостерігав за метушнею знайомого їжачка Колюні. Той крутився на місці, сіпався з одного боку в інший – загалом вів себе не зовсім адекватно, як на погляд Гордійка. Земля після недавнього листопаду в саду була застелена опалим листям. На колючки їжачок нанизав вже чимало жовтих листочків та наплутав сухої трави. Згори горобчикові здавалося, що приятель маскується під оточуюче довкілля. «Але ж для чого такий шум здіймати?» – не розумів Миколчиного замислу Гордійко. Якщо вже вирішив заховатися від когось, то робити це нишком потрібно.
- Гей, Миколко-наколко! Ти що – сам з собою в жмурки граєшся? – подражнив горобчик їжачка.
- Та не до ігрищ мені, Гордійку-злодійку, – їжачок у відповідь теж уколов крилатого приятеля образливим слівцем, щоб той не мав звички обзиватися. – Не чіпай мене, самому ж потім краще буде. Чи якась хвороба напала: вже який день рот не закривається – позіхаю та позіхаю. Немов не вистачає повітря… І спати весь час хочеться…
Їжачок ледве-ледве промовляв слова.
- Ой, Колюню, то це щось серйозне в тебе. А що, як заразне? Мені таку інфекцію підхопити не хочеться. Ти вибач, друзяко, але я з тобою гратися не буду.
Їжачкові неприємно було чути таке від приятеля, але й ображатися теж не гоже. У Гордійка багато братиків та сестричок, ще розхворіються всі і нікому буде цвірінькати в саду. І нехай горобці колискових співати не вміють, але і їх коломийки Колюня любить слухати.
Їжачок помітив, що на тому місці, де він крутився та вовтузився, виросла чимала купа листя. Озирнувшись навкруги, чи не бачить хтось, він встромив свого носика в купину і відчув, що там набагато тепліше ніж в саду, вітру немає та й запах соковитіший. Їжачок засунув у листя голівку, потім плечі, а потім і зовсім заховався з усіма чотирма ніжками. «Похворію тут…» – вирішив Колюня і відразу ж заснув.
Гордійко проґавив ту мить і не міг второпати, куди це зник їжачок. Йому дуже хотілося кинутись на розшуки Колюні, але боявся потрапити в обійми незнайомої бацили. Покрутив головою на всі боки і голосно цвірінькнув у простір:
- Нехай тебе лиска-Лариска шукає, а я не буду!
Але відповіді горобчик так і не дочекався.
Наступного ранку він знову прилетів і всівся на кущ кизилу, та їжачка ніде не було видно. І в обідню пору його не застав у саду. «Напевне трапилася біда…» – злякався Гордійко і чимдуж полетів до свого гніздечка.
Через кілька днів у сад вийшов господар з граблями і заходився згрібати опале листя. Під кущем кизилу він полишив роботу, нахилився над купинкою і почав її уважно розглядати. Гордійкові, який сидів високо на яблуні, стало цікаво, що ж там такого знайшов дядько Максим. Він спурхнув з гілки, наблизився на безпечну відстань до граблів і побачив, що з-під листя виглядає колючий клубок. Гордійко відразу впізнав свого приятеля. А господар для чогось набрав цілий оберемок листя і насипав зверху на Колюню.
- Ну все… прощавай Миколко-наколко…
Гордійко крізь сльози цвірінькнув їжачкові прощальні слова і шугнув подалі від того страшного місця. Заплаканого і засмученого побачила його мама-горобчиха, а дізнавшись про причину суму свого синочка, посміхнулася і заспокоїла малого:
- Не панікуй! Живий-здоровий твій Колюня, та ще й спить міцно-преміцно. Їжаки впадають в сплячку на зиму. І твоєму приятелю прийшла пора спати. Природу не перехитриш. От ти будеш взимку ховатися в стріху від вітру та морозу, а їжачок навіть і не знає, що таке зима.
Поки не випав сніг, Гордійко щодня навідувався до кизилового куща, та підкидав на Миколчину схованку по кілька листочків, щоб йому було тепліше пережити зимові місяці. А коли випав сніг, то купина перетворилася на кучугуру, і вже ніяка лиска-Лариска не змогла б знайти їжачка. Гордійко час від часу прилітав до сплячого Колюні, але лисячих слідів біля його схованки ні разу не бачив.
На зміну зимі прийшла весна сніг розтанув, і горобчик веселими коломийками розбудив їжачка. Той потягнувся всім своїм колючим тілом, глибоко вдихнув весняного повітря, відкрив очі і побачив на гілці Гордійка:
- То ти ще тут? Дякую, вірний мій друже, що не покинув мене, доки я боровся з тією страшною хворобою та лежав без пам’яті!
Гордійко подивився на Колюню, як на малу нерозумну дитину і радісно зацвірінчав. Він-то вже знав, що це була не страшна хвороба, а солодкий сон.
18.12.2018

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #51 за 21.12.2018 > Тема "Душі криниця"