Версiя для друку Обговорити в форумi

Поетична Світлиця

Надія Павлівна Таршин (Галайко) народилася 20 травня 1949 р. на Рівненщині у селі Сморжів. Закінчила Клеванську середню школу №1, Український інститут інженерів водного господарства у м. Рівне. Після закінчення інституту  отримала направлення на роботу в трест «Дніпроводбуд», що у Дніпропетровську. Майже вся трудова діяльність пройшла на будівництві гідротехнічних, цивільних і промислових споруд. Працювала на різних інженерних посадах. Окрім всього є автором шести  поетичних книжок: «Дзвони» (1999 р.), «Шепіт землі» (2002 р.), «Гомін» (2009 р.), «Відлуння» (2012 р.), «Ключ від неба» (2014 р.), «Лінія Розмежування» (2017 р.) а також співавтором ряду колективних  збірок. Вірші почала писати у зрілому віці. Нині проживає у сел. Слобожанське  Дніпровського району. Громадський діяч, волонтер.
***
Надія ТАРШИН
Добірка віршів про нашу визвольну боротьбу. Моя родина у ті часи боролася за вільну Україну, гинула за неї, хто у бою, а когось закатували. А ще були: Сибір, табори, лісоповал… Наше покоління на цих знущаннях повинно поставити крапку. Щоб ніколи і нікому не хотілося більше зазіхати на нас.

НАДІЯ
Крізь грати видно небо синє,
Промені сонця золоті
На лиця падають безвинні -
Сумні, красиві, молоді.
А прийде ніч – знов катування,
Знущання і накази: - Бий!
І бачу може я востаннє
Цей клаптик неба голубий.
Страшна для них - повстанська
сила -
Тому, мов звірі ті, ричать,
Яка то мати їх носила,
Коли катують так дівчат?
Сичить від люті, мов гадюка,
Енкеведистське барахло:
«Ну, что молчишь, бандерська
сука,
Тебе со мной не повезло». 
І знову пальці у одвірок –
Від болю білий світ погас.
«Не зраджу друзів, лютий звіре,
Усіх не винищите нас.
Бо ця земля моя одвічно,
На ній жили мої діди,
Чому ти, нелюде поганий,
Прийшов топтать її сюди?»
Дівча худеньке впало долі,
Не відчувало вже чобіт,
Якими убивали волю.
А юнці тільки двадцять літ…
Їй би під вербами стояти
У парі з милим цілу ніч,
Натомість хижі очі ката,
Знов руки тягнуться до пліч.
Зривають одяг і шматують,
І б’ють, допоки не впаде,
І враз стає криваво-чорним
Дівоче тіло молоде.
А мати плаче, тужить мати,
Зачувши зойки нелюдські.
Благає небо - покарати
Чужинців, нелюдів, катів.
Взяли найменших – 
Таню й Надю -
У каземати повели,
Як не благала, не молила,
Дівчаток їй не віддали.
Тепер знущаються щоночі,
Не спить налякане село,
Відкрий же, Праведний ти, очі
І зупини криваве зло.
На кам’яній, сирій підлозі –
Маленьке тіло, ледь живе,
І зграйка подруг на сторожі –
Для них усе це не нове.
Усі знеможені, побиті –
Та щоб отак, ще не було, 
Спішили рани їй прикрити,
Мостили, що в кого було.
Почули шепіт невиразний,
І зойк, що душі холодив:
«Володю, орлику мій ясний,
Врятуй мене, прилинь сюди,
А може, ні, не треба, милий,
Воюй, коханий, і за нас
Благатиму у Бога сили,
А ще молитимусь за вас.
Я все стерплю: знущання,
болі,
Тебе побачити б ще раз, 
А ще, щоб світлий вогник
волі
Для України не погас».
Цей вірш присвячую своїм рідним: батьковій сестрі Галайко Надії та маминому брату Перцову Володимиру. Вони були у Повстанській Армії, як і багато молодих людей з нашого села. Кохали один одного і обоє загинули. Коли я народилась, бабуся попросила мого батька, щоб назвав мене ім’ям його закатованої сестри. (2005 р.)

ЧЕРЕШНІ НА МЕЖІ
Уминає за дві щічки
Онучок мій полунички,
І черешню, і малинку,
І духмяну зрілу сливку.
Ну, а я дивлюсь на нього -
Дні дитинства бачу свОго:
На причілку суха вишня,
Під вікном гілля бузку –
От і весь садок тодішній -
По усенькому кутку.
В Мефодія росла груша,
В баби Ганни на межі
Залишилися черешні, 
Бо були, немов чужі.
Не мої, - зреклася Ганна,-
Їх Макар колись садив
Для дружини Дуні, діток,
Дуже їх Макар любив.
Та його давно убили,
Дуню з дітками - в Сибір,
І черешні поза тином
На увесь порожній двір…
Дозрівали нам на втіху
Дві черешні нічиї,
В огорожі - біля церкви -
Липи і каштан цвіли.
Яблуневі і вишневі - 
Всі сади під зруб пішли,
Бо на кожну деревину
І податок довели.
А з чого його платити,
Як в колгоспі трудодні,
Молоко і яйця здати,
А ще шкуру із свині?
У Сибір харчі послати,
Бо рідня у засланні,-
Бідний батько, бідна мати
Виживали, як могли.
Ми, малі, не розуміли
Їх трагедію душі,
Нам би лиш дозріли груші
І черешні на межі.
2012 р. 

Я КОЛИСКОВИХ МАМИНИХ НЕ ПАМ'ЯТАЮ...
Я колискових маминих не пам’ятаю,
Тоді їй не до них було:
Налякане, замучене до краю,
Ледь виживало в ті роки село.
Одну бабусю у Сибір заслали,
А друга від розправи утекла -
Щоб не знущалися з дітей вандали, 
Їх вивезла із нашого села.
Зустріла їх підбита вітром хата 
(Колись із неї під вінець ішла),
Бо за УПА була б і їй розплата,
Ще й по етапу б у Сибір пішла.
А мама, моя мудра й гарна мама,
Заморський обчищала кок-сагиз*,
Приходила з розпухлими руками
І гріла дім, розпалюючи хмиз.
І батька не було ніколи в хаті –
В колгоспі дні і ночі пропадав –
Чобіт не мав, в подертому бушлаті,
Як і усі тоді – кріпакував.
А у короткі миті відпочинку -
Хто вижив, то збирались за столом:
Раділи і капусті. - Сало, шинку
Ми бачили хіба що на Різдво.
Тоді співали так, що лампа гасла –
Все піснею насичене було:
Про дівчину, що в лузі коня пасла, 
І ту, в якої долі не було.
А потім тихо, щоб у двір не чути, –
Ті, що на серце болем залягли:
Про вітер степовий і про калину,
Героїв, що за волю полягли.
І плакали, і вікна затуляли –
Співали про повстанців - не одну…
І голови в зажурі нахиляли,
Згадавши про розтерзану рідню.
Весь біль душі і знищені надії
Батьки тоді в пісні ті виливали.
Чому, коли співають, плачуть,
Маленькими, ми ще не знали.
* кок-сагиз - сировина для виробництва каучуку. Завезений на наші поля після війни з Південної Америки. Корінці маленькі і збирались пізно восени. 
24.07.2013 р.

КРАЇНА, НІБИ ІПОДРОМ
Сумнішають мої надії,
Зневіра в серце заповзає,
Поневірянням нашим, Боже,
Не видно ні кінця, ні краю.

Країна, ніби іподром,
А рисаків на нім немає.
Без грунту ставки... а ростуть...
На кого ставити - не знаєм.

Кожен виборює поки що
Маленьке щастячко для себе,
До нас нема нікому діла –
Їм тільки голос наш і треба.

Торги пройдуть - кінці у воду...
А там - трава хоч не рости.
Ізнов набридлому народу
Будуть прописані пости.

На кін поставлено усе –
Земля, і мова, і людина.
Як соромно тобі за нас,
Моя надіє, Україно.

Душі тривожна порожнеча...
У кут безвихідь заганяє...
Із зачарованого кола 
Поки що виходу немає…
19.10.2012 р.

ЯК ДАЛІ ЛОВИТИМЕШ ГАВИ - НЕ БУДЕ У ТЕБЕ ДЕРЖАВИ
Віками над нею знущаються,
Розтоптують і не каються
Недоумки, блазні, чужинці... 
Ми терпимо - ми українці.
Та годі терпіти, мій брате,
Встань мову свою захищати,
Як далі ловитимем гави –
Не буде у тебе держави!
Очуняйся, витри очиці,
Святої напийся водиці,
Бо той, хто тебе спокушає,
Поваги до тебе не має.
Їм треба, щоб жив у дурмані,
Навкруг щоб дурні були, п’яні…
Затьмарений розум і воля...
Потрібна тобі така доля?
Бо мова - це лише початок.
Війну проти нас розпочато!
Які ми тоді українці?!
На рідній землі ми чужинці.
Історію нам набрехали
Імперські кати і вандали -
І досі тримають у путах,
Братерська любов, як отрута.
Все згадуєм "рай" ми химерний,
А "рай" той був дутий, фанерний,
Накоїв багато нам лиха,
Тому і розпався він тихо...
Я дуже прошу, любий брате,
Не дай знов себе загнуздати.
Хотіли ми іншу державу,
Яка б мала совість і славу,
Якій і до нас було б діло,
Керовану мудро і вміло.
У тих, хто дорвався до влади,
Не варто просити пощади.
Народ для них мотлох, тупа біомаса,
До всяких спокус стає дуже ласа,
Зацькований бідністю, підлістю влади,
Годує усі корупційні посади.
Яка йому мова – на шлунок голодний?
Тому у нас нині «язик» знову модний.
Не маємо права так жити,
Державу потрібно творити!
28.08.2012 р.

ТИ ПІДНЯЛА НА КОГО РУКУ...
Ну що ти, «матушка Росія»,
Цинічно брешеш всьому світу…
Загарбник ти, а не месія,
І прагнеш світ переділити.

Тобі все мало – ненаситній,
Знов хижо пельку розтулила.
Фашизм викохуєш новітній,
Таку «сестру» - терпіть несила.

Ти підняла на кого руку,
Кого ти хочеш залякати? 
Та ми тебе, брехливу суку, -
Ішли у війнах визволяти.

Собою затуляли Кремль
І на фронтах вершили славу,
Ми твої землі берегли…
Ти вдерлась в Ялту, Балаклаву….

Мабуть, скінчилися ресурси
На підняття земель сибірських?
Немає наших політв’язнів
Всіх мучеників українських?

І надра викачала наші,
А за свої здираєш плату –
Таку, що темно у очах –
Усе, воістину, як брату.

Ти на своїй землі дай лад,
Не сунь до нас поганий лапоть.
Здавай, «родімая», назад,
Бо будеш із ганьбою драпать!
09.03.2014 р.

У ЧАС ЛИХОЛІТТЯ, ВОЄННУ ГОДИНУ...
У час лихоліття, воєнну годину
Молімося з вами за нашу країну.
Благаймо у неба їй гідної долі,
Бо лиха вона напилася доволі.

У думах своїх, мимохіть, випадково,
Не зроним на неї лихе, чорне слово.
Воно додає біль великий і муки
Боротися важко і слабшають руки.

Ми серцем країну підносьмо до Бога,
І згинуть навіки - війна і тривога.
Її, найдорожчу, несімо до Сонця,
І миром засяють щасливі віконця.
29.09.2014 р.

ГИДКО СИЧИТЬ КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ...
Гидко сичить контрреволюція: -
Що вам дала ця революція?
Сиділи б тихцем, не ішли проти влади,
Були і зарплати, були і посади.
А вам подавай Україну і волю,
Майдан підняли за омріяну долю.
І що тепер маєте, дурні наївні,
Не виграти вам, бо сили нерівні.

У кого з нас сила – не вам рахувати.
Ми вас, як непотріб, мітлою із хати,
Бо, видно, пройти цей шлях усім треба,
Щоб з нами був світ і праведне небо.
І ми подолаємо всіх душогубів,
Що радо тягнули країну до згуби.
Ще трішки, ще зовсім, брати, небагато,
І прийде на страдницьку вулицю свято!
15.01. 2015 р.

ТЕБЕ ЗДОЛАТИ ЇМ НЕСИЛА...
Не зможуть ці шакали люті
Тебе порвати на шматки
Ти житимеш, моя країно,
Своїм героям завдяки.

Хто був і є на полі брані
І затулив тебе собою,
Бо хто до нас заліз незваний,
Навік укриється ганьбою.

Потвори хай не шкірять зуби,
З усіх боків не нападають,
Не тягнуть у безодню згуби –
Мечі народні покарають.

Віками нищать, а ми є,
Земля дідів, як резервація,
І знову на мораль плює
Досі небачена формація.

Тебе здолати їм несила,
Бо на усе Господня воля.
Здобути волі міцні крила,
Благословляє нині доля.

Ця ніч із мороком не вічна
Засяє ранок сонцеликий,
І після мук століть трагічних
Відродиться народ великий!!!
29.03.2016 р.

***
Ці ганебні вихиляси,
Політична кон’юнктура… -
На зацькованім народі
Не витримує вже й шкура.
І тріщить, і кровоточить,
У рубцях, як від прокази… -
Захлинаємось сьогодні
Від ганьби та від образи.
І до болю тисне в грудях,
І кулак, як судний молот,
Нашим гнівом упаде 
На отих, хто сіє голод.
Все було уже не раз,
Але нас їм не здолати,
Як непотріб і сміття,
Ми їх викинемо з хати.
14.05. 2016 р.

І ПРАВНУКИ ВІЙНУ ЦЮ НЕ ЗАБУДУТЬ
Не буде усмішок, рукостискань,
І правнуки війну цю не забудуть…
І помста наша буде без вагань,
І Божого за це не буде суду.

Забути як - скалічених навік?
І тих, що полягли на полі бою?
Фрагменти тіл, а був же чоловік,
Він перший затулив усіх собою.

А як забути руку юнака,
Що відтяли за «Слава Україні!»
І зраду Іловайського котла,
Що випікає болем груди нині.

Останню пісню кіборгів забути
За мить, як відійшли вони у вічність???
Щомиті там повторювались Крути,
І віра в диво, не в кінець трагічний.

Тож усмішок примирення не буде.
Прийдеться за усе відповідати.
Нехай їх переслідують усюди
Сирітські очі і зчорніла мати.
10.06.2016 р.

ВОРОГИ, Я НЕ ПРОБАЧУ
Відчай сходить зі сльозами -
Я ще плачу… Слава Богу.
Від розмови з ворогами
Затуманило й дорогу.

Рясно скапують сльозинки,
Мою душу омивають.
Щось в мені ще є від жінки,
Коли сльози не вщухають.

Не слабка і не плаксива,
Та, буває, пробиває.
Бо душа від болю сива 
І сльозині ціну знає.

Як дитина, ревно плачу,
Кулаками утираю…
Вороги, я не пробачу,
Ми ніколи не програєм!

Затаїлися в чеканні,
Вас, лукаві, наскрізь бачу.
Ви не перші й не останні, 
Бійтеся, коли я плачу.
23.01.2017 р.

***
А Він загинув і за тебе,
Щоб ти спокійно жив, кохав…
Тримав Він над тобою небо,
Як ти у ліжку міцно спав.

Купаєшся у теплім морі, 
В розкішний ходиш ресторан,
Милуєшся з вікна на зорі,
Прилігши на м’який диван.

А Він, як ти, хотів же жити,
Радіти сонцю і весні,
За руку діточок водити – 
Не пропадати на війні.

Та Він пішов, не міг сидіти –
Крок у безсмертя навіки!
Не народились його діти…
Тобі і досі невтямки,

Що за життя твоє розкішне
Велика сплачена ціна.
Бо горе матері невтішне,
Криниця сліз немає дна.

Дві паралелі, два світи,
Їм не судилось перетнутись.
Які ви різні - Він і ти -
Тобі Його не осягнути.
10.03.2017 р.

ВСТАВАЙТЕ, ДИВАННІ
Лякають війною, бідою, зимою...
Знайомі нам виклики вражі оці.
Ганебніше жити під злою ордою,
Тримаючи вічно синицю в руці.

Не сміймо пускати у душу зневіру,
Вона заважає іти до мети.
Ми втратимо все, як загубимо віру,
І будемо далі ярмо це тягти.

Вставайте, диванні, лежачі, сидячі,
Усі, хто чекає на манну з небес…
Землі нашій важко, вона нині плаче,
Потрібно, щоб дух її знову воскрес.
28.09.2016 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 12.10.2018 > Тема "Душі криниця"