Версiя для друку Обговорити в форумi

22 жовтня цього року минуло рівно 40 літ, як мене, простого волинського хлопця, «забрили» у солдати. (Меня забрали, не спросив, и вот зовут меня – солдат...)
«Подумаєш, подія, – скаже хтось. – Таких «служивих» по всьому колишньому Союзу – не злічити! Україна тоді, певне, ще й не здогадувалася, що через якихось 13 літ матиме власне військо. Аби ж знаття – то можна було б і «попартизанити» до тих пір десь по волинських криївках. Тим більше, що у моєму рідному селі, як з’ясувалося вже за часів Незалежності, коли про це стало можливим говорити відкрито, така повстанська криївка була! Але те ще тільки мало колись статися, тож довелося мені, як і тисячам моїх українських ровесників, відтрубити два роки в армії червоній, радянській.
Нічого особливо геройського у тому служінні, звичайно ж, нема, так само, як і того, чого ми мали б тепер цуратися. Армійська повинність тоді вважалася почесним конституційним і чоловічим обов’язком, хлопців на службу проводжали усім селом, і якщо хтось із якихось причин армії все ж уникав (а таких у селі, повірте, були лише лічені одиниці), то до них ставилися (особливо дівчата) з деяким співчуттям і підозрою – як до не сповна... придатних – ну, ви розумієте...
«Для нас два этих года – как та психполоса: прошёл, не дрогнул – значит, полноценен» – не випадково ж, напевне, написалися такі рядки в одній з моїх солдатських пісеньок. Так, солдатиком я був дещо оригінальним: щоб не поїхати зовсім глуздом у тому матючливому армійському дурдомі (Легко ль после хмельного рая очнуться в кирзовом аду?), я – поки нас ганяли-муштрували, як сидорових кіз, складав собі на ходу в голові (а хто ж і як мені те заборонить?) віршики та пісеньки, а потім тихцем записував те все десь на задніх сторінках у зошиті, котрий, як уявлялося «отцам-командирам», був призначений виключно для політзанять.
Творчість ця ще більше активізувалася, коли мій дружбан, сусід по казармі і танку, Ванька Капранов з Горьковської області, якимось дивом вирвався з нашого «германского заточенья» у відпустку і привіз на моє ревне прохання гітару. Маю пояснити, що служили ми в Групі совєтських військ у Германії (ГСВГ), звідки у відпустку солдату можна було злітати лише тоді, коли підстрелиш якогось диверсанта в караулі, або, не доведи, Господи, помре хтось із рідних. В Івана ніхто не помер, навпаки – десь через півроку служби у нього на гражданці... народилося дитинча (щось він там трохи недорозрахував), і батьки-свати прислали у полк кричуще-розпачливого листа, що дитина може залишитися сиротою, чи юний батько-солдат – без дитини й дружини; одне слово, для полкового начальства це видалося страшнішим від смерті, тому Івана від гріха подалі (чи поближче?) відпустили додому аж на цілих 10 діб.
Отак у нашій танковій роті з’явилася задушевна солдатська подруга – гітара, доля якої на чужині, щоправда, склалася досить драматично: через декілька місяців її у приступі солдафонської люті... розтерзав-розтоптав наш ротний капітан. Зрозуміло, що і цей похмурий епізод солдатського буття був увічнений в пісні (Я такой, друзья мои, правды не боюсь, о гитаре сломанной песню вам спою...), а я саме за пісні – і це випадок на всю доблесну совєтську армію, напевне, унікальний, – загримів на гауптвахту. Ну, а що ж, скажіть, іще робити з писакою, котрий дозволяє собі отаке:
Ты сегодня пэ/ша
Надевай не спеша,
И портянки спокойно мотай,
Потому что вчера
Ротный наш до утра
У соседей орал: наливай! – і т. д.
Це був, вважайте, відчайдушний пісенний спротив солдафонщині, самодурству, тупій і знущальній муштрі, системі, де солдат не визнавався особистістю, а мав виконувати лише роль нікчемного гвинтика і діяти виключно за командою, навіть якщо команда та часом не дуже дружить з головою. Як от, наприклад, спеціально заганяє комвзводу, лейтенантик неоперений, своїх підлеглих у баюру і верещить «Вспышка сверху!!!» Солдат має плюхатися у багнюку, де стоїть, і ще й не раз – якщо не надто жваво зреагує на ту «вспышку»...
Ми відбивалися піснями. І бинтували ними душі. Бо не лише муштра діймала. Розлука – на усі два роки, від дзвінка до дзвінка – з близькими, коханими, рідним домом, краєм, мовою. Паркан. Казарма. Плац. Караули-наряди (Через день – на ремень, через два – на кухню). Стрільби. Марші. 45-тонна бойова машина, яка, зусиллями екіпажу, має безвідмовно їздити, стріляти і ще й виблискувати в ангарі, вилизана після гасання по полігонах, як котячі... очі (зампотех наш висловлювався, правда, трохи натуралістичніше, але, боюся, папір того не витримає!).
Служба була непроста (Зимою было жарко нам, а летом – вовсе ад: мы бегали, захлёбываясь потом...), але часом оця писанина дозволяла піднятися над щоденною армійською рутиною і бачити у ній, як зірки у калюжах, навіть якусь романтику. Як тільки випадала вільна хвилина, ми збиралися купкою біля гітари – бренькали, хто що знав і умів, ну, а я – своє, вірніше – наше, усім солдатським гуртом пережите-наболіле. Бо деякі вірші чи пісні взагалі з’явилися тільки тому, що хлопці мені їх замовили, аби послати своїм дівчатам, щоб ті іще відповідальніше й наполегливіше їх чекали: наприклад, про «Маленькую Верку» – не було у мене в житті такої подружки, клянусь! Або матерям – на 8 березня, чи першій учительці, яка комусь була, як мати, і мене попросили щось таке заримувати, аби їй було приємно. Звичайно ж, писати доводилося переважно мовою російською (з ким поведешся...), хоча трапляється й українське – це вже зовсім для себе, для душі. (Ех, навіть не уявляю, якою була б ця книжечка, якби служив я все ж у війську українському...)
Так от, під кінець служби у мене назбиралося тієї солдатської творчості – і поетичної, і вперемішку з деякими прозовими щоденниковими записами – два товстеньких загальних зошити. Як їх вдалося зберегти і вивезти, особливо, після випадку з гауптвахтою, – це взагалі окрема тема, бо нам заборонялося тримати в тумбочках навіть листи – а раптом потраплять підступному ворогові до рук? Як уже згадував, маскував під конспекти для політзанять чи тактики, ховав, бувало, навіть у танку (знали ми у ньому немало секретних закапелків), а вже потім, ближче до дембеля, казав, що це у мене такий солдатський альбом, довелося навіть там щось підмалювати, понаклеювати...
Чому згадав про ці солдатські зошити аж через 40 символічних – ну, практично Мойсеєвських літ (він, щоправда, пустелею паству водив, а я ці віршата)? І чи варто було? Чи зрозуміє хтось тепер наше «есесерівське» покоління часів «холодної» війни й «недорозвинутого» соціалізму, чи зможе уявити той час, тих хлопців, ту службу, ті почуття, чи проведе якісь аналогії-паралелі?
Зрештою, дружба, вірність, кохання, туга за батьками, за рідним домом, чоловічий солдатський обов’язок цей дім захищати – теми вічні, наднаціональні, «паралельні» і притаманні кожному поколінню і народу, і лише від таланту автора залежить, чи довго проживе і чи сприйметься кимось його писанина. Але я над усе хотів би, аби читач звернув увагу на ось таку, найголовнішу, на мій погляд, паралель. Ми живемо нині у дуже непростий і тривожний час. І якщо 40 років тому нас жахали ХОЛОДНОЮ війною, і в Групі совєтських військ у Германії ми, фактично, були на її передньому рубежі, то нині вогнем у вічі дихає війна ГАРЯЧА, страшна, братовбивча. Що сталося з нами, люди, побратими мої танкові? Це ж тепер, виходить, росіянин-танкіст Іван Капранов, котрий спеціально доставив мені, українцю, гітару в далеку Німеччину, а потім з хлопцями переписував собі до альбома складені під ту гітару мої солдатські пісні, буде дивитися на мене через приціл танкової гармати?! І так само його син чи сусід?!
Наша військова частина була багатонаціональною: росіяни, українці, білоруси, вірмени, азербайджанці, узбеки, таджики, казахи, грузини, дагестанці, татари, комі, кабардинці – і не пригадаєш усіх. Але коли дуркуватий капітан увірвався в наше «гітарне» коло, вихопив і жбурнув нашу шестиструнну подругу під ноги й почав топтатися по ній, ми всі одним грізним інтернаціоналом підхопилися зі стиснутими кулаками і, напевне, з таким «напалмом» в очах, що ротний, відчувши, що його зараз можуть просто розірвати, задки-боком дременув з казарми і кілька днів взагалі не показував туди свого носа.
Що з нами коїться, люди? Чому ми допускаємо, щоб якийсь недалекий капітан, чи біснуватий полковник, чи провокатор-політик топталися по тому, що нас мало б об’єднувати, окрилювати й вивищувати до звання людей, щоб нас стравлювали між собою і заставляли дивитися одне на одного через перехрестя прицілу?!
Тож якщо когось оця моя 40-річної витримки солдатська писанина спонукає над тим хоча б зайвий раз замислитися – значить, я зберіг і витяг її тепер на білий світ недаремно.

Віктор КАЧУЛА,
танкіст, журналіст і трохи поет

P.S. Звичайно, пісні (а їх у цій книжці – близько сорока) краще б послухати. Деякі з них записані на нашому з донькою Юлею авторському диску – їх можна знайти за посиланням http://ukrlife.org/main/evshan/nebo_vysche_de_my.html; щось було на Фейсбук-сторінці «Кримської світлиці» – https://www.facebook.com/krymskasvitlytsia. Звучали ці пісні і в київські студентські роки – на мій подив, чомусь найпопулярнішою серед дівчат-однокурсниць були солдатські «Одуванчики», де ліричний герой «Не молил о прощении, не глядел в глаза карие, с журавлями осенними улетел он в Германию...» Років 5-6 тому ми з Юлею дали цілий концерт авторських солдатських пісень у Перевальненському гарнізоні в Криму, там найбільше дякували за «Комбата» – «За то, что так прост и понятен солдатам, за то, что ему так понятен солдат...»
Якщо читач не розчарується й не піддасть припалу 40-річним пилом «совєтсько-армійську» творчість українського редактора анафемі (з 2000-го року я – головний редактор непоборної кримської української газети «Кримська світлиця» – http://svitlytsia.crimea.ua), спробуємо разом із потенційними спонсорами (агов, знайдіться!) видати цей «Солдатський альбом» окремим аудіодиском – якщо, звичайно, воно того варте.
Або запрошуйте з авторськими концертами: kr_svit@meta.ua, +7978 028 17 57 (Viber) – ми по-солдатськи мобільні й відповідальні і готові робити все для того, аби у цьому тривожному світі чулися лише пісні, а не постріли та вибухи...
***
Відеокліп на одну з солдатських пісень – «После атаки» - дивіться-слухайте за посиланням:
https://www.facebook.com/krymskasvitlytsia/videos/269443150216113/
***
Трохи віршів-пісень з майбутньої книги:

Віктор КАЧУЛА
СОЛДАТСЬКИЙ АЛЬБОМ
Поетично-пісенний армійський щоденник (1978-1980)

НАЧАЛО СЛУЖБЫ

Ничто уж сердце не ласкает,
Мечусь в бесчувственном бреду.
Легко ль после хмельного рая
Очнуться в кирзовом аду?

Душа трезвеет и грубеет,
На звёзды некогда взглянуть.
Теперь одна мечта – скорее б
Добраться к койке и уснуть.

Забыть хотя бы на мгновенье
О двух годах, что впереди,
И что в прощальном суетеньи
Не смог сказать любимой – жди…

Моя далёкая грустинка,
Мой непогрешный талисман –
Ты для меня звездой-росинкой
Мерцаешь сквозь границ туман.

И я, в германском заточеньи,
От беготни валясь из ног,
Смотрю с надеждой и терпеньем
На мой сиреневый Восток.

А этой муштре – нету края…
Лишь иногда в мой строгий дом
Твоё письмо, как весть из рая,
Влетает белым ангелком.
03.11.1978

ОТЧИЗНЕ

Над Отчизной – небо синее,
Над Германией – туманное,
Потому за этой синью я
Так грущу в седой Германии!

Потому так редко весел я,
Не пою, а будто жалуюсь,
Что моя шальная песенность
В голубом краю осталася.

Меж туманов опечаленных,
Серых туч, что бродят стаями,
Иногда мелькнёт нечаянно
Синевы небесной краешек –

И душою истоскованной
Я тянусь к нему отчаянно! –
Этой серостью окованный,
Этой грустью одурманенный.

…Над Отчизной – небо синее,
Над Германией – туманное,
Потому за этой синью я
Так грущу в седой Германии.
06.12.1978

ЛЮБОВІ

Зоре моя ясная,
Доле моя світлая,
Глянь – стою я ясеном
Під твоїми вікнами.

Жду, не дочекаюся –
Прилети синицею!
Жду, перемовляюся
З тіткою-криницею.

Де ж ти, моя любая,
Ніжная, вродливая?
Може, приголубила
Другого вже милого?

Може, усміхаєшся
Іншому вже, іншому?
Серце розривається –
Чим від нього гірший я?!

Тим, що не вінчає нас
Вечір цей замріяний?
Тим, що не шепчу тобі,
Як люблю незміряно?

Що не п’ю із уст твоїх
Ніжності бездонної?
Я в коротких снах своїх
Тебе обціловую.

В забутті тривожному
Називаю вірною.
Оченята лагідні
Сяють, наче зіроньки.

І дорога дальняя,
Скопана тривогою,
Вже не мучить втомою,
Не здається строгою.

Зоре моя ясная,
Доле моя світлая,
Знай – стою я ясеном
Під твоїми вікнами…
15.01.1979

ПОСЛЕ АТАКИ

Я сижу на броне
неостывшего танка,
Сигаретой дымлю,
и чуть-чуть задремал.
Полчаса лишь назад
грохотала атака,
И теперь подо мной
тихо стынет металл.

Натрудился, как вол,
наш стальной работяга,
Мы колонною шли
трое суток подряд.
Ошалели все от
дыма, рёва и лязга.
– Всё, братва, перекур, –
прохрипел нам комбат.

Тихо стынет броня.
Прилёг ветер на траках.
В пересохшей траве
мёртво спит экипаж.
Полчаса лишь назад
здесь гремела атака,
И теперь этот лес
называется – наш!

Он позорно бежал –
наш противник условный.
Где ему устоять
пред железной волной!
Все мишени смели
с полигона мы, словно
Поработали здесь
бронебойной метлой!

И теперь, заглушив
и моторы, и нервы,
В этом пленном лесу –
мы как будто в плену:
Кто под сосны упал –
тот и сдался им первый.
Кто присел покурить –
стережёт тишину.

…Я сижу на броне
неостывшего танка,
Сигаретой дымлю
прям в прищуренный глаз.
Полчаса лишь назад
Здесь гремела атака…
Эта песня – о ней,
И – танкисты – про нас!
06.09.1979

ЧТО В ЖИЗНИ НЕ СБЫЛОСЬ…

Туманом даль заволокло,
С берёзок сыплется печаль.
А мне так жаль, ах как мне жаль
Того, что в жизни не сбылось.

О, незавидный мой удел –
Зелёной этою весной
Я так хотел, но не успел
Назвать тебя своей женой.

Меня забрали, не спросив,
И вот зовут меня – солдат.
А где-то там, в седой Руси,
Остался твой печальный взгляд.

С берёзок падает листва,
Дожди проходят чередой.
У жизни сильные права,
И взгляд, боюсь, отнимет твой.

Стою и жду, как этот клён,
Печальной участи своей.
А листья падают, как стон,
Как лепестки любви моей.

И не могу – такая даль! –
Обнять тебя другим назло...
Конечно, жаль, ах как мне жаль
Того, что в жизни не сбылось...
17.09.1979

КЛЁН
(Солдатская баллада)

Мне сегодня ночью
Снился сон зелёный,
Будто я, как в сказке,
Стал кудрявым клёном.
И то ли случайно,
То ли понарошку
У моей любимой
Вырос под окошком.

Утром ей навстречу
Шелестел ветвями,
А она смеялась
Синими глазами.
Целый день томился,
Лист ронял зелёный,
Что же тут поделать –
Был я клён влюблённый.

Но зато под вечер
Расправлял я плечи,
И встречать девчонку
Выбегал далече.
А хмельною ночью,
Под гитару лета,
Пел ей под окошком
Песни до рассвета.

Только всё пропало,
И однажды к дому
Проводил девчонку
Парень незнакомый.
Долго целовались,
Долго не прощались,
А у клёна сердце
Кровью обливалось.

Первый раз гитарой
Не бренчало лето,
И не слышно было
Песен до рассвета.
А наутро птицы
Смолкли удивлённо:
Клён стоял весь рыжий,
Словно опалённый…

Мне сегодня ночью
Снился сон зелёный,
Будто я, как в сказке,
Стал кудрявым клёном.
И то ли случайно,
То ли понарошку
У моей любимой
Вырос под окошком.
02.10.1979

СОЛДАТСКАЯ ПРИМЕТА

Ты сегодня п/ш*
Надевай не спеша,
И портянки спокойно мотай,
Потому что вчера
Ротный наш до утра
У соседей орал: наливай!

Может, дату какую
Он там обмывал?
Я не знаю, да дело не в том:
Если водку в соседей
Наш ротный хлестал,
Значит, вряд ли придёт на подъём!

Значит, муштры не будет,
Не то, что вчера –
Целых десять подъёмов подряд!
Так что, братцы, ура!
И уж точно – с утра
Не нарвёшься на лишний наряд.

Потому ты п/ш
Надевай не спеша.
Вот и я – на судьбу не грешу:
Пока ротного ждут,
В строй пока не зовут –
Этот стих не спеша допишу!
12.11.1979
* пэ/ша – полушерстяная
зимняя солдатская форма

СОЛДАТСКАЯ ГИТАРА

Я такой, друзья мои,
правды не боюсь,
О гитаре сломанной
песню вам спою.

О, гитара бедная,
как тебя мне жаль,
Мне твоя понятная
тихая печаль...

Ты была подругою –
мало есть таких.
Всем ребятам нравился
трепет струн твоих.

Вечерами долгими,
что волнуют кровь,
Голосок твой девичий
пел нам про любовь.

Ты была подругою,
верной до конца,
Потому так трогала
солдатские сердца.

Только вдруг негаданно
грянула беда,
Вдруг услышал голос твой
грубый капитан.

Сапогом подкованным
наступил на грудь,
Оборвал красивую,
звонкую игру.

О, гитара бедная,
как тебя мне жаль.
Мне твоя понятная
тихая печаль...

Может, он и каялся
в том, что согрешил.
Только без подруги нам
грустно стало жить.

Мы недолго думали
и терпели грусть –
Новую, фанерную
выпилили грудь!

Мы протез приделали –
не заметит Бог!
И жених придирчивый
не найдёт подвох.

Вот опять запела ты
звонкою струной,
Кажется, красивее
голосок стал твой.

Вот опять солдатские
греешь ты сердца.
Вот опять шагаешь ты
с нами до конца!

Я такой, друзья мои,
правды не боюсь,
О гитаре сломанной
песню вам спою.

О, подруга верная,
с тобою честь твоя!
Ну, а капитанская?
Да Бог ему судья…
31.12.1979

КАК ЭТОТ ТОПОЛЬ...

Как этот тополь под окном –
Живу, утихший и грустящий,
Воспоминаньем о былом,
Живой мечтой о настоящем.

Как этот тополь на ветру –
Роняю душу с листопадом.
Мне этот тополь – брат и друг,
Я под окном стою с ним рядом.

Как этот тополь, берегу
Последний лист на ветке сердца.
Как звёзды – листья на снегу,
Нам их теплом уж не согреться.

Как этот тополь, верно жду
Шальной весны, хмельного лета,
Чтобы опять свою звезду
Качать на ветке до рассвета...
3.01.1980

У МОРОЗНОГО ОКНА(E)

Опять на улице завьюжило,
И у морозного окна
Я греюсь мыслями о суженой,
Стихи пишу ей дотемна.

Даль изморожена, заснежена,
И лето где-то за горой...
А я так жду кусочек нежности
В конверте, пахнущем весной.

Опять все письма перечитаны,
Все пересмотрены опять.
Все те местечки пересчитаны,
Где пишешь ты – «Люблю тебя...»

Все те местечки перетроганы,
Перецелованы душой.
И все с души печали прогнаны
Твоей волшебною рукой.

И вновь увидено, припомнено,
Как мы вдоль осени бредём...
Опять душа моя наполнена
Тобой. Стихами. Сентябрём.
26.02.1980

ШИНЕЛЬ

Моя серая шинель,
Стёртый ворс, прожжённый бок...
Сколько здесь, в чужом краю,
Мы измерили дорог?

Сколько шли, не чуя ног,
Сколько видели тревог?
Всё то помнишь ты, шинель,
Стёртый ворс, прожжённый бок.

Жили мы – как брат с сестрой.
Трудно было нам порой.
Но всегда, в мороз и в зной,
Ты со мной была, со мной.

В карауле, под дождём
Мокли мы не раз вдвоём.
Грела душу ты мою,
Потому тебе пою…

Только вот – пришла пора
Расставаться нам с тобой.
Отслужив свои года,
Уезжаю я домой.

Грустно смотришь ты с угла,
Стёртый ворс, прожжённый бок.
Что поделать: как и я
Отслужила ты свой срок.

Дай взгляну в последний раз,
Вспомню пот и пыль дорог.
В память въелись навсегда –
Стёртый ворс, прожжённый бок...
24.03.1980

ПСИХПОЛОСА

Я память напрягаю
до темноты в глазах:
Не дай Бог, чтоб приснилась
вновь когда-то
Окутанная дымом
разведпсихполоса,
И рядом
обожжённые ребята.

Огонь в лицо плюётся
и воет на ветру,
И взрывпакеты рвутся,
как гранаты.
И сердце глухо бьётся,
и холодеет грудь –
Здесь постигают мужество
солдаты.

Разрушенная стенка:
прикрыл лицо, вперёд!
По «лысине» –
пробежкой, перекатом!
Меня там где-то дома
ещё девчонка ждёт,
Я к ней бегу,
сливаясь с автоматом.

А если ты споткнулся,
ах если ты упал,
И задохнулся в пламени
и в боли –
Узнаешь, что такое
пылающий напалм,
И пусть тебе поможет
Божья воля...

Не буду многословен,
всего не рассказать:
Не всё ли вам равно
в краю весеннем?
Для нас два этих года –
как та психполоса:
Прошёл, не дрогнул –
значит, полноценен!
11.05.1980

МАРШ-БРОСОК

А мы смогли, стерпели,
добежали,
И вот теперь,
выплёвывая боль,
Солёные портянки
выжимаем,
И с гимнастёрок
встряхиваем соль.

В траву упали –
синь перед глазами,
И кажется –
блаженства выше нет.
И дым мечтаний
кружится над нами,
Как этот дым
солдатских сигарет.

И видится
родимая сторонка.
И пусть свалила
нас усталость с ног,
Я хоть сейчас готов,
без остановки,
Рвануть в последний –
к дому марш-бросок!
17.05.1980

КУХНЯ ПОЛЕВАЯ

Если ты устал в походе,
И не тянут больше ноги,
И дышать уж нелегко,
не то, что петь –
Вспомни, где-то на привале
Ждёт нас кухня полевая,
Надо к каше
обязательно успеть!

Веселей шагайте, ноги,
Твёрже шаг, еще немного!
В сердце музыка,
ну, как тут не запеть!
Где-то там, дымком играя,
Ждёт нас кухня полевая,
Надо к каше
обязательно успеть!

Вот просторная поляна,
Здесь большим
привалом станем.
Просолились гимнастёрки
у солдат.
Вот стоит она, родная,
Наша кухня полевая,
А вокруг –
непревзойдённый аромат!

У котла румяный повар
Приглашает:
«Всё готово!
Налетай, давно обедать
уж пора!»
Пусть не давит, не стреляет
Наша кухня полевая,
Только с нею мы сильнее
во сто крат!
21.05.1980

ПРОСТИ МНЕ, МАМА...

Прости мне, мама, что пишу так мало,
И письма в пол-листа – всё об одном:
Что жив-здоров, что здесь теплее стало,
Что часто снится мне наш старый дом.

Прости мне, мама, что пишу так редко,
Что не хочу, а заставляю ждать.
Я знаю, мама, ты тоскуешь крепко,
Но что ещё о службе написать?

Прости мне, мама, что пишу так просто,
Что шуток нет и мало нежных слов:
Я шире стал в плечах и выше ростом,
И по-мужски – в себе таю любовь.

Прости мне, мама, за твои тревоги,
За боль твою, за грусть, за седину.
Верь, я вернусь из дальней той дороги,
Лишь отслужу ещё одну весну.

А чтобы ты поменьше волновалась,
Пишу опять, склонившись над листом:
Что жив-здоров, что здесь теплее стало,
Что часто снится мне наш старый дом...
13.07.1980

КРАЮ МІЙ ВИШНЕВИЙ...

Як ти там без мене,
краю мій вишневий?
Сняться мені, сняться
зорі вересневі,
Небо без хмарини,
усмішка дівчини...
Краю журавлиний,
я до тебе лину!

Я у снах до тебе
стежкою вертаю,
Босими ногами
по росі ступаю.
Тільки не добігти,
звідси не дістати:
Я тепер далеко,
й звуть мене солдатом.

Сто доріг сходив я,
бачив трохи світу,
Та ніде на світі
не знайшов привіту,
Бо одна у мене
журавлина доля –
Навесні вертатись
до рідного поля.

Я тепер далеко,
й звуть мене солдатом,
Випала нам доля –
край свій захищати,
Щоб над ним сіяли
зорі вересневі,
І вертались весни
у сади вишневі.

Сто доріг сходив я,
бачив трохи світу,
Та ніде на світі
не знайшов привіту,
Бо одна у мене
журавлина доля –
Навесні вертатись
до рідного поля.

Як ти там без мене,
краю мій вишневий?
Сняться мені, сняться
зорі вересневі,
Небо без хмарини,
усмішка дівчини...
Краю журавлиний,
я до тебе лину!
22.09.1980 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2018 > Тема "Душі криниця"