Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2943)
З потоку життя (6133)
Душі криниця (3379)
Українці мої... (1445)
Резонанс (1466)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1649)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПИСЬМЕННИЦЬК╤ МОСТИ
Жовтень для кримських укра╖номовних письменник╕в видався досить таки багатим на зустр╕ч╕ з...


КОЛОМИЙКИ, АРКАН, ВЕСНЯНКИ, КЛАСИКА...
Чи важко дитин╕ навчитися грати на музичному ╕нструмент╕? Безперечно, важко! Потр╕бна наполеглива...


В╤РА РО╥К ТА ╥╥ КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА У КНИЖКАХ
Майстриня прожила життя так, як говорить в╕чна б╕бл╕йна ╕стина: «Т╕льки те тво╓, що ти...


В╤ЧНА П╤СНЯ Л╤Д╤╥ СКРИПКИ
Скрипка Л╕д╕я Павл╕вна народилася на Волин╕, мешка╓ в Ки╓в╕.


ДИМИТР╤Й — ВЗ╤РЕЦЬ ЛЮБОВ╤ ДО БОГА
Церква в╕д перших дн╕в християнства високо ц╕ну╓ заслуги мученик╕в, ставить ╖х за вз╕рець любов╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#45 за 09.11.2018
ЧАР╤ВН╤ РИМИ НАТАЛ╤ МАЗУР

Поетична Св╕тлиця

БЕРЕЗЕНЬ
А в╕н ╖╖ сьогодн╕ не з╕гр╕в
Н╕ доторком, н╕ поглядом, н╕ словом,
Хоч зустр╕ч ╖х була невипадкова
Оп╕сля холоду лютневих вечор╕в.
Густий туман кро╖ли л╕хтар╕,
╤ бл╕дли т╕н╕ поп╕д ╖х покровом,
А в╕н ╖╖ сьогодн╕ не з╕гр╕в
Н╕ доторком, н╕ поглядом, н╕ словом,
Н╕ в╕терцем, що стишився раптово,
Заплутавшись у кронах явор╕в...
Земля - в х╕тон одягнена зимовий - 
На л╕тепло чекала ст╕льки дн╕в,
А в╕н ╖╖ сьогодн╕ не з╕гр╕в.

I╢РОГЛIФИ ВЕСНИ
Чи може хто пов╕дати мен╕,
Чому пишу в╕рш╕ щоноч╕ б╕л╕?
Зима не поступа╓ться весн╕,
Витають небом хмари сполотн╕л╕.
Хоч брост╕ верб уже набубняв╕л╕,
В них котики ще сплять углибин╕.
Чи може хто пов╕дати мен╕,
Чому пишу в╕рш╕ щоноч╕ б╕л╕?
А зранку - кава з присмаком ван╕л╕,
Думки про сон, пов╕ки обважн╕л╕...
Чому ж веселий пром╕нь у в╕кн╕
Виводить ╕╓рогл╕фи чудн╕?
Чи може хто пов╕дати мен╕?

НЕ ПРОМИНУТЬ
Вже сипле цв╕т на чорне полотно
Земл╕ над╕ю на врожай ос╕нн╕й.
Все промайнуло, наче й не було
Розк╕шних завитк╕в ╕ плавних л╕н╕й.

Усе мина╓, як мина╓ сн╕г,
Що мчить з гори весною пот╕чками.
Мина╓ н╕ч, як сонце на пор╕г
Порозкида╓ промен╕ разками.

Мина╓ все: ╕ рад╕сть, ╕ жура,
Дитинство, юн╕сть ╕ стареч╕ кроки.
Не проминуть рядки, що з п╕д пера
Посипались в╕ршами ненароком.

ЧЕРВЕНЬ
Червень в зелен╕й кресан╕
Л╕сом блукав,
Жовт╕ кв╕тки на св╕танн╕
С╕яв м╕ж трав.

Сипав додолу суниц╕
╤з рукава,
А при долин╕ в криниц╕
Хмари ховав.

Пот╕м з╕ мною до ╜анку
Б╕г навмання,
Чим ╕ мен╕ цього ранку
Настр╕й п╕дняв.

СУНИЧНИЙ ВIТЕРЕЦЬ
Там, поп╕д л╕сом, що в╕льно росте на горбку,
Личка рум'ян╕ ховають пахуч╕ суниц╕.
Ягоди сп╕л╕ несу в лопухов╕м листку,
Йду навпростець до р╕ки, що в долин╕ ср╕блиться.

Трави некошен╕ ноги с╕чуть батогом,
Злякано ро╓м л╕тають метелики й оси.
В л╕с би сховатися, ц╕вкою п╕т над чолом...
У п╕днебесс╕ блакитному жайв╕р голосить.

Мл╕ють п╕д сонцем липневим налит╕ жита,
Бедрик пол╕з до незнаних висот по стеблин╕.
Пахнуть суницями руки мо╖ та уста
╤ в╕терець, що мене наздогнав у долин╕.

МРI╥
Сьогодн╕ дуже хочеться мен╕
Втекти в╕д справ чимдуж кудись подал╕,
Ловити сонця промен╕ ясн╕,
Запорошити одяг ╕ сандал╕.

Побачити, як ранок прилет╕в,
Як сонце мружить рад╕сно пов╕ки,
Як хмари виростають ╕з пол╕в,
Та йдуть убр╕д через бурхлив╕ р╕ки.

Чи соколом злет╕ти в небеса,
╤ ос╕длати в╕тер легкокрилий.
Почути у пташиних голосах
П╕сн╕ народн╕ сокровенно-щир╕.

О, м╕й читачу, усм╕хом сво╖м
Ти можеш дор╕кнуть мен╕ чимало,
Що це все не можливо, а ут╕м
У мр╕ях я уже там побувала.

У КРАЮ НЕЛЯКАНИХ МЕТЕЛИКIВ
У краю неляканих метелик╕в
Розлилася спека медоносами.
Син╕й дзвоник з оксамитним келихом
Вмисне зачеплю ногами босими.

Б╕ля шляху полини сторожею,
Стежка пом╕ж них б╕жить лощиною.
Затишний цей рай ╕з ласки Божо╖
Здавна звуть малою батьк╕вщиною.

Синь вгор╕ напо╓на нектарами,
Синь земна – в потоц╕ крем`янистому.
Л╕то на горбку в суничн╕м марев╕
Розкида╓ ягоди намистами.

Загублюся у св╕тах некошених,
До небес торкатимусь долонями,
╤ до мене, сонцем запорошен╕,
Усм╕хнуться рудуват╕ соняхи.

ЗАПАМ’ЯТАТИ Б
Запам’ятати б день цей назавжди:
Безкра╓ небо ╕ молочн╕ хмари,
╤ теплий в╕тер, в╕д пилку рудий,
╤ кв╕т╕в лугових медов╕ чари,

Пол╕т лелек за синьоокий став,
╤ шеп╕т листя пом╕ж верболоз╕в…
Напитися роси ц╕лющих трав,
Котитися шляхом чумацьким возом.

На пол╕ опинитися за мить
В червонуват╕й пишн╕й конюшин╕,
Послухати, як стрибунець сюрчить,
Його поколисати на стеблин╕.

В╕трам роздати тисяч╕ «чому»,
Знайти себе ╕ загубити втому,
Торкнути л╕та сонячну струну
╤ в╕льною вернутися додому.

ШЛЯХ МУРАХИ
Струму╓ л╕тня спека з висоти,
Перед╕ мною шлях петля╓ битий,
Та я шукаю шлях мурах простих,
Щоб зрозум╕ти, як на св╕т╕ жити.

Паш╕╓ жаром сонця небокрай,
Пожухл╕ трави хиляться додолу.
Хл╕ба рясн╕ють - буде урожай.
Мураха зморений бреде спрокволу.

╤ що йому до зв╕р╕в, чи людей,
╤ що йому до в╕тру, чи до спеки?
Його малий житт╓вий прив╕лей - 
Щодень топтати стежку до смереки.

А там с╕м'я, ╕ захисток, ╕ д╕м,
Те, задля чого в╕н живе на св╕т╕.
Пала╓ сонце в марев╕ руд╕м,
Смереку розп╕ка у верхов╕тт╕.

Мала мураха не шкоду╓ н╕г,
Дола╓ вперто перепони, втому,
╤ через сотн╕ звивистих дор╕г
Тору╓ шлях, котрий веде додому.

СЮРКОЧУТЬ КОНИКИ
Сюркочуть коники в трав╕, всю н╕ч сюркочуть,
Так, н╕би все, про що мовчу, сказати хочуть.

╥х слуха╓ небесних з╕р юрба строката,
Щербатий м╕сяць-поводир сто╖ть на чатах.

Суз╕р’я взялися в танок мен╕ на вт╕ху,
Жаринами Чумацький Шлях засипав стр╕ху.

Вляглася спека поп╕д мур перепочити.
Точен╕ т╕н╕ на ст╕н╕, як сталактити.

Ми мовчимо. Рука в руц╕, а погляд вгору,
╤ т╕льки коники в трав╕ сюркочуть хором.

ДУШI ДОМУ
Небо заховалося у трави,
Зник останн╕й пром╕нь. З висоти
Н╕ч скидала морок кучерявий
На будинки, вулиц╕, мости.

Шепот╕ла м╕сту: «Люл╕-люл╕»,–
Просп╕вала дек╕лька псалм╕в,
А проте квартири незаснул╕
В╕кнами св╕тилися в п╕тьм╕.

То бл╕дими, мов примарне сяйво,
То ясними, як палкий вогонь,
Видавали св╕ту одностайно
Та╖ну сво╖х н╕чних безсонь.

Т╕льки ╖м в подробицях в╕дому –
Рад╕сну, печальну чи сумну,
В╕кна – незам╕нн╕ душ╕ дому –
Трепетно вдивлялися в ╕млу.

М╕сяць завершив д╕ла пастуш╕,
╤ здалося в темнот╕ мен╕,
Що не в╕кна, а пречист╕ душ╕
Св╕тло випром╕нюють в п╕тьм╕.

НIЧ БЕЗБОРОННО
Н╕ч безборонно задмуху╓ в╕кна квартир,
Спалахи фар ╕ цятки л╕хтар╕в придорожн╕х.
Тем╕нь кошлата збира╓ багатий ясир,
Та скористатися ним все одно неспроможна.

Хоч, наче спрут, опл╕та╓ найменш╕ кутки,
Чорне чорнило розхлюпу╓ густо, без м╕ри.
Саме в цей час жовтолиц╕ гаряч╕ з╕рки
В плахт╕ шовков╕й старанно випалюють д╕ри.

╤ через них лл╓ться св╕тло з незнаних висот,
╤,нашвидку по╓днавшись у пари з в╕трами,
Десь пом╕ж вулиць широких веде хоровод,
╤ аж до ранку босон╕ж гуля╓ дахами.

╤ вже коли рожев╕ють пов╕ки земл╕,
Св╕тла ста╓ в п╕днебесс╕ багато-багато,
Селиться знову воно на в╕конному скл╕,
╤ не спинити це чудо п╕тьм╕, не здолати.

ГОЛУБ З╤ СМУТКОМ В ОЧЕНЯТАХ
Вузеньке поржав╕ле п╕дв╕коння
Для тебе давн╕й прихисток ╕ д╕м.
В липневу н╕ч мо╓ н╕ме безсоння
Укотре зустр╕ча╓ться з тво╖м.

Сто╖ш похило на рожев╕й лап╕
╤ голову хова╓ш п╕д крило.
З тобою розд╕лю самотн╕сть навп╕л,
Бо сни мо╖ за обр╕й занесло.

М╕й голубе з╕ смутком в оченятах,
Чому один? Де тв╕й пташиний р╕д?
Поживу ма╓ш – крихти та зернята,
Коли з в╕кна насипле сивий д╕д.

Бо д╕д з тобою в це спекотне л╕то
Напився до знемоги самоти.
Ти чистиш п╕р’я, прагнучи злет╕ти,
Хоча б у мр╕ях неба досягти.

╤ я помр╕ю...У ср╕бляст╕ шати
Убрався пишно м╕сяць-вартовий.
Ти в╕двернувся... Так, пора вже спати,
Н╕ч зорями розкв╕тла навкруги.

МIСТО НЕ СПИТЬ
Небо над м╕стом в мережив╕ чорних дерев
Храмовим шпилем п╕дперто ╕ списом ялини.
Присмерк веч╕рн╕й, що з╕тканий з тисяч химер,
Св╕тла л╕хтарного переривають краплини.

М╕сто натомлене шурх╕т кол╕с оповив,
Тьмяна брук╕вка п╕дхоплю╓ ╖х колискову.
Вулиць дотичних безлюдн╕, вузьк╕ рукави
Кличуть у безв╕сть п╕рнути, страшну й загадкову.

М╕сто з╕тха╓, йому би спочити на мить,
Вимкнути св╕тло, машини, людей ╕ розмови.
Ск╕льки стол╕ть промайнуло, та м╕сто не спить...
Просто м╕стам так судилось – не спати н╕коли.

ДЖИН У ПЛЯШЦI
Це м╕сто знайоме здалося сьогодн╕ чужим.
Був ранок похмурий, ╕ небо с╕р╕ло дощами,
╤ я почувалася, мов переможений джин,
Що замкнений в пляшц╕ ╕ св╕тла не бачить роками.

Так т╕сно мен╕ серед камен╕в древн╕х споруд,
Бо мури висок╕ ╕ сонця у в╕кнах нема╓.
Я хочу, щоб дал╕, в╕д фальш╕ облесливих губ,
Мене завезли прохолодн╕ ╕ сонн╕ трамва╖.

Т╕каю в╕д себе, в╕д суму, в╕д згадок ╕ дум,
В╕длуню╓ кроки др╕бненьк╕ сполохана тиша.
А м╕сто байдуже, неначе всесильний чаклун,
Сл╕дами мо╖ми для когось пророцтва напише.

ПОТЯГ ЖИТТЯ
╤ знов одв╕чна порожнеча й пустка,
У закутках душ╕ гуля╓ протяг.
Л╕си думок ламаються на друзки,
Летить життя вперед, неначе потяг.

А пасажири у звичайних справах:
То розмовляють, то смакують шинку.
Немилосердний час колос╕в чавить,
А я ж у всесв╕т╕ маленька порошинка.

Лукавий св╕т, оманлив╕ закони...
Укотре позбавляюся ╕люз╕й.
Зм╕шалися, як мови Вавилону,
╤ лют╕ вороги, ╕ люб╕ друз╕.

Розрадить хто задуму полинову,
У серц╕ св╕тлу воскресить над╕ю?
«Скажи, м╕й Боже, – я благаю знову, –
Чого у св╕т╕ ц╕м не розум╕ю?»

КРАПЕЛЬКА
Куди пряму╓ш, крапелько, по скл╕
Запиленому по╖зда н╕чного?
Сп╕шиш униз розбитись до земл╕,
По соб╕ не залишивши н╕чого?

Чи висохнеш в╕д часу м╕ж св╕т╕в?
Чи випариться з тебе все прекрасне?
Чи, може, заблудившись, погот╕в
Розчинишся м╕ж ╕ншими дочасно?

Мов крапл╕, ми тору╓мо св╕й шлях,
В╕дшуку╓мо ╕стину роками.
Розбит╕ ноги, руки в мозолях
╤ сл╕д на серц╕ в╕д глибоких шрам╕в.

Знев╕рен╕, тиня╓мось в п╕тьм╕ –
У кожного своя важка дорога.
Пряму╓ крапля з неба до земл╕,
А шлях людський – у височ╕нь, до Бога.

НЕ ВИПРОШУЙ ДАРУНКИ ЛЮБОВI У ОСЕНI
Не випрошуй солодк╕ дарунки любов╕ у осен╕,
Краще зв╕рся дощу ╕ тихенько йому розкажи,
Як шукала кохання, ногами торуючи босими
Сто стежин, сто шлях╕в, сто дор╕г, не шкодуючи сил.

Виглядала його, переливши бажання у келихи
Син╕х дзвоник╕в, що назбирала ул╕тку сама.
Викладала веселку з багряного листя п╕д деревом
╤ боялась, що зникне усе, як настане зима.

Та не зникло н╕чого, веселка у небо вв╕бралася,
╤ засяяло сонце навколо, зродивши п╕сн╕.
Залунали вони – ╕, пташиним п╕дтримане галасом,
Йшло кохання назустр╕ч ╕ радо всм╕халось мен╕.

СОМЕЛЬ╢
А ти не йди до осен╕, зажди!
Побудь у л╕т╕, що ст╕ка╓ медом.
Ще сонце гр╕╓ втомлен╕ сади,
Ще н╕ч ╖х огорта╓ ср╕бним пледом
╤з тисяч з╕р.
Ще котиться у вись
Вощана повня, наче кам╕нь з пращ╕.
Не йди до осен╕, а краще помолись
За кожен день прийдешн╕й ╕ вчорашн╕й.
Бо у минул╕м ╓ своя канва,
Уся тоб╕ в╕дома до др╕бниц╕.
Майбутн╓ в╕д ус╕х Господь сховав,
Тоб╕ його ще знати не годиться.
Живи в цю мить!
Хай буде все, як ╓!
Краплини л╕та позбирай у пол╕.
А восени, як вправний сомель╓,
Налий у спомин, ╕ смакуй повол╕.

КОРОЛЕВА
Моя королево велична, тв╕й замок огорнуто в тишу,
З╕тха╓ п╕длога у зал╕ за шлейфом шовкових сп╕дниць.
У парку порожн╕ але╖ розпливчатий спогад колишуть,
Тремтливо ховаючи в т╕нях в╕дбитки сво╖х та╓мниць.

Корона з перлин ╕ руб╕н╕в лежить в оксамитн╕й коробц╕,
╤ мант╕я ╕з горностаю у скрин╕ глибок╕й на дн╕.
Поб╕ля дверей будуару не видно метких охоронц╕в,
Закоханий паж не ц╕лу╓ тв╕й образ в чутливому сн╕.

Куди роз╕йшлися поети, що в╕рш╕ писали ночами
Про струнк╕сть чар╕вно╖ н╕жки, яка заховалась в под╕л?
Художники ╕ трубадури давно подалися в прочани
╤ майже не згадують час той, коли ви були молод╕.

Не зали – маленьк╕ к╕мнати, плита, баняки ╕ пательн╕
Тебе оточили зус╕б╕ч, узявши нав╕ки в полон.
Прибрати, зашити, попрати – обов’язки ма╓ш численн╕,
╤з в╕ником в пар╕ кружля╓ш. В ст╕лець перевт╕лився трон.

Хтось каже до тебе: «Дружино». Точн╕ше було б – «Попелюшко»,
Бо м╕ру печал╕ г╕рко╖ не раз випивала до дна.
Та деколи темно╖ ноч╕ пригаду╓ш все в╕дчайдушно –
╤ знов поста╓ Королева, хоч зна╓ш про це ти одна.

НЕ СПОЛОХАЙ
З╕знанням не сполохай почуття,
Воно ╕ще беззахисне, невинне,
Воно ще спить у лон╕, як дитя,
З усм╕шкою на личку янголин╕м.

Даруй слова барвист╕ у в╕ршах,
При зустр╕ч╕ у погляди закутуй,
Та квапити його не посп╕шай,
Нехай розкв╕тне, як червона рута.

Створи для нього казку неземну,
Яку н╕хто не чув до цього дос╕,
Торкни смичком зата╓ну струну,
Мелод╕ю з╕грай ср╕бноголосу.

Сховай в╕д пересуд╕в ╕ обмов,
В╕д холоду страшно╖ порожнеч╕...
...Так хочеться тво╖х об╕йм╕в знов,
Як в той зимовий, фантастичний веч╕р.

МIЙ САМОТНIЙ ЛIХТАР
М╕й самотн╕й л╕хтар, наче принц ╕з дитячо╖ казки,
Кожну н╕ч в обладунку чату╓ мене п╕д в╕кном.
Загортаюсь у плед мериносовий, грубо╖ в`язки,
╤ про все забуваю, казковим охоплена сном.

Ц╕лу н╕ч м╕й л╕хтар гра╓ в п╕жмурки з клоуном-груднем,
З хуртовиною в пар╕ придворний ведуть менует,
А на ранок соб╕ син╕й шалик лиша╓ ажурний,
Ще краватку-метелик та б╕ло-╕скристий берет.

Увесь день чорний крук щось гаркаве шепоче на вухо,
Об╕йма╓ за ноги г╕лками тонка алича.
Та др╕ма╓ в╕н мовчки, шовковим огорнутий пухом,
╤ сн╕жинки додолу зл╕тають з м╕цного плеча.

А вже в час, коли веч╕р вогнями запалю╓ м╕сто,
Знов л╕хтар на сторож╕ в мо╓ загляда╓ в╕кно.
Мовчазний м╕й атлант супроводить мене у дитинство,
Щоб в мо╓му житт╕ хоча б тр╕шечки св╕тла було.

 


 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20546

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков