Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
РОБИМО ВСЕ, ЩОБ У НАШИХ ВО╥Н╤В БУЛО Б╤ЛЬШЕ МОЖЛИВОСТЕЙ, Б╤ЛЬШЕ ЗБРО╥; ЦЕ БУДЕ
Звернення Президента Укра╖ни.


ЗЕЛЕНСЬКИЙ: РОС╤Я ГОТУ╢ НОВИЙ НАСТУП
Нав╕ть завтра рос╕йськ╕ ракети можуть долет╕ти до будь-яко╖ держави…


╢ВРОПА МА╢ БУТИ ЩИТОМ ДЛЯ УКРА╥НИ
Президентка ╢вропейсько╖ ком╕с╕╖ Роберта Мецола - за п╕дсумками зустр╕ч╕ у Брюссел╕…


НАШ╤Й ╢ВРОП╤ ПОТР╤БНА РЕАЛЬНА ОБОРОННА САМОДОСТАТН╤СТЬ
Виступ Президента Укра╖ни на зас╕данн╕ ╢вропейсько╖ ради.


У ДЕНЬ УКРА╥НСЬКОГО ДОБРОВОЛЬЦЯ МИ ДЯКУ╢МО КОЖНОМУ Й КОЖН╤Й, ХТО СТАВ НА ЗАХИСТ УКРА╥НСЬКО╥ ДЕРЖАВИ ТА СУСП╤ЛЬСТВА
Президент вручив нагороди во╖нам…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2018 > Тема "З перших уст"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#47 за 23.11.2018
ПЕРЕЖИТИЙ ДЕНЬ

Галина ЛИТОВЧЕНКО

(Св╕тла пам’ять понад тисяч╕ односельц╕в, колишн╕х жител╕в Рудого Села, жертв голодомору)

В маленькому в╕конц╕ на чотири брудн╕ шибки засин╕в досв╕ток. Горпина давно не спала, але з л╕жка не п╕дводилася. Гасу, щоб засв╕тити в хат╕, не було, а сновигати в темнот╕ в╕д в╕кна до холодно╖ лежанки, та в╕д лежанки до в╕кна не хот╕лося. Звечора лягла не роздягаючись, в тому ж одяз╕, в якому весь день тинялася вулицями наполовину вимерлого села. Стара ковдра св╕тилися в сивому мороц╕ д╕рками, з яких випадала збита давн╕стю вата. Горпина була молодою та м╕цною в╕д природи д╕вкою, тому ще живот╕ла на цьому св╕т╕, лишившись без батька й матер╕.
Йти до району поноч╕ боялася, хоча шлях був не близьким ╕, щоб д╕статися ярмарку, вже давно мала б вийти з дому. Та на дорогах всяке трапля╓ться. ╤ нехай життя тепер н╕чого не варте, не в╕ддавати ж його н╕ за цапову душу.
Зовс╕м недавно забили дядька Фрола, що збирався вим╕няти на базар╕ чоботи на щось ╖ст╕вне. Знайшли його в перел╕ску люди, що йшли сл╕дом за ним тим самим шляхом, але торби з чоб╕тьми при ньому вже не було. Родина, не дочекавшись батька, один за одним вимерла. Через к╕лька тижн╕в п╕сля загибел╕ чолов╕ка Горпина заходила в ╖х дом╕вку, подивитися чи ще жив╕ Фролов╕ д╕ти. Як ╕ вс╕, ходила привидом в╕д хати до хати не задля морально╖ п╕дтримки стражденних, а так, щоб день швидше пройшов, та щоби впевнитися, хто ще залишився в сел╕. В хат╕ дядька Фрола вона застала т╕льки ж╕нку, а мал╕ лежали рядочком на гол╕й лежанц╕ гарненьк╕, як намальован╕. ╥х худоба скрадалася п╕д голодною набрякл╕стю маленьких обличь, але ознак життя у виснажених т╕лах не було.
- А Михайлик же так вчитися хот╕в, таким рахубним хлопчиком р╕с… – т╕льки й знайшла сл╕в для сп╕вчуття безумн╕й матер╕.
- «Будуть яг╕дки цв╕сти, соловейки щебетати, а я буду в земл╕ лежати…» – байдуже невпопад просп╕вала тод╕ ж╕нка.
Через якийсь час ╕ ╖╖ в╕двол╕к з хати до п╕дводи д╕д Митрофан, уповноважений збирати по хатах мертвих.
Горпина з╕брала на печ╕ жменю соняшникових зернят, б╕лих в╕д глини, якою колись п╕дмащувала в хат╕, та висипала ╖х в кишеню куфайки, щоб посн╕дати дорогою. Засунула в п╕ддувало к╕лька буряк╕в, що лежали на дол╕вц╕, та присипала зверху золою в╕д соломи, щоб не кинулись у в╕ч╕ тому, хто, скориставшись ╖╖ в╕дсутн╕стю, нав╕да╓ться до хати. Д╕стала з-п╕д с╕нника, на якому спала, тернову хустину та поклала в чисту торбинку.
Т╕льки-но в╕дсунула вб╕к жердину, якою на н╕ч зачинялася в хат╕, як двер╕ в╕дхилилися ╕ на не╖ ледь не впала сус╕дка, Горпинина ровесниця. Д╕вчата росли разом ╕ вчилися колись в одному клас╕.
- Подружко мила, дай щось до рота вкинути, – ледве вимовила Тетяна. – Геть охляла вже я…
Горпина здогадалася, що н╕ч вона провела в безсонн╕, з нетерп╕нням чекаючи св╕танку.
- Та що ж я тоб╕ дам? Сам╕й посн╕дати н╕чим – п╕ду на ярмарок, може щось вим╕няю.
В пустому миснику лежало к╕лька цибулин – д╕вчина ще не встигла заховати ╖х в╕д непроханих гостей. Д╕стала одну ╕ подала сус╕дц╕. Та, скривившись, взялася чистити цибулю в╕д лушпиння ╕ п╕шла з двору.
Горпина скрутила торбинку з хусткою, засунула згорток за пазуху ╕, озираючись на вс╕ боки, взялася шукати к╕лочок, який зазвичай лежав п╕д рукою, щоб зачинити ним двер╕ з вулиц╕. «Куди могла його под╕ти? Хай ти згориш – геть пам’ят╕ не стало…» – подумки б╕дкалася розгублена д╕вчина. Що той к╕лочок т╕льки приваблю╓ до хати замучених злиднями перехожих – чомусь ╕ не подумала, тож за звичкою накинула клямку на металеву скобу в одв╕рков╕.
Переступивши через низенький перелаз, Горпина ледь не перечепилася об с╕ру купину. Придивилася кр╕зь вран╕шню п╕тьму ╕ вп╕знала Тетяну, що сид╕ла з застиглими очима п╕д вор╕тьми, тримаючи в руц╕ надкушену цибулину. В╕д страху Горпину зац╕пило. За мить, рвонувши з м╕сця, вона вже стр╕мголов б╕гла стежкою, пробитою в сухому високому бур’ян╕, на шлях, що в╕в до району.
Йшла полем, налякана неспод╕ваною смертю подруги, в╕дчувала провину за схован╕ буряки, за те, що не вгледила меж╕ м╕ж життям та смертю. Голос подруги пересл╕дував ╖╖, а кроки в╕длунювала припорошена сн╕гом замерзла земля ╕ вони в╕дгукувалися в скронях гулкими ударами, допоки д╕вчина не здогадалася, що хтось ╖╖ наздоганя╓. Озирнувшись, побачила на шляху одиноку постать. Хто то був – чолов╕к чи ж╕нка, не вп╕знала. Прискорила ╕ соб╕ ходу, а пот╕м з╕рвалася до б╕гу, коли пом╕тила, що попереду замаячив чималий гурт людей. То йшли на ярмарок односельц╕ з над╕╓ю вим╕няти щось на харч╕. При╓днавшись до них д╕вчина знову озирнулась ╕ вп╕знала в сво╓му пересл╕дувач╕ плем╕нника Петра, високого худорлявого п╕дл╕тка. В╕н вже майже наздогнав ╖╖.
- Хто б колись подумати м╕г, що будемо с╕патися один в╕д одного. Ото життя настало, – зробила спробу оправдатися перед хлопцем.
- А я побоявся гукати, бо не був впевнений, що це ви. Мене мати за с╕ллю послала.
- Без сол╕ погано, – погодилася Горпина.
Гуртом йти стало весел╕ше, дарма, що розмови точилися зовс╕м не рад╕сн╕, а навпаки сумн╕ ╕ нав╕ть жахлив╕. На ярмарку гурт розчинився в натовп╕ – кожен в╕в торги самост╕йно, вишукуючи свого кл╕╓нта. Перед входом на ярмарковий майдан домовилися чекати один одного, щоб ╕ додому йти вс╕м разом.
Червона в кв╕тки тернова хустина – це все, що залишилося у Горпини в╕д ╖╖ небагатого посагу, з╕браного батьками, та так ╕ не використаного за призначенням. Все ╕нше обм╕няла ще минуло╖ зими, щоб не вмерти з голоду, та це не врятувало н╕ мат╕р, н╕ батька.
Д╕вчина д╕стала ╕з-за пазухи згорток, м╕цно затиснула його в руц╕, щоб бодай н╕хто не вирвав. Злод╕╖в розвелося в селах повно, на ярмарку у них теж був промисел.
Горпина ходила пом╕ж людей, приц╕нювалася, прислуховувалася до розмов, в╕дм╕тивши к╕лька прилавк╕в, до яких варто було повернутися. Тут вона трохи в╕двол╕клася в╕д тяжких роздум╕в, геть забула про Тетяну, що залишилася сид╕ти п╕д ╖╖ тином. В натовп╕ з╕ткнулася з Петром – хлопець вже тримав у руц╕ невеличкий вузлик з с╕ллю. Горпина пом╕тила голодний блиск його очей та згадала про соняшников╕ зернята. Д╕стала ╖х з кишен╕, вд╕лила трохи родичев╕, та на ходу лускаючи, знову роз╕йшлися в р╕зн╕ боки.
- Т╕тонько, ск╕льки квасол╕ за хустину дасте? – зупинилася б╕ля л╕тньо╖ молодиц╕.
- Покажи спочатку, – зац╕кавилася ж╕нка крамом.
- Нова ще, в придане мен╕ мат╕нка пок╕йна готувала. Не над╕вала жодного разу.
- Гарна хусточка, доню, але б╕льше кварти не дам. ╥жа зараз ма╓ б╕льшу ц╕ну, н╕ж все ╕нше.
Пом╕тивши вагання Горпини, додала:
- Кварта в мене на л╕тру, д╕вчино. Кращо╖ оборудки тоб╕ не знайти.
Горпина пов╕рила ╖╖ слову ╕ без жалю в╕ддала хустку молодиц╕. Зрад╕ла, що на тиждень-два вистачить боб╕в, щоб бодай раз на день зварити р╕деньку юшку. Вл╕тку д╕вчина важко працювала на буряках за миску бовтушки – с╕ро╖, р╕дко╖, несмачно╖, але й на н╕й вдалося протриматися до холод╕в. Насушила завчасно липового листя та перетерла його на борошно, до якого дода╓ трохи вис╕вок, якщо пощастить десь роздобути. Зр╕дка вип╕ка╓ з то╖ сум╕ш╕ млинц╕, щоб на довше вистачило. Чим зак╕нчиться зим╕вля в порожн╕й холодн╕й хат╕ – хтозна…
Додому повернулися, коли вже смеркалося. Тетяна й дос╕ сид╕ла п╕д тином скоцюрблена ╕ вже без цибулини в руках. Горпина здивувалася, чом д╕д Митрофан не в╕дв╕з ╖╖ на цвинтар. Чи не пом╕тив в бур’ян╕, чи не до╖хав на ╖х куток п╕дводою? Вже й сам ноги ледве тяга╓. ╤нод╕, щоб вдруге не ╖хати, ще живих людей кида╓ до купи мерц╕в:
- Доки довезу до цвинтаря – помре…
Душ╕ в людей зачерств╕ли. Не хот╕лося н╕чого – хот╕лося лише ╖сти. Не вс╕ засуджували д╕╖ старого, хоча не раз забирали з купи померлих ще живих родич╕в. Бувало, що й виживали врятован╕ ╕ в╕дбували св╕й в╕дм╕ряний Богом в╕к.
Горпина наламала навкруг м╕сця, де сид╕ла подруга, сухого бур’яну, щоб протопити в печ╕ та спекти шматочок цукрового буряка, бо кр╕м соняшникових зернят не мала й крихти в рот╕. Зачинила на засов двер╕ та розтопила п╕ч.
Бур’ян тр╕щав, стр╕ляючи ╕скрами в цегляному черев╕. Полум’я кидало в╕дблиски на шибки та ст╕ну навпроти горнила, а темн╕ кутки сховалися з виду. Здавалося, що в хат╕ залишилася лише п╕ч. Одна вона жила, дихала св╕тлом ╕ теплом.
Горпина д╕стала з попелу спеченого буряка ╕, обп╕каючи губи, обережно в╕дкушувала маленькими шматочками, смакуючи солодку м’якоть та вимазуючи щоки сажею. Засинала втомлена, але рада тим, що ще один день минув. Подумки розкладала на маленьк╕ купки боби, вим╕нян╕ на хустину, п╕драховуючи на ск╕льки дн╕в ╖х вистачить.
Пот╕м до Горпини прийшла Тетяна. Д╕вчина намагалася зрозум╕ти – сон це чи д╕йсн╕сть. Чийсь незнайомий голос заспокоював: «Мертвих боятися не треба, б╕йся живих». ╤ Горпина не боялася, хоча подруга довго з докором дивилася ╖й у в╕ч╕, низько нахилившись над обличчям. Горпина в╕дчувала, як у лице пов╕яло холодом.
Вранц╕, коли вже гарно розвиднилося, вона вийшла з хати та п╕шла селом шукати п╕дводу д╕да Митрофана.

Л╤ТО – ПОРА РЯТ╤ВНА

В неглибокому р╕вчаку, якими зазвичай в╕дмежовують д╕лянки город╕в чи садк╕в в╕д вулиц╕, щоб часом не забрела чужа худобина, гралися «в хатки» дв╕ д╕вчинки: З╕нька ╕ Яринка. Обламками ╕ржавого обруча видовбували в ╜рунтов╕й ст╕н╕ рову неглибок╕ н╕ш╕ на кшталт лежанок та печей, поличок та мисник╕в, прикрашаючи ╖х, чим доведеться.
В миснику розкладали з╕бран╕ на см╕тнику яскрав╕ черепки в╕д колишнього посуду, порожн╕ пуделка в╕д вазел╕ну та аптечн╕ пляшечки з-п╕д давно використаних м╕кстур. Лежанки застеляли лопухами та листям безу, маючи ╖х за цупк╕ п╕кейн╕ покривала. А ще набивали землею щербат╕ сло╖ки та висаджували в них калачики й ╕нш╕ рослини з привабливим листям ╕ цв╕том. Вазони виходили гарн╕, як т╕, що росли в хатах на п╕дв╕коннях. Землянки на очах перетворювалися в св╕тлиц╕, ╕ д╕твор╕ в╕д того було рад╕сно.
Голод д╕вчатка вгамували п╕сним гороховим супом, яким в приют╕ п╕дгодовували в об╕д д╕тей, в котрих батьки працювали з ранку до ноч╕ в пол╕. В ╕ншу пору дня малеча переходила на п╕дн╕жний корм: смакувала кругленькими калачиками, що з’явилися п╕сля цв╕т╕ння дико╖ геран╕, та б╕лою акац╕╓ю в найкрасив╕шу ╖╖ пору. В╕д того животи часом дошкулять, зате ╖сти не так хочеться. Копали в луз╕ й кор╕нц╕ смачного молочаю – дитяча плоть вимагала в╕там╕н╕в ╕ ╖х малеча знаходила п╕д ногами.
- Ой, в╕двернись ╕ не оглядайся! – злякано прошепот╕ла З╕нька, почувши уже знайомий звук.
- Давай захова╓мося… Присядь, щоб не було видко з дороги…
Д╕вчатка затамували подих ╕ принишкли, почувши скрип кол╕с старо╖ п╕дводи.
- Чи ╖де по когось, чи вже забрав?..
Про що йдеться розум╕ли обидв╕, але дитяча допитлив╕сть перемагала над страхом. Коли жахливий катафалк про╖хав мимо, д╕вчатка виглянули з╕ схованки йому всл╕д. З воза, немов сух╕ жердини, стирчали чи╖сь худ╕ ноги.
- Свят-свят-свят… – перехрестилися обидв╕ разом.
- А якщо я помру, то ти будеш за мене молитися? – запитала Яринка З╕ньку.
- Буду. ╤ плакати щодня буду за тобою.
- Я теж, якщо ти помреш… – пооб╕цяла навза╓м подружц╕.
Розчулен╕ д╕вчатка обнялися ╕ г╕рко заплакали.
- Щоб не померти, треба вл╕тку все, що можна, ╖сти. Черепахи та м╕д╕╖ – зна╓ш, як╕ смачн╕ насправд╕? А пахнуть як! Хлопц╕ Панасюков╕ щодня на Рось ходять купатися, а зв╕дти несуть додому ракушки. У вогонь кидають, ╕ вони в ньому сам╕ розкриваються. Якось давали й мен╕ скуштувати. Смачно…
- А я б гидувала таку бридоту… – скривилася Яринка.
- Чого? Це ж не жаби. Хоча ╕ ╖х вже скр╕зь виловили, – з╕тхнула З╕нька.
- В╕д жаб на руках ╕ ногах бородавки висипають. А баби Ликери, що вм╕ла виводити, вже нема╓. То краще ╖х не ч╕пати.
- Давай ще кринички зробимо, якщо хочеш.
- Хочу, – п╕дтримала пропозиц╕ю подружка.
Вони хутенько зробили в земл╕ невеличк╕ лунки, п╕дняли сп╕днички ╕ прис╕ли кожна над сво╓ю.
Сонце повернуло на Зах╕д, ╕ збудована хатка опинилася в т╕н╕ дерев. Д╕вчатка вил╕зли з канави ╕ попрямували до вишневих зарост╕в на межу м╕ж ╖х садибами по зелепухи та ╜лей, що ще не зовс╕м затверд╕в на стовбурах дерев. Такий можна якоюсь тр╕сочкою зняти з кори, а затверд╕лий доводиться гризти зубами, обц╕ловуючи шорстк╕ стовбурини.
 Перекусивши, чим Бог послав, З╕нька з Яринкою позалазили на вишню ╕ повс╕далися, немов сороки на г╕лках.
- А взимку, зна╓ш, що можна ╖сти? Я бачила кр╕зь шибку минуло╖ зими, як чи╖сь д╕ти ходили ╕ к╕зяки збирали, що колгоспн╕ кон╕ залишають на шляхах. В них всередин╕ бувають зерна в╕вса, та ╖х нав╕ть ╕ зверху видко. Можна промити у вод╕ та зц╕дити обережно, щоб не спливли за водою. А пот╕м просушити та перетерти в жорнах на муку.
- А що? Й справд╕ можна! Якщо вже н╕чого буде ╖сти, то й ми так будемо робити.
Про що б не п╕шла розмова, вона весь час сходила на ╖жу. Дитяч╕ фантаз╕╖ вишукували в уяв╕ зимових пейзаж╕в то замерзлих ворон ╕ горобц╕в, що повинн╕ налет╕ли з голих лан╕в до осель, то запашн╕ пухнаст╕ бруньки на соснових лапах в л╕с╕, то жолуд╕ п╕д сн╕гом, що мають десь залишитися з осен╕. Вони щиро рад╕ли сво╖й км╕тливост╕ ╕ це додавало д╕вчаткам св╕тлих над╕й.
Вноч╕ Яринц╕ стало зле. ╥╖ кидало то в жар, то в холод, в животику булькало ╕ рикало, кишки ходили ходуном.
- Ой донечко, р╕дна, – промовляла, плачучи мама. – Чого ж це ти на╖лася? На кого ж я тебе завтра залишу? Мен╕ ж вранц╕ в поле йти, а тато ще не скоро з зароб╕тк╕в при╖де. Як же мен╕ тебе л╕кувати? Ой, ск╕льки ж д╕точок уже померло в╕д кривавого поносу… Ой, як же мен╕ тебе вберегти?
Ж╕нка нишпорила в торбинках з травами при тьмяному св╕тл╕ каганця, примовляючи, як над пок╕йником. Десь мав бути пучок сухого к╕нського щавлю, на який т╕льки й могла розраховувати згорьована мати.
Яринка ловила спраглими губами прохолодне пов╕тря хати ╕ згадувала З╕ньку. Як там вона – чи так само стражда╓, чи ╖╖ Бог милував? Ой, нехай би милував! Вона б приб╕гла вранц╕ до не╖. Та й супу в об╕д принесла б, якщо налл╓ кухарка в приют╕.
Мати запарила в горнят╕ з╕лля та залишила на прип╕чку, щоб настоялося. Яринка, скривившись, маленькими ковточками пила час в╕д часу несмачне тепле п╕йло, а пот╕м лопот╕ла босими н╕жками по холодн╕й дол╕вц╕ до помийного в╕дра. До ранку з╕тхала та стогнала ув╕ сн╕ в╕д болю в живот╕.
Прокинулася, коли матус╕ вже не було дома, але п╕двестися з подушки сил не вистачило. Знала, що ╖сти все одно н╕чого – матуся звечора наказала пити лише в╕двар к╕нського щавлю.
З╕нька не приходила ╕ Яринц╕ стало страшно. Вона прислуховувалася до звук╕в з вулиц╕, але за в╕кном стояла тиша. Найб╕льше боялася д╕вчинка скрипу п╕дводи. П╕д ковдрою було тепло ╕ Яринка знову задр╕мала. Прокинулася в╕д сухого скреготу дверних зав╕с╕в.
- То ти ще не вставала? Чи жив╕т болить?
- Ой болить… – в╕д╕звалася до З╕ньки. – А ти чого довго не приходила? Я вноч╕ просила Бога, щоб в╕н тебе милував.
- Напевне, в╕н тебе почув, Яринко. Спасиб╕ тоб╕ за те. Т╕тонька Зоф╕я на к╕лочок двер╕ зачинила, а я здогадалася, що ти в хат╕, бо куди ж мала под╕тися…
- Мама сказала супу сьогодн╕ не брати, а я не знаю, чи дотягну до завтра без нього.
- Дотягнеш, Яринко. Пий поб╕льше, щоб не смоктало у шлунков╕. Жив╕т голодом л╕кують.
Пот╕м про щось подумала ╕ запропонувала:
- А давай я мотанку зроблю, щоб було чим гратися. Так ╕ завтра скор╕ш настане.
В об╕дн╕й час З╕нька поб╕гла до приюту, а Яринка залишилася в постел╕ з лялькою. Личко ╖╖ було без рота ╕ носа, без бр╕вок та очей: н╕ смутку, н╕ радост╕ не видавало м’якеньке обличчя з╕ старо╖ с╕ро╖ хустини. Але Яринка знала, що лялька ╖й сп╕вчува╓ ╕ м╕цненько пригортала ╖╖ до грудей допоки не повернулася З╕нька. Подружка прийшла не з порожн╕ми руками.
- Яринко, поглянь, що я тоб╕ принесла.
На долон╕ д╕вчинка тримала твердий шматочок бурштинового кольору. То був ╜лей – застигла вишнева смолка, зл╕плена в кульку, якою вони й ран╕ш залюбки ласували.
- В╕д маленько╖ цукерочки г╕рше тоб╕ не стане. Посмокчи тр╕шки.
Яринка засунула за щоку гостинець ╕ з насолодою в╕дчула, як тане в рот╕ липкий запашний шматочок.
Слабувала Яринка недовго, дякувати Богу. Через к╕лька дн╕в знову ходила разом з З╕нькою об╕дати гороховим супом.
- Щось д╕вчат з Карпенкового хутору давно не видко. Чомусь не приходять б╕льше гратися до нас. Давай, нав╕да╓мося до ╖х садиби, – немов передчуваючи недобре, запропонувала Яринка.
Карпенк╕в хут╕р ран╕ше був найкращим у сел╕ кутком. Величезн╕ дуби, приваблив╕ городи та садочки на берез╕ Рос╕ оточували б╕леньк╕ хати селян-середняк╕в, що мешкали на хутор╕. Тепер ╕ в╕н зар╕с бур’янами та обезлюдн╕в. Залишилася заселеною лише одна хата. Жили там як╕сь чуж╕ прийдешн╕ люди з двома д╕вчатками-погодками.
Яринка з З╕нькою чимчикували колись розк╕шною вулицею, пробираючись заростями бузини та лободи. За ними зд╕ймалася курява в╕д жовтого пилку, бос╕ ноги теж покрилися ним. Д╕вчатка зупинилися, бо углед╕ли б╕ля знайомого двору м╕л╕цейський воронок. Серед об╕йстя стояли два м╕л╕ц╕онери та батько ╖х нових подружок. Д╕вчатка заховалися в кущах б╕ля садиби та прислухалися до розмов дорослих.
- Померли мо╖ д╕тки… – пояснював господар тремтячим голосом виконавцям влади, до яких вже д╕йшла чутка про зникнення д╕тей.
- А де ж ви ╖х поховали? На цвинтар д╕тей уповноважений не в╕двозив.
- Та тут в садочку ╕ поховав донечок сво╖х.
Показати, де саме, чолов╕к не зм╕г, бо сл╕д╕в св╕жоскопано╖ земл╕ в садиб╕ не було. М╕л╕ц╕онер к╕лька раз╕в ударив його, ╕ чолов╕к упав серед двору гор╕лиць.
З╕нька з Яринкою завмерли п╕д кущем безу ╕ не ворушилися. Страж╕ порядку почали обшукувати сад ╕ хату. З в╕дчинених дверей смачно запахло холодцем ╕ д╕вчатка ковтнули слину. В цей час з низенького льошника, нахилившись, вибрався ще один чолов╕к у син╕й г╕мнастерц╕ з погонами, тримаючи в руках як╕сь шматки, загорнут╕ в син╕ з горошком клапт╕ тканини. Яринка вп╕знала в них платтячка д╕вчаток. Налякан╕ страшними здогадками та видовищем, д╕ти поб╕гли геть в╕д садиби до села з криками в╕дчаю та жаху.
- ╥х не поховав батько… Вони ╖дять сво╖х д╕тей, – заливалися сльозами З╕нька з Яринкою.
З хутора дон╕сся гурк╕т мотору м╕л╕цейсько╖ машини ╕ вже здалеку д╕вчатка побачили, як вона ви╖хала на шлях.
Ввечер╕ доросл╕ обговорювали страшну под╕ю на сел╕. Але ж то був не ╓диний випадок. Люди пропадали серед б╕лого дня, а деяк╕ двори обходили десятою дорогою, п╕дозрюючи ╖х господар╕в в лиход╕йств╕.
Восени татко пов╕домив, що в╕н влаштувався рах╕вником на зал╕зниц╕ у Мак╕╖вц╕ ╕ розпорядився збиратися в дорогу. До найближчо╖ станц╕╖ добиралися морозного ранку п╕шки з невеликим клунком з пожитками. В набитому людьми вагон╕ з╕гр╕лися, ще к╕лька годин ╖хали до якогось м╕ста, де була пересадка на потяг до Стал╕ного. Яринка пом╕тила, що пасажири в ньому були набагато справн╕ш╕, н╕ж у ╖╖ кра╖. Якийсь дядечко, що сид╕в поруч, д╕став з чемодана паляницю, в╕др╕зав в╕д не╖ дв╕ скибки та протягнув д╕вчинц╕ з мат╕р’ю. Яринка на╖лася нею, як н╕коли в житт╕.
В невеличк╕й к╕мнатц╕ в роб╕тничому гуртожитку родина прожила безб╕дно до к╕нця весни. А пот╕м прийшла зв╕стка, що життя в сел╕ почало налагоджуватися ╕ матуся занудьгувала за р╕дною хатою. Кер╕вництво зал╕зниц╕ пропонувало батьков╕ залишатися назавжди в Донбас╕, але Яринка з мамою сльозами виплакали у татка повернення на батьк╕вщину. З╕ньки живою д╕вчинка не застала.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2018 > Тема "З перших уст"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20595

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков