Версiя для друку Обговорити в форумi

От і завершився конкурс. Чудове починання! «Кримська світлиця» щиро вітає натхненників, організаторів і спонсорів «Кримського інжиру» з прекрасним, вартим наслідування задумом популяризації кримськотатарської літератури серед найширших кіл українського суспільства, донесення кращих творів української літератури на рідній мові кримців. Немає жодного сумніву в актуальності подібного майданчика, який і в подальшому, сподіваймось, сприятиме обопільному інтересу як українського, так і кримського читача до кращих надбань наших літератур, до творів сучасних письменників. Наскільки це актуально, можемо судити по тому, що за останні роки з кримської на українську було перекладено лише п’ять книжок. П’ять, панове! Це катастрофічно мало. Може тому й досі маємо у свідомості пересічного обивателя стійкі забобони щодо кримців, насаджені ще ідеологами «Краткого курса ВКП(б)». Може тому так легко піддається він закликам бездумних, безвідповідальних популістів зректися «неукраїнського» Криму. Може тому деякі ура-патріоти у ВР з великою пересторогою ставляться до надання Криму статусу національної автономії кримців.
Дуже показово, що до участі в конкурсі долучилося велике число письменників. Так, за даними організаторів, 135 письменників подали на розгляд журі 244 твори. І, звісно ж, серед них було багато кримчан. Нам дуже приємно відзначити, що переможницею в номінації «поетичний переклад з кримськотатарської на українську» стала наша землячка, відома українська поетеса Галина Литовченко. «Кримська світлиця» щиро вітає пані Галю з перемогою! Зичили їй того. Не мали щонайменшого сумніву в її успіху. Разом з нею вітаємо фіналістів «Кримського інжиру», переможців у всіх його номінаціях: Сергія Аркушу, Уляну Федоренко, Мустафу Аметова, В’ячеслава Гука, Майю Сафет, Євгенію Світоч, Сеяре Кокче та Таїра Халілова. Натхнення і нових творчих злетів вам!
Щиро радіємо, що на відміну від двадцятилітнього літературного конкурсу «Ми - діти твої, Україно!» імені Данила Кононенка, який його організатори, перебуваючи в окупації, вивели на всеукраїнський рівень без найменшої уваги з боку держави, без залучення жодної бюджетної копійки – виключно за підтримки небайдужих українців, «Кримський інжир» тішиться, натомість, і увагою влади, і належною підтримкою. Так має бути. Адже немає жодного сенсу будувати державу, яка примітивізує культуру власного народу, не розуміє важливості сприяння розвитку національної літератури.
Ще раз вітаємо «Кримський інжир» з дебютом, бажаємо йому творчого довголіття, бажаємо, щоб з кожним наступним роком він збирав щоразу більше талантів!
Насамкінець, автор цього віншувального допису має визнати, що й він спробував було долучитися до «Кримського інжиру» з двома своїми віршиками, але спіймав облизня. Чи то віршики ті були загіркими, неінжирними, чи хтось з нашої кримсько-київської діаспори сприйняв їх за образу, чи то не дотягли вони в художньому, естетичному чи в якомусь іншому сенсі, але підозріло поцікавившись, чи то таки мої власні твори, організатори замовкли з кінцями. Щоправда, разом з тими двома віршами, зазначеними, як такими, що подаю на конкурс, я послав ще й схвалений авторкою свій переклад відомого вірша чудової кримської поетеси Лілі Буджурової «Когда мы вернемся», і ще декілька давніх своїх віршиків на кримський темат. Певно ж, того не треба було робити. Бо хоч і зазначив, що вони вже публікувались, а отже, не відповідають умовам конкурсу, як не відповідає його умовам і перекладений на українську мову вірш пані Буджурової (перекладав з московської, а не з кримськотатарської), та організатори чомусь звернули увагу саме на них, завваживши, що раз вже публікувались, то допустити мої вірші до конкурсу ніяк не можуть. Але то таке. Зате, не обтяжений забороною публікувати їх деінде ще до публікації в Інжирному альманаху, пропоную їх до уваги нашого тертого світличного читача прямо зараз.

КРИМ НАШ. ОСІНЬ 2018

Знов вересень. Чубатий Трамонтан
Герлигою жене по небу хмари.
Їх сірі, розколошкані отари
Маєстатично сунуть за курган
І далі - ген за пасмо Тарханкуту.
Через обжитий греками ще Понт,
В далекий Ирій, десь за горизонт,
В край, де чекають мрії незабуті.
Колись полинуть мріялося вслід:
Піднять вітрило і - гайда за море! -
Через Босфор, повз гордий Істанбул,
Що, певно, бачив пращура вітрила.
Та доля тче їй знану лиш габу.
Ніхто її приречень не поборе.
Забудь про мрії. Мріяти не слід.
Найпаче ж коли скрєпів зла рука
В часи совка нас повернула знову,
Де моветон моя вкраїнська мова,
Де кримці ждуть щоночі воронка,
Де непокірних зникло вже чимало,
Де обшуки і вдень, і уночі,
Де знов в ціні іуди й стукачі,
І суд, де право і не ночувало.
- Які вже мрії… просто покорись,
Кнутом не перебити топорища, -
В обидва вуха вкладують тобі.
А може й справді, агнцем смирення
Вписатись в стан потомственних рабів,
Принишкнути, допоки буря свище -
Вона ж не вічна, вщухне хоч колись?
Чи й вщухне, як прищулимося всі,
Покинем Крим свій і гайнем на Київ,
На санкції поклавши всі надії -
Га, мудрі піскарі і карасі?
Життя під чоботом чужинським - не меди,
І відчай часом так холодить душу,
Але, скажи, хіба то личить мужу
Лишати ворогу своїх у час біди?
Немов цикута, випита до дна,
Пече мені накинута неслава
На Україну племенем нездар -
Временшиків, лакуз, пройдох, каналій,
Які здали і нас, і киримлар,
І честь, і репутацію держави…
Вітчизно, ти чи сонна, чи хмільна?
Допоки ж ти терпітимеш іуд,
Які гендлюють з ворогом відкрито,
Яким війна не горе, а корито -
Можливість знову й знов обдерти люд?
Мо', досить прикидатись, що війну
Ми виграть можем маршем в вишиванках,
Чи чублячись у Мережі до ранку?
Бо воля знає лиш одну ціну.
Життя ціна їй. То не таїна.
Її не сплатиш, як нема довіри
Один одному - не лише до влад.
Чи має шанс хоч би й найкраще військо,
Коли командувач сахається посад*,
Як арсенали зносить в чорні діри,
Коли війна і далі "не війна"?
За спінений, свинцевий Ярилгач
Жене свою сльозливую отару
Старий вітрисько. Я би з ним, на пару,
Гайнув за море, щоб не чуть той плач,
Щоби й собі горючими слізьми
Не зрошувати ці правічні скелі,
Та не піду, шановні мудрагелі,
Бо Крим - він наш, допоки є в нім ми.

*На час, коли писано цього вірша, не запроваджуючи воєнний стан, Президент уникав тим самим прийняття на себе обов’язків Верховного головнокомандувача.

ДО СЕРЦЯ

Чого ти, дурне моє серце, терниною колеш? Не плач.
Ну, що тобі Крим той аж так вже задався, їй-бо?
Не час ще для горя, сльозлива моя тінь-журбо.
Ще лиш починає брать ноти апокаліптичний сурмач.

Не плач-бо. Не треба. За ним і без тебе пролито тих сліз…
Ні сум, ні журба аж ніяк не поможуть, повір,
Тоді як із лігва свого знову виповз той звір,
Що мав би довіку десь спати в краю білокорих беріз.

Що можеш ти в часі, як дужі байдужі, як гідність ще спить?
Як до застережень твоїх гречкосії, як перше, глухі?
Хіба що і далі вергати слова ці сухі,
І вірити в те, що вони наближають пробудження мить.

“- Коли ж бо та мить вже настане?” - шепоче суха ковила.
“-Курли…” - їй відлунням в осінньому небі лелеки.
- Під співи про “все йде путьом” пробудитись нелегко,
Нелегко, а надто ж як лжа, наче ніч, все навкруг сповила.

Байдужість, зневіра, підступність, готовність вклонятися злу,
Готовність бездумно служити пророкам олжі –
Ось де апокаліпсис! Душі в шкарлупі іржі…
Їх вилущить дуже непросто, якщо не розвіяти млу.

Та мить та доконче настане. Розвіються чари імли,
Прибій позмиває смердюче гниляччя зі скель,
Від Ярилгачу, Тарханкуту по сам Коктебель,
І зійде над Кримом світання – лиш вір аркадаш киримли!

Тож годі, дурне моє серце, не плач. Гартуй краще риму,
Бо гідність збудити ми маємо ще до труб серафимів.

ТРАМОНТАН

Коли вітри облудної весни,
Здійнявши куряву надій в слабеньких мізках
на те, що вже халява дуже близько,
заплуталися в кримські полини,
Як обіцянок курява вляглась
І всохла на губах тягуча слина
В останнього наївного кретина,
Чия чекалка краю вже сягла –
Аж отоді з запалених очей
Сповзати стала скрєпная полуда,
І навіть найзапеклішим іудам
Щось там, де у людей душа, пече.
А може й ні. На те вони й іуди,
Їх совість куплено за тридцять срібняків,
Тож скільки б весен не минуло чи віків,
Вони все ті ж, бо, що їм тії люди…
Що їм той тлум лукавих хитрунів,
Який лиш за обіцяну морквину
Свій зрадив світ, продав в собі людину –
Що їм все те! Хай не болить мені
Кротяча сліпота совкових дурнів,
Але шкода зашкварених отих,
Кого здали мов вівців, чий лиш гріх –
Їх крайньохата ялова бездумність.
Але найбільше — до кривавих сліз,
До спазмів в горлі, до надриву серця
Пече недоля тих, кого без герцю,
Наклепом, підло, взято до заліз.
Сьогодні осінь. Кажуть, що рахують
По ній курчат. І то напевно так.
Та повесні, шукаючи п’ятак,
Спалив хтось свою клуню золотую.
Спалили світ свій. А в чужім – чужі,
Бо ж лиш в своєму своя правда й воля.
І навіть не поскаржитесь на долю,
Бо в час випробувань не всі були мужі…
Моя надія — батько Трамонтан,
Що розганя навіяні тумани,
Вивітрює з голів пусті дурмани,
Нагадує, що й з вимушених плавань
Вертають кораблі у рідну гавань,
Знайшовся б лиш порядний капітан…

СТЕПИ КАРАДЕНІЗУ

О степе кримський: запах твоїх трав -
Волошок, льону, чабрецю, полину
Я не забуду, де б не був, до згину.
Ти посвистом левантових октав
Приходиш часто у моє безсоння,
Шепочеш щось на мові ковили,
І квилить чайка, і гримлять вали -
На ранок бризки тих валів солоних
Сліди лишають на моїх щоках,
А крик шуліки, наче поклик волі -
Все кличе й кличе крізь роки недолі,
Відлунює невпинно у думках.
Чи чує крик той сонмище почвар?
А чуючи, чи розуміє присуд?
Мій Крим, мої степи Караденізу
Чекають сходу сонця Qirimlar.

КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ. НОВІ ЧАСИ

Що за часи, панове, де мораль?
Здрібнів народ, змінявши честь на гречку.
Мовчать покірно, наче ті овечки,
Хоч шкуру з них деруть. Не жаль! Не жаль!
Бо з їх покірності й зросла оця біда,
Бо їх байдужість придушила гідність -
"Забрали Крим? - Яка в нім необхідність?
Он, під Одесою, така сама вода.
А заберуть Одесу - то й нехай -
Там пам'ятник тій шльондрі Катерині.
Ми й на Канарах славно відпочинем,
Тож ти Світлицею отут нам не махай.
Незрозуміло ж, як ви там жили,
Чого вас ФСБ не пов'язало.
Наш Крим у Київі. А вас там прив'язали
Кацапські пенсії, що вищі ніж в хохлів".
Не встигло ФСБ незворотке
Підтяти нас, бо випередив Київ.
Наспіли патріотки, ще й помиїв
Цебро на голови нам вилили гидке.
Воно, звичайно, дурнів вистачає
Будь-де, та дурнями керують
Оті, що на їх дурості жирують.
Про що тут мовлю, друже, примічаєш?

КОЛИ МИ ВЕРНЕМСЯ
Ліля Буджурова
(переклад з московської)

Коли ми вернемся домів всім народом,
Згадать доведеться вам, звідки ми родом,
Згадать доведеться, звідкіль ви самі
Незваними тут об’явились гістьми.
Як стане несила нашийник носити,
Ми ваші подачки припиним просити.
Згадаємо гордість свою вікову,
Від скіфів і таврів донині живу.
Коли ми вернемся – а ми всі вернемся! –
В степу, а чи в горах тоді ми зберемся,
Щоб справити тризну веселу, в танках
По ваших указах, по ваших кийках,
По казочках ваших про дружбу народів,
В той час, коли в нас відбирали свободу,
Вітчизну, Надію, паплюжили Бога,
В той час, як з мечетей мостили дороги!
По вашій зручній і поступливій правді,
Пайками оплаченій певності ради.
По вірі, що ваші паскудять онуки,
Мов, можна народи карать для науки.
Коли вернемося, ми вклонимся в пояс
Тому, хто не втратив ні пам’ять, ні совість,
Хто нашим тиранам не тяг “алілуйя”,
Ми руку, мов старшому, їм поцілуєм.
З того ж, хто цькує нас підленько донині,
Ми маску народних ревнителів знімем,
Нехай вони глянуть в лице нам відкрито,
Не криючись знов за привладне корито!
Коли ми вернемось, прозріють незрячі,
І той, хто нас топче, хай з горя заплаче,
Як плакали наші батьки й горювали,
Коли матерів в чужу землю ховали.
Коли вернемося, земля наша скрикне
І духів своїх по міжгір’ях окликне,
Поверне джерела до спраглих потоків
І попіл батьків їх поверне потомкам.
Ми сльози їм витрем і в прощення тиші
Ми слово дамо, що повік не полишим
По волі своїй чи, як перш, – лиходіїв,
Бо в ній наша пам’ять і наша надія.
До неї любов ми пронесли крізь терна!
Комусь не під силу став шлях той нестерпний,
Та, навіть як падав хтось – знав: ми вернемось,
Всі разом під небом Вітчизни зберемось!
Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2018 > Тема "Душі криниця"