Версiя для друку Обговорити в форумi

Іван Данилович Низовий (03.01.1942 – 30.09.2011) – український поет-шістдесятник, прозаїк, публіцист, журналіст, просвітянин, громадський діяч.
Народився в с. Марківка Білопільського району на Сумщині. 1961 – 1965 рр. жив і працював на Львівщині. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
Друкуватися почав із 1960 року у районних, обласних і республіканських виданнях. У 1964 році в Ужгороді вийшла перша збірка поезій «Народжуються квіти».
Весною 1966 року Іван Низовий назавжди переїхав у Донбас, зокрема на Луганщину. Навчався на філологічному факультеті Луганського державного педінституту імені Т.Г. Шевченка, у 1979 – 1980 рр. – на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О.М. Горького. У Луганську понад 10 років працював в обласних і районних газетах, був старшим редактором обласної телевізії, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням. Член Національної спілки письменників України – з 1972 року. 1992 – 1998 рр. – голова Луганської обласної організації Національної спілки письменників України. Член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Заслужений діяч культури Слобожанщини.
Протягом 50 років літературної діяльності Івана Низового у світ вийшло понад 100 видань поезії всіх жанрів і стилів, прози, публіцистики, творів для дітей, перекладів. Зокрема серед поетичних збірок: «Стебло» (1977), «Тобі моє серце» (1980), «Чекання ранку» (1986), «Горобина ніч» (1992), «Нема переводу», «Запрягайте, хлопці, коней» (1993), «Покотьоло» (1994), «Вівтар» (1995), «Це – мій вертеп» (1996), «о, Оріяно…», «Сльоза небесна» (1997), «За овидом сивим», «Чорнороси» (1998), «Хрущі над вишнями», «Я з такої глибинки» (1999), «Осанна химері» (2000), «Родиземля», «В раю, скраєчку» (2001), «Значить більше, ніж просто пісня», «Босоніж по стерні» (2002), «Я Сватовим засватаний», «Несправжня пектораль» (2003), «Пролог до епілогу», «Опозиція» (2004), «Отак і живу», «Серпентарій» (2005), «Мажор в мінорі», «Самопізнання» (2006), «Калини жар на полотні снігів», «Біла вежа – рідний Вавілон» (2007), «Білолебедія» (2008), «Осмути сивої сувій», «Спіймані сюжети» (2009), «Під жайворами, під журавлями», «Найвище право – жить відверто», «Лелечі клекоти в тумані» (2010), «А Марківка – як маківка», «Цим дорожу» (2011). Серед прозових і публіцистичних збірок: «Опісля присмерку», «Зустрічі без прощань» (2003), «Загублене відлуння», «Десь там, за соняшниками» (2004), «Там, де я ніколи не плакав», «Там, де я сміюся крізь сльози» (2006) та інші. Серед одинадцяти книг, написаних для дітей, «Блакитні вени України», «Крізь віки – вовіки» (2003), «Страдноцвіт» (2005), «Ми єсть народ» (2007), «Гомінкі струмочки», «Ой, Комуно моя – Ойкумено...» (2009).
Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську, Сумах та інших містах України. Його твори перекладалися багатьма мовами світу. Іван Низовий – лавреат багатьох літературно-мистецьких премій, і зокрема республіканської премії імені Микити Чернявського та міжнародних премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію «Лелече». Нагороджений медаллю «Будівничий України». Орденом Покрови Пресвятої Богородиці – посмертно.
Помер Іван Низовий у Луганську 30 вересня 2011 року.
На вшанування пам’яті Івана Низового відкрито меморіальну дошку в м. Сватовому на Луганщині, ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць с. Марківки Білопільського району Сумщини. 2015 року було започатковано всеукраїнську літературну премію імені Івана Низового. З метою популяризації й вивчення літературної спадщини письменника 2017 рік було проголошено Роком Івана Низового на Львівщині. Протягом 2017 – 2018 рр. побачили світ перші посмертні книги його вибраних поезій. З ініціативи Львівщини було створено всеукраїнський патріотичний проект із об’єднання українців сходу, заходу, півночі, півдня та центру України шляхом видання п’ятитомного зібрання творів Івана Низового «Бути – народом!», перший і другий томи якого вже вийшли друком за сприяння Львівської та Луганської областей. 2018 року примірники посмертних книг Івана Низового було придбано українською діаспорою Німеччини, Франції, Бельгії, Англії та Канади.
 
Іван НИЗОВИЙ
 
 * * *
 Як же це страшно, коли у народу
 Мову віднято!
 Це означає: віднято свободу,
 Руки відтято,
 Вкрадено землю, отруєно воду,
 Хліб і повітря,
 Підлого списа в серце народу
 Встромлено вістря!
 Вдвічі ж страшніше, коли у народу
 Вирвано згоду
 На самоїдство, на знищення роду,
 На несвободу!
 1988
 
 * * *
 «Раби – не ми»?
 Таки ж раби!
 Себе самого не обдуриш,
 Свою ганьбу не обандуриш,
 Переляк свій не опетлюриш,
 Не обандериш…
 Ще горби
 Стримлять
 понижче ший
 гнучких
 У пра-пра-правнуків Тараса
 Ще не пощезла «нижча раса»
 І ще плазують «вихиляса»
 Так звані наші «козачки».
 А дорости до козаків –
 То треба волі із неволі,
 З недолі прагнути
 І долі
 З могил молитися у полі
 Під шабледзвін
 І дзеньк підків;
 І зойку-поклику бандур,
 І долетворчих землетрусів
 Ще треба,
 І безсмертних Стусів,
 І стусанів –
 Щоб кожен мусив
 Себе збудити від зажур!
 Колись-то будем – не раби…
 23.02.1996
 
 * * *
 Півстоліття живши в Україні
 В тихому добробуті,
 На жаль,
 Виявляє нахили зміїні
 До Вкраїни нині цей москаль.
 Бачите, йому не до вподоби
 Наша самостійність –
 Хоч яка
 В дідька самостійність:
 Мовчкороби,
 Після тристалітньої хвороби,
 Втратили властивість язика –
 Недругам перечити!
 А тому
 Прийшлі знахабнілі москалі
 І на горла, і на мозолі
 Наступають нам,
 Аби нікому
 Не запраглось правди на землі
 Рідній та окраденій...
 
 Москалю,
 Я з тобою вчора ще дружив,
 А сьогодні тим,
 Хто заслужив,
 Ладен добру вигострити палю
 З рідної осичини!
 Я сам
 Виростив її собі на втіху,
 Щоб вона мою щасливу стріху
 Берегла
 Й молилась небесам...
 
 Маю негаразди немалі
 Через власне нехлюйство хохляцьке,
 А крім того ще ж і москалі
 В криниці попльовують «по-братськи»!
 1999
 
 * * *
 Ту грушу,
 Що геть здичавіла,
 Згадав би хіба,
 Якби в сорок сьомім
 Та груша
 Нас не годувала
 Смачними гниличками?!
 Схожа на баобаб,
 Вона своїм гіллям
 Пів-хутора накривала.
 
 Її, за повір’ям,
 Іще Крамаренко саджав,
 Сучасник Мазепи, –
 Отож не одне покоління
 Вбирало очима
 Красу білоцвітну…
 Вважай,
 Та груша
 Історію нашу
 Скріпляла корінням.
 
 Над нею громи розверзалися
 І блискавки
 Палили її –
 На корі залишалися
 Шрами…
 Стояла віки.
 
 Та знайшлися-таки лайдаки –
 Добили красу
 Гільйотиною
 Пилорами.
 
 Здається,
 На тому
 Й скінчилась епоха
 Добра
 (Воно ж, хоч маленьке,
 Тулилось до стовбура груші)…
 Усе вимирає.
 Непам’ять й сліди постира.
 Втечуть криниці животворні
 І витечуть душі.
 
 Та ми ж бо самі
 Мордували себе і товкли,
 Списавши свій гріх
 На Гатила або ж на Батия, –
 Колись-то ми й справді
 Великим народом були.
 Тепер же ми – етнос,
 Пістрява юрма гнучкошия.
 
 Ми лаємо всіх!
 Ми не гідні Мазеп і Петлюр,
 Що й справді шокують
 Уяву ліниву та хвору,
 Ми сторч головою
 Пірнаємо в море зажур,
 Щоб знов нахлебтатись
 Солоно-гіркого мінору.
 
 …Я знову шукав
 Ту місцину,
 Де груша росла, –
 Бодай би хоч пагін проклюнувсь який
 На руїні…
 Мов повінь злизала,
 Мов буря дощенту змела
 Мою Україну –
 Немає її в Україні!
 1999
 
 * * *
 Нашу мову свідомо псують,
 Препарують її,
 А по суті
 Викривляють самісіньку суть
 Закорінення в рідному грунті
 Українства. Не може, мовляв,
 Існувати якесь українство
 Там, де «руська справіку земля
 І московсько-слов’янське єдинство»!
 Що ж я можу сказати на те?
 Шовіністи з Північного Сходу
 Посягають на наше святе –
 Самобутність народу і роду,
 Що первісніший від москаля
 Й несумісний з ординським началом,
 Адже першою наша земля
 Первозванних добром зустрічала!
 Адже наші великі князі
 Правували з високого трону
 Ще тоді, як в московській тайзі
 Не було ні хреста, ні закону!
 
 Та про що це я, люди, кажу?
 Автохтон – і... найбільша меншина,
 Я ж і досі не встав – я лежу
 Й піді мною лежить Україна;
 Хоч моя, та все’дно не моя,
 Хоч і вільна, та втричі залежна,
 Бо схотіла вернути ім’я
 Своє власне, від Бога належне;
 Бо по-своєму крикнула в світ:
 «Я – держава, я маю клейноди
 І не вбили за тисячі літ
 Ані мови моєї, ні вроди!
 Я – держава! Я маю права...»
 О, Вкраїно! Кому твоє право
 До вподоби?! Імперська Москва
 Твоє право касує лукаво.
 Яничари – твої байстрюки,
 До десятих колін москаленки,
 Знову душать тебе залюбки –
 Не потрібно їм рідної неньки!
 Генетично їх вабить чужа,
 Не скупа на хабар і подачку,
 Ще й до того ж вона – «госпожа», –
 Їй подайте Вкраїну-кріпачку!
 
 Я хронічно хворію,
 Але
 Все ж найдужче з обиди хворію,
 Що відібрано щастя мале –
 Українську мою ейфорію!
 Я не можу змиритись ніяк
 (Та чи й можна з таким-от змиритись?!):
 По-вкраїнськи лишень до собак
 Я звертаюсь, щоб наговоритись.
 Лізуть злигодні в чесну сім’ю,
 Що не вміє нічим гендлювати,
 Я ж сміюсь артистично – вдаю,
 Що умію як слід газдувати.
 А вночі, в глухоті, в самоті
 Я рахую свої «капітали»:
 Ще ніколи в некращім житті
 Так брутально мене не топтали!
 2000
 
 * * *
 Вироджуємось в половців –
 Щоправда,
 Вони були кочівники,
 А ми
 Осідло живемо в численних градах,
 І, як поет писав,
 Нас тьми і тьми.
 Повільно перетворюємось в гуннів –
 Та ж ті чужі пустошили краї,
 А ми своє, обпльовуючи, гудим,
 Обрубуємо корені свої.
 Ми половці, ми гунни, ми сармати,
 А ще хохли, при сварці, й москалі,
 Хіба ж нас можна в націю з’єднати
 На цій – чужій для всіх –
 Своїй землі?!
 Ми з лютих літ не винесли уроку
 Патріотизму дійсного,
 Тому
 І молимось
 Чужому богу – Блоку,
 І безоглядно віримо йому,
 Що… скіфи ми,
 Що… Азії ми діти,
 Покликані ламать чужі хребти, –
 А ми ж своїм не вмієм володіти,
 То де вже нам чужі обнять світи!
 Ми – байстрюки безликої комуни,
 Праправнуки найбільшої орди, –
 Не гунни ми!
 Давно пощезли гунни
 У безвісті.
 І нас несе туди.
 2000
 
 * * *
 Батьківщина –
 В мене її вкрали…
 
 Батьківщину в межах СРСР –
 Не любив… Задрипані вокзали
 Почуття огиди й дотепер
 Викликають;
 Гамірні буфети
 В написах трьохлітерних –
 «Товчки»,
 Де місцеві й мандрівні «поети»
 Затівали п’яні балачки, –
 Ненавидів!
 Табірні казарми
 Викликали жах…
 А поїзди?
 Ду-шо-губ-ки!
 Що б там не казали –
 Краще вмру,
 А не вернусь туди,
 В СРСР!
 
 З’явилися поняття
 Інші,
 Незалежні від Москви:
 Є ще й Україна!
 Всі в ній – браття,
 Кровні,
 На відміну від «братви».
 Є у нас правдива Батьківщина,
 Бідна, але ж рідна до сльози:
 Плачуть українськими очима
 В храмах старожитні образи;
 Лаються неложними вустами
 На базарах київських жінки,
 Й де-не-де
 (Ненашими словами)
 Ще звучать (ненаші) матюки…
 
 Батьківщина…
 Довго ж ми звикаєм
 До її наймення і герба,
 Вибираєм «гетьманів»,
 Чекаєм
 Кращої судьби із-за горба.
 
 І журба, і радість всенародна,
 Все, що в нас, окрадених, ще є,
 Чим душа
 Століттями голодна
 Вимерти в сирітстві не дає, –
 Україна!
 Зморено тулюся
 До шорстких чорноземних долонь,
 Ще ж не раз, не двічі обпечуся
 На тобі, чорнобильський вогонь;
 Ще ж не раз,
 Покривджений своїми,
 Язика до крові прикушу,
 Та все’дно про долю України
 Ще мажорні вірші напишу;
 Сина закликатиму любити,
 Доньку запевнятиму: роди! –
 Вже ніщо не зможе зупинити
 Скреслої дніпрової води!
 2000
 
 * * *
 Тож, певне, через переляки
 В суцільну непровидь нічну
 Мене «придумали поляки»
 В середньовічну давнину…
 
 Коли ж оговтались помалу
 Й відмились трохи від крові,
 Лукаву «вигадку» зухвалу
 Тихцем підкинули Москві.
 
 Між москалем, відтак, і ляхом
 Я крайнім став, і на краю
 Меча
 Блукав Чумацьким Шляхом,
 В боях виборював свою
 Вітчизну кровну.
 Аж допоки й
 Відчув душею: ав-то-хтон! –
 А це ж бо значить:
 Дніпр широкий,
 І синій Сян,
 І тихий Дон –
 Мої вовік, аборигени
 Оцих степів, де я живу,
 Де терноцвітом всі терени
 Киплять в піснях і наяву!
 
 Я подолав одвічні страхи
 На цій знекровленій землі:
 Нехай кепкують собі ляхи
 І зубоскалять москалі
 З моїх потуг, з моїх амбіцій…
 Ні росіянин, ні поляк
 В серцях посталих українців
 Вже не посіють переляк!
 
 Керуючись своїм законом,
 Свої утверджую права
 І почуваюсь автохтоном
 Скрізь, де калина ще жива.
 2001
 
 ТАК ЗВАНОМУ «СТАРШОМУ БРАТОВІ»
 
 Не зваримо каші й дітей не одружим,
 Онуків не будемо разом хрестити –
 Ти гостем незваним прийшов,
 При оружжі,
 В мій дім,
 Ти настільки мені осоружний,
 Що марно просити забути й простити!
 Я знаю: нема в мене старшого брата,
 Тож маю себе і сестру захистити
 Один…
 І фортецею – батьківська хата,
 Хай бідна, та рідна, –
 В цей храм супостата
 Найперший обов’язок мій
 Не впустити!
 2003
 
 * * *
 Не можемо відстояти себе
 І в незалежній. Звикли. Як воляки,
 До окрику-команди «цоб-цабе»
 І замашної палиці-ломаки.
 
 Не дивно – адже ламано хребти
 І шкіру нам пасовано на спинах:
 Йдемо, коли звучить команда йти,
 І стоїмо, якщо наказом спинять.
 
 То хто ж ми є? Народом лиш звемось,
 А в дійсності ми схожі на отару,
 Своїх б’ємо, а прийшлих боїмось,
 Чекаєм ласки – маєм лише кару.
 
 Брати мої і сестри! Вже й пора,
 І час настав розправити нам спини
 Пооберіж єдиного Дніпра
 На просторі єдиної Вкраїни!
 
 Благослови нас, Боже! Відбери
 Покору нашу і верни свободу,
 І волю – ці божественні дари,
 Відібрані колись в мого народу.
 2003
 
 * * *
 Недомордовані колись
 І недовигнані в Мордву,
 За розум, зрештою, взялись
 І відкопали булаву,
 І будувать заповзялись
 Свою гетьманщину нову.
 
 Знайшлись і гетьмани. І всі
 У протилежний тягнуть бік,
 Та ще й на княжий стіл усівсь
 Останній, мабуть, з недорік,
 У всій своїй антикрасі
 Антивкраїнський чоловік.
 
 Встаємо ледвечко з колін
 На рівні ноги – все дарма:
 Є вікна – та ніяких стін,
 Є розум – тільки без ума,
 Є кілька різноукраїн,
 Але ж єдиної – нема!
 2003
 
 * * *
 Заручники голодної дієти,
 Приречені на тихе вимирання,
 Сучасні,
 Призабуті вже,
 Поети
 За визнання
 Облишили
 Змагання.
 Примовкли в цім гармидері базарнім,
 Де попиту нема на чесне слово…
 Зате ж яка лахва «співцям» бездарним –
 При боці влади втішно-пречудово
 Їм дишеться і пишеться!
 Званнями
 Їх влада вельми щедро наділяє,
 Вони аж захлинаються піснями –
 І кожна пісня владу прославляє!
 Гляди, вже й академіками стали
 Колишні вигодованці комуни,
 Вони вже всі обсіли п’єдестали
 І осідлали всі, як є, трибуни.
 З вузьких лобиськ ніхто уже не виб’є
 Переконання: «Ми – обранці долі!»
 Воно ж і справді кажуть:
 «На безриб’ї
 І рак є риба»…
 Що вже на безводді
 І на безлюдді нашому –
 Повсюди
 На владних лавах нелюди засіли!
 
 А люди… безвідмовні наші люди
 Без предківської мови оніміли,
 Знікчемились,
 Нінащо вже звелися:
 Не відрізнять,
 Де – рідне,
 Де – вороже…
 
 Кобзарю наш великий, озовися!
 На грішну землю повернися, Боже!
 2003
 
 * * *
 Все, що могли, вже розікрали,
 Все, що зуміли, продали…
 Звучать піднесено хорали
 На честь вождя,
 І генерали
 Пильнують зірко,
 Мов орли,
 Нові порядки…
 Все – в порядку:
 Мажорно б'є церковний дзвін
 На сотні гін;
 Будує хатку
 Гарант;
 Прем’єр сапає грядку
 Від Сяну синього й по Дін;
 Бабусі милостиню просять;
 Любов дівчатка продають;
 Нічийні дітки голобосять
 На смітниках…
 Хіба не досить
 Цього,
 Щоб визначить майбуть?!
 2003
 
 * * *
 Лакеї і лакузи із лакуз
 Північному сусідові в догоду
 На вузол знов зав’язують союз –
 Новітню переяславську угоду;
 Історію лакують, як завжди,
 Вирівнюють криві криваві траси,
 Стираючи на них трудні сліди
 Мазепи і великого Тараса…
 
 Запроданці ганебної доби,
 Означеної профілем пігмея,
 Ви й матір продали б свою,
 Якби
 Вчинити це
 Над мертвою
 Над нею
 Була спромога!
 Виродки страмні
 І виплодки нікчемні пустоцвіту,
 Це через вас так соромно мені
 Дивитись в очі праведному світу,
 І через вас так совісно ходить
 По цій землі, де вбито й слово Боже…
 Моя ненависть
 Вашу ненасить
 Невже не переможе?!
 2003
 
 * * *
 Ми такі ж автохтонні,
 Як і верби оці,
 Що шумлять на осонні
 На Лугані й Дінці.
 
 Упосліджені, знаю, –
 Пригнітила «орда»,
 Але іншого краю
 Нам Всевишній не дав.
 
 Тож за кожну травину
 Нам триматися слід,
 Щоб перетину-впину
 Наш не знав родовід.
 
 Щоб відчули «ординці»
 Й промосковські «дяки»:
 Тут живуть українці!
 Інші всі – приймаки.
 2004
 
 * * *
 Після відлиги – снігопад
 На східних кресах, де не скресла
 Суспільна крига, де регресна
 Хода упертісна назад
 Іще триває… Сніг паде
 На перетоптані дороги –
 Вгрузають в місиво ще ноги,
 Однак весна вже йде-гряде,
 Невідворотна, ніби мста,
 І повеніють всі байраки,
 Де зимували страхи-раки
 Безликих мас… Тремтіть міста
 Синюшно-білі! Вже потоп
 Дозрів до вибуху в Лугані –
 Він скоро змиє вас, погані
 Відрижки Азій! Конотоп
 Для вас повториться ізнов
 На східноукраїнських кресах
 І на синюшно-білих плесах
 Засяють маки, наче кров
 Зорі ранкової…
 03.03.2006
 
 * * *
 Моїм друзям – кримським татарам
 
 В дикім полі нападники сіяли чвари –
 Що Москва, що Варшава,
 А врожай пожинали українці й татари,
 На безвинній крові випікалась неслава.
 
 Та згадаймо на докір ученій Європі,
 Як Виговський з ординцями вкупі
 Потовкли москаля в Конотопі,
 Мовби просо у ступі!
 
 А згадаймо, як ті ж українці й татари
 Побивали нападників зліва і справа,
 Аж допоки розвіялись хмари
 Й заясніла під сонцем єдина держава.
 
 А не вірмо жоднісіньскій путінській фразі,
 Що просякнула наскрізь брехнею,
 І прямуймо в Європу, подалі від Азії,
 Шлях Чумацький підмівши матнею!
 18.05.2008
 
 * * *
 Не престижно бути українцем
 в нинішнім Луганську –
 довели
 це своїм поводженням хохли,
 всеросійським знаджені червінцем.
 
 Кривоносо нюхаючи слід
 криводушних пращурів ординців,
 люто ненавидять українців
 руських, древньокиївських порід.
 
 Кізяки повсюди – продихнуть
 ніяк – зарябіло козаками,
 що на Русь проклали матюками
 Чингісхану-Путінові путь.
 
 Правилом керуючись старим –
 «Хто з мечем прийшов», того мечем ми
 стрінемо і славно посічемо –
 і Донбас відстоїмо, і Крим!
 2008
 
 МІСЦЕ ПРОПИСКИ
 В постійній тривозі, немов би на фронті,
 живу поміж скитських курганів і шахт,
 та жодних Маямів або ж Торонтів
 не пожадає моя душа.
 
 Покликаний тут, на умовнім кордоні
 як-небудь мирити добро зі злом,
 я бачу: за Доном сідлаються коні
 і в’яжеться Тузла морським вузлом.
 
 Я знаю, що тут, на окрайчику краю
 солоно-гіркого, немов Сиваш,
 в засланні-захланні й померти маю,
 відбивши чолом підступний палаш.
 
 Ніщо не примусить мене втікати
 з мого ешафоту – мій корінь вріс
 в цю землю криваву... В ній буду лежати,
 а наді мною шумітиме ліс.
 14.06.2009

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2018 > Тема "Душі криниця"