Версiя для друку Обговорити в форумi

Немає нічого дивного в тому, що заснована колись з ініціативи кримських письменників «Кримська світлиця» значною мірою зберегла свою літературну іпостась. Упродовж всіх років письменники, поети були бажаними гостями на її сторінках. «Світличка» публікувала як твори класиків, так і сучасників. Більш того, далекоглядно замислене Кононенківське «Джерельце» не замулилось. Чимало діток, що дописували колись до цього «Світличного» літературного додатку для дітей, нині видають свої власні книжки. Принаймні, двоє з них входять до журі літературного конкурсу «Ми - діти твої, Україно» імені Данила Кононенка – конкурсу, якому ні окупація, ні таргани у власній владі не здужали завадити з кримського перетворитися на всеукраїнський.
І сьогодні, попри окупацію, попри підленьку зраду шахраюватих співзасновників, які, звільнивши кримську редакцію «КС», витворили в Київі незареєстрованого клона з такою ж назвою, справжня «Кримська світлиця» продовжує свої традиції, продовжує публікувати на своїх, хай і віртуальних в цій її скруті сторінках, твори сучасних українських письменників. І не лише тих, що живуть у Криму, в Україні, а й далеко поза її межами – в ІспаніЇ, Сполучених Штатах Америки, в Тунісі. Чи ж дивно, що живе рідне слово стало, за влучним висловом однієї з учасниць конкурсу «Ми - діти твої, Україно!» панни Ілони Котовщик, містком, що попри окупацію продовжує єднати український Крим з Україною. А я б ще й додав – з усім світом.
Але попри літературну свою сутність, «Кримська світлиця» є ще й загальнополітичним виданням державницького спрямування. А це означає, що редакція не замикається виключно в сфері красного слова, не обмежує свій погляд на світ призмою мистецтва. Так було від самого першого її числа, так було упродовж всіх років сіяння українського слова в Криму, так є сьогодні, коли газета, поділяючи долю свого кримського читача, намагається донести своє бачення як причин анексії так і шляхів відновлення територіальної цілісності України.
Сьогодні надто багато, немов тарганів, розвелося людців, які переконують українців забути «зрадливий» Крим, відгородитися від Донбасу. Співаючи в унісон з кремлівськими пропагандистами, вони спроквола приживляють нам думку про незворотність втрати, про непотрібність для великої України змосковлених територій. І найгіркіше, найогидніше, що серед сіячів тої отруйної блекоти бачимо знаних письменників – володарів душ шанувальників їх творів. Я вже не мовлю тут про вишивану мою владу, яка хоч і згадує ще до певних дат заїжджену мантру «Крим-це-Україна», на ділі, в душі своїй вже давно відхрестилася від кинутого нею на поталу ворогові люду, а десь і співпрацює з окупантом. Нескасований досі закон «Про вільну економічну зону Крим», за допомогою якого наші владці активно підтримували товарами, продуктами окупаційну владу Криму (до сього дня легалізує їх бізнеси на півострові); колаборація на урядовому рівні, коли Пенсійний фонд України відшкодовував окупантові кошти, виплачені кримським пенсіонерам за друге півріччя 2014 року, зливав ворогу особисті дані своїх громадян, військовослужбовців в їх числі; непогамовний свербіж поставляти електроенергію на півострів, коли міністр держави Україна догідливо підписує угоду з окупаційною владою щойнозагарбаної території, визнаючи її суб’єктом федерації держави-окупанта; постійні намагання відновити водопостачання до Криму, які так активізувалися останніми днями... На жаль, перелік наведених тут злочинів далеко не повний. Скажімо, чим, як не підігруванням окупантові, було перетворення всіх кримчан, включно з переселенцями, на нерезидентів у власній країні, з усіма витікаючими з того статусу наслідками, або нескінченні кола пекла, по яких мій уряд етапував пенсіонерів з окупованих територій, з так званих «сірих» зон, запустивши антиконституційну, протизаконну, глибоко дискримінаційну постанову № 365 від 8 червня 2016 року. Це так моя влада намагається привернути на свій бік серця потерпілих своїх громадян?!
Непорядність, нефаховість, корумпованість, що часто-густо межує з відвертим мародерством, коли наживаються на поставках війську – це те, що веде нас до Європи?
Ще, ще і ще раз повторюю: шлях до перемоги в цій війні, щлях до відновлення територіальної цілісності не в критиці ворога, не в показуванні йому голого заду чи дулі в кишені, а в серйозній, тяжкій роботі по перебудові країни. Маємо витягти Край з трясовини, в яку його роками зіштовхувала жиріюча на його бідах мафія. І справа тут не лише в корумпованості влади, хоча це, безперечно, одна з найтяжчих вериг, яких маємо позбутися. Ще однією, чи не гіршою проблемою, є відсутність у владі фахівців. Замість фахівців маємо бездумних послужливих васалів типу вовків, романових, картошкіних. Дійшло до того, що на нашому безриб’ї навіть напівграмотні гройсмани можуть пишно надувати щоки.
Двадцять сім років безцінного часу, коли незалежна Україна мала шанс, відштовхнувшись від непоганих позицій кінця Совєцької доби, стрімко піти вперед, на жаль, змарновані.
Але посипання голови попелом тут не допоможе. Маємо дуже ясно зрозуміти, що трясовина, яку згадував вище – та сама, яка чотири роки тому поглинула мій Крим, от-от готова поглинути й решту України. Безвольна, нездарна, а часто й колабораційна наша влада замість продуманих, швидких, енергійних зусиль по відверненню катастрофи, продовжує й далі балансувати на краю прірви, безсоромно набиваючи свої бездонні кишені. При тому, не думками про порятунок Краю повняться навіть в цей критичний час її атрофовані звивини, а тим, як і далі утриматись «на потоках». На жаль, не кращі й ті, кого наші грошові мішки вкупі з Кремлем намагаються посадити на наші голови.
 – Картина майже апокаліптична, - скаже мій читач. – То що ж, виходу немає?
Вихід завжди є. Але він потребує енергійних зусиль від кожного з нас. Найперше, маємо зробити все, аби відсторонити від влади сьогоднішніх нікчем, не допустивши при тому повернення вчорашніх, тим більше ставлеників Кремля. Для того маємо настійно, аж до масових демонстрацій, вимагати зміни виборчої системи. Новий закон про вибори має унеможливити регенерацію у владі мафії, зробити владу підконтрольною народу. Ми не безнадійні. Україна, окрім колоди засмальцьованих імпотентних валетів, які не раз вже скомпрометували себе, окрім карикатурних кандидатур, навіяних зомбоящиком, має і політиків з державницьким мисленням, і фахових урядовців. Зміна виборчої системи дасть їм шанс реалізувати свій потенціал, потенціал України на користь нації.
Але без сьогоднішніх зусиль кожного з нас вони не мають шансу, ставши до владного керма, відвернути країну з курсу, що веде її в обійми «собирателя земель».
Безвольність, байдужість: навіть прикрашені патріотичним словоблуддям, вони залишаються ознаками посттоталітарного раба. І як же їх багато поміж нами! Нарікання на байдужу Европу, очікування на те, що всі наші проблеми має вирішити Трамп, Меркель, Маргарет Тетчер, рудий Ганс з волохатими руками… Як це сумно, панове! Ніхто не може змінити нашу країну, нашу владу окрім нас. Нікому не маємо дозволяти робити те за нас.
Відтак, вичікування не має сенсу. Не вірмо тим, хто зомбує нас, називаючи недотепами а країну пропащим проектом. Не піддаваймось на їх збочену логіку, згідно з якою можна й далі фестивалити в той час, як хтось накладає своїми життями на фронті, а країна невідворотно дрейфує на скелі. Все ще в наших руках. Єдине, що треба – усвідомити, нарешті, реальність загрози, усвідомити, що порятунок залежить виключно від нас, і діяти. ДІЯТИ!
Не надіймось на недолугі обіцянки чудодійного впливу позик МВФ. Не секрет, що навіть позичене значною мірою осідає на рахунках офшорів наших привладних мафіозі. Нас витягне лише реанімація власної економіки. Аби реанімувати її, уряд має вчинити цілком певні, добре відомі фаховим економістам дії. І тут Україна нічим не відрізняється від тих країн, які в той чи інший час потрапляли в подібну скруту.
Безперечно, нам набридло жити в злиднях. Ми хотіли б забути про нав’язану нам війну. Ми прагнемо хоча б промінчика свята, бодай проблиску надії на скору перемогу. Хтось згоден просто на мир. Але чи не уподібнюємося ми страусові, дозволяючи нашій милій владі завішувати нам очі різними приємними «харашо»? Хіба не стаємо співучасниками злочину, дозволяючи їй тринькати вижебрані мільйони на зведення меморіалів, музеїв, пам’ятників, на різноманітні фестивалі, на блискучі паради в часі, коли економіка країни ледь дихає, коли за флот видаємо кілька непридатних для моря річкових самотопів, за авіацію кількадесят дивом літаючих артефактів, а на лінії фронту продовжують щоденно гинути наші батьки, чоловіки?
Прокидаймося, товариство. Часу обмаль.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2018 > Тема "Резонанс"