Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРИЙДЕ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ...
У н╕ч на 19 грудня до слухняних д╕точок нав╕ду╓ться Святий Отець Миколай ╕ потайки кладе п╕д...


КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК БЕК╤Р АБЛА╢В ПРЕЗЕНТУВАВ КНИГУ «ТРИВОЖН╤ ЧАСИ»
А В╤ДТОЧУВАВ СВ╤Й Л╤ТЕРАТУРНИЙ ХИСТ ЩЕ У НАШОМУ «ДЖЕРЕЛЬЦ╤»!


СОБОР УПЦ КП ВИЗНАЧИВСЯ З КАНДИДАТОМ НА ПОСАДУ ОЧ╤ЛЬНИКА ПОМ╤СНО╥ ЦЕРКВИ
Один з╕ сп╕врозмовник╕в розпов╕в журнал╕стам, що процедура голосування була в╕дкритою. На собор╕...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Сьогодн╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му шановному читачев╕ доб╕рку прекрасних, напо╓них...


ЧИ ПОТР╤БНА ДИТЯЧА ПРЕСА УКРА╥Н╤?
Дитяча преса потр╕бна вс╕м – ╕ юним читачам, ╕ батькам, ╕ осв╕тянам.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#49 за 07.12.2018
«Я – Л╤ТО, ГОЛОСИСТЕ ТЕПЛЕ Л╤ТО»

Сьогодн╕, в першому сво╓му грудневому числ╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му читачев╕ в╕рш╕ чудово╖ укра╖нсько╖ поетеси ╤рини Федорчук.
╤рина Павл╕вна - членкиня Нац╕онально╖ сп╕лки журнал╕ст╕в Укра╖ни, лауреатка фестивалю «В╕дродження укра╖нсько╖ поез╕╖» (2017, 2018 рр., м. Одеса), дипломантка фестивал╕в ╕ конкурс╕в «Малах╕товий носор╕г», «П╕дкова Пегаса», «Житомир TEN». Пише поез╕ю, прозу, публ╕цистику.
Народилась 22 червня 1970 року на Ки╖вщин╕, в невеличкому м╕стечку районного значення – Тет╕╖в. П╕сля зак╕нчення десятир╕чки вступила на ф╕лолог╕чний факультет В╕нницького державного педагог╕чного ╕нституту, де здобула фах учителя укра╖нсько╖ мови ╕ л╕тератури. Працювала у школах №30, №35 м. В╕нниц╕. 1995 року повернулась до р╕дного вишу, спробувала власн╕ сили на посадах старшого лаборанта, методиста заочного в╕дд╕лу, упродовж п╕втора десятка рок╕в очолювала редакц╕ю ун╕верситетського часопису «Педагог», була прес-секретарем ректора вишу.
Нин╕ очолю╓ л╕тературно-мистецьке об’╓днання «╤мпреза», де гурту╓ творчих особистостей: письменник╕в, художник╕в, фотограф╕в, артист╕в. Найб╕льшим житт╓вим досягненням вважа╓ родину, в як╕й ╕з чолов╕ком виховали дв╕йко чудових син╕в.
Але – до в╕рш╕в! Адже п╕знати поета найкраще через його слово.

╤рина ФЕДОРЧУК

***
Чудна душа... Усе кудись лет╕ла
Назустр╕ч громовицям ╕ в╕трам,
Згорали п╕д палючим сонцем крила,
Й на шрам╕ залишався новий шрам. 
╥╖ бол╕ло. А комусь ц╕каво, 
Що задля себе, може, й не жила?
В людей ╓ справи, надважлив╕ справи.
Нав╕що ти, на╖вна, ╖м здалась?
Карабкайся, живи, як стане сили,
Й н╕ зв╕дки допомоги не чекай.
Та б╕лий св╕т усе одно красивий.
Завваж на це. Хапайсь за це. Тримайсь!

***
Ми - н╕хто? Ми для них т╕льки м'ясо гарматне?
Знову кров, знову в╕йни... ╤ множаться сльози й хрести...
Нам з тобою, друзяко, в строю треба ст╕йко триматись,
Уперед, крок за кроком ╕ти до сво╓╖ мети.
В╕льнодух╕ як птахи: приходять у св╕т не рабами,
В ╖хн╕х душах, мов в╕тер, шал╕╓ жагучий нестрим,
╤ нурту╓ в аортах нескорена збурена пам'ять,
Що клекоче, кричить: - Не здавайся! Борися! Живи!
╥хн╕й лет - висота. Розс╕ва╓ться рясно нас╕ння,
╤ воно неодм╕нно до сонця дорогу проб'╓
В перемоги ╕м'я, во грядуще, у наше з тобою спас╕ння,
Аби вс╕м довести, що ми – люди: були на земл╕ ц╕й ╕ ╓.

***
В огром╕ дн╕в, де ст╕льки су╓ти
╤ невблаганн╕ ритми дужих терц╕й,
Так добре просто м╕ж людьми знайтись
╤ залишитись у чи╓мусь серц╕.
Бо ╕нше все – марноти ╕з марнот:
Ще зараз ╓ – за хвилю десь не стане.
Та св╕т ╕ще до крапки не змал╕в,
Бо диха╓ш ╕ ходиш по земл╕, 
╤ кожну мить живеш, немов востанн╓.
Буття допоки й поки в ньому нас,
Земна душа жде, як дитина, дива,
Аби в╕дчути, що вона сповна
Щаслива.

***
Зачнуться дн╕ холодно╖ пори,
╤ буде час пов╕льний ╕ обачний,
Й захочеться, щоб хтось заговорив
╤ запитав, чого, чудна, я плачу.
Взнаки утома в борсанн╕ земн╕м, 
Хоч н╕би й маю все для супокою.
Реву, бо н╕ поет я, ан╕ во╖н.
Хай св╕т простить ц╕ прикрост╕ мен╕.
Я – т╕льки ж╕нка, й, певно, заслабка:
Долати важко шлях супроти теч╕й,
Триматись мушу в спеку ╕ хуртечу,
Повторюю: «Усе в мо╖х руках». 
Бо вистояти треба й дал╕ йти,
Н╕хто ж не об╕цяв, що буде легко.
Наснаг прошу в житт╓во╖ конкретики – 
Любов╕ ╕стин, в╕чних ╕ простих.

***
╤ знов прийдуть сумн╕ дощ╕
По тепл╕м л╕т╕,
╤ буде довго на душ╕ 
Пекти й бол╕ти.
Тектиме в даль тривка печаль,
Липка на дотик,
Зачнеться музика прощань 
╤ незворотн╕сть...
Й коли упадуть три зор╕
Немов сапф╕ри,
Хтось об╕зветься ╕згори,
Аби ти в╕рив.
Щоб ти ще жив, не розкисав,
Бо ж з╕йде св╕тло,
╤ ти побачиш чудеса
В ос╕нн╕х титлах.

***
Уже в садках антон╕вка досп╕ла...
Ти чу╓ш, ╢во, ж╕нко ╕з ж╕нок?
Одного дня прийшла у св╕т цей б╕лий,
Якби не ти, в╕н зник би вже давно.
Ослухалась, в╕дважилась на злочин...
Була в раю – н╕ горя, н╕ тривог...
А на земл╕ ридатимеш щоноч╕,
Втирати ж╕нц╕ сльози буде Бог.
Бо ж яблуко те – притча во язицех,
Така соб╕ бувальщина стара.
Тоб╕ так часто сад едемський сниться.
Де був початок тв╕й, але не крах. 
Живеш ╕ ма╓ш: д╕м, робота, д╕ти,
Аби пишався любий чолов╕к.
За вс╕м ти, ж╕нко, мусиш додивитись,
Усе носити мусиш в голов╕.
Але ж х╕ба воно тоб╕ уперше?
Упора╓шся, зможеш, дочовпеш...
У послужному списку купа звершень.
А ск╕льки ще оч╕ку╓ тебе!
Ти надто мужня ╕ така чутт╓ва,
За сотн╕ л╕т нестриму жар не зник...
Сядь, в╕дпочинь, спинися, мила ╢во,
╤ пахощ╕ антон╕вки вдихни.

***
Так не бува╓... Зовс╕м поруч ос╕нь.
Вже незабаром впаде жовтий лист.
Та серце й дос╕ див ╕ казки просить,
╤ прол╕ски для нього зацв╕ли. 
Невже можливо? Я ж не сумн╕ваюсь.
З котушок позл╕тали полюси!
Укотре св╕т у зелен╕ й розма╖,
╤ я йому дивуюся щосил.
Довкруг весна! ╥╖ не захова╓ш:
Соб╕ дорогу паростям проб'╓.
╤з цим живу, встаю ╕ засинаю,
П╕д ос╕нь прол╕ски цв╕туть. Так не бува╓?
А ╓...

***
Розлилося блакиттю небо,
А комусь як на голову сн╕г...
Батьк╕вщино, мене т╕льки й треба 
На в╕йн╕?
Молодою гарячою кров'ю
Поливати тво╖ ╜рунти?
Ти ж мене зачинала в любов╕,
Об╕цяючи берегти...
Ти ж пост╕йно мен╕ казала: 
- Сину м╕й...
А катам настанову давала: 
- Вбий, зум╕й!..
Зупинися й отямся, нене,
Во святе╓ ╕м'я небес!
У грядущ╕м не буде без мене
╤ само╖ тебе.

***
Ти мен╕ – тиша, а я тоб╕ – гам╕р ╕ гом╕н,
Ти мен╕ – веч╕р, а я тоб╕ – ранок ╕ день.
Н╕хто не пита╓, нав╕що ми, зв╕дки ми й хто ми,
Що, може, з╕ спраги згора╓мо чи в╕д утоми,
Й н╕кому не треба, куди ми й чи довго ╕дем.
Усесв╕т великий, та в ньому подекуди т╕сно,
Занадто стр╕мка ╕ потужна земна теч╕я. 
Та ти мен╕ – спок╕й, а я тоб╕ – музика й п╕сня,
Ми надто однаков╕ чи, навпаки, дуже р╕зн╕.
Ми – древня гармон╕я р╕дно-тривких ╕нь ╕ ян.
В ╕стор╕╖ наш╕й звичайна полярн╕сть косм╕чна,
╤ св╕тло, ╕ темрява, поки ще в╕дл╕к не зник.
Вона не про Данте ╕ не про його Беатр╕че.
Ми просто зустр╕лися глянути пильно у в╕ч╕,
Аби надивитися ╕ потонути у них.

***
╤ дав Бог день, ╕ дав людин╕ слово,
Яке, немов зернина, пророста,
Воно було, ╕ ╓, ╕ буде знову,
Гарту╓ться й м╕цн╕ша╓, мов сталь.
Приходить, як дитя, – у сповиточку,
Щомит╕ дужча╓ його нестримний дух,
Я маю стати слову вправним зодчим,
Аби не зник н╕ звук, н╕ жодна з букв.
Воно заслання знало й заборони
╤ утиски терп╕ло, ╕ кат╕в,
Тримали наше слово у полонах, 
╤ заз╕хав на нього, хто хот╕в, 
Та не зламали: не змогли, не стерли
Н╕як╕ з найжорсток╕ших покар.
Упертим пагоном пробилося кр╕зь терни,
Щоб люди мали й берегли як скарб,
В душ╕ носили надтонк╕ з матер╕й,
Снагу в╕д не╖ брали повсякчас, 
Коли звучить в житт╓вому етер╕
Се та╖нство звеличених причасть.
Нехай нам в╕чно буде благодаттю
╤ шириться, й несе добро ╕ мир.
Допоки слову змога ╓ звучати, 
У св╕т╕ доти житимемо й ми.

CHERCHEZ LA FEMME
Я – л╕то, голосисте тепле л╕то,
Його маленька бдж╕лка золота,
Соп╕лка н╕жна ╕ гучна тремб╕та, 
Я – л╕течка улюблене дитя.
Я – клаптик неба ╕ земна травинка,
Хоча кор╕ння маю неземне,
Я – п╕сня, що луна╓ дзв╕нко-дзв╕нко,
Я – просто ж╕нка. В╕дшукай мене!
Тоб╕ я муза й тихоплинна рад╕сть,
Рясна роса, що день ╕ще не спив.
Це ти з╕ мною жив колись у ра╖,
Я звалась ╢вою, ╕ ти мене любив.
Нам було добре. Як було нам гарно!
Але чогось дороги роз╕йшлись.
Ти мною жив, ти в╕чно мною марив:
Хай будем разом, як було колись!
За зорями, як╕ спрадавна св╕тять,
Уже, мабуть, п╕всв╕ту обходив.
Знайди мене – травинку, небо, л╕то, – 
Нехай тебе наснажу назавжди.

ПОРА ДОДОМУ!
Твоя кв╕тка цв╕те, о м╕й лицарю, м╕й Дон Жуане!
Пам'ята╓ш, малесенький паг╕н прин╕с якось ти?
Поки, соколе м╕й, м╕й звитяжцю, мандру╓ш св╕тами,
В╕н угору зд╕йнявсь, спалахнути пелюстям устиг.
Я на кв╕тку молюсь п╕д склеп╕нням високого неба
Й, аби день остаточно не вичах ╕ не загруб╕в,
Заклинаю з╕рками, в╕трами, бо так того, любий м╕й, треба,
Сво╖х янгол╕в хай в╕дрядить в подорожн╕ тоб╕.
Хай тебе пощадить, не висоту╓ нерви ╕ душу,
Щоб на скрон╕ завчасно не впали сивини, як сн╕г.
Я благаю це небо, бо ж╕нка й благати я мушу: 
Хай нарешт╕ к╕нець невситимо-бридкуч╕й в╕йн╕!
Бережу твою кв╕тку. Даю ╖й живильну вологу,
Захищаю собою в╕д сонця пекучого й злив.
Ми ╕з нею удвох зачекались тебе, яко Бога,
╤ щомит╕ повторю╓м:
– Де ж в╕н? Коли вже? Коли?
Я тепер не одна. Мен╕ сили ╕ витримки стане.
Мовчки зношу розлуку й н╕ разу в житт╕ не квилю.
Доторкаюся кв╕тки сухими в╕д спраги вустами,
╤ вона як дитя, що м╕ж нами ╕ поруч ╕з нами.
Тихо в╕римо: спок╕й вже скоро настане.
Повертайся, м╕й хлопчику, доблесний м╕й хул╕гане!
Йди додому! Живи! Я чекаю тебе ╕ люблю.

***
М╕ж тобою ╕ мною так╕ несходим╕ дал╕,
Пом╕ж нами планети, галактики ╕ св╕ти.
Але прийде момент, й я з╕ справ ╕ турбот в╕дчалю,
Щоб узр╕ти тебе, серед тисяч колись знайти.
М╕ж тобою ╕ мною так╕ несходим╕ зими,
С╕р╕ хмари, сн╕ги ╕ шален╕-шален╕ в╕три.
Та премудре життя нас шляхами звели земними,
Щоб удвох нам нести незбагненну жагу й нестрим.
М╕ж тобою ╕ мною так╕ несходим╕ нетр╕,
Довгих дн╕в календар ╕ занадто тривких ночей,
Так багато р╕внянь, географ╕й ╕ геометр╕й,
╤ довол╕ складних, непотр╕бних, пустих речей.
Пом╕ж нами машини, м╕ста, незнайом╕ люди,
Часов╕дл╕к невпинний, крутецьк╕ так╕ в╕раж╕.
╤ будуть балачки, дурнуват╕ як╕сь пересуди…
Ох ╕ зл╕ ж язики… Але що нам слова чуж╕?!
Пом╕ж нами дороги, вагони, гучн╕ вокзали,
╤з тунелю в тунель переб╕гла ╕ щезла тьма,
Бо об╕йми сердець дуже щиро ╕ лунко сказали,
Що давно пом╕ж нас жодних в╕дстаней вже нема.

КУПАЛО
Не одному бол╕ло й судомами зводило пальц╕,
Наганятись устиг ╕ чимало стоптав п╕дошов.
Але марно усе, бо н╕хто ╕ще кв╕тку купальську
╤з людей до сих п╕р у др╕мучих л╕сах не знайшов.
Може, сталося що? Раптом кл╕мат ╖й наш не п╕дходить?
Недарма ж нар╕кають на зм╕ну р╕зку полюс╕в.
Може, зимно т╕й кв╕тц╕, чи слушну шука╓ нагоду,
Аби бризнути св╕тлом вноч╕ серед хащ ╕ л╕с╕в?
Але ж папороть ╓. Розсипа╓ щороку нас╕ння.
Полива його дощ, гр╕╓ сонце й блискуч╕ з╕рки.
╤ тужав╕ють стебла, й н╕хто ╖х не косить на с╕но.
Та, напевно, м╕ж нас не вродився щасливець такий,
Хто досто╓н побачити кв╕ти й забрати додому,
Посадити на клумб╕, щоб пишно ╕ довго цв╕ли.
Сплять купальськ╕ кв╕тки десь у мороц╕ бору густому, 
Дозр╕вають у тиш╕ й оч╕кують зоряних злив.
Завтра впаде роса на остуджену землю уранц╕.
Ц╕луватиме папороть в╕тер у пружн╕ вуста.
А допоки зве н╕ч. Духи л╕су кружляють у танц╕. 
Колобродить Купало. Св╕танок ╕ще не настав.

НА КАТЕРИНИ
Зозулько, пташко, бабо Катерино,
Нема╓ вас, голубонько, гай-гай..
Рида╓ сивий дощ ╕ капле в ринви –
Така йому досада ╕ нудьга!  
А нин╕ день ваш. Пригадайте, бабо,
Як д╕вували, кв╕ткою цв╕ли…
Минулося… Куди й под╕лась зваба,
╤ ви за межу, в в╕чн╕сть в╕д╕йшли.
Краса зв╕тр╕ла, юн╕сть не вертала,
Лиш коси, як смола, аж до зими…
Чомусь назавше в пам’ят╕ зосталось,
Як ми до вас приходили д╕тьми.
Л╕т? у л╕тн╕й кухн╕ зл╕тували:
Нев╕стц╕ недошми╜и щось було.
Ви кошенятам ласку в╕ддавали,
Яких тод╕ в об╕йст╕ розвелось.
В осел╕ пахло сир╕стю ╕ гаром:
Чад╕в частенько в ламп╕ керосин,
А ви варили запашн╕ узвари
Й чекали, щоб нав╕дав мат╕р син.
Та, зам╕сть нього, ми, мал╕, у гост╕.
До баби Катр╕ сунув весь куток.
Ви на чар╕ пекли корж╕ нам прост╕,
╤ кожен той на╖док смачно товк.
Гадати на г╕ллячц╕ вишн╕ вчили,
Що до Р╕здва ще мала зацв╕сти…
Запала в землю бабина могила,
У небеса зриваються хрести:
╤з журавлями ╖м би полет╕ти,
Та сил нема ╕ крила теж не т╕.
Стоять хрести, тримають плинн╕сть св╕ту,
Бо ж ╕ йому непросто у житт╕.
Згадалась нин╕ баба Катерина…
Чого? ╥╖ ж нема давним-давно…
Рида╓ сивий дощ в ╕ржав╕ ринви,
Й комусь ╕з ним сплакнулось заодно.

КУТЯ
У вселенськ╕й мак╕тр╕ втира╓ться мак для кут╕.
Умл╕ва в чавунц╕ найщир╕ше пшеничне золото.
Вже готовий узвар з найсолодших садових плод╕в
╤ ядерця гор╕хов╕ злущено вже ╕ поколото…
Хто придумав колись готувати цю страву в Р╕здво,
Щоб було що поставить на покут╕, п╕д образами?
Хоч удосталь на╖дк╕в ╓ й всяке доб╕рне питво,
Та найперше кутею смаку╓м у свята зимов╕ ми з вами.
Цей на╖док наснажить старого й малого на р╕к,
Бо з давен найдавн╕ших ц╕лющ╕ властивост╕ ма╓,
Дасть завзяття ╕ сили для прац╕ й далеких дор╕г,
У Р╕здво за столами родини разом позбира╓,
Щоб нат╕шились люди, щоб вкуп╕ вони набулись,
Один одному щиро душею зрад╕ли,
Розказати устигли, як справи житт╓в╕ велись,
Як трудилися р╕к, як ╕з ближн╕м сво╖м розум╕лись…
Нехай маков╕ зерна о св╕тл╕й зимов╕й пор╕
Розливають духмян╕ солодк╕-солодк╕ молока,
Хай нам мудрост╕ дасть той дозр╕лий волоський гор╕х,
Щоб врожа╖лась щастям велика вкра╖нська толока.

ТИША
Корабл╕ не виходять ╕з гаван╕,
Хоч у мор╕ давно не штормить.
Ми у безм╕р╕ часу наплавались
╤ ос╕ли тепер м╕ж людьми,
М╕ж усякими: чорними й б╕лими.
Нам однаково, ранок чи день,
Чи втомилися, чи збайдуж╕ли ми –
Сидимо ╕з тобою хто де.
Мовчимо, н╕би точно не зна╓мо,
Що н╕коли не вернеться час.
╤ зр╕ка╓мось, вперто зр╕ка╓мось...
Чи не буде зап╕зно нам каятись?
Чи зустр╕тися випаде шанс?

***
Старенький саде, в╕дслужив ти людям, 
За в╕к добряче наробитися усп╕в.
А пташенят ск╕лькох в г╕лл╕ в╕длюляв...
╤ ось тепер спочити захот╕в.
Лиш де-не-де ще яблуня уродить,
╤ плодом т╕шаться стар╕, як св╕т, в╕три. 
╤ т╕льки зр╕дка, як нема негоди,
Претепло╖ ос╕нньо╖ пори
До тебе, саде, прийдуть справжн╕ гост╕,
Аби слова подяки принести.
Вони ж бо – чу╓ш? – люблять тебе й дос╕,
Хоча не кожен те сказати встиг.
Даруй ╖м, друже, к╕лька яблук сп╕лих, 
Що пахнуть так, що можна просто вмл╕ти,
Сво╖м пошерхлим шепотом возрадуй
╤ не сп╕ши, не см╕й ╕ще стар╕ти!
***
Як пахне хл╕б! В╕н щойно з лона печ╕.
Його окра╓ць у руках тримаю
Й вдихаю пахощ╕ парного поля й зерен,
Налитих св╕тлом, ╕ теплом принадним,
╤ солодом духмяним, житн╕м, справжн╕м,
Зам╕шаним на молоц╕ п’янкому.
╤ бачу руки, мозоляст╕ й дуж╕,
╤ ниву пишну, золоту й багату,
Й лобасте сонце в льол╕ вишиван╕й.
Що догляда╓ врожа╖ пшеничн╕
╤ кличе ср╕бний дощ соб╕ в п╕дмогу –
Священн╕ сходи скроплювати рясно.
Вчуваю сп╕в птах╕в в небесн╕й син╕
╤ знаю, як звучить осанна л╕ту,
╤ як бентежить душу в╕тру лег╕т,
╤ зр╕╓ «Отче наш» – на день насущний.
Шепоче д╕дух в колосков╕ вуса,
Що навесн╕ заврунить нива щастям,
Досп╕╓ ╕з любов╕ хл╕б ╕ п╕сня.
╤ я молюсь на запашну ц╕лушку.

КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА
Заснув м╕й дорослий син,
Спить рад╕сть моя й ут╕ха.
Д╕м. Веч╕р. Життя часоплин…
Синочку, як довго ти ╖хав!
Втомилось мо╓ дитя,
Спочити лягло з дороги.
Спить казка, ╕ л╕с, ╕ став…
Вже й м╕сяць з╕йшов круторогий.
М╕й хлопчик дорослий заснув.
Др╕ма мо╓ щастя й сонце
╤ бачить вв╕ сн╕ весну.
╤ лебед╕ линуть у сон цей.
А може, вродливе д╕вча
В т╕м сн╕ його зве за собою –
У пору пречистих стр╕чань
З любов’ю.
Розкинув наш сад г╕лля,
До ранку гойдатиме тишу.
Спи, синку м╕й, спи, янголя.
Я ж долю твою поколишу.

***
Там дерева висок╕ ╕ дороги далек╕.
Там дитинство мо╓ ╕ клекочуть лелеки…
У гн╕зд╕, що в сус╕дки баби Мотьки на хат╕,
Насид╕ли пискляток чорногузи дзьобат╕.
╤з гн╕зда ╕ в гн╕здечко – ╕ отак ц╕ле л╕то
Бузьки часто л╕тають, вигодовують д╕ток.
Поки ж дужчають юн╕ ╕ вбираються в п╕р’я,
Роблять старш╕ лелеки в╕раж╕ над подв╕р’ям,
Вчать пернату малечу, як у небо зд╕йматись,
Як розправити крила, висоти не боятись.
╤ за м╕сяц╕в пару молодь вм╕ло й охоче
╤з батьками сво╖ми на куток весь клекоче.
А тутешн╕й усякий, що живе недалечко,
Кине справи, бувало, слуха лелька й лелечку.
…Там дерева ще вищ╕, та не т╕ уже дал╕.
Серце спогади крають ╕ лоскочуть печаллю.
Бо давно нема баби ╕ старо╖ хатини,
Й чорногузи дзьобат╕ на куток наш не линуть.
Довго лельок не чути – л╕т ╕з тридцять, ╖й Богу,
Не вертають весною, як колись, ╕з дороги.
Хай було б, як ран╕ше, хай би все повторилось,
Щоб лелеки з польоту навесн╕ не барились.
Щоби клекотом дужим, як тод╕, клекотали…
Лельки в вир╕й знялися, та назад не вертали.
Може, пройде р╕к-другий, й на чиюсь таки хату
Прилетять з дальн╕х далей бузьк╕в тих правнучата
╤ щасливому ╜азд╕, ╕ усьому кутков╕
Наклекочуть гаразд╕в, наклекочуть любов╕.

ПРОДА╢ТЬСЯ ХАТА
Пора… Давно час хату продавати
╤ забирати мат╕р ╕з села.
О Господи! Осирот╕╓ ж хата,
А ще ж ╕ дня самотня не була.
Весь час оселя, наче р╕й, гуд╕ла,
Онук╕в зустр╕чала ╕ д╕тей,
╤ ладно так, ╕ так уже до д╕ла
В╕тала щирим усм╕хом гостей.
Та не до см╕ху ╖й тепер. Ой, леле!
А хто ж позавтра жити там буде?
Чи купить хтось, а може, пустку вселять?..
Пустив би хто паг╕ння молоде,
Ростив д╕тей ╕ був би в╕к щасливий,
╤ щоб вправненький, дужий, беручкий,
╤ щоб в╕д радост╕ там т╕сно й галасливо,
╤ щоб любов ╕ добр╕ балачки…
А нам у сни не раз прилине хата,
Як сива пташка. ╤ зрад╕╓м ми.
Очима-в╕кнами заходиться ридати
╤ об╕йматись дужими крильми.
З╕ сну ╕ в сон… В╕д вечора й до ранку
╤ руки обц╕лу╓, ╕ чоло,
╤ засп╕ва╓ тиху колисанку,
Щоб нам ут╕шно й солодко було.
***
Ти не лукавив. Н╕, ти не лукавив.
У душу зазирав мен╕ ╕ в в╕ч╕,
Спивав мене ковточками, мов каву,
Як дозволяло его чолов╕че.
А я питала: – Добре тоб╕, любий?
Араб╕ки додати чи робусти?
╤ ц╕лувала н╕жно тво╖ губи,
╤ знала, що н╕коли не в╕дпустиш.
╤ ми любили. Просто й без причини,
Бо для любов╕ жодно╖ не треба.
Ст╕кали дн╕ солодким капучино,
Ти д╕ставав з╕рки руками з неба.
Траплялось всяке: щастя, злети, стреси,
Були невдач╕ й усп╕хи у справах –
Глясе, американо ╕ еспресо,
М╕нлив╕ настро╖, манлив╕ ╕нтереси,
Та ти н╕де й н╕коли не лукавив.
Що не кажи, життя таки крилате,
╤ може, ще покаже нас ╢вропам.
Бариста-в╕к готу╓ п╕нне лате
╤з карамеллю ╕ густим сиропом.

***
Копошився день, не затихав,
Посп╕шали вулицями люди.
Ти мене побачив ╕ всм╕хавсь,
Коли я ╕шла в минулий грудень.
Холодно було, ╕ падав сн╕г,
Засипав сум'яття ╕ печал╕.
З тисяч ти мене вп╕знати зм╕г.
Ми знайшлись очима ╕ мовчали.
Бракло сл╕в ╕ бралась безл╕ч сл╕в,
╥х могли почути т╕льки дво╓.
Музика звучала на земл╕
Трепетними нотами любов╕.
Так х╕ба бува╓? Ну й дива!
Ще так╕ трапляються моменти?
Хто ж той шанс щасливий дарував
В╕дшукатись на одн╕й планет╕?
Сут╕нки котились голуб╕,
З неба осипались зор╕ б╕л╕...
Грудень був, ╕ ми в людськ╕й юрб╕
Випадково поглядами стр╕лись.

КАШТАН ЦВ╤ТЕ
Коли тоб╕ зат╕сно в св╕т╕ стане,
Бо ти тепер зовс╕м не той, що дос╕,
Душа розкв╕тне н╕жно на каштанах,
Хоч ос╕нь.
Хай мокро й трохи холодно п╕д зливами -
Не л╕течко ж уже, давно не л╕то.
Душ╕ побути хочеться щасливою
Й зор╕ти.
В сух╕м г╕лл╕, пом╕ж листк╕в ╕ржавих.
Н╕хто такого не чекав, проте,
Бутони б╕л╕ в вересн╕ тужав╕ють –
Каштан цв╕те. ╤ знов каштан цв╕те!
 
***
Таки зима, як, врешт╕, й мало бути...
Н╕де в╕д плину часу не втекти.
Уже на невагомих парашутах
Сн╕жинка за сн╕жинкою летить.
На тротуари, вулиц╕ й газони
Хурделиц╕ настелять килим╕в,
Аби в тепл╕ заснув маленький сонях,
Котрий цв╕сти в листопад╕ посм╕в.
А хтось тривати ма╓ дал╕ й дал╕,
В соб╕ для щастя брати силу десь.
Шумлять в╕три, розбурхують печал╕,
А нам, як д╕тям, багнеться чудес.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20633

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков