Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРИЙДЕ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ...
У н╕ч на 19 грудня до слухняних д╕точок нав╕ду╓ться Святий Отець Миколай ╕ потайки кладе п╕д...


КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК БЕК╤Р АБЛА╢В ПРЕЗЕНТУВАВ КНИГУ «ТРИВОЖН╤ ЧАСИ»
А В╤ДТОЧУВАВ СВ╤Й Л╤ТЕРАТУРНИЙ ХИСТ ЩЕ У НАШОМУ «ДЖЕРЕЛЬЦ╤»!


СОБОР УПЦ КП ВИЗНАЧИВСЯ З КАНДИДАТОМ НА ПОСАДУ ОЧ╤ЛЬНИКА ПОМ╤СНО╥ ЦЕРКВИ
Один з╕ сп╕врозмовник╕в розпов╕в журнал╕стам, що процедура голосування була в╕дкритою. На собор╕...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Сьогодн╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му шановному читачев╕ доб╕рку прекрасних, напо╓них...


ЧИ ПОТР╤БНА ДИТЯЧА ПРЕСА УКРА╥Н╤?
Дитяча преса потр╕бна вс╕м – ╕ юним читачам, ╕ батькам, ╕ осв╕тянам.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 30.11.2018
СКАРБИ УСЬОГО СВ╤ТУ

Сонетар╕й в╕д Натал╕╖ Гор╕шно╖

Натал╕я Володимир╕вна Гор╕шна (нар. 18 грудня 1959 р. на Житомирщин╕, мешка╓ в Черкасах) – поет, перекладач, член НСПУ, друку╓ться з 1974 р., автор 16 книг ориг╕нально╖ ╕ перекладно╖ поез╕╖. Лауреат Всеукра╖нських л╕тературних прем╕й ╕м. Василя Симоненка та ╕м. Олександра Олеся, л╕тературно╖ прем╕╖ НСПУ ╕м. Василя Мисика та М╕жнародно╖ л╕тературно-мистецько╖ прем╕╖ ╕м. Пантелеймона Кул╕ша. Переклада╓ укра╖нською мовою поетичн╕ твори з рос╕йсько╖ та болгарсько╖ мов (усього б╕льше 130 автор╕в). В╕рш╕ Н. Гор╕шно╖ перекладено англ╕йською, болгарською та рос╕йською мовами. Пише серцем, серцем сприйма╓ св╕т. Вважа╓, що лише любов спроможна зупинити час, ╕ тод╕ в╕н набува╓ свого ╓диного сталого вим╕ру – юност╕ душ╕. Дов╕рмося словам Матер╕ Терези: «Аби перемогти зло, нам потр╕бн╕ любов ╕ сп╕вчуття. Вс╕ труди любов╕ – це труди заради миру».

Натал╕я ГОР╤ШНА

ПОЕТ
Я знаю вирок дол╕: я – поет!
Таких, як я, народжу╓ться мало,
╥х кожна влада била й мордувала,
Чи й наставляла до грудей багнет.

Штовхала ╕з дороги у кювет,
Манила блиском жовтого металу,
Обпльовувала наклепом з газет,
Та найчаст╕ше – ╖х не друкували!

А всесв╕т посила сво╖ сигнали
Поету в серце, геть не досконале, –
Не в посадовий владний каб╕нет.

Не в казц╕ я, щоб крикнути: «Ковалю!
Зал╕зне серце скуй мен╕, благаю!»
Болить мен╕ за вс╕х, бо я – поет!

CОНЕТ ВОГНЮ
Як дар, як спадок в╕д пра╢ви-мами,
В мен╕ вогонь всередин╕ горить.
Та в глибин╕, зата╓ний роками,
Чека╓ мить, свою ╓дину мить.
 
О, як в мо╓му серц╕ пломенить
Те, викохане бранками-ж╕нками!
Вони його плекали, аби жить,
Щоб р╕д не побратався з ворогами.

Вогонь, який не стрима╓ юрма,
Вогонь, що вирива╓ ╕з ярма
╤ п╕д╕йма╓ над щоденням вище,

Горить в мен╕, на св╕т╕ ц╕м трима,
(Ясн╕╓ день, тепл╕ша╓ зима),
╤ поверта життя на попелища.

ЛЕРМОНТОВ
Як прагнув слави! Б╕льше, н╕ж життя!
Знев╕рившись в любов╕ та у людях,
В╕н дратував навколишн╕х: хай судять,
Хай шлють прокльони, лиш не забуття.
 
А, може, то були передчуття? –
Людська душа не в╕дл╕та в н╕куди,
В╕домо ╖й – ╕ що було, й що буде
Заздалег╕дь, ще до серцебиття.

╤ в╕н шукав т╕ перв╕сн╕ знаття,
Здавалося, що ╖х дикту╓ муза –
╢дина незрадливиця, в союз╕
З якою мав над╕йне опертя.

Але ж – ╖╖, ╖╖ зусиллям впертим:
Пром╕ння слави – кр╕зь тенета смерт╕!

ВЕЖА ЛЮБОВ╤
Я – Вежа Любов╕. Я – мури ╕ зл╕сть.
Я – ст╕йк╕сть, вогонь, незрадлив╕сть ╕ в╕рн╕сть.
Я – Вежа Любов╕. ╤ ти у н╕й – г╕сть,
Гостинн╕сть мою не сприйми за пок╕рн╕сть.

Нема в мен╕ затишку тихих об╕йсть
╤ марно шукати розкош╕в надм╕рн╕сть.
Я – Вежа, за мною – калиновий м╕ст,
Руб╕ж позачасся, стрибок у безм╕рн╕сть.

Хоробрий? – Постань п╕д б╕йниц╕ очей!
Р╕шучий? – Ступи цими сходами вгору!
Стерпи, а не вий, як нещадно пече,
Прийми, а не рви, мовчазну непокору.

Бо доля да╓ – те, що сам обира╓ш…
Я – Вежа Любов╕. ╤ ти про це зна╓ш!

СКАРБИ УСЬОГО СВ╤ТУ
Звикаю важко до тво╖х очей –
Прозорих, мов обплавлен╕ крижинки,
╤з краплею сивин, з др╕бочком синьки,
╤з мерехтливим в╕дблиском св╕чей,

Безсонь, натхнень… хто зна? яких речей…
Бо то, в очах, – не плямочки-крупинки,
То доля – так рубцю╓ наш╕ вчинки
╤ зародки нам суджених смертей.

В епоху надвисоких швидкостей,
Так само, як в часи палеол╕ту,
Ми горнемо над╕ю до грудей,

Що ось – знайшовся! – скарб усього св╕ту,
Який з убогих робить надлюдей:
В цих двох крижинках – з в╕дблиском св╕чей!

Б╤ЛЬ
Хто живий, той змушений звикати…
Б╕ль уже притишився, зр╕дн╕в.
В╕н не став, як я боялась, катом,
Хоч тепер до скону при мен╕.

Т╕льки ж – ув ос╕нн╕й пелен╕,
Як зело готу╓ться вмирати,
Знов кривавлять рани вогнян╕,
Як ╕ ти – незгойн╕ та затят╕.

Душу – мов волочать по стерн╕…
Але в╕чн╕сть верх бере в борн╕,
Нам ╖╖ тенета не здолати.

…На тво╖й об╕рван╕й струн╕
Все звучать, ячать в самотин╕ –
Сум небес ╕ б╕ль мо╓╖ втрати.


СОНЕТ ВОРОТТЯ
пам’ят╕ Ан╕
Болю незгасний, пекуча св╕че!
Зрушилась в╕сь св╕тового порядку –
Доня злет╕ла скор╕ше в╕д батька,
Ср╕бним пот╕чком до Ст╕ксу тече.

Спогадом-раною, жахом ночей
(…Рученька б╕ла, холодна, як жабка…)
Скривджено, шеп╕тно: – Що ж ти, дитятко…
Н╕ч б╕лий сн╕г, мов для савану, тче.

…Р╕к починався, згасивши життя.
Весни кричали, що ╓ вороття,
Доказом – кожна розкв╕тла ф╕алка.

В╕риш ╕ в╕р – в те, що дзенькнуть ключ╕
Якось п╕д ранок (чи нин╕ вноч╕)…
Люстро розбилось, та всесв╕т – у скалках.

СОНЯЧНИЙ СОНЕТ
Ой, звалилась на мене напасть –
Серце в грудях др╕бнесенько скаче,
Бо зненацька зустр╕ла я Вас
Й так рад╕ю, що знову Вас бачу.

П╕д ногами похрусту╓ наст,
Сонце лиже його цуценятком.
Та ╕ще не настав його час,
Й льодова не поменшала цятка.

Я не сонце – Вас ╖сти не стану.
Ви – не сонце, ╕ я не розтану,
Але тенькнув небесний дзв╕нок.

В╕дкидаючи чемну розмову,
Пензлем радост╕ крих╕тний гном
Вам лице розмальову╓ знову.

БАБИНЕ Л╤ТО
А серце – також пташка перел╕тна
╤ добре зна╓, що й коли пора.
Ще ранки мр╕йн╕, полудн╕ ще л╕тн╕,
Однак, то гра, то вереснева гра.
 
Тепло, немов в╕длуплена кора:
Надщерблю╓ться, й зразу непом╕тно,
Що зменшу╓ться, кришиться сир╕тно.
Але ж було, було того добра!

А серце сум вража╓ завчасу,
А серцю жаль сплюндровану красу,
Ще хоче бути л╕тн╕м цв╕том звабленим.
 
╤ до останку вперто прагне чуда,
Аби прогнать непрохану приблуду,
╤ назива╓ Ос╕нь – Л╕том бабиним.


ОС╤НН╤Й СОНЕТ
В шматин╕ неба – ниточками просинь
Сама себе заплутала в хмарках...
Вв╕йшла вона в палату безголосо,
Мнучи хустину сиву у руках.

На не╖ не зирнули нав╕ть скоса.
(Неначе муха в с╕тях павука,
Вона дивилася, неворушка,
Як медсестра б╕лизну ╖й приносить).

На вигляд – не було ╕ сорока,
Здавалось, в не╖ зач╕ска важка,
Коли дощами розпл╕тала коси.

Л╕карня – час для роздум╕в да╓,
Тут кожен думу думав про сво╓.
╤ разом з ними поселилась Ос╕нь.

СОНЕТ УЯВИ
Мене, мов в╕рш╕, склав соб╕ зарання
╤з забаганок юно╖ жаги.
Не в╕дала – й була тво╖м коханням,
Коли нам р╕зн╕ слались береги.

Коли ж з╕ткнули долями боги,
То наче непоправне злод╕яння,
Ти заховав в соб╕ сво╖ жадання,
Ховаючись за маскою нудьги.

Розсудлив╕сть з роками владарю╓,
Несм╕ле серце вправно ╕гнору╓
╤ не да╓ фантаз╕ям буять.

Але поглянь – ╕де весна безкарна,
Страх помилитись – достоб╕са марний!
Не ж╕нка я – а вигадка твоя!

СОНЕТ ПОК╤РНОСТ╤
Пок╕рна я сьогодн╕. О, м╕й пане!
Прихильн╕стю мене нагороди.
Я заведу тебе в сво╖ сади,
╤ п╕д пташине тьохкання гортанне

Мо╖ з╕знання строго не суди:
Горить в мен╕ тво╓ ╓ство вулканне,
А серденько в горнил╕ цьому тане,
Як дивний сплав ╕з щастя ╕ б╕ди.

Не зл╕кувати рани в╕д ярма,
Якщо бажань зн╕мать його нема.
Тяжке мо╓ ярмо, але жадане.

Мо╖м г╕рким, згорьованим сльозам
(На душу обгор╕лу – мов бальзам)
Яку ц╕ну назначиш? О, м╕й пане?!.

СОНЕТ МОВЧАННЯ
Ходи до мене. Бачиш: я – мовчу,
Не обпалю гарячими вустами.
Очима говорити – не словами,
Можливо, я в╕д тебе научусь.

Можливо, я в╕д тебе научусь,
Що час для сну в╕дведено ночами –
Не для вдивляння в зоряну парчу,
Що вже пора мудр╕шати з роками.

Що вже пора мудр╕шати з роками?
Обзавестись собакою, ключами? –
Я скигл╕ям цю ╕стину вручу.

Я скигл╕ям цю ╕стину вручу
Й тайнопис сл╕в спл╕татиму в орнамент...
Ходи до мене. Бачиш: я – мовчу.

ДИПТИХ ПЕЧАЛ╤
1.
А туга ця, тягуча мов смола,
Знемогою ятрить у спеку л╕тню:
Ран╕ше проминуть тисячол╕ття,
Н╕ж ця печаль розв╕╓ться дотла.

Нав╕що ти, любове, ожила,
Немов од сну страшно╖ летарг╕╖,
Палким вогнем закралася п╕д в╕╖?..

Не стерти роки й зморшки ╕з чола,
Та дивлячись в обличчя не юначе,
Закохуюсь щораз, коли побачу.

2.
Закохуюсь щораз, коли побачу.
Мо╖х натхнень ╓дина муза – ти.
Сонетами не вимолю пробачень,
Та в╕д╕рватись, як в╕д смакоти,

Не можу. ╤ не хочу. Мов незряча,
Тягнусь туди, де пром╕нь теплоти.
А кажуть, у ж╕нок м╕нлива вдача –
Мо╖х натхнень ╓дина муза – ти.

Що споглядать життя сво╓ безпутне –
Чомусь минуле ближче, н╕ж майбутн╓.
Тв╕й теплий сл╕д у ньому не простиг.

Сама за себе вже мудр╕ша й старша,
Як на духу, признатися не страшно:
Мо╖х натхнень ╓дина муза – ти.

ДИПТИХ ЛЮБОВ╤
1.
Н╕чого не знайду в тоб╕, кр╕м болю.
Чому ж так нерозважно, стр╕мголов,
Лечу до тебе, спокушаю долю,
Поц╕лена градинами обмов?

Лиш серце роз’ятрю ╕ не загою,
Та не в╕дмовлюсь в╕дкривати знов
Поховану в роках священну Трою,
Химерну т╕нь – яку ми звем любов.

В╕д цих труд╕в – чи не в смертельн╕й змор╕,
Та св╕тять зор╕ в в╕чн╕й непокор╕
На шлях, який я вибрала пройти.

Так спов╕дально – т╕льки серед ноч╕ –
Вуста, немов молитву, прошепочуть:
Найкраще, що було у мене, – ти.
2.
Найкраще, що було у мене, – ти.
Найменше, що було, – було з тобою.
Зум╕в позбавить душу н╕моти,
Але ж як рясно вс╕яв самотою!

╤МПЕРАТРИЦЯ НОЧ╤
1.
Не хтось, а я – ╕мператриця ноч╕.
Коли ти посковзнувся на сльоз╕, –
Це я звел╕ла вивернути ночви
З настоянкою чар╕в на жаз╕.

╤ це мо╖ васали-потороч╕
╤з муками натхнень на батоз╕
Шмагають небо, ╕ туманять оч╕
Тоб╕ – у зореносн╕й пилюз╕.

Я накажу – й тополь кар╕атиди
Триматимуть на плечах кра╓види.
Я улаштую неминуч╕сть стр╕ч...

Але коли в полон м╕й майже втрапив –
Змива╓ ранок золот╕ накрапи.
Ти – св╕тло. А мен╕ п╕двладна н╕ч.
2.
Настане н╕ч. Вв╕п’юсь в тво╖ вуста
Вамп╕ркою жагучою ╕ злою.
В палк╕м бажанн╕ серденька д╕стать –
З╕ллюся во╓дино ╕з тобою.

На ранок, наче стягнута з хреста:
Спустошена дотла н╕чною грою.
Ця битва безпросв╕тна ╕ пуста,
Як суперечка з долею сл╕пою.

А доленька кульга╓, як на милицях,
Сторонньо, мов чужа, на мене дивиться
(Бувало – в╕дверталася не раз).

Лиш думкою про тебе ощасливиться,
А я у в╕ршах удаю см╕ливицю –
Щоб не явить глиб╕нь сво╖х ураз.
3.
Н╕ перед ким зв╕рятись не повинна,
Та не бува╓ однозначних ╕стин:
Перед тобою п╕днята зав╕са –
Ти дуже дорога мен╕ людина.

Життя, така маленька крапелина,
╤ тане – незворотно ╕ злов╕сно.
Ти променем колись сковзнув навск╕сно –
Душа моя в той прост╕р дос╕ лине.

╤ не знайшлося р╕шення мудр╕ше,
Н╕ж кожну н╕ч спов╕дуватись в╕ршем,
В котрому, наче в золот╕ буршти?ну,

Застигне (в╕дшл╕фоване у слов╕)
Беззахисне осв╕дчення в любов╕:
Ти дуже дорога мен╕ людина.
4.
╤ проганяла, мов страшну ману,
Й в непам’ят╕ примушувала тл╕ть
Свою любов беззахисну й сумну.
Вона ж, немов билиночка, сто╖ть,

Вчепившись м╕цно в землю крем’яну.
(О, як в╕три шмагають мимох╕дь!)
Вона не руш з занедбаних уг╕дь –
Таку снагу ╕ дос╕ не збагну.

Топтались, як напасницька орда,
По н╕й рок╕в зневага ╕ б╕да.
Не п╕ддалася тл╕ну лихол╕ть.

╤ попри все – вона не ледь жива,
Бо ходором аж ходить голова
В почудуванн╕ в╕д ╖╖ суцв╕ть!
5.
Не може бути в╕чною весна,
╤ щастя не бува╓ щодобовим.
Мене твоя торкнулась сивизна?
Не ╕не╓м, а котиком вербовим.

Заплющу оч╕ – вибухом раптовим
Чи неба, чи очей голубизна.
╤ я на мить – п╕днесено-хм╕льна,
Та гасиш шал буденням сивобровим.

Та як би ти забути не хот╕в
(Для мене, як бенкет п╕сля пост╕в),
А все-таки було у нас побачення!

Все, чим мене образити посм╕в –
Холодн╕стю ╕ збайдуж╕нням сл╕в –
На сотн╕ л╕т вперед тоб╕ пробачила.
6.
Нав╕що ти з╕ мною так нещадно?
Чи в тебе не така солона кров,
Чи об╕рвалась нитка Ар╕адни,
Розсипались сл╕ди в╕д п╕дошов?

Й тепер знайти дорогу надто складно,
╤ хто куди у сут╕нках зайшов...
Гука╓, безперервно ╕ надсадно
Тоб╕ реан╕мована любов.

Не уникай мене, не уникай,
Жорстоко так за в╕рн╕сть не карай,
Скажи, що вс╕ печал╕ – то пусте,

Нехай ╕ще пов╕риться в ╕дею
(З уперт╕стю старого Гал╕лея),
Що пом╕ж нас щось «вертиться проте».
7.
Як спляча красуня, – засну до кохання,
Негоди буття залишаючи в снах.
╤ буде щасливим мо╓ прокидання
В╕д меду ц╕лунку на сонних губах.

Пощезне в╕к╕в мовчазних безталання,
╤з г╕лки з╕рветься засиджений птах,
╤ зац╕пен╕л╕сть заступить буяння,
Митт╓во зм╕нивши пустельний ландшафт.

Заклякл╕ леген╕ вдихнуть у полегш╕
П’янкий аромат молодо╖ черешн╕...
Але ж бо – розважлив╕сть вжалить, мов джм╕ль,

Й казкова позл╕тка нараз обдереться:
Прокинуся я – ╕ прокинеться серце,
Прокинеться серце – прокинеться б╕ль.

БЛАГОСЛОВЕННЯ
З╕щулилась, як брунька – до весни.
Усе у н╕й вже ╓: жага ╕ сила,
Буяння цв╕ту ╕ пташин╕ крила, –
Та до пори ╕ще закуте в сни.

Не посп╕шай, зарано не збуди –
Погублять н╕жну парость холоди
(Он тих хурделей ск╕льки налет╕ло!)

Лише достиглий пл╕д – благословен,
Лише дочасне – м╕стить щастя ген,
Лише попутний в╕тер дме в╕трила!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20616

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков