Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця

ВІЧНА ПІСНЯ ЛІДІЇ СКРИПКИ

Хліб є усьому голова.
В безхліб’ї цінна і полова.
Буває голод і на дрова…
Не дай Бог, голод на слова!

Скрипка Лідія Павлівна народилася на Волині, мешкає в Києві.
Автор книжок «Бабусина оповідка», «Курчата на сонці» (Київ: «Сучасний письменник»), «Тобі» (Луцьк: «Твердиня»), «Від любові до кохання» (Лубни: «Інтер Парк»).
Твори також представлені в збірках літературно-мистецького коша «Ріднокрай» – «Опалені рими», «Понад усе нам Україна», «Українська вишиванка».
Брала участь у підготовці збірки перекладів, публікується в Інтернет-виданнях.
Лауреат загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання».

ВІЧНА ПІСНЯ
Бринить любові пісня дивна,
Акорди радості і муки.
Лише закохана людина
Розпізнає чарівні звуки.
Звучить мелодія велична –
Жаги безмежної творіння.
Безсмертя щедре віковічне
Дає наступним поколінням.
Не зрозуміти нам ніколи
Цю успадковану загадку:
І струменить любов по колу,
Нема кінця їй, ні початку.
 
ОТЧИЙ ДІМ
Позаростали бур’яном криваві ниви,
Скільком уже застиг навічно часу плин.
Чорніють з горя душі, мов достиглі сливи.
Хто нам, скажіть, у хліб підмішує полин?

Ідуть в безсмертя, наче оборонці Трої,
Красиві хлопці: браві, мужні, молоді.
Скажіть, ще скільки треба втратити героїв,
Щоб захистити України отчий дім?

Життя по смерті мотивація невтішна,
Насправді – не воскресне із руїн зола.
Вагомий виклик – незалежна і успішна,
Від того Україна терпить стільки зла.

Вожді потай прищеплюють біди отруту,
Змагаються у ролях суддів і богів.
То ж за чиї гріхи ми терпимо спокуту,
Коли ж настане судний день для ворогів!

Я вірю, прийде час, коли на п’єдесталі
Постане честь, а не вчорашній раб віків.
Тоді запишуть золотом небес скрижалі
Усіх полеглих у боях захисників.

БАТЬКОВІ ВИШНІ
Батько вишні садив у дворі з давніх літ,
Розросталися саджанці пишні,
Я, здавалось, злетіла в щасливий політ
І покинула батькові вишні.

Проживаю тепер в місті тисяч вогнів,
У достатку, в будинку розкішнім,
Та приходять щораз в мої сни чарівні
Спілим кетягом батькові вишні.

Сивиною покрилися скроні мої,
Мого тата покликав Всевишній,
Він залишив цей світ, відтепер нічиї,
Цвітом плакали батькові вишні.

Опустіла господа, домують вітри,
Спорохнявів поріг нікудишній,
Припорошив стежину зелений спориш,
Засмутилися батькові вишні.

Залишається сад, як у пам’яті слід,
Там зоріють плоди дивовижні.
Наче острів в туманах, прихований світ,
Де зосталися батькові вишні.

ДУМКИ
Серпень небагатий на вірші,
Став скупішим й на пташині звуки.
Мамо, аж до неба спориші
Підняли свої тоненькі руки…

Знов беруться зацвісти кущі,
Лише зайве скніти пустоцвітом.
А виною затяжні дощі,
Що випроводжають в осінь літо…

В норах вимок навіть дикий звір,
Терпить в скруті нелегку наругу.
Думка котиться у давній двір,
Потай навіває в серце тугу.

А услід, поволеньки, й душа,
Вилетіла в пошуки над світом.
Вклякла, де подвір’я в споришах,
Блискотіло ніжно оксамитом.

Де в криниці, мов кришталь, вода,
Загляда жасмин в малі віконця;
Й мама – удовиця молода,
Ревно й тихо молиться до Сонця:

Щоб пригріло п’ять її сиріт,
А над миром би зовсім не меркло.
Та не краяв серце недорід,
І було поблажливим, не пеклом.

А думки, як перелітний птах,
Повернулися назад по днині.
Мамо, де Ви, у яких світах,
Молитесь якому Сонцю нині?

* * *
– А душі світяться? – скажи.
– Буває, факт славетний.
Чуттям довіку дорожи,
Тим більш, як сам причетний.
 
– Співає серце не у всіх,
Ці миті… чудотворні?
– Спів – настрій серця, як і сміх,
Вони є – неповторні.

– Говорять очі. - Як, без слів?
Напевно, мова в сяйві?
– Якщо від погляду зомлів,
То запитання зайві.
 
– Скорити посмішкою як,
Щоб не відчув хтось знади?
– Усмішка щира – добрий знак,
Не має зваби й влади.
 
– А як же щастя вберегти?
Мабуть, існує мантра?
– Його не треба стерегти,
Воно завжди у мандрах.
 
– Питання спірне на фінал, –
Основа світла й тіні.
Скажи, коханню є ціна?
– Життя й любов – безцінні.

ПОЕЗІЯ НЕЗРІВНЯНА
Поезія навколо незрівняна,
Її сам Бог голубив і плекав.
Дивись, яка хурделиця весняна,
Ти з січня дивовижу сю чекав.
Казковий майстер щастя витинає,
Як очі бачать – серденько збагне.
Нехай за роком рік весна минає,
В душі ж весна ніколи не мине.
Живи сьогодні! Не втрачай надії,
Знай, головний цілитель є – любов.
Загоїть тіло й приведе до дії,
Захмелену весняним соком кров.
Весна в природі – ніжний поцілунок
Усім, хто вірить справді у дива.
І їй властивий рідкісний ґатунок –
Гарантія реальна на жнива.

ГРАЛА СКРИПКА
Як грала скрипка в переході!
Смичок торкався ледве струн.
Мотив перлився на свободі,
Формулював містичну гру.
Для кого ж так лились етюди,
Кохання чуйні голоси?..
А мимо квапилися люди,
Не відчуваючи краси.
Несамохіть несли з собою
Світ звуків ніжних від митця.
Потоком щастя і любов’ю
Заполоняло їх серця.
О, як же душу розтривожив!
Мотив той дивний скрипаля:
Був він на образ твій чимсь схожий,
Був мов твій голос звіддаля.
Я вислизала стороною
Від мрії, пам’яті, мети.
А вниз по сходинках за мною
У вічність плив живий мотив.

ПОМІЧНИК
Просить мама вранці доню:
– Годі спатоньки вже, Соню.
Глянь, маленька, красне сонце
Заглядає у віконце.
Доки ранок в прохолоді,
Потрудися на городі.
Тож візьми маленьку сапку,
Прополи капусти грядку.
Піднялася, втерла очки
І пішла у поле дочка.
Розвела руками з дива,
Усміхнулася щаслива:
– Мамо, тут усе в порядку,
Хтось за ніч сполов сю грядку!
Глянь, он купками земелька,
Він підсипав так гарненько.
Лиш проблема невеличка,
Мабуть, темна дуже нічка,
Бо капустка геть зів’яла,
Бур’яни ще кращі стали.
Мама сплеснула в долоні:
– Це ж кроти, шкідливі, чорні,
На городі землю зрили,
Прикрих збитків наробили!
– Люба мамо, угамуйся,
На звірятко не дратуйся.
Кріт в землі живе, незрячий,
Де ці грядки – не побачив.
Утікай з городу друже,
Мама сварить, дуже, дуже.
Вельми вдячна за турботу –
Втім, сама зроблю роботу.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 02.11.2018 > Тема "Душі криниця"