Версiя для друку Обговорити в форумi

100-літній ювілей видатного педагога Василя Сухомлинського – привід замислитися над тим, які найголовніші уроки він нам залишив.
Чому ідеї видатного педагога не нівелювалися, а продовжують втілюватися в життя? Ба більше. Нині дослідники все частіше наголошують на тому, що Василь Сухомлинський завжди випереджав свій час. Причини педагогічних перемог невтомного педагога варто шукати в його біографії, ретельно досліджуючи кожен факт.
Народився Василь Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у селянській родині. Біографи відзначають, що батьки майбутнього педагога відіграли значну роль у формуванні його світогляду. Бабуся та мама прищепили Василю Сухомлинському любов до народних традицій, які вони щиро шанували. У 1934 році Сухомлинський вступає на підготовчі курси учительського інституту в Кременчуці, а потім навчається в ньому на факультету української мови і літератури. Крім того, що Василь Олександрович цінував народні традиції, захоплювався читанням, він відзначався особливою чуттєвістю, увагою до людиною. Риси, які так необхідні педагогу, і які в наші дні майже забуті. Так сталося, що Василю Олександровичу самому довелося зазнати фізичних страждань – він зростав хворобливою дитиною. Саме ця обставина у майбутньому спричиниться до того, що педагог з особливою турботою ставитиметься до тих дітей, яким через їхні фізичні вади важко даватиметься навчання. Хоча власні хвороби змусили Василя Сухомлинського у 1935 році залишити заняття в інституті і розпочати роботу в школі. Так школа назавжди увійшла в його життя. Сухомлинський працював у сільських школах рідного району і заочно навчався в Полтавському педагогічному інституті. Згодом у праці «Павлиська середня школа» Василь Олександрович писав: «З великою теплотою згадую про Полтавський педагогічний інституту, який закінчив, про викладачів педагогіки, літератури, історії. Тут педагогіка не була засушеними висновками, а живою яскравою розповіддю про мистецтво виховання, про методи впливу на свідомість і почуття».
Вихор війни зруйнував мирне життя мільйонів українців. Шкільний клас педагог змінив на поле бою. Кривава війна розділила життя навпіл: Сухомлинський був поранений, розгубив своїх рідних. Після поранення Василя Олександровича було комісовано. У невеличкому селищі Ува в Удмуртії він працював директором школи до 1944 року. Ці роки стали випробуванням для педагога, який щиро прагнув повернутися на рідну українську землю. Хоча життя дарувало приємні моменти. Саме в Удмуртії Василь Сухомлинський познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Ганною Іванівною Дев’ятовою. У 1944 році вони одружилися, і як тільки було звільнено Україну, повернулися на рідну землю. Хоча у Василя Олександровича була можливість залишитися на адміністративній роботі, йому завжди хотілося повернутися до живої справи, яка була можливою тільки у школі. Починаючи з 1948 року і до кінця свого життя Василь Сухомлинський працював у школі в селі Павлиші. Саме тут, за сім кілометрів від рідного села, він почувався удома. І зрештою, саме у Павлишах Василь Сухомлинський реалізувався як педагог, філософ, письменник. Спілкування з дітьми, які стали для нього рідними, спонукали до філософського осмислення буття та кликали до активної праці. Педагог розуміє, що чимало консервативних догм має бути подолано в новій школі, яка має наповнюватися новим змістом. Творчий неспокій педагога збігся з періодом так званої «відлиги», що стало стимулом для змін в усіх сферах життя. У цей час багато вчених – філософів, психологів, педагогів, письменників розвивають новаторські тенденції, створюють твори, яким судилося пережити свій час.
Період з середини 50-х до середини 60-х років став плідним у житті Василя Олександровича. Саме в цей період педагог висловлює своє критичне ставлення до партійного керівництва школою – він пише листа Микиті Хрущову, в якому не погоджується з партійною програмою реформування школи, а також виступає на нараді при ЦК КПРС з приводу організації шкіл-інтернатів, вважаючи ідею загального суспільно-державного виховання дітей з дворічного віку необґрунтованою і небезпечною. Здавалося, що ідеї Василя Сухомлинського лише розвиватимуться й розвиватимуться. Проте замість «відлиги» невдовзі настали люті морози. Демократичні процеси у суспільстві згорталися, особливо це відчувалося після придушення революції в Чехословаччині 1968 року, що не могло не позначитися в усіх сферах життя. Гуманістичні ідеали Сухомлинського потребували втілення у життя, про прибічники офіційної педагогіки вже гострили свої ядучі пера. Василя Олександровича обвинувачували у так званому «абстрактному гуманізмі», несумісному з догматами офіційної педагогіки. Для багатьох цей факт стане вражаючим, адже здавалося, що ім’я Василя Сухомлинського ніколи не було під забороною! Тим не менш, його позбавляють можливості друкувати статті, критикують опоненти від офіційної педагогіки. Саме за таких умов з’являються праці «Серце віддаю дітям» (1969), «Павлиська середня школа», «Народження громадянина» (1970). Василь Олександрович не лише не відрікається від своїх ідей, а навпаки – активно поширює. Зрештою, його ідеї своїм корінням сягають до невичерпного джерела народної педагогіки: любов до рідної землі, до природи, виховання почуття прекрасного.
Василь Олександрович особливу увагу звертає на необхідності духовного розвитку дитини, переймається тим, аби кожен день маленької людини не марнувався. Новаторство педагога полягало в тому, що до шкільної практики увійшли такі ціннісні категорії, як «духовна зрілість», «педагогіка серця», «духовна багатство», «духовна культура». Нині цими категоріями часто оперують як на управлінському, так і на шкільному рівнях. Проте чи наповнені вони справжнім, а не спотвореним сенсом? Чи намагається нинішня школа по-справжньому зазирнути в душу дитини? Василь Сухомлинський дбав насамперед про справжню, а не сфальшовану сутність. Процес становлення духовного світу дитини педагог розглядав в єдності процесів засвоєння певної суми знань та формування духовно-ціннісних орієнтирів. Педагог дотримувався думки про те, що в школі діти мають не лише набути знання, а й зрости духовно, осягнути своє місце у цьому складному дорослому світі. Кожна дитина рано чи пізно поставить запитання: «Хто я?», «Навіщо прийшов у цей світ?», «В чому сенс мого існування?»
Аналізуючи педагогічну спадщину Василя Олександровича, його дочка академік Ольга Сухомлинська зазначала, що мораль, етику батько взяв за основу морального життя дитини, інтелектуальний, фізичний розвиток. Найвищою цінністю виховання дитини є її неповторність та унікальність. Духовність визначалася Василем Сухомлинським як головний принцип життєдіяльності людини. Зрештою, новаторство педагога й полягало в тому, що він примусив своїх колег по-іншому подивитися на звичні речі. Чого ми прагнемо досягнути у процесі навчання? До чого прагнемо? Кожен має на ці питання власні відповіді. З огляду на сучасні реалії частіше за все можна почути, що молода людина має сягнути найвищого кар’єрного зростання, стати успішною людиною. Зрідка можна почути про те, що молола людина прагне досягнути щастя. Це невловиме та примхливе щастя – кожен розуміє його по-своєму. На відміну від багатьох філософів, які поняття щастя не ототожнювали з духовністю, Василь Олександрович був переконаний, що «творення щастя і є метою виховання, і водночас щастя – це душевний стан». Визначене педагогом почуття щастя тісно переплетено з ідеями філософії серця. У творі «Як виховати справжню людину» педагог пропонує власну етичну концепцію, в основу якої покладено виховання почуттів сердечності, краси людського духу.
Чи спрацьовує концепція педагога за нинішніх умов, коли на озброєння взято протилежні цінності – індивідуалізм, досягання успіху будь-якою ціною? Зрештою, корозія роз’їдає дитячу душу дійсність, коли розшарування в суспільстві, соціальна несправедливість досягли нечуваних розмірів. Чи не тому гуманістичні ідеали Василя Сухомлинського лишаються лише гарними словами, придатними для цитування? Повернутися до незамуленого джерела його ідей справді непросто. Адже у такому випадку доведеться докорінно змінитися самому, адже те, чим жив педагог, неможливо зімітувати. Як і неможливо наповнити конкретними справами хрестоматійну фразу «серце віддаю дітям». Недаремно Василь Олександрович застерігав, що в процесі формування духовного світу дитини педагогу належить особлива роль. Проникнення в духовний світ дитини, вивчення її інтересів – справа надзвичайно складна. Василь Сухомлинський наголошував на тому, що дитину треба не просто оцінювати з погляду того, якою хотів бачити її вчитель, а також не висловлювати поспішних суджень про її здібності. Дитину треба пізнавати такою, якою вона є, адже намагання «змінити, переломити, перебудувати те, що створила у своїй таємничій майстерні природа… може призвести до хворобливих явищ…» Педагог щиро вірив, що кожна дитина – неповторна, а її душа відкрита до прекрасного та неповторного світу краси. Головне – вчасно розпізнати здібності дитини, не залишити їх не поміченими. Недаремно стільки уваги приділяв Василь Олександрович приділяв казкам, повсякчас наголошуючи на їхньому виховному потенціалі.
На думку педагога, казка – то не забава, а духовна скарбниця, здатна творити дива. «Я не один рік думав: у чому виявляється найяскравіший наслідок виховання? – розмірковував Василь Олександрович. – Життя переконало: перший і найвідчутніший наслідок виховання виявляється в тому, що людина почала думати про себе. Замислилась над питанням: що в мені доброго і що поганого? Найточніший метод і прийоми виховання будуть порожніми, якщо вони не приведуть до того, щоб людина подивилася на саму себе, замислилась над власною долею». І саме казки навчають дітей тому, чого не навчать моралізаторські настанови. Педагог створив понад тисячу казок, прищепивши своїм вихованцям любов до невичерпного джерела людської мудрості. «Казка, - писав Василь Сухомлинський, - це, образно кажучи, свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки і мови. Діти розуміють ідею лише тоді, коли вона втілена в яскравих образах. Казка виховує любов до рідної землі вже в тому, що вона – творіння народу». Кожна казка Василя Сухомлинського – це книга життя, в якій закарбовані морально-ціннісні настанови. Його герої не фантастичні, а земні, це ті речі, тварини, птахи, що нас оточують. Глибокою мудрістю наповнена казка «Камінь», в якій порушені тема любові до природи, заклик зберегти її красу для наступних поколінь. Хлопчик кинув камінь у криницю, не замислюючись над наслідками. Джерело пересохло, а дуб загинув. Минуло багато років, хлопчик став сивим дідусем. Схотів підійти до прохолодної криниці, почути солов’їний спів. Та замість живої краси вітер здіймав хмари пилюки. Необачний вчинок, скоєний у дитинстві, через роки озвався знищенням природи. Схаменулася людина, та вже пізно. Педагог не читає моралі, лише творить свою чарівну казку, сповнену народної мудрості. В іншій казці «Соловей і Жук» Василь Сухомлинський пропонує замислитися над тим, що все в нашому житті взаємопов’язано, починаючи від малої комашки і завершуючи людиною. Соловей дарував свій чарівний спів людям і пишався собою. От лише гудіння Жука йому заважало. Найкраще було б, аби Жука зовсім не було. Жук гідно відповів: «Ні, Солов’ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов’я». Відповідь Жука вразила Солов’я, бо йому здавалося, що тільки він необхідний людям. Коли Жук запропонував звернутися з цим запитанням до маленької дівчинки, то її мудра відповідь приголомшила всіх. «Хай собі будуть і Соловей, і Жук. Як же можна без Жука?» У невеликому за обсягом творі, ніби у романі, зібрані глибокі думки. Єдність з природою – «колискою дитячої думки» педагог вважав одним з важливих чинників виховання. Відомо, що вихованці Василя Олександровича часто вирушали на прогулянки в поле, аби не пропустити мить, коли «прокидається земля». Хоча сам педагог волів називати розроблений ним засіб як подорож у природу. І наголошував: «Не захоплюючі прогулянки, а саме урок». Водночас у праці «Природа, праця, світогляд» педагог застерігав, що вихователю знадобиться чимало часу, аби «дитина побачила себе як частинку природи, здивувалася, що людина до того часу сильна і могутня, поки вона вірний син матері-природи».
Крім важливості спілкування з природою педагог звертав увагу на необхідності піклуватися про здоров’я школярів.  Далекого 1969 року педагог наполягав на тому, що піклування про здоров’я – найважливіше завдання педагога. «Приблизно у 85% усіх невстигаючих учнів головна причина відставання у навчанні – поганий стан здоров’я», - писав Василь Олександрович. Тому з першого дня перебування дітей у Павлиській школі дітей вчили усі свої зусилля спрямовувати на зміцнення власного здоров’я, дбайливого ставлення до нього. У книжці «Сто порад учителеві» даються настанови, які можуть бути використані і сучасними педагогами: «Здоров’я – це повнота духовного життя, радість, ясний розум. Найважливіше джерело здоров’я – навколишня природа. Живи й трудися серед природи. Нехай стануть твоїми заповідями простота, невибагливість, стриманість». Про важливість збереження здоров’я дітей знають всі батьки. Та чи усім вистачає сміливості говорити про це на батьківських зборах?І чи актуально відродити сьогодні батьківську школу, якій так багато уваги приділяв Василь Сухомлинський? Якби його ідеї втілювалися в життя сучасних школярів, багатьох неприємностей можна було уникнути. До речі, однією з умов фізичного загартування у Павлиській школі вважалося дотримання настанови: «Бути в русі». А для того, щоб діти в школі не перевтомлювалися, педагог, зокрема пропонував додержуватися таких правил: «не можна допускати захоплення тими прийомами «ефективного», «прискореного» навчання, в основі яких – погляд на голову дитини як на електронний механізм, здатний без кінця нагромаджувати й засвоювати. У хрестоматійній праці «Серце віддаю дітям» педагог писав: «Я не боюся ще й ще раз повторювати: турбота про здоров’я – це найважливіша праця вихователя. Від життєрадісності, бадьорості дітей залежать їхнє духовне життя, світогляд, розумовий розвиток, міцність знань, віра в свої сили». Напевно, втілення ідей педагога-гуманіста в життя стало би для нього найкращим пам’ятником. Адже людина, яка створила школу радості для дітей, варта того, аби його настанови втілювалися в життя.
Наталія Осипчук,
письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 16.11.2018 > Тема "Українці мої..."