Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2910)
З потоку життя (6084)
Душі криниця (3366)
Українці мої... (1440)
Резонанс (1461)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1647)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«╤ ОЖИВУ, ╤ ДУШУ В╤ЛЬНУ НА ВОЛЮ ╤З ДОМОВИНИ ВОЗЗОВУ»
Б╕льшост╕ народ╕в властивий - в т╕й чи ╕нш╕й форм╕ - культ предк╕в як основа пам'ят╕ роду й...


ВИЗВОЛЕННЯ ДОНБАСУ ╤ КРИМУ СТО РОК╤В ТОМУ
Нещодавно в Ки╓в╕ вийшла друком книга ╕сторика Серг╕я Коваленка «Пох╕д запорожц╕в на Донбас...


П╤ДЗЕМНИЙ БАТУРИН: МАЗЕПИНСЬК╤ ВАЛИ ТА СХОДИ В ТА╢МНИЦЮ
Археологи досл╕джують «глибинну» ╕стор╕ю Гетьмансько╖ столиц╕


29 СЕРПНЯ – ЧЕТВЕРТА Р╤ЧНИЦЯ ╤ЛОВАЙСЬКО╥ ТРАГЕД╤╥
Насправд╕ пут╕нський «зелений коридор» став для наших в╕йськових справжньою дорогою...


ЖОРСТК╤ УРОКИ ДЛЯ КРИМУ В╤Д ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
Нещодавно в Харков╕ вийшла друком книга «Укра╖нська Держава – жорстк╕ уроки. Павло...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #38 за 21.09.2018 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#38 за 21.09.2018
МИ ВИЖИЛИ В ТОМУ ПЕКЛ╤, ЩОБ РОЗПОВ╤СТИ ПРАВДУ ЛЮДЯМ…

…Якими крутими видаються ц╕ сходинки, як╕ неодм╕нно треба здолати. А колись же було, що зл╕тала тими сходинками, наче птах. Зрештою, х╕ба могло були ╕накше, адже все життя присвятила танцю! Разом з чолов╕ком здолали крут╕ житт╓в╕ сходинки, проте не скорилися, зберегли любов до танцю, виховали творчу молодь. ╤ сьогодн╕, варто лише п╕д╕йти до Центру творчост╕ д╕тей та юнацтва, можна почути: «Ра╖со Вадим╕вно, добрий день!» Колишн╕ вихованц╕ виросли ╕ вже привели на заняття сво╖х малят – майбутн╕х танцюрист╕в. А вона, Ра╖са Майстренко, так само посп╕ша╓ до танцювального залу. Тут в╕дпочива╓ в╕д тривог сьогодення. Тут душа ожива╓, наповню╓ться св╕тлом любов╕. Дивовижна сила мистецтва! Танець, наче крилатий птах, п╕дняв на сво╖ крила ще зовс╕м юну Раю, по╓днав у пар╕ з Валентином, ╕ не в╕дпускав з╕ сво╖х об╕йм╕в усе життя. Вона, Ра╖са Майстренко, охоче розпов╕да╓ про свого незабутнього чолов╕ка Валентина (на жаль, вже пок╕йного), з яким створювали ансамбль танцю «Оболонь». От т╕льки, коли вихованц╕ просять пригадати траг╕чн╕ под╕╖ 1941 року, душа огорта╓ться смутком. Розум╕╓, що про це треба згадувати. Про пережите пекло необх╕дно говорити, аби б╕льше н╕коли не повторювався той жах на земл╕. Та щоразу засмучу╓ться, коли спогади повертаються у далекий вересень 1941-го…
Вже дорослою людиною Ра╖с╕ Майстренко довелося почути спогади ╕нших людей. Тих киян, як╕, залишившись у м╕ст╕, пережили жах окупац╕╖. Один з таких киян, Юр╕й Огульчанський, залишив ц╕нн╕ спогади про те, як рятували в╕д загибел╕ сус╕д╕в-╓вре╖в, приречених на знищення. Б╕льше того, кияни, як╕ рятували ╓вре╖в, не вбачали у сво╖х д╕ях н╕чого геро╖чного: «Це була ординарна порядн╕сть звичайних людей…» Проте така звичайна порядн╕сть, як засв╕дчило життя, теж потребувала не меншо╖ мужност╕, ан╕ж чин праведник╕в Бабиного Яру. «Я бачив густ╕ лави людей, - писав у спогадах киянин Юр╕й Огульчанський. – Але вражало ╕нше: н╕де не можна було побачити такого скупчення кал╕к, хворих людей, д╕тей. Вся ця процес╕я шкандибала, брела, сновигала, рухалася в якомусь спов╕льненому темп╕. Пом╕ж людьми де-не-де були вс╕ляк╕ тачки, коляски, двоколки, набит╕ якимось немудрим майном; часто на них сид╕ли малесеньк╕ д╕ти або й стар╕ нем╕чн╕ люди. Плачу, зойку не пам’ятаю, навпаки, зда╓ться, мовчання тиснуло на людей, воно притискало ╖х до земл╕”.
Спогади киянина – безц╕нне св╕дчення траг╕чно╖ доби. А х╕ба може зберегти далек╕ спогади мала дитина, безсила щось зм╕нити у сво╓му пекельному житт╕? Маленьке життя безневинного малятка, що може об╕рватися щомит╕? Чому з пам’ят╕ дитини не щезли, не стерлися спогади, про як╕ доросла людина вол╕ла би забута? Психологи п╕дтверджують: емоц╕йна травма, одержана у ранньому дитинств╕, не вит╕сня╓ться у дорослому в╕ц╕. Еп╕зодична пам’ять, притаманна ранньому дитинству, розгорта╓ться, заповнюючи собою ус╕ прогалини та лакуни. Вже на схил╕ рок╕в Ра╖са Майстренко зрозум╕ла ╕ з болем усв╕домила: та психоемоц╕йна травма дитинства не в╕дпускала ╖╖, тримала протягом усього життя.
Зрештою, дитинство – золота пора – теж не було безхмарним. З розпов╕д╕ мами пам’ята╓, що ╖╖ батьки були категорично проти шлюбу доньки з татом Вадимом Лимаревим. Проте доля розпорядилася по-сво╓му ╕ маленька Рая зростала в ╕нтернац╕ональн╕й родин╕. Тато – Вадим Петрович – укра╖нець, мама – Циля Лимарева – ╓врейка. Так сталося, що у тата це був другий шлюб – перша дружина померла зовс╕м молодою, захвор╕вши на туберкульоз. Тож Вадим Лимарев залишився уд╕вцем з маленьким сином Вадимом. Для Ра╖си хлопчик став братом ╕ р╕дною людиною. Напевно, для кожно╖ дитини найважлив╕шим у житт╕ ╓ можлив╕сть виховуватися у родин╕, де тебе люблять батьки, готов╕ будь-яко╖ мит╕ прийти на допомогу. Проте часто це дитяче бажання так ╕ лиша╓ться незд╕йсненним. Так сталося ╕ з Ра╖сою, справжн╕ми батьками для яко╖ стали д╕дусь та бабуся. Тато, Вадим Лимарев, кадровий оф╕цер, з перших дн╕в в╕йни п╕шов на фронт. А от доля мами Цил╕ Мирон╕вни склалася надто траг╕чно, ╕ нав╕ть кр╕зь десятил╕ття спогади ╓ вкрай важкими для Ра╖си.
«29 вересня 1941 року – судний день для вс╕х ╓вре╖в, - пригаду╓ Ра╖са Вадим╕вна. - Той день запам’ятався на все життя…» Еп╕зодична пам’ять не зника╓, а душевний б╕ль все част╕ше нагаду╓ про себе. Ки╖в, вулиця Саксаганського, 131. Золотий вересень гойда╓ листки на притихлих деревах. Чомусь подумалося про те, що неодм╕нно станеться щось лихе й недобре. Зрештою, так ╕ буде, адже у звичайному житт╕ батьки тата й мами не сп╕лкувалися. ╤ раптом, забувши про ус╕ образи, сам Ковк╕н Ме╓р п╕д’╖хав до осел╕, де жила його дочка Циля. Маленька Ра╖са сво╖м дитячим серденьком збагнула: недаремно суворий д╕дусь зав╕тав до ╖╖ мами. Д╕дусь Ме╓р користувався авторитетом у сво╖й чисельн╕й родин╕. Мешкав в╕н разом з р╕дними на Бати╓в╕й гор╕, працював в╕зником. Д╕д Петро тод╕ дуже здивувався цьому в╕зиту. Н╕коли не було у хат╕ таких гостей. А д╕д Ме╓р пояснив: «При╖хав забрати дочку Цилю та маленьку Раю. У Ки╓в╕ з’явилися н╕мецьк╕ лист╕вки з наказом для вс╕х ╓вре╖в. Сумн╕в╕в не залиша╓ться: ус╕ ки╖вськ╕ ╓вре╖ мають бути евакуйован╕ та вивезен╕ в Палестину». Рая пам’ята╓, як здивувався д╕д Петро. Як в╕н розгн╕вався: яка ще Палестина? Спам’ятайся, Ме╓ре, не варто спод╕ватися на диво. ╤ не буди лихо, поки спить воно. Але юна Циля не посм╕ла перечити сво╓му суворому татов╕. Швиденько з╕брала документи, фото, нав╕ть як╕сь коштовност╕ прихопила. Вмостилися на д╕дов╕й п╕двод╕ й д╕ти – Ра╓чка з братиком Валиком. Д╕да Петра н╕би зац╕пило. Хот╕в гукнути: «Ст╕й!», та чомусь забракло голосу. В останню мить зупинив п╕дводу, наказав Валентину залишитися. Пояснив родичам: «Коли Циля влашту╓ться на новому м╕сц╕, тод╕ в╕ддамо онука». А ось бабуся Тетяна, дружина д╕да Петра, не могла стримати сл╕з. Хоча як ╖╖ не просили залишитися, була налаштована р╕шуче: «Улюблену онуку Ра╓чку п╕ду проводжати».
Бабуся Таня, св╕тлий ангел Ра╖си… Дивовижна ╖╖ душа. Нав╕ть кр╕зь роки Ра╖са згаду╓ ╖╖ з вдячн╕стю ╕ св╕тлим щемом. Ск╕льки милосердя, доброти вм╕стило ╖╖ зболене серце. Важко було пов╕рити в те, що бабуся Таня не була кревною родичкою Ра╖си. Лимарева Тетяна ╤ван╕вна – друга дружина д╕дуся Петра. По сут╕, чужа людина. А по духу – найр╕дн╕ша людина на земл╕. Вона була простою ж╕нкою, не мала осв╕ти. Проте це не завадило Тетян╕ ╤ван╕вн╕ залишатися ╕нтел╕гентною, чуйною людиною. Сво╖х д╕тей вона не мала, тому все життя присвятила чужим д╕тям. Хоча… Х╕ба могли були для Тетяни ╤ван╕вни чужими ╖╖ онуки, плем╕нники, яких вона безмежно любила? ╤ ось вони разом – уся родина у супровод╕ бабус╕ Тетяни прямують дорогою, яка н╕бито ма╓ вивести ус╕х в об╕товану Палестину… А насправд╕… Дорога смерт╕ пролягла вулицею Саксаганського, дал╕ по Брест-Литовскому шосе, дал╕ вулиця Керосинна, ╕ вже зовс╕м поряд Лук’ян╕вське кладовище. Дитяча пам’ять намагалася осягнути усе бачене-побачене. Окрем╕ фрагменти здавалися розпливчастими, позбавленими ч╕тких обрис╕в. Кияни, як╕ спостер╕гали це незвичайне видовище, ц╕пен╕ли в╕д побаченого. Стар╕ люди, нем╕чн╕, наче сновиди, з малятами на руках. Якийсь фантасмагоричний б╕бл╕йний сюжет, що мав об╕рватися за хвилину. Проте людське море, розгойдуючись, рухалось дал╕. Маленька Ра╖са спостер╕гала за цим людським морем з подивом. ╤ раптом… Яким дивом ╖╖ пам’ять зберегла цей дивовижний фрагмент? Коли скорботна колона людей зупинилася б╕ля стад╕ону «Старт», натомлен╕ люди скупчилися п╕д ст╕ною. Хтось поставив б╕ля себе банки з варенням. Ласощ╕ видавалися чимось недоречним, непотр╕бним ц╕╓╖ скорботно╖ мит╕. Наче посеред суц╕льного пекла спалахнули останн╕м променем життя троянди. Кв╕ти, яким судилося померти за мить. ╤ це варення, як символ мирного та затишного життя ки╖вських родин. Ще мить – ╕ розпочнеться справжн╕с╕ньке пекло. Апокал╕псис на благодатн╕й земл╕, якого не можна уникнути. Наче невидимий диригент, хтось в╕ддасть сатанинську команду: «Розбивайте колону, бийте нещадно вс╕х, хто потрапля╓ п╕д руку».
╤ почалося… Люди, як╕ йшли наприк╕нц╕ колони, ще не розум╕ли, що ко╖ться попереду. Чулися крики, хто в╕дчайдушно просив про допомогу. Падали перш╕ поранен╕. Перед очима маленько╖ Ра╖си проб╕гали люди, як╕ ще спод╕валися вирватися з пекельного кола. Ось падають на землю зовс╕м стареньк╕ люди. Хтось перелякано шепоче: «Вбивають равв╕н╕в!» ╤ справд╕, старц╕, одягнут╕ в б╕л╕ шати, наче б╕бл╕йн╕ мудрец╕, безсило падали додолу. За к╕лька хвилин земля була просочена кров’ю. Якась ж╕нка, забувши про все на св╕т╕, в╕дчайдушно намагалася п╕дняти старц╕в ╕з земл╕, проте була безжально в╕дкинута есес╕вцем. Бабуся Тетяна ╤ван╕вна, забувши про небезпеку, ╕ соб╕ кинулася на допомогу. Проте в╕дразу одержала прикладом в╕д есес╕вця. Намагаючись покарати бабусю Тетяну, есес╕вець боляче смикнув за руку Ра╖су, проте бабуся лише м╕цн╕ше притиснула онучку. Есес╕вець в╕д лют╕ зробився сам не св╕й. Як? Ця «юде», яка намагалася врятувати в╕д смерт╕ равв╕на, ще й ма╓ нахабство не в╕ддати дитя? Удари посипалися на голову Тетяни ╤ван╕вни. Проте вона, ледь тримаючись на ногах в╕д побо╖в, ще встигла витягнути св╕й паспорт. Бабуся то падала на кол╕на, то, вивертаючись в╕д побо╖в, кричала з останн╕х сил: «Я – рос╕янка! Я випадково сюди потрапила!» Пол╕цай, який вир╕с, наче з-п╕д земл╕, якимось дивом в╕дтягнув бабусю в╕д есес╕вця. Заспоко╖в того: мовляв, помилка, це не «юде». Бабуся, продовжуючи хреститися, задкувала до ст╕ни. ╥╖ погляд в╕дчайдушно намагався вихопити з натовпу знайом╕ силуети. Ут╕м, ан╕ старого Ме╓ра, ан╕ Цил╕ вона так ╕ не побачила. Ра╓чку вона тримала так м╕цно, що розлучити з дитиною ╖х змогла б х╕ба що смерть.
Не пам’ятаючи себе в╕д пережитого пекла, Тетяна змогла вибратися з натовпу, д╕статися кладовища. Нав╕ть там, серед могил, вона не могла зупинитися. Все б╕гла й б╕гла дал╕, зупинилася лише серед зарослих кущ╕в. Серце стукот╕ло голосно, а в голов╕ пульсувала думка: «Т╕льки б не знайшли, т╕льки б не поб╕гли за нами». Боже, за що кара╓ш? Почулися легеньк╕ кроки. Тетяна ╤ван╕вна лежала на земл╕, притискаючи до себе онучку. Коли побачила поряд ╕з собою незнайому д╕вчинку, он╕м╕ла в╕д страху. Що це за б╕долашна дитина? Невже ╖й вдалося вирватися з т╕╓╖ м’ясорубки ╕ загубитися серед могил? А раптом цю д╕вчинку навмисно п╕д╕слали, аби покарати вт╕кач╕в? Проте д╕вчинка, трохи оговтавшись в╕д страху, розпов╕ла, що ╖й вдалося вислизнути з пекельного кола, коли людей почали кидати на землю. Маленька, наче ящ╕рка, вона поб╕гла за Тетяною ╤ван╕вною та маленькою Ра╖сою. Так вони ╕ просид╕ли разом всю н╕ч на кладовищ╕. Вже у дорослому в╕ц╕, коли вийшла зам╕ж ╕ носила пр╕звище свого чолов╕ка, Ра╖са Вадим╕вна пригадувала той еп╕зод. Так хот╕лося д╕знатися про ту незнайому д╕вчинку, з якою вони вирвалися з того пекельного кола. Вирвалися, аби вижити й розпов╕сти ус╕м нин╕ сущим про пережите й побачене. На жаль, не судилося ан╕ в╕днайти ту д╕вчинку, ан╕ встановити м╕сце ╖╖ мешкання. У спогадах киянина Юр╕я Огульчанського теж ╓ згадка про д╕вчинку, як╕й вдалося вижити у тому пекл╕. Коли пекельне коло замкнулося, мати зум╕ла виштовхнути доньку ╕ тим самим врятувала ╖й життя. Д╕вчинка втекла, довго ховалася на горищах, боячись повернутися додому. А коли все-таки повернулася, ледь не поплатилася життям. Здавалося, все могло об╕рватися траг╕чно, адже поряд з ╖╖ будинком оселився якийсь н╕мецький в╕йськовий чин. Проте той розпорядився: «Юде н╕хт!», ╕ тим самим збер╕г дитин╕ життя.
А Ра╖са, переживши трагед╕ю, з вдячн╕стю згадувала ус╕х знайомих, сус╕д╕в, як╕ ╖╖ не видали. Ба б╕льше, коли в╕дбувалися облави, хтось ╕з сус╕д╕в обов’язково давав про це знати, ╕ маленька Рая разом з д╕дусем ховалися у п╕двал╕. Дивовижно, але доля продовжувала берегти маленьку Ра╖су. Адже фашисти для того, щоб не спускатися до п╕двального прим╕щення, часто кидали гранату. Ут╕м, вижила, вистояла, зберегла г╕дн╕сть. Бабусю Тетяну ╤ван╕вну Лимар вважала сво╓ю мамою. У 1991 роц╕ Ра╖са Майстренко внесла ╕м’я сво╓╖ мами Цил╕ до Книги пам’ят╕ жертв Бабиного Яра. Так ╖╖ бабуся Тетяна ╤ван╕вна Лимарева стала Праведницею св╕ту. Проте до останн╕х дн╕в свого життя бабуся Тетяна не вважала себе геро╖нею. Вона була дружиною д╕да Петра, а тому не могла не п╕клуватися про його онук╕в. ╤ в цьому була уся ф╕лософ╕я та мудр╕сть ц╕╓╖ мужньо╖ ж╕нки. А Ра╖са Вадим╕вна зд╕йснила мр╕ю свого життя – стала хореографом, присвятивши сво╓ життя мистецтву. «Танець обрав мене, а я обрала танець», - з╕зна╓ться Ра╖са Майстренко. Проте роман з танцем – то вже зовс╕м ╕нша стор╕нка ╖╖ життя. ╤ навряд чи зд╕йснилася б ця мр╕я, якби того далекого вересневого дня 1941-го ╖╖ не врятувала в╕д смерт╕ любляча та р╕дна бабуся Тетяна.

Натал╕я ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #38 за 21.09.2018 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=20393

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков