Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4464)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4142)
Українці мої... (1669)
Резонанс (2145)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1083)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (242)
Бути чи не бути? (341)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (214)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВО╢ННИЙ РОМАН НЕ ПРО В╤ЙНУ
Книга грунту╓ться на реальних под╕ях, учасником яких був автор…


ЗЕЛЕНЕ╢ ЖИТО, ЗЕЛЕНЕ…
Наш╕ традиц╕╖


ОСОТ ╤ ЛОБОДА…
Наш╕ традиц╕╖


ДОЛЯ ╢ВРОПЕЙСЬКО╥ СПАДЩИНИ ДОНЕЧЧИНИ ТА ЛУГАНЩИНИ
П╕д удари рос╕йських окупант╕в щодня потрапля╓ ╕ ╓вропейська спадщина…


ПОЕТЕСА З УКРА╥НИ
Так, поетеса Тетяна Шаповал з Укра╖ни. ╤ Укра╖на озива╓ться поез╕╓ю в ╖╖ душ╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2018 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#43 за 26.10.2018
СЛОВО – ЗБРОЯ!

╤ван Данилович Низовий (03.01.1942 – 30.09.2011) – укра╖нський поет-ш╕стдесятник, проза╖к, публ╕цист, журнал╕ст, просв╕тянин, громадський д╕яч.
Народився в с. Марк╕вка Б╕лоп╕льського району на Сумщин╕. 1961 – 1965 рр. жив ╕ працював на Льв╕вщин╕. Зак╕нчив факультет журнал╕стики Льв╕вського нац╕онального ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка.
Друкуватися почав ╕з 1960 року у районних, обласних ╕ республ╕канських виданнях. У 1964 роц╕ в Ужгород╕ вийшла перша зб╕рка поез╕й «Народжуються кв╕ти».
Весною 1966 року ╤ван Низовий назавжди пере╖хав у Донбас, зокрема на Луганщину. Навчався на ф╕лолог╕чному факультет╕ Луганського державного пед╕нституту ╕мен╕ Т.Г. Шевченка, у 1979 – 1980 рр. – на Вищих л╕тературних курсах при Л╕тературному ╕нститут╕ ╕мен╕ О.М. Горького. У Луганську понад 10 рок╕в працював в обласних ╕ районних газетах, був старшим редактором обласно╖ телев╕з╕╖, консультантом сп╕лчансько╖ орган╕зац╕╖, керував обласним л╕тературним об'╓днанням. Член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни – з 1972 року. 1992 – 1998 рр. – голова Лугансько╖ обласно╖ орган╕зац╕╖ Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни. Член Всеукра╖нського товариства «Просв╕та» ╕мен╕ Тараса Шевченка. Заслужений д╕яч культури Слобожанщини.
Протягом 50 рок╕в л╕тературно╖ д╕яльност╕ ╤вана Низового у св╕т вийшло понад 100 видань поез╕╖ вс╕х жанр╕в ╕ стил╕в, прози, публ╕цистики, твор╕в для д╕тей, переклад╕в. Зокрема серед поетичних зб╕рок: «Стебло» (1977), «Тоб╕ мо╓ серце» (1980), «Чекання ранку» (1986), «Горобина н╕ч» (1992), «Нема переводу», «Запрягайте, хлопц╕, коней» (1993), «Покотьоло» (1994), «В╕втар» (1995), «Це – м╕й вертеп» (1996), «о, Ор╕яно…», «Сльоза небесна» (1997), «За овидом сивим», «Чорнороси» (1998), «Хрущ╕ над вишнями», «Я з тако╖ глибинки» (1999), «Осанна химер╕» (2000), «Родиземля», «В раю, скра╓чку» (2001), «Значить б╕льше, н╕ж просто п╕сня», «Босон╕ж по стерн╕» (2002), «Я Сватовим засватаний», «Несправжня пектораль» (2003), «Пролог до еп╕логу», «Опозиц╕я» (2004), «Отак ╕ живу», «Серпентар╕й» (2005), «Мажор в м╕нор╕», «Самоп╕знання» (2006), «Калини жар на полотн╕ сн╕г╕в», «Б╕ла вежа – р╕дний Вав╕лон» (2007), «Б╕лолебед╕я» (2008), «Осмути сиво╖ сув╕й», «Сп╕йман╕ сюжети» (2009), «П╕д жайворами, п╕д журавлями», «Найвище право – жить в╕дверто», «Лелеч╕ клекоти в туман╕» (2010), «А Марк╕вка – як мак╕вка», «Цим дорожу» (2011). Серед прозових ╕ публ╕цистичних зб╕рок: «Оп╕сля присмерку», «Зустр╕ч╕ без прощань» (2003), «Загублене в╕длуння», «Десь там, за соняшниками» (2004), «Там, де я н╕коли не плакав», «Там, де я см╕юся кр╕зь сльози» (2006) та ╕нш╕. Серед одинадцяти книг, написаних для д╕тей, «Блакитн╕ вени Укра╖ни», «Кр╕зь в╕ки – вов╕ки» (2003), «Страдноцв╕т» (2005), «Ми ╓сть народ» (2007), «Гом╕нк╕ струмочки», «Ой, Комуно моя – Ойкумено...» (2009).
Книги ╤вана Низового виходили в Ужгород╕, Львов╕, Р╕вному, Ки╓в╕, Донецьку, Луганську, Сумах та ╕нших м╕стах Укра╖ни. Його твори перекладалися багатьма мовами св╕ту. ╤ван Низовий – лавреат багатьох л╕тературно-мистецьких прем╕й, ╕ зокрема республ╕кансько╖ прем╕╖ ╕мен╕ Микити Чернявського та м╕жнародних прем╕й ╕мен╕ брат╕в Лепких, ╕мен╕ Олекси Г╕рника та прем╕╖ за кращий музичний тв╕р-оратор╕ю «Лелече». Нагороджений медаллю «Буд╕вничий Укра╖ни». Орденом Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ – посмертно.
Помер ╤ван Низовий у Луганську 30 вересня 2011 року.
На вшанування пам’ят╕ ╤вана Низового в╕дкрито мемор╕альну дошку в м. Сватовому на Луганщин╕, ╕м’ям ╤вана Низового названо одну з вулиць с. Марк╕вки Б╕лоп╕льського району Сумщини. 2015 року було започатковано всеукра╖нську л╕тературну прем╕ю ╕мен╕ ╤вана Низового. З метою популяризац╕╖ й вивчення л╕тературно╖ спадщини письменника 2017 р╕к було проголошено Роком ╤вана Низового на Льв╕вщин╕. Протягом 2017 – 2018 рр. побачили св╕т перш╕ посмертн╕ книги його вибраних поез╕й. З ╕н╕ц╕ативи Льв╕вщини було створено всеукра╖нський патр╕отичний проект ╕з об’╓днання укра╖нц╕в сходу, заходу, п╕вноч╕, п╕вдня та центру Укра╖ни шляхом видання п’ятитомного з╕брання твор╕в ╤вана Низового «Бути – народом!», перший ╕ другий томи якого вже вийшли друком за сприяння Льв╕всько╖ та Лугансько╖ областей. 2018 року прим╕рники посмертних книг ╤вана Низового було придбано укра╖нською д╕аспорою Н╕меччини, Франц╕╖, Бельг╕╖, Англ╕╖ та Канади.
 
╤ван НИЗОВИЙ
 
 * * *
 Як же це страшно, коли у народу
 Мову в╕днято!
 Це означа╓: в╕днято свободу,
 Руки в╕дтято,
 Вкрадено землю, отру╓но воду,
 Хл╕б ╕ пов╕тря,
 П╕длого списа в серце народу
 Встромлено в╕стря!
 Вдв╕ч╕ ж страшн╕ше, коли у народу
 Вирвано згоду
 На само╖дство, на знищення роду,
 На несвободу!
 1988
 
 * * *
 «Раби – не ми»?
 Таки ж раби!
 Себе самого не обдуриш,
 Свою ганьбу не обандуриш,
 Переляк св╕й не опетлюриш,
 Не обандериш…
 Ще горби
 Стримлять
 понижче ший
 гнучких
 У пра-пра-правнук╕в Тараса
 Ще не пощезла «нижча раса»
 ╤ ще плазують «вихиляса»
 Так зван╕ наш╕ «козачки».
 А дорости до козак╕в –
 То треба вол╕ ╕з невол╕,
 З недол╕ прагнути
 ╤ дол╕
 З могил молитися у пол╕
 П╕д шабледзв╕н
 ╤ дзеньк п╕дк╕в;
 ╤ зойку-поклику бандур,
 ╤ долетворчих землетрус╕в
 Ще треба,
 ╤ безсмертних Стус╕в,
 ╤ стусан╕в –
 Щоб кожен мусив
 Себе збудити в╕д зажур!
 Колись-то будем – не раби…
 23.02.1996
 
 * * *
 П╕встол╕ття живши в Укра╖н╕
 В тихому добробут╕,
 На жаль,
 Виявля╓ нахили зм╕╖н╕
 До Вкра╖ни нин╕ цей москаль.
 Бачите, йому не до вподоби
 Наша самост╕йн╕сть –
 Хоч яка
 В д╕дька самост╕йн╕сть:
 Мовчкороби,
 П╕сля тристал╕тньо╖ хвороби,
 Втратили властив╕сть язика –
 Недругам перечити!
 А тому
 Прийшл╕ знахабн╕л╕ москал╕
 ╤ на горла, ╕ на мозол╕
 Наступають нам,
 Аби н╕кому
 Не запраглось правди на земл╕
 Р╕дн╕й та окраден╕й...
 
 Москалю,
 Я з тобою вчора ще дружив,
 А сьогодн╕ тим,
 Хто заслужив,
 Ладен добру вигострити палю
 З р╕дно╖ осичини!
 Я сам
 Виростив ╖╖ соб╕ на вт╕ху,
 Щоб вона мою щасливу стр╕ху
 Берегла
 Й молилась небесам...
 
 Маю негаразди немал╕
 Через власне нехлюйство хохляцьке,
 А кр╕м того ще ж ╕ москал╕
 В криниц╕ попльовують «по-братськи»!
 1999
 
 * * *
 Ту грушу,
 Що геть здичав╕ла,
 Згадав би х╕ба,
 Якби в сорок сьом╕м
 Та груша
 Нас не годувала
 Смачними гниличками?!
 Схожа на баобаб,
 Вона сво╖м г╕ллям
 П╕в-хутора накривала.
 
 ╥╖, за пов╕р’ям,
 ╤ще Крамаренко саджав,
 Сучасник Мазепи, –
 Отож не одне покол╕ння
 Вбирало очима
 Красу б╕лоцв╕тну…
 Вважай,
 Та груша
 ╤стор╕ю нашу
 Скр╕пляла кор╕нням.
 
 Над нею громи розверзалися
 ╤ блискавки
 Палили ╖╖ –
 На кор╕ залишалися
 Шрами…
 Стояла в╕ки.
 
 Та знайшлися-таки лайдаки –
 Добили красу
 Г╕льйотиною
 Пилорами.
 
 Зда╓ться,
 На тому
 Й ск╕нчилась епоха
 Добра
 (Воно ж, хоч маленьке,
 Тулилось до стовбура груш╕)…
 Усе вимира╓.
 Непам’ять й сл╕ди постира.
 Втечуть криниц╕ животворн╕
 ╤ витечуть душ╕.
 
 Та ми ж бо сам╕
 Мордували себе ╕ товкли,
 Списавши св╕й гр╕х
 На Гатила або ж на Батия, –
 Колись-то ми й справд╕
 Великим народом були.
 Тепер же ми – етнос,
 П╕стрява юрма гнучкошия.
 
 Ми ла╓мо вс╕х!
 Ми не г╕дн╕ Мазеп ╕ Петлюр,
 Що й справд╕ шокують
 Уяву л╕ниву та хвору,
 Ми сторч головою
 П╕рна╓мо в море зажур,
 Щоб знов нахлебтатись
 Солоно-г╕ркого м╕нору.
 
 …Я знову шукав
 Ту м╕сцину,
 Де груша росла, –
 Бодай би хоч паг╕н проклюнувсь який
 На ру╖н╕…
 Мов пов╕нь злизала,
 Мов буря дощенту змела
 Мою Укра╖ну –
 Нема╓ ╖╖ в Укра╖н╕!
 1999
 
 * * *
 Нашу мову св╕домо псують,
 Препарують ╖╖,
 А по сут╕
 Викривляють сам╕с╕ньку суть
 Закор╕нення в р╕дному грунт╕
 Укра╖нства. Не може, мовляв,
 ╤снувати якесь укра╖нство
 Там, де «руська справ╕ку земля
 ╤ московсько-слов’янське ╓динство»!
 Що ж я можу сказати на те?
 Шов╕н╕сти з П╕вн╕чного Сходу
 Посягають на наше святе –
 Самобутн╕сть народу ╕ роду,
 Що перв╕сн╕ший в╕д москаля
 Й несум╕сний з ординським началом,
 Адже першою наша земля
 Первозванних добром зустр╕чала!
 Адже наш╕ велик╕ княз╕
 Правували з високого трону
 Ще тод╕, як в московськ╕й тайз╕
 Не було н╕ хреста, н╕ закону!
 
 Та про що це я, люди, кажу?
 Автохтон – ╕... найб╕льша меншина,
 Я ж ╕ дос╕ не встав – я лежу
 Й п╕д╕ мною лежить Укра╖на;
 Хоч моя, та все’дно не моя,
 Хоч ╕ в╕льна, та втрич╕ залежна,
 Бо схот╕ла вернути ╕м’я
 Сво╓ власне, в╕д Бога належне;
 Бо по-сво╓му крикнула в св╕т:
 «Я – держава, я маю клейноди
 ╤ не вбили за тисяч╕ л╕т
 Ан╕ мови мо╓╖, н╕ вроди!
 Я – держава! Я маю права...»
 О, Вкра╖но! Кому тво╓ право
 До вподоби?! ╤мперська Москва
 Тво╓ право касу╓ лукаво.
 Яничари – тво╖ байстрюки,
 До десятих кол╕н москаленки,
 Знову душать тебе залюбки –
 Не потр╕бно ╖м р╕дно╖ неньки!
 Генетично ╖х вабить чужа,
 Не скупа на хабар ╕ подачку,
 Ще й до того ж вона – «госпожа», –
 ╥й подайте Вкра╖ну-кр╕пачку!
 
 Я хрон╕чно хвор╕ю,
 Але
 Все ж найдужче з обиди хвор╕ю,
 Що в╕д╕брано щастя мале –
 Укра╖нську мою ейфор╕ю!
 Я не можу змиритись н╕як
 (Та чи й можна з таким-от змиритись?!):
 По-вкра╖нськи лишень до собак
 Я звертаюсь, щоб наговоритись.
 Л╕зуть злигодн╕ в чесну с╕м’ю,
 Що не вм╕╓ н╕чим гендлювати,
 Я ж см╕юсь артистично – вдаю,
 Що ум╕ю як сл╕д газдувати.
 А вноч╕, в глухот╕, в самот╕
 Я рахую сво╖ «кап╕тали»:
 Ще н╕коли в некращ╕м житт╕
 Так брутально мене не топтали!
 2000
 
 * * *
 Вироджу╓мось в половц╕в –
 Щоправда,
 Вони були коч╕вники,
 А ми
 Ос╕дло живемо в численних градах,
 ╤, як поет писав,
 Нас тьми ╕ тьми.
 Пов╕льно перетворю╓мось в гунн╕в –
 Та ж т╕ чуж╕ пустошили кра╖,
 А ми сво╓, обпльовуючи, гудим,
 Обрубу╓мо корен╕ сво╖.
 Ми половц╕, ми гунни, ми сармати,
 А ще хохли, при сварц╕, й москал╕,
 Х╕ба ж нас можна в нац╕ю з’╓днати
 На ц╕й – чуж╕й для вс╕х –
 Сво╖й земл╕?!
 Ми з лютих л╕т не винесли уроку
 Патр╕отизму д╕йсного,
 Тому
 ╤ молимось
 Чужому богу – Блоку,
 ╤ безоглядно в╕римо йому,
 Що… ск╕фи ми,
 Що… Аз╕╖ ми д╕ти,
 Покликан╕ ламать чуж╕ хребти, –
 А ми ж сво╖м не вм╕╓м волод╕ти,
 То де вже нам чуж╕ обнять св╕ти!
 Ми – байстрюки безлико╖ комуни,
 Праправнуки найб╕льшо╖ орди, –
 Не гунни ми!
 Давно пощезли гунни
 У безв╕ст╕.
 ╤ нас несе туди.
 2000
 
 * * *
 Батьк╕вщина –
 В мене ╖╖ вкрали…
 
 Батьк╕вщину в межах СРСР –
 Не любив… Задрипан╕ вокзали
 Почуття огиди й дотепер
 Викликають;
 Гам╕рн╕ буфети
 В написах трьохл╕терних –
 «Товчки»,
 Де м╕сцев╕ й мандр╕вн╕ «поети»
 Зат╕вали п’ян╕ балачки, –
 Ненавид╕в!
 Таб╕рн╕ казарми
 Викликали жах…
 А по╖зди?
 Ду-шо-губ-ки!
 Що б там не казали –
 Краще вмру,
 А не вернусь туди,
 В СРСР!
 
 З’явилися поняття
 ╤нш╕,
 Незалежн╕ в╕д Москви:
 ╢ ще й Укра╖на!
 Вс╕ в н╕й – браття,
 Кровн╕,
 На в╕дм╕ну в╕д «братви».
 ╢ у нас правдива Батьк╕вщина,
 Б╕дна, але ж р╕дна до сльози:
 Плачуть укра╖нськими очима
 В храмах старожитн╕ образи;
 Лаються неложними вустами
 На базарах ки╖вських ж╕нки,
 Й де-не-де
 (Ненашими словами)
 Ще звучать (ненаш╕) матюки…
 
 Батьк╕вщина…
 Довго ж ми звика╓м
 До ╖╖ наймення ╕ герба,
 Вибира╓м «гетьман╕в»,
 Чека╓м
 Кращо╖ судьби ╕з-за горба.
 
 ╤ журба, ╕ рад╕сть всенародна,
 Все, що в нас, окрадених, ще ╓,
 Чим душа
 Стол╕ттями голодна
 Вимерти в сир╕тств╕ не да╓, –
 Укра╖на!
 Зморено тулюся
 До шорстких чорноземних долонь,
 Ще ж не раз, не дв╕ч╕ обпечуся
 На тоб╕, чорнобильський вогонь;
 Ще ж не раз,
 Покривджений сво╖ми,
 Язика до кров╕ прикушу,
 Та все’дно про долю Укра╖ни
 Ще мажорн╕ в╕рш╕ напишу;
 Сина закликатиму любити,
 Доньку запевнятиму: роди! –
 Вже н╕що не зможе зупинити
 Скресло╖ дн╕прово╖ води!
 2000
 
 * * *
 Тож, певне, через переляки
 В суц╕льну непровидь н╕чну
 Мене «придумали поляки»
 В середньов╕чну давнину…
 
 Коли ж оговтались помалу
 Й в╕дмились трохи в╕д кров╕,
 Лукаву «вигадку» зухвалу
 Тихцем п╕дкинули Москв╕.
 
 М╕ж москалем, в╕дтак, ╕ ляхом
 Я крайн╕м став, ╕ на краю
 Меча
 Блукав Чумацьким Шляхом,
 В боях виборював свою
 В╕тчизну кровну.
 Аж допоки й
 В╕дчув душею: ав-то-хтон! –
 А це ж бо значить:
 Дн╕пр широкий,
 ╤ син╕й Сян,
 ╤ тихий Дон –
 Мо╖ вов╕к, аборигени
 Оцих степ╕в, де я живу,
 Де терноцв╕том вс╕ терени
 Киплять в п╕снях ╕ наяву!
 
 Я подолав одв╕чн╕ страхи
 На ц╕й знекровлен╕й земл╕:
 Нехай кепкують соб╕ ляхи
 ╤ зубоскалять москал╕
 З мо╖х потуг, з мо╖х амб╕ц╕й…
 Н╕ рос╕янин, н╕ поляк
 В серцях посталих укра╖нц╕в
 Вже не пос╕ють переляк!
 
 Керуючись сво╖м законом,
 Сво╖ утверджую права
 ╤ почуваюсь автохтоном
 Скр╕зь, де калина ще жива.
 2001
 
 ТАК ЗВАНОМУ «СТАРШОМУ БРАТОВ╤»
 
 Не зваримо каш╕ й д╕тей не одружим,
 Онук╕в не будемо разом хрестити –
 Ти гостем незваним прийшов,
 При оружж╕,
 В м╕й д╕м,
 Ти наст╕льки мен╕ осоружний,
 Що марно просити забути й простити!
 Я знаю: нема в мене старшого брата,
 Тож маю себе ╕ сестру захистити
 Один…
 ╤ фортецею – батьк╕вська хата,
 Хай б╕дна, та р╕дна, –
 В цей храм супостата
 Найперший обов’язок м╕й
 Не впустити!
 2003
 
 * * *
 Не можемо в╕дстояти себе
 ╤ в незалежн╕й. Звикли. Як воляки,
 До окрику-команди «цоб-цабе»
 ╤ замашно╖ палиц╕-ломаки.
 
 Не дивно – адже ламано хребти
 ╤ шк╕ру нам пасовано на спинах:
 Йдемо, коли звучить команда йти,
 ╤ сто╖мо, якщо наказом спинять.
 
 То хто ж ми ╓? Народом лиш звемось,
 А в д╕йсност╕ ми схож╕ на отару,
 Сво╖х б’╓мо, а прийшлих бо╖мось,
 Чека╓м ласки – ма╓м лише кару.
 
 Брати мо╖ ╕ сестри! Вже й пора,
 ╤ час настав розправити нам спини
 Пообер╕ж ╓диного Дн╕пра
 На простор╕ ╓дино╖ Вкра╖ни!
 
 Благослови нас, Боже! В╕дбери
 Покору нашу ╕ верни свободу,
 ╤ волю – ц╕ божественн╕ дари,
 В╕д╕бран╕ колись в мого народу.
 2003
 
 * * *
 Недомордован╕ колись
 ╤ недовигнан╕ в Мордву,
 За розум, зрештою, взялись
 ╤ в╕дкопали булаву,
 ╤ будувать заповзялись
 Свою гетьманщину нову.
 
 Знайшлись ╕ гетьмани. ╤ вс╕
 У протилежний тягнуть б╕к,
 Та ще й на княжий ст╕л ус╕всь
 Останн╕й, мабуть, з недор╕к,
 У вс╕й сво╖й антикрас╕
 Антивкра╖нський чолов╕к.
 
 Вста╓мо ледвечко з кол╕н
 На р╕вн╕ ноги – все дарма:
 ╢ в╕кна – та н╕яких ст╕н,
 ╢ розум – т╕льки без ума,
 ╢ к╕лька р╕зноукра╖н,
 Але ж ╓дино╖ – нема!
 2003
 
 * * *
 Заручники голодно╖ д╕╓ти,
 Приречен╕ на тихе вимирання,
 Сучасн╕,
 Призабут╕ вже,
 Поети
 За визнання
 Облишили
 Змагання.
 Примовкли в ц╕м гармидер╕ базарн╕м,
 Де попиту нема на чесне слово…
 Зате ж яка лахва «сп╕вцям» бездарним –
 При боц╕ влади вт╕шно-пречудово
 ╥м дишеться ╕ пишеться!
 Званнями
 ╥х влада вельми щедро над╕ля╓,
 Вони аж захлинаються п╕снями –
 ╤ кожна п╕сня владу прославля╓!
 Гляди, вже й академ╕ками стали
 Колишн╕ вигодованц╕ комуни,
 Вони вже вс╕ обс╕ли п’╓дестали
 ╤ ос╕длали вс╕, як ╓, трибуни.
 З вузьких лобиськ н╕хто уже не виб’╓
 Переконання: «Ми – обранц╕ дол╕!»
 Воно ж ╕ справд╕ кажуть:
 «На безриб’╖
 ╤ рак ╓ риба»…
 Що вже на безводд╕
 ╤ на безлюдд╕ нашому –
 Повсюди
 На владних лавах нелюди зас╕ли!
 
 А люди… безв╕дмовн╕ наш╕ люди
 Без предк╕всько╖ мови он╕м╕ли,
 Зн╕кчемились,
 Н╕нащо вже звелися:
 Не в╕др╕знять,
 Де – р╕дне,
 Де – вороже…
 
 Кобзарю наш великий, озовися!
 На гр╕шну землю повернися, Боже!
 2003
 
 * * *
 Все, що могли, вже роз╕крали,
 Все, що зум╕ли, продали…
 Звучать п╕днесено хорали
 На честь вождя,
 ╤ генерали
 Пильнують з╕рко,
 Мов орли,
 Нов╕ порядки…
 Все – в порядку:
 Мажорно б'╓ церковний дзв╕н
 На сотн╕ г╕н;
 Буду╓ хатку
 Гарант;
 Прем’╓р сапа╓ грядку
 В╕д Сяну синього й по Д╕н;
 Бабус╕ милостиню просять;
 Любов д╕вчатка продають;
 Н╕чийн╕ д╕тки голобосять
 На см╕тниках…
 Х╕ба не досить
 Цього,
 Щоб визначить майбуть?!
 2003
 
 * * *
 Лаке╖ ╕ лакузи ╕з лакуз
 П╕вн╕чному сус╕дов╕ в догоду
 На вузол знов зав’язують союз –
 Нов╕тню переяславську угоду;
 ╤стор╕ю лакують, як завжди,
 Вир╕внюють крив╕ кривав╕ траси,
 Стираючи на них трудн╕ сл╕ди
 Мазепи ╕ великого Тараса…
 
 Запроданц╕ ганебно╖ доби,
 Означено╖ проф╕лем п╕гмея,
 Ви й мат╕р продали б свою,
 Якби
 Вчинити це
 Над мертвою
 Над нею
 Була спромога!
 Виродки страмн╕
 ╤ виплодки н╕кчемн╕ пустоцв╕ту,
 Це через вас так соромно мен╕
 Дивитись в оч╕ праведному св╕ту,
 ╤ через вас так сов╕сно ходить
 По ц╕й земл╕, де вбито й слово Боже…
 Моя ненависть
 Вашу ненасить
 Невже не переможе?!
 2003
 
 * * *
 Ми так╕ ж автохтонн╕,
 Як ╕ верби оц╕,
 Що шумлять на осонн╕
 На Луган╕ й Д╕нц╕.
 
 Упосл╕джен╕, знаю, –
 Пригн╕тила «орда»,
 Але ╕ншого краю
 Нам Всевишн╕й не дав.
 
 Тож за кожну травину
 Нам триматися сл╕д,
 Щоб перетину-впину
 Наш не знав родов╕д.
 
 Щоб в╕дчули «ординц╕»
 Й промосковськ╕ «дяки»:
 Тут живуть укра╖нц╕!
 ╤нш╕ вс╕ – приймаки.
 2004
 
 * * *
 П╕сля в╕длиги – сн╕гопад
 На сх╕дних кресах, де не скресла
 Сусп╕льна крига, де регресна
 Хода уперт╕сна назад
 ╤ще трива╓… Сн╕г паде
 На перетоптан╕ дороги –
 Вгрузають в м╕сиво ще ноги,
 Однак весна вже йде-гряде,
 Нев╕дворотна, н╕би мста,
 ╤ повен╕ють вс╕ байраки,
 Де зимували страхи-раки
 Безликих мас… Тремт╕ть м╕ста
 Синюшно-б╕л╕! Вже потоп
 Дозр╕в до вибуху в Луган╕ –
 В╕н скоро зми╓ вас, поган╕
 В╕дрижки Аз╕й! Конотоп
 Для вас повториться ╕знов
 На сх╕дноукра╖нських кресах
 ╤ на синюшно-б╕лих плесах
 Засяють маки, наче кров
 Зор╕ ранково╖…
 03.03.2006
 
 * * *
 Мо╖м друзям – кримським татарам
 
 В дик╕м пол╕ нападники с╕яли чвари –
 Що Москва, що Варшава,
 А врожай пожинали укра╖нц╕ й татари,
 На безвинн╕й кров╕ вип╕калась неслава.
 
 Та згадаймо на док╕р учен╕й ╢вроп╕,
 Як Виговський з ординцями вкуп╕
 Потовкли москаля в Конотоп╕,
 Мовби просо у ступ╕!
 
 А згадаймо, як т╕ ж укра╖нц╕ й татари
 Побивали нападник╕в зл╕ва ╕ справа,
 Аж допоки розв╕ялись хмари
 Й заясн╕ла п╕д сонцем ╓дина держава.
 
 А не в╕рмо жодн╕с╕ньск╕й пут╕нськ╕й фраз╕,
 Що просякнула наскр╕зь брехнею,
 ╤ прямуймо в ╢вропу, подал╕ в╕д Аз╕╖,
 Шлях Чумацький п╕дм╕вши матнею!
 18.05.2008
 
 * * *
 Не престижно бути укра╖нцем
 в нин╕шн╕м Луганську –
 довели
 це сво╖м поводженням хохли,
 всерос╕йським знаджен╕ черв╕нцем.
 
 Кривоносо нюхаючи сл╕д
 криводушних пращур╕в ординц╕в,
 люто ненавидять укра╖нц╕в
 руських, древньоки╖вських пор╕д.
 
 К╕зяки повсюди – продихнуть
 н╕як – заряб╕ло козаками,
 що на Русь проклали матюками
 Чинг╕схану-Пут╕нов╕ путь.
 
 Правилом керуючись старим –
 «Хто з мечем прийшов», того мечем ми
 стр╕немо ╕ славно пос╕чемо –
 ╕ Донбас в╕дсто╖мо, ╕ Крим!
 2008
 
 М╤СЦЕ ПРОПИСКИ
 В пост╕йн╕й тривоз╕, немов би на фронт╕,
 живу пом╕ж скитських курган╕в ╕ шахт,
 та жодних Маям╕в або ж Торонт╕в
 не пожада╓ моя душа.
 
 Покликаний тут, на умовн╕м кордон╕
 як-небудь мирити добро з╕ злом,
 я бачу: за Доном с╕длаються кон╕
 ╕ в’яжеться Тузла морським вузлом.
 
 Я знаю, що тут, на окрайчику краю
 солоно-г╕ркого, немов Сиваш,
 в засланн╕-захланн╕ й померти маю,
 в╕дбивши чолом п╕дступний палаш.
 
 Н╕що не примусить мене вт╕кати
 з мого ешафоту – м╕й кор╕нь вр╕с
 в цю землю криваву... В н╕й буду лежати,
 а над╕ мною шум╕тиме л╕с.
 14.06.2009

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2018 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20510

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков